Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 08.01.2016 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#2 за 08.01.2016
ДЛЯ ЧОГО В НЕБ╤ СОНЦЕ ЩЕ ВИДН╤╢ТЬСЯ, ЯКЩО У СЕРЦ╤ ТЬМИ НЕ ПОБОРОВ?..
Володимир ШЕВЧУК

Клуб поез╕╖

Володимир Шевчук народився в Тернопол╕, з 2012-го мешка╓ у Львов╕. У 2009-2012 рр. працював у видавництв╕ «Ранок». У творчому доробку Володимира Шевчука чекають публ╕кац╕╖ б╕льше десятка роман╕в. Зв╕дси найб╕льша мр╕я письменника – стати визнаним роман╕стом. Серед в╕рш╕в, пропонованих спец╕ально для читач╕в «Кримсько╖ св╕тлиц╕», ╓ так╕, що н╕де не публ╕кувались. ╥х не знайти н╕ в альманахах, н╕ в ╤нтернет╕...

СЬОГОДН╤...

Сьогодн╕ непогода, що й несила
Дивитись у в╕кно, аж так сн╕жить!..
Сьогодн╕ нег╕дь. Певне, моя мила
Засумувала.
Плаче ╕ мовчить.
А завтра знову сонце,
 знову спека,
Сп╕ва╓ сад, ╕ мр╕╖ у вин╕!..
А все тому, що мила, хоч далека –
Всм╕ха╓ться.
Дарма що не мен╕.

НЕ ОБМАНЮЙТЕ Р╤ДНИХ СЕРДЕЦЬ…

Не обманюйте р╕дних сердець.
Не розбийте над╕╖-св╕танки!
Вс╕ зусилля п╕дуть нан╕вець,
Щоби скле╖ти пот╕м уламки.
╥хня в╕ра свята, це — трофей:
Хоч на╖вна, а щира, чудова…
Не обманюйте р╕дних людей –
Вони в╕рять вам, кожному слову!

ТИХО, МОВ ПУХ, ЗАКРУЖЛЯ╢ ДОВКОЛА…

Тихо, мов пух, закружля╓ довкола
Ледве холодний сн╕г,
Юн╕сть мою, дитинство ╕ школу
В╕н нагада╓ мен╕.
Як я любив це зимове казкове
Д╕йство на Новий Р╕к!
Що ще потр╕бно, окр╕м любов╕,
Рад╕сн╕й д╕твор╕?
╤ хоч тепер не далеко в╕д того
В╕ку я вир╕с, вт╕к –
Жаль, не вернути Року Старого,
Ноч╕ ╕ дн╕ золот╕…

ВЕЧ╤Р Л╤Г НА ЗЕМЛЮ, ЯК ВУАЛЬ НА ПЛЕЧ╤…

Веч╕р л╕г на землю,
 як вуаль на плеч╕.
Ск╕льки ще чудових
 дн╕в таких буде?
У вишнев╕м гаю соловей щебече.
Мила забарилась. Та серденько жде.
Соловей щебече у вишнев╕м гаю, –
Як же серцю миле
 тьохкання дзв╕нке!
Дев’яносто два дн╕ л╕та догоряють.
Чи колись ще буде л╕течко таке?
Буде! ╤ багато! Сто десятк╕в нових!
Лиш не буде л╕та у с╕мнадцять л╕т.
Лиш не повторяться
 оч╕ васильков╕,
Що в гаю казали:
 «Об╕ймай! Прив╕т…»

ДЛЯ ЧОГО…

Для чого в неб╕ сонце
 ще видн╕╓ться,
Якщо у серц╕ тьми не поборов?..
Я хочу у дитинство повернутися,
Бо т╕льки там безпека ╕ добро.

В дитинств╕ небо перлами
 ╕ стразами
Здавалося, а зараз там – д╕ра,
╤ т╕льки оч╕ мило╖ п╕дказують,
Що руки опускати не пора…

СН╤Г РОЗТАНЕ

Сн╕г розтане. Зимов╕ пута
Тр╕снуть, наче крихкий чавун.
Ти не можеш з╕ мною бути?
Ну, тод╕ я знайду нову…
В березнево-кв╕тнев╕й тиш╕
Чути л╕та хм╕льний мотив.
Я шукаю тебе у ╕нш╕й! –
Вона схожа… – а все ж не ти.

ЧИ Б╤ЛЬ, ЧИ ЩАСТЯ…

Чи б╕ль, чи щастя –
 зближення ╕з Богом?
Складне питання,
 в╕дпов╕дь – проста…
Вдихаю повн╕ груди. Перемога,
Якщо душа рад╕╓ просто так.
Шафранне сонце
 вигулькнуло знову:
Ну здраствуй, визволителю оков!
Чудовий день. ╤ н╕ч така чудова,
Коли на серц╕ настр╕й ╕ любов.
Забулося. Усе лихе забулось,
Зар╕с той путь, де я давно ходив…
Для чого ж ти, колишня,
 повернулась?
Х╕ба не бач, я справився один.

НЕ ПЕРЕДА╢ТЬСЯ Л╤ТН╤Й ЩЕБ╤Т…

Не переда╓ться л╕тн╕й щеб╕т,
В╕чн╕сть за секунду промайне…
Дай хоч надивитися на тебе,
Синьооке диво неземне.
Я в тоб╕, прен╕жна, пречудесна,
Полум’яне щастячко мо╓,
Згину! В╕д╕йду! Але воскресну…
Т╕льки ти над╕╖ не да╓ш.

ЩОСЬ НЕ ТЕ

╤ мов все добре, але щось не те.
Ви скажете: х╕ба так може бути?
Якщо для серця рад╕сть – це святе,
Так зв╕дки в ньому
 сум узявся лютий?
╤ наче все чудово, як завжди,
╤ сонце св╕тить, ╕ довкола л╕то…
То хто ж тод╕ печаль ту породив,
Нестримний ╕ такий пекучий
 смуток?

ПЕРШЕ КОХАННЯ

Закохалось щиро
 в юнака простого
Молоде д╕вчатко;
 серце – сотня св╕ч!
Щоби надивитись
 досхочу на нього,
У кв╕тневих зорях –
 виб╕гала в н╕ч…
О кохання перше! Мр╕╖ запов╕тн╕!
Щоб його обняти –
 хоче ж т╕льки це…
А юнак уперто
 не з’являвся в кв╕тн╕,
Не св╕тили зор╕ на його лице…

В╤РШ ПРО КОХАННЯ

М╕сяць за хмарами щезнув,
Дощ по дахах задзвен╕в.
Дво╓ стоять ╕ не мерзнуть,
Оч╕ горять, мов огн╕.
╤ в стук╕т холодного щастя
В╕н мовив, мов в╕дпов╕дь знав:
– Хочу, щоб дощ не к╕нчався!
– А сонце? – питала вона.
В╕дпов╕дь взялася хутко, –
П╕д сонцем такого нема! –
В╕н зняв свою вицв╕лу куртку,
В╕ддав ╖й, ╕ м╕цно обняв.
Проливень т╕льки сильн╕шав,
Холод вражав, як лиш м╕г…
Вона усм╕халась ще б╕льше.
– Ти – сонце, – зривалось у тьм╕.

УМРЕ ЗОРЯ – НАРОДЖУ╢ТЬСЯ МР╤Я…

Умре зоря – народжу╓ться мр╕я,
Що мовби з╕рка пада╓ до н╕г.
Так швидко в листопад╕ вечор╕╓,
А в ╕нший веч╕р – то уже ╕ сн╕г.
Мота╓, наче розпис петрик╕вський
Дивацьк╕ в╕зерунки замет╕ль.
Виб╕лю╓ вузьк╕ провулки льв╕вськ╕,
Як це бува╓ часто у житт╕.
На серц╕ в так╕ дн╕ чомусь неспок╕й
(Хоча й взим╕ можлив╕ чудеса).
…А в тебе знов зачервон╕лись щоки,
Як я про тебе вкотре написав…

ДОСТИГАЮТЬ БАГРЯН╤ ВИШН╤…

Достигають багрян╕ вишн╕,
Г╕лля гнеться, мов та верба…
Ти до мене сьогодн╕ вийшла
З тихим присмутком на губах.
Тво╖ оч╕, з╕в’ял╕ кв╕ти,
Не см╕ялися голуб╕.
Ти сказала: «Як жаль, що л╕то
Не лишилося у тоб╕»…

Я ГАСНУ…

Я гасну. Мов щастя зникаю.
 Мен╕ вже не рад╕
Н╕ т╕, що любили, н╕ хто залишавсь
 вдалин╕.
Я гасну. Н╕-н╕, так ╕ ╓:
 я згасаю насправд╕! –
╤ б╕льше не знаю,
 за що ухопитись мен╕.
Вже й сяйво очей
 щосекунди мо╓ пригаса╓
╤ т╕нь ухвалила,
 що кинуть мене вже пора…
Забув про весну,
 та й вона в╕дпов╕ла – навза╓м!
Бо меркну, як сон,
 бо зникаю, неначе м╕раж…
Та ╕нколи думка находить,
 що так воно чесно,
Бо ╕стина впала з небес,
 наче в╕тер подув,
Бо завтра, можливо,
 я з попелу знову воскресну,
Якщо кра╓м ока
 побачу тебе молоду…

ТИХА НЕУВАГА

Тиха неувага так мен╕ простима;
Ну куди кохання знову привело?
Фея-чар╕вниця з юними очима
С╕╓ в мо╓ серце зор╕ ╕ тепло.
Н╕, вона — принцеса!
 Молода княгиня,
╤ на крилах юн╕ щастячко несе…
А краса в з╕ницях, наче небо синя,
Може, й не безмежна,
 та для мене – все.
╤ нехай у душу ще нема╓ ходу –
Все одно там св╕тло,
 а не дика тьма.
Так, вона байдужа, –
 холодн╕ша льоду! –
А ут╕м, для мене гаряч╕ш нема…

ЩАСТЯ

Що найб╕льше багатство,
 найвище добро у житт╕,
Н╕ж з╕ниц╕ д╕тей,
у майбутн╓ вузенький м╕сточок?
Що ╓ б╕льшим од дива
дитячо╖ радост╕, ╕
Коли крих╕тн╕ пальчики
вас в╕дпускати не хочуть?..
А об╕йми дитяч╕ – це впевнен╕сть:
все ж недарма!
Мил╕ очка з╕гр╕ють до сл╕з,
 це в╕конця едему.
Коли поруч ╕з нами
 дитячого св╕ту нема –
Чи тод╕ ми велик╕, доросл╕,
 х╕ба ми ростемо?
Сотворити маленьке життя –
от задача яка;
Не придумало небо
для смертних гарн╕шого вчинку.
…А колись, може скоро,
народиться й в мене донька,
Усм╕хаючись мам╕ ╕ сонцю,
маленька людинка…

ЯКБИ…

Якби тво╖ губи були ел╕ксиром –
Я пити б не став ╖х, зда╓ться.
Я краще б дивився,
 спок╕йно ╕ щиро,
Як ти соб╕ просто см╕╓шся.
Якби тво╓ т╕ло було ц╕лим св╕том –
Я жити би в ньому не прагнув.
Я краще у дощ неласкавого л╕та
У тепл╕ думки тебе вдягну.
Якби тво╖ оч╕ були океаном –
Я плавати в них би не вчився.
Я став би ╓диним,
 хто мирно, кохана,
Нав╕ки б у них утопився.
Якби тво╖ руки були золотими –
Об╕йми б мен╕ не св╕тили…
О Боже, чому ми так р╕дко ╕з тими,
Кого до душ╕ полюбили?
Якби. О, якби ж то
 ╕з тими нам бути,
Кому з╕зна╓мось в коханн╕!..
Якби ж ти змогла
 хоч увагу звернути
На мо╖ скуп╕ потурання.

ВЖЕ ЗАСП╤ВАЛИ…

Вже засп╕вали в садочках птахи –
Райськ╕, либонь нетутешн╕.
Геть осоромлен╕ сп╕вом таким
Почервон╕ли черешн╕.
Кв╕ти п╕д сонцем гол╕вок сво╖х
Нав╕ть на веч╕р не стулять.
Липа в пахуч╕й раху╓ фат╕,
Ск╕льки кувала зозуля.
Оч╕ рад╕ють в╕д к╕лькост╕ див –
Безм╕р барвистого кв╕ту!
…В спеку таку я й тебе полюбив
Позаминулого л╕та…

МР╤Я

Моя мр╕я. Близька. Далека.
Н╕би тут, а насправд╕ нема…
Закрива╓ш оч╕ – ╕ спека…
Т╕льки б мр╕ялось нам недарма!
Бо життя – це для мр╕╖ сцена,
Точно усм╕шка серед весни!..
Жаль, що мр╕╖ т╕ сокровенн╕,
Т╕льки мр╕╖. Химери ╕ сни.
Як же в╕рити в те, що гр╕╓?
В те, що рад╕сть несе, не б╕ль,
Коли зовс╕м нема над╕╖ –
Як же в╕рити дос╕ ТОБ╤?
Опуст╕ли ос╕нн╕ сквери…
Н╕, я в╕рю, що в п╕к самоти
Я колись ще в╕дкрию двер╕,
А за ними стоятимеш ти.

Л╤ТА╢ СН╤Г, ЧОМУСЬ ТАКИЙ ГАРЯЧИЙ…

Л╕та╓ сн╕г, чомусь такий гарячий,
Розтане – а солоний, як сльоза!
Хурделиця гуля╓, ╕ неначе
В╕дносить пам’ять на роки назад…
О, як колись любив я сн╕гопади!
У замет╕ль на серц╕ – як весна.
Л╕та╓ сн╕г, вигулю╓, заради
Тепла вс╕х душ, прикутих до в╕кна.
Кружля╓ зав╕рюха, ╕ зда╓ться,
Що ц╕й крас╕ нема к╕нця й ц╕ни.
Холодний сн╕г
 так близько б╕ля серця
╤ в мит╕ ц╕ не хочеться весни.
Чи ж я не знав,
 що сн╕г бува гарячий?
Не знав, що й сн╕г солоний,
 як ропа?
…Сиджу й над╕юсь, що ╕ ти
 в цей веч╕р,
Немов колись, не спиш
 у сн╕гопад…

Я ЗАВЖДИ ПРИХОДИТИМУ ВЧАСНО…

Я завжди приходитиму вчасно,
Т╕льки ти мене, прошу, чекай,
Бо лиш та пора в душ╕ прекрасна,
Коли поруч ╓ чиясь рука.
Я н╕коли не скажу погано,
Т╕льки ти мене, благаю, знай…
Ще така пора в житт╕ настане,
Юност╕ ╕ радост╕ – весна!

САДИ Б╤Л╤ЮТЬ

Сади б╕л╕ють. Все довкола б╕ле.
╤ аромат – медовий ╕ п’янкий
Так лаг╕дно в╕д повсякдення
 зц╕лить,
Що, мабуть, лиш в едем╕ ще такий.
Сади б╕л╕ють. Н╕би чиста казка! –
Черешня в цв╕т╕ – б╕ла, неземна,
Та вишн╕ вицв╕т пода╓ п╕дказку,
Що найгарн╕ша зараз – це вона…
А яблун╕! Якщо цв╕т╕ння мало,
То ╖х це не стосу╓ться – н╕-н╕!
…Чи ж то ти знов
 про зиму нагадалась,
Що так сади б╕л╕ють, наче сн╕г?

ЛИНУТЬ СЕРЕНАДИ…

Линуть серенади ╕ п╕сн╕ Орфея
П╕сля наших сп╕льних
 диво-перемог;
Ти – моя пок╕рно-найсолодша фея,
Я – тв╕й нездоланно-
дружелюбний бог.
Цю вагу п╕дношу
 я широким хватом,
Лиш одна проблема:
 св╕т! – а не св╕ти…
В неб╕ для великих м╕сця не багато;
Я тоб╕ поступлюсь... –
 т╕льки дай п╕ти.

Я НЕ СТАНУ…

Я не стану тебе чекати,
Зрозум╕й. В╕дпусти. Прости.
В╕дстань також буду╓ грати, –
Не мости.
У тво╓му т╕сному св╕т╕
Поки м╕сця нема для двох.
Мо╖ мр╕╖ – тобою спит╕, –
Зверху мох.
Мо╖ мр╕╖ втрачають мову,
Та колись я сягну мети.
Ще ╕з нас хтось полюбить знову! –
Певне, ти…

Я Б ХОТ╤В…

Я б хот╕в, щоб ти стала другою,
Щоби заздрили нам кити.
У житт╕ мо╖м була смугою
Т╕льки б╕лою, – т╕льки ти!
Тр╕шки м’якшою, тр╕шки тихшою,
Щоби легше сягнуть мети.
Я б хот╕в щоб ти була ╕ншою..,
Та тод╕ будеш вже не ти.
* * *
Я хот╕в би бути, як ти, –
Я хот╕в би бути тобою;
В╕д самотност╕ утекти,
В╕д пустел╕ до водопою.
Буть тобою, хоча б на мить,
Променистою, чар╕вною
╤ в╕д тебе – себе любить!..
Але хто тод╕ буде мною?

ЯК ЛЕГКО ПОЛЮБИТИ…

Зима – ос╕нн╕й сум приберегла,
╤ не вт╕шають сн╕гов╕ концерти.
Як мало треба серцю для тепла!
А як багато, щоб образу стерти.
Непросто передбачити б╕ду.
Нехай вона буде неначе п╕р’я!
Як легко п╕дкорити словом дух!
А як же важко втримати дов╕р’я.
Як легко полюбити: раз – ╕ все!
На серц╕ кв╕ти, у очах салюти!
До неба рад╕сть душу п╕днесе…
А як же важко пот╕м це забути.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 08.01.2016 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16481

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков