Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан

Скількох проблем, скількох конфліктів можна було б уникнути, якби людство мало консолідований погляд на світ і своє місце у ньому! В реальності кожна країна, кожен окремий соціум сприймає, здавалось би, одні й ті самі речі не зовсім однаково, а часто і з кардинально протилежних позицій. У цьому сенсі розбіжність поглядів на приналежність тих чи інших територій завжди була і, на жаль, залишається навіть сьогодні, в XXI сторіччі, одним з таких каменів спотикання.
Великі географічні відкриття, конкіста, колонізація європейцями нововідкритих земель, утворення нових країн, їхня боротьба за незалежність, визвольні війни, великі зміни в економіці, усвідомлення європейськими елітами неефективності старої системи стосунків призвели, зрештою, до розпаду світової колоніальної системи і відмови європейських імперій від своїх заморських володінь. Жахіття ж двох світових воєн і подальше ядерне протистояння в холодній війні не могло не призвести до розуміння того, що людство опинилося на краю страшної прірви, зривання в яку означало б кінець самої людської цивілізації. Це усвідомлення диктувало ведення такої політики, яка дозволяла б уникати будь-яких приводів до військових конфліктів. Виходячи з цих міркувань, сорок років тому тридцятьма трьома європейськими державами, до яких долучились Канада та Сполучені Штати Америки, було ухвалено Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінська Декларація). Це був, по суті, виклад основ взаємовідносин між державами-учасницями, в основу якого було покладено такі принципи, як повага до суверенітету, незастосування сили чи загрози силою, непорушність кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, повага прав людини і основних свобод, рівність і право народів розпоряджатися власною долею, співробітництво між державами, сумлінне виконання зобов’язань з міжнародного права. Чи вирішила Гельсінська Декларація закладену в неї програму? Величезною мірою, так. Окрім війни, розв’язаної 1979 року СРСР проти Афганістану, єдиним конфліктом в Європі до останнього часу було збройне протистояння в часи розпаду Югославії.
Афганська війна, розв’язана країною-підписантом Гельсінської Декларації, вкотре засвідчила світові недоговороспроможність Кремля, його, попри облудливо мирну риторику, насправді відверто агресивну політику.
Власне, Москва вела таку політику протягом століть. Не змінилася вона ні в XX, ні в XXI сторіччі. Так, на відміну від європейських країн, які після Другої світової війни в основному розпрощались зі своїми колоніями, Совєтська імперія, маючи величезні, причому значною мірою неосвоєні території, навпаки, наклала руку на ряд японських островів на Сході, захопила значну частину Фінляндії, частину Пруссії, розставила свої військові гарнізони в низці центральноєвропейських країн. Звільнитися від тієї нав’язливої опіки країни Варшавського договору змогли лише в процесі розпаду СРСР. Невдовзі по тому, після провалу путчу комуністичних реваншистів 1991 року, від Радянського Союзу відокремився ряд республік, серед них і Україна. Розпад СРСР був неминучим з огляду на неефективну внутрішню політику, яка вимагала сліпого підпорядкування диктату Москви, була замішана на політиканстві, волюнтаризмі, на кривавому терорі, на підпорядкуванні економічної складової політичній та через непередбачувану, загалом агресивну зовнішню політику.
Ще одним фактором дезінтеграції було національне питання. Попри офіційно деклароване сприяння розвитку національних мов і культур, насправді, вжиток національних мов щодалі звужувався, культура зводилася до показових виступів ансамблю бандуристів, хору Верьовки та кількаразового на рік замітання шароварами високих сцен під поблажливі посмішки компартійних «товарищей», а рушія всіх перемін, творчу інтелігенцію, було загнано в прокрустове ложе спілок, тотально підконтрольних КДБ. У реаліях намагання вивести нову спільноту радянських людей означало обрізання національного коріння та інтеграцію виключно на основі мови російської. Як результат, на початок 90-х років в Україні залишилося лише кілька вишів, де викладання велося українською мовою. Ще одним прикладом тієї політики є майже повний вихід з ужитку мови білоруської.
На побутовому рівні така неоімперська політика виливалась у презирливому ставленні «титульної» нації до представників інших націй, особливо якщо це були представники кавказьких чи азіатських народів. «Абреки», «бульбаши», «татарва», «хохлы», «чурки», «чучмеки» — ці та інші презирливі назвиська поступово перекочували з вулиць на «елітні» сцени суверенної Росії, де нелюбов до «піндосів», «чухонців» та інших «нацменів» за мовчазного схвалення перших осіб держави проповідували тепер «інтелектуали» на кшталт Задорнова&Co.
Колись, кілька років тому, роблячи огляд книжки моєї колеги, англійської письменниці Jennie Ensor Ghostsof Chechnya («Привиди Чечні»), яка невдовзі вийде в світ, був вражений поясненням одного з її героїв — колишнього російського солдата Ніколая —головній героїні, англійці Джорджі, з якою той щойно познайомився, що він є не просто росіянином, а руським. Дослівно вже не пам’ятаю, але бажання Ніколая, аби Джорджі усвідомила елітність руських в сонмищі решти сірих росіян, проглядало дуже чітко. «Література, — скаже якийсь читач, — художній домисел». Література, яка реалістично передає дійсність, гарна література, скажу я. В усякому разі, той, хто повідав Дженні Енсор про таке, добре знав російські реалії.
Іронія ж у тому, що ані Русь, ані Росія (так називали Русь греки) не мають жодного стосунку до Московії чи Московського царства, як воно офіційно звалося ще на початку XVII сторіччя за Олексія Михайловича. В тому можна легко переконатись, відкривши документи того часу, зокрема дипломатичне листування, чи погортавши сторінки таких книжок, як Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiеgo, hetmana wielkiego koronnego, 1632-1646 Агнєшки Бєдржицької чи The Crimean Khanate and Poland-Lithuania Даріуша Колоджейчика. Натомість Руссю за тих самих часів звалися південно-східні землі Речі Посполитої, частиною якої ми були на той час. І це цілком зрозуміло, бо саме на цих землях за кілька століть перед тим існувала єдина відома в історії Русь — потужна держава з центром у Києві.
Лише союз з Московією, укладений Богданом Хмельницьким, який з часом перетворився на липкі тенета, дав підстави цареві Петру Олексійовичу, фактично привласнивши наше ім’я, перейменувати Московію на Росію. Що вам нагадує та давня історія, мій читачу? Якісь асоціації з Притчею про Правду й Олжу незабутнього Володимира Висоцького, кажете?
Міфи є неймовірно захоплюючим видом оповідей і… благодатним інструментарієм для міфотворців, адже їхньою особливістю є те, що такі категорії, як минуле, сьогодення та майбутнє, об’єкт і його символ, сакральне і мирське, реальність і вигадка, є слабовираженими, а час уявляється як замкнуте коло або спіраль, з повторенням певних етапів. Але, вибудовуючи на міфах історію своєї держави, ігноруючи при тому саму Кліо, вперто не помічаючи, скажімо, що Рось впадає таки в Дніпро, а зовсім не в Москву-ріку, іменуючи чорне білим, а істинних нащадків русів бєндєрамі, можна якийсь час ходити в тому сивому тумані по замкненому колу, та всякий туман рано чи пізно розвіюється і сходить сонце. Що ж воно висвітлить? Неналежне тобі ім’я, двоголові регалії, до яких, власне, не маєш стосунку, застряглі в своєму розвитку народи, яких століттями змушуєш ходити по тому замкненому колу?
Чи не те саме з Кримом? Можна скільки завгодно розводитись про ісконну сакральність скрепів, що єднають його до Московії, те аж ніяк не зрушить півострів з його місця, як в сенсі географії, історії чи етногенезу. Щоправда, Крим навіть до його завоювання та офіційного входження до складу імперії (8 квітня 1783 р.) чимало означав для Московії. Була і спільна боротьба з Великою Ордою, і три століття протистояння та кривавих війн.
173 роки (включно з двома роками вже нашого, XXI сторіччя) перебування в складі Московської імперії є лише невеликим відтинком у двотисячолітній писаній історії Криму, але вони стали тяжким випробуванням для завойованого народу. Так, у тому ж таки 1783 році з Криму було виселено тридцять одну тисячу християн — греків та вірменів, значна частина яких вимерла на призначених їм місцях поселення. В самому Криму зміна форм власності на землю з десяти, які існували в ханстві, на дві, які утверджувала імперія, спричинила обезземелення селян та масову еміграцію 1790-х та 1850-х років до Османської імперії, що призвело до занепаду сільського господарства і практично повного знелюднення степової частини Криму. Щоб уявити масштаби того лиха, зазначимо лише, що з 450 тисяч татар, які мешкали в Криму в 1770-х роках, на 1759 рік залишилося лише 156 тисяч. Ще 131 тисяча къиримли виїхали в 1860-1862-х роках через подальше зменшення земельних наділів та побоювання планів Росії переселити їх у внутрішні райони імперії. А потім був голодомор 1921-1923 років, який забрав життя до п’ятнадцяти відсотків кримських татар, було безумне звинувачення в зраді і примусове виселення автохтонного народу зі своєї батьківщини 18 травня 1944 року, в результаті якого загинули до сорока шести відсотків народу, було цільове переселення на звільнені землі переважно вихідців з Росії та частково з України. В результаті того тривалого цинічного переформатування етнічний склад Криму кардинально змінився, що згодом, навесні 2014 року, дало підстави Володимиру Путіну розігрувати карту волевиявлення нечуваного досі «кримського народу».
Повертаючись, нарешті, до теми сприйняття Криму в Росії, в світі, мусимо констатувати, що протягом принаймні минулого сторіччя, особливо за совєтської доби, Кремль, не покладаючи рук, витворював міф, який на рівні підсвідомості прив’язував би стратегічно важливий для Чорномор’я півострів навіть не до Союзу РСР, а саме до Московії.
В тому міфі величезна роль відводилась місту «русской славы» — «городу русских моряков» Севастополю. Героїзація його першої оборони в програній російсько-турецькій кампанії 1854-1855 років, з приписуванням усіх подвигів так званим великоросам, із замовчуванням того, що більшу частину екіпажів бойових кораблів та гарнізонів набирали саме в «малоросійських» губерніях, тобто в Україні, що багато видатних особистостей тієї кампанії, включно з Павлом Степановичем Нахімовим та Петром Марковичем Кішкою, були українцями, мала своє продовження. Запеклий восьмимісячний спротив протягом кінця жовтня 1941-го — початку липня 1942 року залишків радянських армій, загнаних в результаті бездарних дій командування до Севастополя і потім полишених там на смерть адміралом Октябрським, було в подальшому героїзовано радянською пропагандою у вже відомий спосіб. При тому, як і в попередньому випадку, акцент робився на подвигу саме росіян, повністю ігноруючи той факт, що національний склад захисників Севастополя цього разу був ще барвистішим, оскільки совєтське військо формувалося з представників усіх союзних республік.
Ще одним міфом, імплантованим у свідомість спершу своїх підданців, а потім і світу, був міф про п’яницю Хрущова, який з перепою, одним лише своїм волюнтаристським рішенням передав Крим зі складу Російської РСР до складу Української РСР. Міфотворення й цього разу було масштабним, із задіянням парламентарів та вищих посадовців держави.
Витворюючи подібні міфи, які не мали нічого спільного з дійсним станом речей, роздуваючи їх до неймовірних масштабів, ігноруючи, в останньому випадку, широко відому постанову Ради Міністрів Союзу РСР (була надрукована свого часу у всіх провідних газетах), існування якої вже само собою розвіювало неправду про нібито спонтанне, одноосібне рішення тодішнього Генсека, ігноруючи Договір про дружбу і добросусідство, укладений з Україною, ігноруючи засадничі положення Гельсінської Декларації, влада Російської Федерації цілеспрямовано готувалася до агресії супроти України, і відторгнення Криму в тих планах було лише програмою-мінімум. Останньою ланкою того злочинного ланцюжка було порушення Будапештського меморандуму, згідно з яким Росія була одним з гарантів суверенітету та територіальної цілісності України.
Окупація та анексія Криму, спроба в рамках проекту московських спецслужб «Новоросія» здійняти заколот на південних теренах України, розв’язування кривавої війни на сході України дуже багатьом у світі відкрили очі на істинну сутність сьогоднішньої кремлівської влади. Та чи зроблені належні висновки? Дуже хотілося б сподіватися на позитивну відповідь на це запитання. Захід тим часом поводить себе стримано. Часом аж надто стримано. Що стоїть за тією стриманістю — страх зажирілого буржуа, а чи здоровий глузд фахівця, який намагається з найменшими ризиками знешкодити знахабнілого від відчуття власної безкарності терориста, що взяв у заручники своїх сусідів?
Ставки, насправді, дуже високі, адже терористом, який вимагає визнання за собою права — не мало, не багато — переформатовувати під себе світ, є потужна ядерна держава. При тому щодалі, то більше складається враження ментальної неадекватності найвищих її посадовців, які на весь світ заявляють то про свою здатність за два тижні захопити пів-Європи та перетворити США на ядерний попіл, то погрожують скинути ядерну боєголовку в Босфор, аби змити з лиця землі — ні, не якусь військову базу, а… мирний Стамбул.
Насправді, тактика констриктора, задіяна Заходом, попри сумніви скептиків і ейфорію ще не протверезлого терориста, виглядає досить ефективною. Маємо лишень запастись терпінням і витримкою. Це стосується не лише тих, хто безпосередньо опинився в заручниках безумця й на собі відчуває перспективи світу, який той намагається вибудувати, але й тих, хто вже принаймні півтора року зазнає вельми відчутних економічних втрат.
Нещодавно колега Руко Кітамару поширила на своїй FB-сторінці пост, в якому нагадувала, що кожен запуск «томагавка» коштує платникам податків півтора мільйона доларів. Не міг не відреагувати на те, написавши, що доки маємо таких непередбачуваних сусідів, подібні витрати виглядають безальтернативними. Руко на те зауважила, що воєнним способом Україна не може перемогти Росію, як не може надіятись й на те, що європейські чи американські вояки будуть класти своє життя за неї. На її думку, можемо повернути втрачене лише мудрою дипломатією. Поки ж є свідками, як Путін веде в грі, обмінюючи голову Асада на Україну.
В минулому співробітниця ООН, звісно ж, має своє бачення ситуації. Не міг, проте, не зауважити, що ми не плануємо атакувати Росію і не очікуємо, що європейські чи американські солдати будуть класти за нас свої життя, що ми самі здатні викинути агресора зі своєї землі. Потребуємо натомість від західних партнерів не торгівлі головою Асада, а реальної допомоги, в тому числі поставок сучасних видів зброї, що було б найменшою компенсацією за Будапештськими угодами.
Як мені видається, дуже важливим в цей час є те, як Україна позиціонує себе у світі — як принижений прохач чи як партнер, який потрапив у біду і потребує допомоги. Партнерів поважають. Прохачів зневажають.
Цілком очевидно, що від позиціонування особи великою мірою залежить те, як її сприймають назовні. Напевно, найяскравіше це показав Марк Твен перевтіленням жебраченяти Тома Кенті в принца Едуарда. Аналогія, може, й не дуже пряма, але цілком зрозуміла. Те ж саме з державами.
Починаючи від основ, а саме від того, яку мету ставимо перед собою і що робимо для її досягнення, напряму залежить, у тому числі, й якість нашої влади, її підконтрольність суспільству, її ефективність, а отже, й те, як вона позиціонує країну перед світом. Обираючи своїми представниками відвертих злодіїв чи язикатих нікчем, маємо розуміти, що яку б мету ми не мали на увазі, насправді ми піддаємо свою країну руйнації, принижуємося перед цілим світом. Вимагаймо ж від своєї влади гідності, державного мислення і мудрого урядування в інтересах держави, в інтересах кожного з нас. А ще — щиро докладаймося, де лишень можемо, до визволення України, до повернення її в свої кордони. Пам’ятаймо, що лише гідна і діяльна позиція забезпечить нас вірними союзниками, розумінням, повагою і підтримкою.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 08.01.2016 > Тема "Резонанс"