Дехто каже, що не було голодомору в Україні. Дуже боляче слухати оту комуністичну брехню. Мені було п'ять років і я дещо пам'ятаю. Зараз мені 74 роки, я можу щось забувати, але те, що було в дитинстві, - не забувається. Це був голодомор, зроблений, аби знищити український народ. Мій батько Гнат Григорович Таранець, мама Пріська Андріївна Таранець, мій старший брат Андрій Гнатович і я, менший, Віталій Гнатович жили в селі Подорожне Новогеоргіївського району Кіровоградської області, яке залишилось на дні Кременчуцького моря. Як зараз бачу: запряженими кіньми підводами їздять по селу од хати до хати представники влади. Їх називали агентами, а ми потім - ще й "червоними дияволами". Вони були одягнені в шкіряні куртки, із кобурами на поясі. Якось вони зайшли до наших сусідів, що з правого боку. Спочатку було чути голоси чоловіків, плач, голосіння жінок, а потім ми побачили, як понесли агенти дві торбинки з чимось і повисипали у мішки. В одній торбинці було два - три кілограми кукурудзи, а в другій - квасоля. Потім ці агенти під'їхали до нашого двору, спитали, де хазяїн. Мама сказала, що в хаті. А батько лежав опухлий. Вони зайшли у хату і питають: "Де захований хліб?" Батько показав на свої пухлі ноги: мовляв, нема вже хліба. Агенти вилаялись, взяли щупи (це такі арматурини, загострені з одного краю) і стали довбати долівку - глиняну підлогу (бо дерев'яної не було), стіни в хаті, в чулані, в сінях. Але нічого не знайшли, бо і не було нічого. Тоді маму вивели на двір і почали допитувати: де закопано зерно? Мама відповідала, що нема ніде. Вони почали маму штовхати у спину до сарая, щоб показала, де закопаний хліб. Почали щупами шукати. Нічого не знайшли, бо вже все забрали раніше. Од нас поїхали до Тетяни Хуторної, нашої сусідки з лівого боку. Вона закрилася в хаті на засов і не пускала їх. Тоді агенти виламали вікно, залізли у хату і почали шукати зерно. Тут їм пощастило - в куточку чулана знайшли два - три кілограми ячменю, змішаного із землею, і в горщику кілограм гороху. Так агенти заставили жінку перечистити це зерно, забрали його і поїхали. І було чути далі по селу голосіння жінок і плач дітей. Одного разу мама пішла на плавні нарвати щавлю, і там поміти- ла, що за нею спостерігають з-за кущів лози якісь чоловіки. Мама злякалась і стала од них тікати. На щастя, встигла вибігти на видне місце, і вони її не наздогнали. Пам'ятаю, як вона плакала, повернувшись додому, обнімала і цілувала нас, а потім стала розказувати, що її хотіли зарізати людожери. Потім і люди говорили, що діти ходили по щавель на плавні і звідтіль не повертались. На базарі продавали суп із м'ясом і холодець. Наша сусідка Ярина Хуторна купила холодцю, а коли стала їсти, побачила там зварені людські пальці. Якось мама, брат і я пішли у ліс по гриби. Грибів ми не знайшли, дуже притомились і сіли на траві перепочити. Ми з братом почали рвати траву та їсти. Мама, дивлячись на нас, плакала. Поряд був кущ глоду. Ми скуштували його листя, і воно виявилося смачніше трави. Це листя ми рвали, сушили, перетирали на борошно, потім робили з нього галушки, пекли коржики. Мололи у млині качани кукурудзи без зерна і жолуді на борошно, також пекли коржики і їли. Потім стали вистигати в полі колоски, ми виминали зерно і тут же його їли. Ті, хто з голоду наїдався, потім хворів і помирав. Були випадки, коли люди, в яких отелювалась корова, яку не забрали замість хліба, напивались молока і теж помирали. Біля нашого двору було кладовище, то я бачив, як везли покійників хоронить. За возом йшли чи мати, чи жінка і батюшка, і більше нікого не було. І ще пам'ятаю, як мама казала, що комуністам розвозили по домах пайок: муку, крупу, цукор. То їм голодомору не було, а нам був, бо в нас все забрали. Після жнив ми ходили збирати колоски на полі. Нас, дітей, ганяв об'їждчик і бив батогом. А дорослих штрафували, щоб не брали державне добро. Хай гниє, але не бери, бо воно - державне...