Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2882)
З потоку життя (6054)
Душі криниця (3354)
Українці мої... (1439)
Резонанс (1458)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1645)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
НА ВОЛИН╤ ЗНАЙШЛИ СТАРОВИННУ ╤КОНУ, ЯКУ РЕСТАВРУВАВ ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Про ╕кону розпов╕в шевченкознавець, письменник, зав╕дувач кафедри журнал╕стики Нац╕онального...


ДРУГА ХВИЛЯ “СОЛОК╤╥”
Жодне ╕нтернет-видання не зам╕нить друкованого слова, тим паче, коли воно наповнене глибоким...


«СИН ВЛАШТУВАВСЯ В РУМ╤*, А ДОЧКА В КРИМУ»
Старовинний казахський висл╕в в╕добража╓ геопол╕тичне мислення наших пращур╕в.


КОЛИ НАСТА╢ «БАБИНЕ Л╤ТО»
Наш╕ традиц╕╖


БОРГ
Юл╕я ╤люха — укра╖нська письменниця, поетка, журнал╕стка, колумн╕стка.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 22.01.2016 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#4 за 22.01.2016
У ЛАСТ╤В’ЯЧОМУ ПОЛОН╤

Поет ╕ час

╤ВАНОВ╤ ДРОБНОМУ – 85!

Юв╕лейна дата да╓ право на спогад. Тому першому спогадов╕ вже десь рок╕в близько сорока, й юв╕ляр у ньому невеличкий на зр╕ст, з русявим чубчиком на голов╕, зачесаним наб╕к. Добре вил╕плена голова, гарне високе чоло. Доброзичливо усм╕ха╓ться, ╕ в╕д цього на щоках у нього ямочки…
Неймов╕рно, але факт – учорашн╕ молодики нараз обернулися… ветеранами. Якогось л╕та, при╖хавши до батьк╕в у в╕дпустку з Криму, я нав╕дався до свого давнього приятеля, вчителя-укра╖н╕ста, поета Якова ╤вашкевича (царство йому небесне!). У нього ╕ застав гостя з добродушною усм╕шкою, теж учителя ╤вана Дробного з села Богуславець Золотон╕ського району, що на Черкащин╕. Обидва вони зак╕нчили мовно-л╕тературний факультет Черкаського пед╕нституту ╕, як ╕ я в Криму, вчили в Шевченковому краю д╕тей р╕дно╖ мови ╕ л╕тератури. Були студентами давненько, в голодних пово╓нних п’ятдесятих роках. Про т╕ нелегк╕ часи ╕нший поет, так само родом ╕з земл╕ Тараса, який близько знав нашого юв╕ляра ╕ публ╕кував доб╕рки його в╕рш╕в на стор╕нках «Кримсько╖ св╕тлиц╕», добро╖ пам’ят╕ Данило Кононенко скаже назвою сво╓╖ зб╕рки: «Ми виростали в пово╓нн╕ роки»…
Зда╓ться, жоден анал╕з творчост╕ письменника, зокрема й поета, не може так об’╓мно постати перед читачем, як знайомство з його житт╓вою дорогою. З цього знайомства вироста╓, як на мене, ╓дн╕сть м╕ж творами р╕зних мотив╕в, настро╖в ╕ реал╕ями. Одне слово, певне орган╕чно ц╕ле явище. Зв╕сно, не ма╓мо змоги в ц╕й коротк╕й юв╕лейн╕й статт╕ пройтися вс╕ма житт╓вими стежками-дорогами ╤вана Семеновича Дробного. Багато з того, що можна сказати про нього як людину з небуденною б╕ограф╕╓ю, неважко в╕дшукати в його л╕риц╕.
В╕н уперше глянув на цей кольоровий св╕т 16 с╕чня 1931 року в сел╕ Богуславц╕, що пологими пагорбами тягнеться до зеленого м╕стечка Золотоноша на славетн╕й Черкащин╕. Народився в родин╕ селянина-б╕дняка.
Пахощ╕ любистку й рути-м’яти,
Голоси далеко╖ р╕дн╕.
Прад╕д у могил╕ б╕ля хати
Не в трун╕ лежить, а у рядн╕.
Глибоко не мали сил копати –
Прад╕д на метров╕й глибин╕.
Може, й краще, будемо в╕дверт╕,
Де його лягли товариш╕
В 33-т╕м по голодн╕й смерт╕,
Вже летять байдуж╕ лемеш╕.
До реч╕, село Богуславець Золотон╕ського району – мала батьк╕вщина першого ректора Ки╖вського ун╕верситету ╕мен╕ Святого Володимира Михайла Максимовича.
Батьки ╤. Дробного збудували хату з глини й очерету (кращого буд╕вельного матер╕алу в т╕ часи год╕ було шукати), з╕бравши людей на толоку за тод╕шн╕м звича╓м. Хатина ця була маленькою, з глиняною дол╕вкою, п╕д солом’яною стр╕хою, з портретом Стал╕на на прич╕лков╕й ст╕н╕ та образами на протилежн╕й, обрамлен╕й маминими рушниками. Так ╕ зростав ╤ванко з╕ старшою сестрою ╕ меншим братом у гор╕-нестатках, при каганц╕ вчив уроки. З малих л╕т пас корову разом з такими, як сам, пастушками, одягненими в домоткан╕ штанц╕ ╕ сорочечки, пофарбован╕ бузиною.
Селянську хату, вс╕м в╕дому,
В той час л╕пили, знаю сам,
З соломи й глини, в основному,
З гарячим потом пополам.
Хто будувавсь тод╕, то згадка
Нав╕к лишилась в печ╕нках.
╤ невеличка зовс╕м хатка,
А сил забрала – просто жах.
Якщо по щирост╕ сказати,
Я мову ось куди веду:
Та хата ╓ не т╕льки хата,
А ще ╕ пам’ятник труду…
Ще не встиг в╕н трохи п╕дрости, як грянула в╕йна. Страшн╕ окупац╕йн╕ роки, г╕рк╕ вдовин╕ сльози, коли поштар приносив похоронки в ╖хньому сел╕, ╕ сльози радост╕, коли «хто з в╕йни повертавсь». Згодом, згадуючи, як на глухий степовий полустанок виб╕гало всеньке село стр╕чати по╖зди сорок п’ятого л╕та, поет схвильовано скаже:
Русявились р╕дн╕ солдатськ╕ чуби.
А батьк╕в м╕ж ними –
 як сонце в зен╕т╕.
Ах, як воркували тод╕ голуби
У ц╕лому св╕т╕, у б╕лому св╕т╕!
На т╕м полустанку понин╕ стою –
╤ щастям душа моя й дос╕ з╕гр╕та.
╤дуть по╖зди через пам’ять мою,
От╕ по╖зди сорок п’ятого л╕та.
П╕сля зак╕нчення пед╕нституту в 1954 роц╕ вчителював у сел╕ Кисел╕вц╕ Шполянського району, а через в╕с╕м л╕т перебрався до Золотонош╕, де викладав рос╕йську мову кубанським юнакам в училищ╕ механ╕зац╕╖, п╕зн╕ше трудився ╕нспектором шк╕л у в╕дд╕л╕ народно╖ осв╕ти, пот╕м – заступником директора середньо╖ школи, де й завершив св╕й учительський шлях завдовжки в 29 рок╕в. Тому-то мав право св╕дчити у в╕рш╕ з циклу «Сердець учительських радари»:
Ще й заздрять вчителям –
 робота при стол╕:
Н╕ мозол╕в тоб╕, н╕ поту на чол╕.
Гай-гай! Гай-гай! Невидим╕ н╕кому,
У них вони на нервах, мозол╕.
Еп╕графом до творчост╕ та й усього життя Дробного могли б стати його ж слова: «Шовковим пром╕нням мелод╕й до поля прив’язаний я…». Справд╕, не звабили ╤вана Семеновича н╕ близьк╕, н╕ далек╕ м╕ста, хоч ╕ навчався в Черкасах ╕ був спроможний там залишитися. Живе на сво╖й маленьк╕й батьк╕вщин╕, наймил╕шому куточку на планет╕ Земля. Нав╕ть письмовий ст╕л у тепл╕ м╕сяц╕ перен╕с на власн╕ зам╕ськ╕ десять соток, де добува╓ щоденний ╕ насущний письменницький хл╕б.
Про прадавню закохан╕сть ╤. Дробного в поле зауважив Д. Кононенко, теж степовик за духом ╕ суттю: «╤ кв╕ти, ╕ трави, ╕ дерева, ╕ ласт╕вки та солов’╖, ╕ р╕чка, над якою профурчить в очерет╕ дике кача, — усе в його в╕ршах таке природне, близьке ╕ р╕дне, що коли чита╓ш, то аж серце щемить, болить душа, пригаду╓ш сво╓ далеке босоноге дитинство…». Х╕ба не в╕зьмуть за живе, скаж╕мо, оц╕ рядки:
В ц╕м краю, де чапл╕ та лелеки,
А над ними – м╕сяць уповн╕,
На шляху, що л╕г «з варяг у греки»,
Думн╕ думи ходять при мен╕.
Тут цв╕туть васильки-василечки,
╤ бентежна ╕волга сп╕ва.
За дощу п╕дсинен╕ вервечки
Пучками трима╓ться трава…
Перепов╕дати в╕рш╕ ╤. Дробного, як ╕ взагал╕ поетичн╕ твори, неможливо. Написан╕ в╕льно, легко, невимушено, добротно. У нього майже в╕дсутн╕ строфи, в яких би прохоплювалося художньо неточне слово. В╕н, як птиця, сп╕ва╓ про те, що йому лягло на душу. Досконало волод╕╓ вс╕ма секретами свого ремесла, а найпаче мовою. ╥╖ багатством, мелод╕йн╕стю, розма╖т╕стю народно╖ ╕нтонац╕╖. Вм╕╓ писати просто, знайти ╓дино точне слово, яке вже н╕коли не зам╕нити ╕ншим, або ж поставити тисячу раз╕в уживане слово в такому контекст╕, де воно звучить св╕жо, соковито, зовс╕м по-новому, як, прим╕ром, в уривку з поез╕╖ «У ласт╕в’ячому полон╕»:
Кв╕ту╓ луг, що кращого нема,
В╕д нього йду, на н╕м лишивши
 втому.
А ласт╕вка крилечками двома
Мене спиня ╕ не пуска додому.
Ой ласт╕вко! Оце ява чи сон?
То син╕ крила чи тво╖ долон╕?
Ти вже взяла мене у св╕й полон,
╤ я раюю в синьому полон╕…
Зда╓ться, не знайти такого л╕тературного жанру, в якому б в╕льно не почував себе наш юв╕ляр. Ну, передовс╕м в╕н — поет. Видав в╕с╕м талановитих поетичних книжок – в╕д першо╖ «Добридень, люди» (1962) ╕ до останньо╖ вибраних твор╕в «Вереснева золота печаль» (2005), серед них в╕рш╕ для д╕тей р╕зного в╕ку: «В Златокра╖ жито полов╕╓» та «Котить за╓ць кавуна». В╕н — ╕ автор чимало╖ за обсягом автоб╕ограф╕чно╖ пов╕ст╕ «Хата з лободи» (2003). Статт╕ публ╕цистичн╕, л╕тературознавч╕ та мемуарного характеру склали книгу «За пагорбами л╕то» (2006). В н╕й виступа╓ як вдумливий публ╕цист, л╕тературознавець, критик, есе╖ст. Лауреат прем╕╖ ╕м. В. Симоненка.
Якщо зважити на те, що ╤ван Дробний частенько друкувався в пер╕одиц╕, хоча не так рясно видав книжок, в╕н не дуже й обд╕лений читацькою увагою. Однак популяризац╕я його творчост╕ у всеукра╖нськ╕й л╕тературн╕й прес╕ не вельми гучна. Причини: надто в╕ддалено мешка╓ поет в╕д тих, чи╓ авторитетне слово визнача╓ м╕сце письменника в л╕тератур╕, мал╕ тираж╕ його книжок, ╕ через це лиша╓ться незнаним для багатьох читач╕в. Але х╕ба ж можна нехтувати поез╕╓ю тако╖ емоц╕йно╖ наснаги ╕ такого високого душевного злету? Як же ми, л╕тератори, належно не оц╕ню╓мо сво╖х колег!
В╕домий письменник нин╕ стр╕ча╓ високол╕ття. Це не дзв╕нок ╕ще, можна оглянутись ╕ назад, тим паче, оглядати ╓ що. Тож нехай не одна мудра, добра книжка вийде з-п╕д його небайдужого пера.
З роси й води Вам, побратиме-земляче!

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
письменник
с. Пруди в Криму

╤ван ДРОБНИЙ
╤ ЗЛАТОКРАЙ, ╤ ЗЛАТОГРАД...

В Златокра╖ жито полов╕╓,
Носять бджоли золот╕ меди.
Понад жито — шабля Джеджел╕я,
В кв╕т╕ жита — дух Сковороди.
Кр╕зь в╕ки в нас кров козацька гра╓,
На мажорний надиха╓ лад.
Кр╕зь в╕ки над нашим Златокра╓м
Величаво ся╓ Златоград.
В днину гожу, в грозоград
Наше м╕сто Златоград
Здавна ся╓ ╕менами
Думитрашка та Ужв╕й,
Що не меркнуть ╕з л╕тами
У оправ╕ золот╕й.
Орди Чинг╕з-ханов╕ топтали
Землю нашу, хижа н╕мчура.
Златокрай з-п╕д кожно╖ навали
Воскресав для щастя та добра.
Златокрай п╕д виссю голубою
Жде вес╕ль ╕ накрива столи
В╕д блакитних вигин╕в Супою –
Аж до хвил╕ ср╕бно╖ Сули.
Нам н╕що не стане на завад╕ –
Буде в╕чно золота пора.
З плес козацьких воду в Златоград╕
Золота веселка набира.

БЛАКИТНЕ ДЕРЕВО ДН╤ПРА

Воно у в╕чн╕сть пророста
╤з чорноморсько╖ глиб╕н╕.
На ньому села ╕ м╕ста –
Неначе гн╕зда солов’╖н╕.
Ворони мчали на блакить,
Прехиж╕ вс╕ та гонорист╕,
Щоб наш╕ гн╕зда розорить
Та й раювать у зелен-лист╕.
Гн╕вились Прип’ять ╕ Сула,
Рос╕ мало╖ крем╕нь-скали,
╤ сизокрилого орла
Вони на битву випускали.
Вертались злагода ╕ мир...
Та знову галич нетвереза
Вганяла в дерево вже леза
Вогненних крупп╕вських сокир.
Хоча кривавилось од ран,
Не впало зрубаним в туман╕ –
Повергло в прах на пол╕ бран╕,
Взяло напасник╕в у бран.
╤ знов п╕д сонцем богатир
Плека сво╖ блакитн╕ шати...
Н╕хто не вику╓ сокир,
Яким це дерево зрубати!

СК╤ФСЬК╤ МОГИЛИ

Як тут дуло! Але й понин╕
╥х не розв╕яно у пил.
Мов т╕ вулкани, на р╕внин╕
Син╕ють конуси могил.
До них ходжу я у замр╕╖.
З них добре видно в далин╕,
Як злотом мак╕вки Соф╕╖
М╕й пращур св╕титься мен╕.
Що в╕тер? ╢ гр╕зн╕ш╕ сили!
То й жалем повниться душа
╤ не розорювать могили
Вона блага╓ лемеша.
Нам пуд якийсь м╕зерн╕ метри
Дадуть картопл╕ чи в╕вса.
Це ж тут р╕внинн╕ геометри
Тяглись душею в небеса!
По крихт╕ гори наносили,
Трудом вписавшись в небосхил.
Лиш╕м нащадкам ц╕ могили –
Далеко бачиться з могил!

СИВИЙ ЧУБЧИК ПОЛИНУ

М╕ж хл╕бами вирина
Сива-сива давнина.
Чеше колос на лану
Сивий чубчик полину.
Я до чуба доторкнусь,
Щоб в╕дчуть на дотик Русь.
Знову лихо? Знов наб╕г?
Половчанин? Печен╕г?
Чи шул╕ками з-п╕д хмари
╤ монголи, ╕ татари?
Сталь скрегоче. К╕нь ╕рже.
Зайди лас╕ на чуже.
У неволю сл╕зний ранок
Вже арканять через гать.
Б╕л╕ руки полонянок
Н╕би лебед╕ ячать.
Ти в╕дбити зайд не зм╕г
Й тут, м╕й русичу, пол╕г?..
Мов прапредка сивину
Гладжу чубчик полину.
Не одна в юз╕-туман╕
Прича╖лась та╖на.
Ск╕фська баба на курган╕
Не розкаже, хоч ╕ зна.

В Ц╤М КРАЮ, ДЕ ЧАПЛ╤ ТА ЛЕЛЕКИ

В ц╕м краю, де чапл╕ та лелеки,
А над ними — м╕сяць уповн╕,
На шляху, що л╕г «з варяг у греки»,
Думн╕ думи ходять при мен╕.
Тут цв╕туть васильки-василечки
╤ бентежна ╕волга сп╕ва.
За дощу п╕дсинен╕ вервечки
Пучками трима╓ться трава.
Дощ з-п╕д сонця.
Десь гримить ╕ блиска.
Райдуга спива╓ сп╕в у птиць.
╤ земна гойда╓ться колиска
На гаках митт╓вих блискавиць.
На годину п╕вень кукур╕ка.
Голуби воркують. Ой дива!
А з-п╕д хмари вже летить шул╕ка
╤ крилом п╕всонця закрива...
В ц╕м краю, де чапл╕ та лелеки,
А над ними м╕сяць уповн╕, —
На шляху, що л╕г «з варяг у греки»,
Думн╕ думи ходять при мен╕.

НАОДИНЦ╤ З ПОЛЕМ

╤з полем залишившись наодинц╕,
Я праколишн╓ бачу наяву.
Поза туманом юрмища ординц╕в
На ст╕йбищах витоптують траву.
Мов чорн╕ круки,
 мчать чужинськ╕ кон╕,
Простершись над сполоханим
 зелом.
Свистить стр╕ла у мене б╕ля скрон╕,
Продовжуючись в неб╕ л╕таком.
Вт╕ка на Русь м╕й предок ╕з полону,
Смертельно╖ торкнувшись та╖ни.
Не л╕сосмуги —
 йдуть б╕йц╕в колони.
Не роз╕брать лиш, з котро╖ в╕йни.
Смерканням оповит╕ в та╓мниц╕
Хл╕ба навк╕л, дорога польова.
Чи то н╕мецький танк
 сто╖ть в пшениц╕,
А чи комбайн в заг╕нц╕ спочива?
Пов╕╓ холодочком з рути-м’яти –
Мурашками по спин╕ п╕де страх.
Мен╕ зда╓ться, де тут не ступати,
А все одно ступати по к╕стках...
Зак╕нчаться побачення хвилини –
╤ я на лист╕ з поля принесу,
Н╕, не росу, а кров╕ крапелини,
Що за стол╕ття вицв╕ли в росу.

А Я ПО╥ДУ, Я ПО╥ДУ...

Лиш сонце вигляне з-за гаю —
Я в путь зберусь б╕гом-б╕гом.
Велосипеда ос╕длаю —
Прудкого оленя свого.
Ним я по╖ду, я по╖ду
В древляни, в древн╕сть,
 в русу Русь
╤ не вернуся до об╕ду,
╤ оп╕вноч╕ не вернусь.
П╕дгонить будуть стебла жита
╤ лунко цвьохкать, мов бат╕г,
По вогких гумових копитах,
По струнах спиць — як струнах н╕г.
За ком╕р будуть капать зор╕,
╤ наляка пташиний крик.
Русалки вийдуть яснозор╕
Гулять п╕д м╕сяць-молодик.
Тут давня казка не заснула.
Поверху древа вкаже Див,
Де ратай п╕тував Микула,
Де в битву Муромець ходив.
Напружу слух — за л╕т ╕млою
Виразно вчу╓ться за мить:
«╤ржуть комон╕ за Сулою,
╤ слава в Ки╓в╕ дзвенить...»
Я обн╕му берези шию
В передсв╕тання голуб╕
╤ не в╕дкрите ще в╕дкрию
У не в╕дкритому соб╕.

В╤ТРЯК

Нехай в╕н ╕ншим, як мана,
Приходить в д╕м по «теле».
Я ж сам п╕ду аж до млина,
Хоч в╕н давно не меле.
В╕н диха сут╕нню стол╕ть
Й сьогодн╕шньо╖ днини
Музейно так соб╕ сто╖ть
У рамц╕ з павутини.
Тче павутинна сивина
То св╕тле, то м╕норне.
А в╕тер звично до млина
Хл╕ба, як море, горне.
Не раз приходило, не три
Безхл╕б’я до голоти –
╤ щедро в╕яли в╕три,
Та н╕чого молоти.
Ск╕льком опухлим, о ск╕льком,
Пок╕ль земля не вкрила,
Усе здавалися хрестом
Його стояч╕ крила.
Просить хл╕бця не стало сил –
╥м до могил натом╕сть
Дали й у голови тих крил
Жахливу нерухом╕сть.
У тридцять трет╕м без хреста
М╕льйонно пхали в ями.
Ой ск╕льки ям тих зароста
Колючими тернами!
Перстом всевишн╕м ╕з Кремля
Убит╕ д╕тки й мами.
За ними й дос╕ ще земля
Рида╓ солов’ями…

МОГИЛА Б╤ЛЯ ХАТИ

Пахощ╕ любистку й рути-м’яти.
Голоси далеко╖ р╕дн╕.
Прад╕д у могил╕ б╕ля хати
Не в трун╕ лежить, а у рядн╕.
Глибоко не мали сил копати –
Прад╕д на метров╕й глибин╕.
Чути все — й в╕н слуха╓ охоче,
Що було прелюбим на в╕ку:
Лиска мука, курочка сокоче,
П╕вень витяга «ку-ку-р╕-ку».
Правнуки його, його пав╕ття,
Досягають см╕хом у блакить.
Про могилу б╕льш як п╕встол╕ття
Не вел╕лось вголос говорить.
╤ не см╕й тим б╕льш переховати,
Н╕би в ч╕мсь була його вина.
Так в╕н ╕ лежить поб╕ля хати,
Проти прич╕лкового в╕кна.
Мо, це й краще. Будемо в╕дверт╕:
Де його лягли товариш╕
В 33-т╕м по голодн╕й смерт╕,
Вже летять байдуж╕ лемеш╕.
Чи стоять л╕си чортополоху
На пут╕ до пам’ят╕, мов гать,
Щоб забули люди те потроху,
Що пов╕к не можна забувать.
Ця могила про страшну епоху
Може ще й нащадкам нагадать.

ДВ╤ СВ╤ЧКИ ДИТИНСТВА

В дитинств╕ дн╕ були весел╕,
Була веселою земля.
Ходив лелека при осел╕,
Стояла чапля зв╕ддаля.
А я корову пас, та й год╕,
З вербовим прутиком в руц╕.
Стояв лелека при город╕,
Ходила чапля в осоц╕.
Про них розказував я мам╕.
╤ нав╕ть снилося вноч╕:
То у мо╖м дитяч╕м храм╕
Горять незгасно дв╕ св╕ч╕...
Мабуть, душа моя ╕з т╕ла
Лет╕ти дума за моря,
Бо б╕ла св╕чка догор╕ла,
А с╕ра св╕чка догоря.

ВЕСНА ЗАВ╤ТАЛА В САДИБУ

Весна зав╕тала в садибу.
Ступа╓ в тор╕шн╕ сл╕ди.
Постуку╓ г╕лкою в шибу:
— Бабуню, виходьте сюди!
Вас жде ╕ сапа, ╕ лопата,
Бо вже в╕дскрип╕ла зима...
Мовчить, не об╕зветься хата,
Неначе одв╕ку н╕ма.
За вишню тримаючись, слуха,
З-п╕д бр╕в погляда на лани,
Од╕гши бадилля кожуха
На б╕лу сорочку ст╕ни.
Гуля по садочку в╕длуння,
Як в луз╕ дитинн╕м лоша.
Що кличуть, не чу╓ бабуня,
Бо вже десь на неб╕ душа.
Сп╕вають, не в╕дають лиха
╤ ласт╕вка, ╕ солов’╖.
Лиш хв╕рточка хлипа╓ стиха,
Як в╕тер торкнеться ╖╖.

 

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #4 за 22.01.2016 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16547

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков