Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

ІВАНОВІ ДРОБНОМУ – 85!

Ювілейна дата дає право на спогад. Тому першому спогадові вже десь років близько сорока, й ювіляр у ньому невеличкий на зріст, з русявим чубчиком на голові, зачесаним набік. Добре виліплена голова, гарне високе чоло. Доброзичливо усміхається, і від цього на щоках у нього ямочки…
Неймовірно, але факт – учорашні молодики нараз обернулися… ветеранами. Якогось літа, приїхавши до батьків у відпустку з Криму, я навідався до свого давнього приятеля, вчителя-україніста, поета Якова Івашкевича (царство йому небесне!). У нього і застав гостя з добродушною усмішкою, теж учителя Івана Дробного з села Богуславець Золотоніського району, що на Черкащині. Обидва вони закінчили мовно-літературний факультет Черкаського педінституту і, як і я в Криму, вчили в Шевченковому краю дітей рідної мови і літератури. Були студентами давненько, в голодних повоєнних п’ятдесятих роках. Про ті нелегкі часи інший поет, так само родом із землі Тараса, який близько знав нашого ювіляра і публікував добірки його віршів на сторінках «Кримської світлиці», доброї пам’яті Данило Кононенко скаже назвою своєї збірки: «Ми виростали в повоєнні роки»…
Здається, жоден аналіз творчості письменника, зокрема й поета, не може так об’ємно постати перед читачем, як знайомство з його життєвою дорогою. З цього знайомства виростає, як на мене, єдність між творами різних мотивів, настроїв і реаліями. Одне слово, певне органічно ціле явище. Звісно, не маємо змоги в цій короткій ювілейній статті пройтися всіма життєвими стежками-дорогами Івана Семеновича Дробного. Багато з того, що можна сказати про нього як людину з небуденною біографією, неважко відшукати в його ліриці.
Він уперше глянув на цей кольоровий світ 16 січня 1931 року в селі Богуславці, що пологими пагорбами тягнеться до зеленого містечка Золотоноша на славетній Черкащині. Народився в родині селянина-бідняка.
Пахощі любистку й рути-м’яти,
Голоси далекої рідні.
Прадід у могилі біля хати
Не в труні лежить, а у рядні.
Глибоко не мали сил копати –
Прадід на метровій глибині.
Може, й краще, будемо відверті,
Де його лягли товариші
В 33-тім по голодній смерті,
Вже летять байдужі лемеші.
До речі, село Богуславець Золотоніського району – мала батьківщина першого ректора Київського університету імені Святого Володимира Михайла Максимовича.
Батьки І. Дробного збудували хату з глини й очерету (кращого будівельного матеріалу в ті часи годі було шукати), зібравши людей на толоку за тодішнім звичаєм. Хатина ця була маленькою, з глиняною долівкою, під солом’яною стріхою, з портретом Сталіна на причілковій стіні та образами на протилежній, обрамленій маминими рушниками. Так і зростав Іванко зі старшою сестрою і меншим братом у горі-нестатках, при каганці вчив уроки. З малих літ пас корову разом з такими, як сам, пастушками, одягненими в домоткані штанці і сорочечки, пофарбовані бузиною.
Селянську хату, всім відому,
В той час ліпили, знаю сам,
З соломи й глини, в основному,
З гарячим потом пополам.
Хто будувавсь тоді, то згадка
Навік лишилась в печінках.
І невеличка зовсім хатка,
А сил забрала – просто жах.
Якщо по щирості сказати,
Я мову ось куди веду:
Та хата є не тільки хата,
А ще і пам’ятник труду…
Ще не встиг він трохи підрости, як грянула війна. Страшні окупаційні роки, гіркі вдовині сльози, коли поштар приносив похоронки в їхньому селі, і сльози радості, коли «хто з війни повертавсь». Згодом, згадуючи, як на глухий степовий полустанок вибігало всеньке село стрічати поїзди сорок п’ятого літа, поет схвильовано скаже:
Русявились рідні солдатські чуби.
А батьків між ними –
 як сонце в зеніті.
Ах, як воркували тоді голуби
У цілому світі, у білому світі!
На тім полустанку понині стою –
І щастям душа моя й досі зігріта.
Ідуть поїзди через пам’ять мою,
Оті поїзди сорок п’ятого літа.
Після закінчення педінституту в 1954 році вчителював у селі Киселівці Шполянського району, а через вісім літ перебрався до Золотоноші, де викладав російську мову кубанським юнакам в училищі механізації, пізніше трудився інспектором шкіл у відділі народної освіти, потім – заступником директора середньої школи, де й завершив свій учительський шлях завдовжки в 29 років. Тому-то мав право свідчити у вірші з циклу «Сердець учительських радари»:
Ще й заздрять вчителям –
 робота при столі:
Ні мозолів тобі, ні поту на чолі.
Гай-гай! Гай-гай! Невидимі нікому,
У них вони на нервах, мозолі.
Епіграфом до творчості та й усього життя Дробного могли б стати його ж слова: «Шовковим промінням мелодій до поля прив’язаний я…». Справді, не звабили Івана Семеновича ні близькі, ні далекі міста, хоч і навчався в Черкасах і був спроможний там залишитися. Живе на своїй маленькій батьківщині, наймилішому куточку на планеті Земля. Навіть письмовий стіл у теплі місяці переніс на власні заміські десять соток, де добуває щоденний і насущний письменницький хліб.
Про прадавню закоханість І. Дробного в поле зауважив Д. Кононенко, теж степовик за духом і суттю: «І квіти, і трави, і дерева, і ластівки та солов’ї, і річка, над якою профурчить в очереті дике кача, — усе в його віршах таке природне, близьке і рідне, що коли читаєш, то аж серце щемить, болить душа, пригадуєш своє далеке босоноге дитинство…». Хіба не візьмуть за живе, скажімо, оці рядки:
В цім краю, де чаплі та лелеки,
А над ними – місяць уповні,
На шляху, що ліг «з варяг у греки»,
Думні думи ходять при мені.
Тут цвітуть васильки-василечки,
І бентежна іволга співа.
За дощу підсинені вервечки
Пучками тримається трава…
Переповідати вірші І. Дробного, як і взагалі поетичні твори, неможливо. Написані вільно, легко, невимушено, добротно. У нього майже відсутні строфи, в яких би прохоплювалося художньо неточне слово. Він, як птиця, співає про те, що йому лягло на душу. Досконало володіє всіма секретами свого ремесла, а найпаче мовою. Її багатством, мелодійністю, розмаїтістю народної інтонації. Вміє писати просто, знайти єдино точне слово, яке вже ніколи не замінити іншим, або ж поставити тисячу разів уживане слово в такому контексті, де воно звучить свіжо, соковито, зовсім по-новому, як, приміром, в уривку з поезії «У ластів’ячому полоні»:
Квітує луг, що кращого нема,
Від нього йду, на нім лишивши
 втому.
А ластівка крилечками двома
Мене спиня і не пуска додому.
Ой ластівко! Оце ява чи сон?
То сині крила чи твої долоні?
Ти вже взяла мене у свій полон,
І я раюю в синьому полоні…
Здається, не знайти такого літературного жанру, в якому б вільно не почував себе наш ювіляр. Ну, передовсім він — поет. Видав вісім талановитих поетичних книжок – від першої «Добридень, люди» (1962) і до останньої вибраних творів «Вереснева золота печаль» (2005), серед них вірші для дітей різного віку: «В Златокраї жито половіє» та «Котить заєць кавуна». Він — і автор чималої за обсягом автобіографічної повісті «Хата з лободи» (2003). Статті публіцистичні, літературознавчі та мемуарного характеру склали книгу «За пагорбами літо» (2006). В ній виступає як вдумливий публіцист, літературознавець, критик, есеїст. Лауреат премії ім. В. Симоненка.
Якщо зважити на те, що Іван Дробний частенько друкувався в періодиці, хоча не так рясно видав книжок, він не дуже й обділений читацькою увагою. Однак популяризація його творчості у всеукраїнській літературній пресі не вельми гучна. Причини: надто віддалено мешкає поет від тих, чиє авторитетне слово визначає місце письменника в літературі, малі тиражі його книжок, і через це лишається незнаним для багатьох читачів. Але хіба ж можна нехтувати поезією такої емоційної наснаги і такого високого душевного злету? Як же ми, літератори, належно не оцінюємо своїх колег!
Відомий письменник нині стрічає високоліття. Це не дзвінок іще, можна оглянутись і назад, тим паче, оглядати є що. Тож нехай не одна мудра, добра книжка вийде з-під його небайдужого пера.
З роси й води Вам, побратиме-земляче!

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
письменник
с. Пруди в Криму

Іван ДРОБНИЙ
І ЗЛАТОКРАЙ, І ЗЛАТОГРАД...

В Златокраї жито половіє,
Носять бджоли золоті меди.
Понад жито — шабля Джеджелія,
В квіті жита — дух Сковороди.
Крізь віки в нас кров козацька грає,
На мажорний надихає лад.
Крізь віки над нашим Златокраєм
Величаво сяє Златоград.
В днину гожу, в грозоград
Наше місто Златоград
Здавна сяє іменами
Думитрашка та Ужвій,
Що не меркнуть із літами
У оправі золотій.
Орди Чингіз-ханові топтали
Землю нашу, хижа німчура.
Златокрай з-під кожної навали
Воскресав для щастя та добра.
Златокрай під виссю голубою
Жде весіль і накрива столи
Від блакитних вигинів Супою –
Аж до хвилі срібної Сули.
Нам ніщо не стане на заваді –
Буде вічно золота пора.
З плес козацьких воду в Златограді
Золота веселка набира.

БЛАКИТНЕ ДЕРЕВО ДНІПРА

Воно у вічність пророста
Із чорноморської глибіні.
На ньому села і міста –
Неначе гнізда солов’їні.
Ворони мчали на блакить,
Прехижі всі та гонористі,
Щоб наші гнізда розорить
Та й раювать у зелен-листі.
Гнівились Прип’ять і Сула,
Росі малої кремінь-скали,
І сизокрилого орла
Вони на битву випускали.
Вертались злагода і мир...
Та знову галич нетвереза
Вганяла в дерево вже леза
Вогненних круппівських сокир.
Хоча кривавилось од ран,
Не впало зрубаним в тумані –
Повергло в прах на полі брані,
Взяло напасників у бран.
І знов під сонцем богатир
Плека свої блакитні шати...
Ніхто не викує сокир,
Яким це дерево зрубати!

СКІФСЬКІ МОГИЛИ

Як тут дуло! Але й понині
Їх не розвіяно у пил.
Мов ті вулкани, на рівнині
Синіють конуси могил.
До них ходжу я у замрії.
З них добре видно в далині,
Як злотом маківки Софії
Мій пращур світиться мені.
Що вітер? Є грізніші сили!
То й жалем повниться душа
І не розорювать могили
Вона благає лемеша.
Нам пуд якийсь мізерні метри
Дадуть картоплі чи вівса.
Це ж тут рівнинні геометри
Тяглись душею в небеса!
По крихті гори наносили,
Трудом вписавшись в небосхил.
Лишім нащадкам ці могили –
Далеко бачиться з могил!

СИВИЙ ЧУБЧИК ПОЛИНУ

Між хлібами вирина
Сива-сива давнина.
Чеше колос на лану
Сивий чубчик полину.
Я до чуба доторкнусь,
Щоб відчуть на дотик Русь.
Знову лихо? Знов набіг?
Половчанин? Печеніг?
Чи шуліками з-під хмари
І монголи, і татари?
Сталь скрегоче. Кінь ірже.
Зайди ласі на чуже.
У неволю слізний ранок
Вже арканять через гать.
Білі руки полонянок
Ніби лебеді ячать.
Ти відбити зайд не зміг
Й тут, мій русичу, поліг?..
Мов прапредка сивину
Гладжу чубчик полину.
Не одна в юзі-тумані
Причаїлась таїна.
Скіфська баба на кургані
Не розкаже, хоч і зна.

В ЦІМ КРАЮ, ДЕ ЧАПЛІ ТА ЛЕЛЕКИ

В цім краю, де чаплі та лелеки,
А над ними — місяць уповні,
На шляху, що ліг «з варяг у греки»,
Думні думи ходять при мені.
Тут цвітуть васильки-василечки
І бентежна іволга співа.
За дощу підсинені вервечки
Пучками тримається трава.
Дощ з-під сонця.
Десь гримить і блиска.
Райдуга спиває спів у птиць.
І земна гойдається колиска
На гаках миттєвих блискавиць.
На годину півень кукуріка.
Голуби воркують. Ой дива!
А з-під хмари вже летить шуліка
І крилом півсонця закрива...
В цім краю, де чаплі та лелеки,
А над ними місяць уповні, —
На шляху, що ліг «з варяг у греки»,
Думні думи ходять при мені.

НАОДИНЦІ З ПОЛЕМ

Із полем залишившись наодинці,
Я праколишнє бачу наяву.
Поза туманом юрмища ординців
На стійбищах витоптують траву.
Мов чорні круки,
 мчать чужинські коні,
Простершись над сполоханим
 зелом.
Свистить стріла у мене біля скроні,
Продовжуючись в небі літаком.
Втіка на Русь мій предок із полону,
Смертельної торкнувшись таїни.
Не лісосмуги —
 йдуть бійців колони.
Не розібрать лиш, з котрої війни.
Смерканням оповиті в таємниці
Хліба навкіл, дорога польова.
Чи то німецький танк
 стоїть в пшениці,
А чи комбайн в загінці спочива?
Повіє холодочком з рути-м’яти –
Мурашками по спині піде страх.
Мені здається, де тут не ступати,
А все одно ступати по кістках...
Закінчаться побачення хвилини –
І я на листі з поля принесу,
Ні, не росу, а крові крапелини,
Що за століття вицвіли в росу.

А Я ПОЇДУ, Я ПОЇДУ...

Лиш сонце вигляне з-за гаю —
Я в путь зберусь бігом-бігом.
Велосипеда осідлаю —
Прудкого оленя свого.
Ним я поїду, я поїду
В древляни, в древність,
 в русу Русь
І не вернуся до обіду,
І опівночі не вернусь.
Підгонить будуть стебла жита
І лунко цвьохкать, мов батіг,
По вогких гумових копитах,
По струнах спиць — як струнах ніг.
За комір будуть капать зорі,
І наляка пташиний крик.
Русалки вийдуть яснозорі
Гулять під місяць-молодик.
Тут давня казка не заснула.
Поверху древа вкаже Див,
Де ратай пітував Микула,
Де в битву Муромець ходив.
Напружу слух — за літ імлою
Виразно вчується за мить:
«Іржуть комоні за Сулою,
І слава в Києві дзвенить...»
Я обніму берези шию
В передсвітання голубі
І не відкрите ще відкрию
У не відкритому собі.

ВІТРЯК

Нехай він іншим, як мана,
Приходить в дім по «теле».
Я ж сам піду аж до млина,
Хоч він давно не меле.
Він диха сутінню століть
Й сьогоднішньої днини
Музейно так собі стоїть
У рамці з павутини.
Тче павутинна сивина
То світле, то мінорне.
А вітер звично до млина
Хліба, як море, горне.
Не раз приходило, не три
Безхліб’я до голоти –
І щедро віяли вітри,
Та нічого молоти.
Скільком опухлим, о скільком,
Покіль земля не вкрила,
Усе здавалися хрестом
Його стоячі крила.
Просить хлібця не стало сил –
Їм до могил натомість
Дали й у голови тих крил
Жахливу нерухомість.
У тридцять третім без хреста
Мільйонно пхали в ями.
Ой скільки ям тих зароста
Колючими тернами!
Перстом всевишнім із Кремля
Убиті дітки й мами.
За ними й досі ще земля
Ридає солов’ями…

МОГИЛА БІЛЯ ХАТИ

Пахощі любистку й рути-м’яти.
Голоси далекої рідні.
Прадід у могилі біля хати
Не в труні лежить, а у рядні.
Глибоко не мали сил копати –
Прадід на метровій глибині.
Чути все — й він слухає охоче,
Що було прелюбим на віку:
Лиска мука, курочка сокоче,
Півень витяга «ку-ку-рі-ку».
Правнуки його, його павіття,
Досягають сміхом у блакить.
Про могилу більш як півстоліття
Не велілось вголос говорить.
І не смій тим більш переховати,
Ніби в чімсь була його вина.
Так він і лежить побіля хати,
Проти причілкового вікна.
Мо, це й краще. Будемо відверті:
Де його лягли товариші
В 33-тім по голодній смерті,
Вже летять байдужі лемеші.
Чи стоять ліси чортополоху
На путі до пам’яті, мов гать,
Щоб забули люди те потроху,
Що повік не можна забувать.
Ця могила про страшну епоху
Може ще й нащадкам нагадать.

ДВІ СВІЧКИ ДИТИНСТВА

В дитинстві дні були веселі,
Була веселою земля.
Ходив лелека при оселі,
Стояла чапля звіддаля.
А я корову пас, та й годі,
З вербовим прутиком в руці.
Стояв лелека при городі,
Ходила чапля в осоці.
Про них розказував я мамі.
І навіть снилося вночі:
То у моїм дитячім храмі
Горять незгасно дві свічі...
Мабуть, душа моя із тіла
Летіти дума за моря,
Бо біла свічка догоріла,
А сіра свічка догоря.

ВЕСНА ЗАВІТАЛА В САДИБУ

Весна завітала в садибу.
Ступає в торішні сліди.
Постукує гілкою в шибу:
— Бабуню, виходьте сюди!
Вас жде і сапа, і лопата,
Бо вже відскрипіла зима...
Мовчить, не обізветься хата,
Неначе одвіку німа.
За вишню тримаючись, слуха,
З-під брів погляда на лани,
Одігши бадилля кожуха
На білу сорочку стіни.
Гуля по садочку відлуння,
Як в лузі дитиннім лоша.
Що кличуть, не чує бабуня,
Бо вже десь на небі душа.
Співають, не відають лиха
І ластівка, і солов’ї.
Лиш хвірточка хлипає стиха,
Як вітер торкнеться її.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 22.01.2016 > Тема "Душі криниця"