Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

Цього року у пам’ятному «світличному» календарі значиться ще одна дата, яку не маємо права оминути увагою: 29 липня виповниться 70 років Володимиру Сильвестровичу Миткалику, другому — після О. П. Кулика — головному редактору «Кримської світлиці».
Виповнилося б... Від минулої осені пішов уже 16-й рік, як Володимира Сильвестровича немає з нами. Але його ім’я вписане навічно в історію кримської української журналістики, власне, в саму кримську українську історію, бо Володимир Миткалик сам творив її — палким публіцистичним газетним словом на шпальтах рідного часопису. Він очолював «Світлицю» з весни 1995-го до осені 2000-го року — до самої смерті від розриву серця... Його нема, але залишилися десятки, сотні публікацій, які віддзеркалюють кримську минувшину і залишаються актульними й сьогодні. І якби свого часу дослухалася до газетного слова наша вічно недолуга влада, може, й не сталося б нині з Кримом ніякої анексії?
Ми передруковуємо сьогодні інтерв’ю лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва, яке Володимир Миткалик розмістив у «Кримській світлиці» понад 20 років тому — в одному з перших, редагованих уже ним, номерів. Будемо, зокрема, і такими публікаціями вшановувати пам’ять нашого колеги і разом з читачами вдивлятися у них, як у дзеркало, бо Минуле — найкращий Учитель Майбутнього...

Мустафа ДЖЕМІЛЄВ: «ПРОБЛЕМИ КРИМУ ПОВИННІ ВИРІШУВАТИСЬ У КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОМУ ПОЛІ УКРАЇНИ»

— Мустафа-ефенді, у своєму житті Ви зустрічалися з багатьма відомими і видатними людьми, які впливали на розвиток подій в країні і світі, зокрема, з А. Сахаровим, Р. Рейганом, С. Демірелем, М. Тетчер, Т. Озалом та іншими. Хто з них, на Вашу думку, справив найбільший вплив на Вас і вашу долю!
— Зустрічі з багатьма, в тому числі і перерахованими вами відомими людьми, у мене були досить короткими. Тому говорити про суттєвий їхній вплив на мій світогляд не доводиться. Хоча, безумовно, зустрічі, нехай навіть короткі, з дуже порядними, мужніми і мудрими людьми обов’язково залишають у житті людини слід.
Досить тривалі контакти у мене були з «бунтівним генералом» Петром Григоренком. Познайомився з ним в кінці 60-х років, жив у його квартирі в Москві кілька місяців і підтримував з ним контакти до його смерті, тобто протягом більше двадцяти років. Я не можу точно сказати, в чому саме виразився його вплив, але я завжди захоплювався ним і дуже цінував його дружбу. Це була дуже мужня, чесна і високоморальна людина. А дружба з такими людьми можлива тільки в тому випадку, якщо дотримуєшся приблизно таких же моральних принципів.
З Андрієм Сахаровим у мене теж були досить багатолітні контакти, але переважно по телефону і листовно. Він приїжджав до нас додому в Ташкент, та я в цей час сидів у в’язниці. Двічі приїжджав на мої судові процеси в Омську 1976 р. і в Ташкенті 1979 р., проте побачитися з ним знову не довелось — і його не пускали до зали суду, оскільки процеси були закритими. Вперше зустрівся і розмовляв з ним до глибокої ночі в його квартирі в Москві лише в грудні 1986 р., коли я, звільнившись з Магаданської тюрми, повертався через Москву до себе додому. Потім було ще кілька коротких зустрічей. І остання — на його похороні: я був у почесній варті біля його домовини. Його і Петра Григоренка вплив на всіх учасників правозахисного руху тих років — поза всякими сумнівами. Водночас сам Петро Григоренко казав про те, яке велике враження на нього справляв ненасильницький, але дуже сміливий, як на ті часи, і глибоко демократичний за своєю суттю кримськотатарський національний рух.
Петру Григоренку та Андрію Сахарову я зобов’язаний значною мірою і тим, що залишився живим. Якщо б не їхні численні протести і звернення до світової громадськості, в ООН, до глав держав з вимогами мого звільнення, то невідомо, чи вийшов би я з таборів живим.
— Чи зводила Вас раніше доля з нинішніми українськими політиками! З ким із них Ви підтримуєте стосунки нині?
— В ті часи майже всі правозахисники були знайомі один з одним, але в абсолютній більшості випадків лише заочно, через самвидавчу пресу. Вони підписували протести і звернення на підтримку одне одного, з вимогами їхнього звільнення або припинення переслідування, так жодного разу і не побачившись особисто. Схоже було в мене з українськими правозахисниками. Наприклад, з Генріхом Алтуняном з Харкова ми були в одній і тій же організованій нами 1969 року першій «Ініціативній групі захисту прав людини в СРСР». Обидва незабаром відправилися за це у різні табори. Його допитували як свідка в моїй судовій справі, а мене — в його, проте ми вперше зустрілись та обнялись лише наприкінці 80-х років.
З В’ячеславом Чорноволом ми активно переписувались, коли обидва були у засланні в Якутії. Він — у Лепському районі, а я — у Верхньоколанському. Ми вперше зустрілись тільки у 1988 році в американському посольстві в Москві, куди нас запросили для зустрічі із сенаторами, які займалися проблемами прав людини в комуністичних країнах.
Стосунки з колишніми українськими правозахисниками у нас сьогодні, звичайно, дуже теплі і довірчі. Вони — наша головна опора в боротьбі кримськотатарського народу за свої права.
— Пане Джемілєв, повернімося до нинішніх політичних проблем у Криму. Будь ласка, прокоментуйте останні рішення Верховної Ради України і президента Л. Кучми з так званого кримського питання.
— Думаю, що абсолютна більшість кримських татар, як, власне, і я, із задоволенням сприйняли повідомлення про рішення українського парламенту щодо скасування кримської конституції і ліквідацію інституту президентства в Криму та про уряд. Вважаю, що їх давно потрібно було ухвалити. Позиція ж Меджлісу викладена у заяві, прийнятій на засіданні його президії за участі членів парламентської фракції Курултаю, де ми ще раз підтвердили, що всі політичні, економічні і національні проблеми Криму можуть і повинні вирішуватись в конституційно-правовому полі України, у складі якої перебуває автономна республіка. В цьому документі ми відзначили, що взаємини між Києвом і Сімферополем є внутрідержавною справою України. У зв’язку з цим спроби Верховної Ради Автономної Республіки Крим залучити до їхнього вирішення інші держави, що зроблено нею в заяві від 18 березня 1995 року, є не лише політичним авантюризмом, а й провокацією, котра має за мету призвести до різкого погіршення взаємин між Україною і Росією.
— В чому Ви бачите причину періодичного загострення політичної ситуації в Криму?
— Ситуація не нормалізується доти, доки при владі в Криму буде перебувати адміністрація, значна частина якої орієнтується на відторгнення Криму від України, до того ж тісно зв’язана з кримінальними структурами. Київ же, на жаль, до останнього часу не вживав достатньо ефективних заходів для того, щоб покласти край незаконним діям цієї адміністрації. Він на надавав суттєвої допомоги і тим силам в Криму, котрі є прихильниками територіальної цілісності України і збереження стабільності на півострові. Якщо і далі розраховувати на те, що якось в Криму все обійдеться, то дуже швидко можна дійти до сумного фінішу, і виправити становище буде набагато важче й дорожче. І так вже втрачено багато часу, проігноровано багато обставин. Можна було б значно поліпшити ситуацію в плані відновлення законності в Криму з найменшими ускладненнями.
— В чому коріння кримського сепаратизму? Яка, на Вашу думку, роль колишнього кримського керівництва у сплеску сепаратизму на межі 80-х і 90-х років?
— Я б не став шукати пояснення цьому явищу в діях окремих керівників. Тут і наслідки національної політики, як добільшовицької, так і радянської імперії, де росіяни займали особливе становище, і результати підбурювальної політики вже пострадянської «демократичної» Росії.
Що стосується Миколи Багрова, колишнього голови ВР Криму, то це якраз така людина, котра ніколи не керувалась ні імперськими інтересами Росії, ні завданням зміцнення державності України. Думав він в основному тільки про те, щоб зміцнити своє становище. Спершу, піддавшись настроям російськомовної більшості і взявши, було, курс на відторгнення Криму від України, вирішив, що це може легко вдатись, але незабаром у нього вистачило глузду зрозуміти, що цей курс загрожує дуже драматичними для всіх наслідками, і став вести більш збалансовану політику. Не до кінця прорахував він і затію з «президентством» у Криму — готував його під себе. Але провести необхідну організаційну роботу і забезпечити себе хоча б достатньо надійним оточенням не зміг. Перемогли герої натовпу і популісти, які до того ж отримали потужну підтримку з-за меж Криму.
— Мустафа-ефенді, кримськотатарський народ і, зокрема, його представницький орган — Меджліс — однозначно підтримали в 1991 році проголошення незалежності України. Меджліс нині також рішуче виступає за збереження українського статусу Кримського півострова, проти перегляду існуючих кордонів. У чому причина такого лояльного ставлення кримських татар до Української держави?
— Питання про те, де і з ким доцільніше бути Криму і кримським татарам після розпаду радянської імперії, ми, до речі, обговорювали з В. Чорноволом у нашому листуванні 1979 року в Якутії. Ще тоді ми зійшлися на тому, що кращим вирішенням було б встановлення національно-територіальної автономії в рамках незалежної демократичної держави. Причому В. Чорновіл цілком припускав, що це може бути і проміжний етап, якщо кримські татари в подальшому захочуть іншої форми самовизначення на своїй національній території. Адже іншої розумної альтернативи немає. Не прагнути ж нам в лоно Росії! Для чого, з якого приводу? Що бачив наш народ в складі російської і радянської імперій, окрім розбою, депортації, геноциду, наруги над нашою культурою і святинями?
Це, по-перше. Але навіть якщо гіпотетично уявити, що в кримських татар звідкись з’явились би ніжні почуття до Росії, а сама Росія геть відмовилась би від своїх імперських амбіцій і стала б ідеально квітучою демократичною державою, яка висловила б готовність поважати наше право на самовизначення, то і в цьому випадку треба ж бути реалістами. Неважко передбачити, які події чекають у випадку спроб силою змінити визнані кордони та у що обійдеться це насамперед мешканцям Криму. За прикладами далеко ходити не треба. Слід прагнути не туди, де добре, а домагатись, щоб було добре у своїй державі.
— І яким же Вам уявляється майбутнє Криму?
— Подобається комусь це чи ні, але Крим є складовою частиною Української держави. Тому, чи буде в Криму все спокійно, чи він буде залишатись місцем розгулу мафіозних структур, — багато в чому залежить від того, наскільки швидко зміцниться правопорядок і запрацює економіка України в цілому. Разом з тим, Крим — це національна територія кримськотатарського народу зі своєю своєрідною культурою, своїми національними і культурними традиціями, які пов’язують його з тюркським та ісламським світом. Повне повернення і відновлення всіх прав цього народу сприяло б зміцненню стабільності на нашому благодатному півострові, використанню всіх його рекреаційних і туристичних можливостей на благо населення автономної республіки та Украіни загалом, встановленню більш тісних зв’язків України з ісламськими державами. До цього ми й будемо прагнути.
— Пане Джемілєв, відомо, як сьогодні непросто кримським татарам повертатися з місць заслання до Криму. Як нині вирішується проблема репатріації та облаштування кримськотатарського народу на своїй історичній батьківщині?
— Так, становище нашого народу вкрай важке. Кримські татари — найбільш знедолена частина населення на своїй батьківщині. А ще приблизно половина нашого народу перебуває у місцях виселення, за межами своєї вітчизни, і позбавлена можливості повернутися самотужки. Перспектив на суттєве поліпшення ситуації найближчим часом, на жаль, не видно. Якої-небудь допомоги від держав, де вимушено поки що живуть кримські татари, крім України, нема і не очікується, оскільки жодна з цих держав і, тим більше Російська Федерація, — не зацікавлені у поверненні кримських татар. Це в інтересах тільки України, але офіційний Київ цьому, схоже, не надає потрібного значення.
— Мустафа-ефенді, думаю, що ми не можемо обминути увагою війни в Чечні і запланованого візиту в Україну Президента Російської Федерації Б. Єльцина...
— Пострадянська Росія тільки-но було підгримувалась під «демократичну», але чеченські події відразу ж виявили з-під цього макіяжу звірине імперське обличчя. Спершу вона за допомогою брутальних провокацій, створюючи з продажних осіб так звану «опозицію» та озброюючи її першокласною військовою технікою, намагалась розв’язати в Чечні громадянську війну — з метою втрутитись потім під виглядом миротворця. А коли це не вдалося, то пішла на звичний бандитський напад. Дуже жаль, що провідні країни світу за великим рахунком лишились байдужими перед фактами цього дикого міжнародного бандитизму, перед явним повторним геноцидом мужнього і волелюбного чеченського народу. Особливо цинічно те, що саме в цей момент західні країни надають Росії значну економічну допомогу. Це рівнозначно співучасті у злочинах проти чеченського народу, і багато людей, особливо в мусульманському світі, очевидно, зроблять з цього відповідні висновки.
На жаль, з боку українського керівництва теж не було адекватної реакції на дику сваволю свого сусіда. Звичайно, можна зрозуміти складність становища України, однак все ж, якщо б українське керівництво повело себе тут хоча б так, як країни Прибалтики, це значно підвищило б авторитет України, насамперед, — серед народів колишнього СРСР.
Що ж до можливого візиту Єльцина в Україну, то чому б йому і не приїхати, коли українське керівництво теж вважає, що все, що відбувається в Чечні, — це внутрішня справа Росії. Але Україна — все-таки демократична держава, і якщо він приїде сюди, то щонайменше кілька протухлих яєць у нього, напевно, полетять...

Інтерв’ю взяв
Володимир ВОЛИНЯК
(«Кримська світлиця», № 16 (119) за 22 квітня 1995 р.)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 08.01.2016 > Тема ""Білі плями" історії"