Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Інколи, роздумуючи над долею «Кримської світлиці», вивчаючи проблеми і тенденції «світличанського» середовища, ловлю себе на думці, що в попередні роки, попри неувагу держави до кримських справ, колективом газети було закладено непоганий фундамент. Принаймні була вірно зроблена ставка на цілеспрямоване об’єднання навколо «КС» позитивних, освічених особистостей. Це досі дається взнаки, хоча вже рік газета не виходить у паперовому варіанті. З луганчанином, кандидатом філософських наук Володимиром Сабадухою познайомився три роки тому завдяки тернопільським «світличанам». І ось тепер, коли науковець опинився в ролі біженця (проживає і викладає тепер у Івано-Франківську), з ним щедро діляться своїм людським теплом «світличани» Прикарпаття. В один з вечорів ми зустрілися утрьох: Володимир Олексійович, учителька української мови і невтомний пропагандист «Кримської світлиці» Софія Гладій та автор цих рядків. Просимо луганчанина розповісти трохи про себе, про феномен української Луганщини, про наукові розробки та про способи повернення окупованих територій: Донбасу і Криму.
— Моя кандидатська дисертація була присвячена українській національній ідеї та ідеї особистості, — говорить Володимир Олексійович. — З моїм другом і учителем Олександром Гречаним ми працювали разом років п’ятнадцять. Обоє були української орієнтації, але стосовно ідеї особистості, то це саме Олександр Феногенович зробив поштовх. Він розробив ідею рівнів розвитку людських здібностей: найнижчий рівень — це «залежна людина», далі йде «посередня людина» і, нарешті, — «особистість». Українську ідею він розумів саме як ідею особистості. Мені це сподобалося! Бо не можна нації нав’язати ідею, яка не відповідає її менталітету. Усвідомлюючи це, я почав глибше вивчати українську філософію. Згодом переконався, що ідея духовної ієрархії та ідея Особистості була органічно притаманна українській філософії. Перш за все, це Іван Вишенський (який більшу частину свого життя провів на горі Афон), Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Іван Франко… Трохи пізніше – Дмитро Донцов. Вони виділяли три рівні духовної зрілості людини. Є залежна людина, яка залежить від своїх нерозвинутих потреб та навколишнього середовища. Є посередня людина, яка використовує свої знання і досвід не заради суспільства, а для себе, для власної вигоди. І є, нарешті, ОСОБИСТІСТЬ, яка свої знання використовує для розвитку держави, суспільства або для розвитку іншої людини. Як могла вижити українська нація без держави? Вона спиралася на окремих шляхетних людей, які жили заради України, суспільства, громади. З історії відомо, що на чолі сільських громад, як правило, були шляхетні люди, які діяли в інтересах громади і не шукали вигоди для себе. Потім був тривалий період комуністичного поневолення, але тепер я бачу, що шляхетна людина в Україні знову відроджується. Це показав перший Майдан, а особливо – другий.
— Можете сказати декілька слів стосовно української мови? Як ви прийшли до неї?
— Батьки розмовляли російською, але в селі Третяківка Біловодського району, де я проводив літо, скрізь чув досить гарну українську мову. Це вже тепер там розмовляють суржиком... Коли повертався до Луганська, то за інерцією продовжував говорити мовою бабусі. Але батько радив переходити на російську, бо інакше, мовляв, не виб’юся в люди… Я не міг не послухати батька, але й перебування на селі зробило свою справу. А потім мене вразила одна історія. Батько в листопаді 1941 року потрапив у полон десь під Смоленськом. Побував у концтаборі, якось вирвався звідти і довго пішки добирався додому. Тільки навесні 1942 року дістався рідної оселі. Обійняв рідних і сказав: «Ну, тепер хоч помру на Україні…» — і заплакав. Коли батько розповів про це мені, то я вперше задумався: значить, Україна варта того, щоб її ось так любити! З того часу земля предків міцно увійшла і в мою душу, і моя вимушена російськомовність вже нічого не вирішувала, – я відчув себе українцем.
— І все ж, багато луганчан і донеччан самоідентифікуються не в останню чергу завдяки російській мові.
— Є таке. Взагалі, мова, релігія і патріотизм — це дуже взаємопов’язані речі. Пригадую, як після першого Майдану дітей-луганчан почали возити на Західну Україну. Була така програма в часи президентства Ющенка. Але тоді навіть деякі вчителі (я вже не кажу про звичайних обивателів) давали конкретні настанови своїм дітям: у жодному разі не розмовляти у Львові чи в Тернополі українською.
— Цікаво, звідки така нетерпимість?
— Щоб не зраджували своїй регіональній ідентичності, щоб були ідеологічно пильними, не йшли «на поводу» у бандерівців… Але траплялося, що діти відкидали ідеологічні настанови батьків та вчителів і переходили на українську. Але якби луганські освітяни були у більшості своїй патріотично налаштованими, то й діти переходили б на українську набагато швидше.
— Тепер модно казати, що любити Україну можна, навіть думаючи і спілкуючись російською…
— Звичайно, нерідко буває, що й російськомовні луганчани є патріотами і навіть гинуть за Україну. Можливо, спрацьовують гени. Знаю випадок, коли луганчанин — син чеченця й українки — жив з бабусею і виховувався нею. Попри це, через деякий час Артем прийняв іслам. Але навіть будучи мусульманином, пішов в АТО добровольцем і хоробро воював за Україну. Просив побратимів, — якщо його вб’ють, — щоб поховали за мусульманським звичаєм. Загинув хлопчина восени 2014 року… Як поховали Артема, я не знаю, але важливо, що у нього були такі ідеологічні настанови. Тож хоча знання мови не завжди є вирішальним фактором, але було б набагато краще, якби луганчани знали мову дідів-прадідів. Бо навіть тут, в Івано-Франківську, де біженці об’єдналися в Товариство українців Донбасу і Криму (зрозуміло, що проукраїнське), вони не поспішають переходити на українську мову.
— На окупованих територіях йде процес прозрівання населення?
— Не можу назвати точну цифру, бо це треба проводити ґрунтовні соціологічні дослідження, але підтвердити можу, що розчарованих стає все більше і більше... Люди були орієнтовані на отримання якихось матеріальних благ від Росії. Але нічого не отримали, тому й розчарувалися. Але це розчарування йде не від свідомості, а від шлунку. Тому робити ставку на таких не можна. Розчаровані – це не опора наша, а баласт.
— А щось позитивне, оптимістичне ви можете сказати?
— Українці, які виїхали з окупованих територій, розлетілися по всій Україні. Вони непогано «вписалися» в середовища Києва, Дніпропетровська, Харкова та інших міст. Є там люди активні, інтелектуальні, підготовлені. І вони подекуди навіть викладають в університетах. Отже, позитив у тому, що велика Україна отримала неабияке інтелектуальне «підкріплення». У Луганську ж залишилися люди, які не здатні бути суб’єктами діяльності. Вони можуть жити лише на якісь соціальні подачки. І тому, якщо не буде певних додаткових зусиль з боку влади, то повернути Луганськ і Донецьк буде важко. І нам, патріотам, туди нічого повертатися. Хіба що після здійснення певної люстрації. І коли люди, які боролися за Україну і ходили на місцевий Майдан (нас там було небагато – дві чи три сотні людей), отримають бодай якісь переваги чи стабільну підтримку влади, то вони повернуться і будуть там розбудовувати Україну. В іншому випадку, якщо люстрації не буде, то сепаратисти відчуватимуть себе спокійно, а ми знову будемо у меншості.
— Можу запевнити, що патріоти і небайдужі люди з Києва, Тернополя, Львова, Чернівців часто розмовляють на тему майбутнього облаштування Донбасу і Криму. Що робити із сепаратистами? В Росію їх Путін не пустить. Значить, будуть залишатися на місцях. Будемо терпляче перевиховувати їх? А може, краще взагалі не чіпати, а лише годувати, як американський уряд підгодовує індіанців у резерваціях? Може, це буде дешевше, ніж реалізувати якісь радикальні програми? До речі, щоб послати на Донбас і в Крим достатню кількість патріотів (як колись на Волинь і Галичину посилали вчительок із Східної України), доведеться суттєво оголити Центр і Захід. Чи можемо собі таке дозволити?
— Посилати тисячі «агітаторів» на терени так званої «Новоросії» — це не вихід. Вони будуть сприйматися як чужі. Краще, якби мешканців Луганщини і Донбасу після визволення агітували не прислані галичани, кияни чи, скажімо, кіровоградці, а свої, місцеві. Які залишилися там або десь тимчасово виїхали на велику Україну. А оскільки залишати захоплену сепаратистами територію Росії не можна в жодному випадку, то повинна бути централізована політика, державна програма з реінтеграції Донбасу і Криму. Треба зібрати політологів, психологів, соціологів і цілісно обговорювати цю проблему. Моя одна голова не може замінити голови багатьох фахівців. Пріоритет треба давати особистостям – як на теренах Луганщини і Донбасу, так і на теренах не хворої на сепаратизм частини України. Які жили б українськими інтересами. І є у мене потаємна мрія – спробувати зробити з Луганщини і Донеччини нову Галичину. Тобто настільки ж патріотичний край, тільки на сході України.
— А стосовно Криму як? Як його повертати – так, як Донбас, чи інакше? Може, краще зробити ставку на кримських татар? Що робити з росіянами, які аплодували «зеленим чоловічкам»?
— Звісно, кримські татари повинні брати активну участь у цьому процесі. Можливо, якби вони були більш активними, то ми б і не втратили Крим. Громадянські акції протесту могли б відіграти певну роль. Тепер вони мусять бути активними, бо автономія, скоріш за все, буде національна – кримськотатарська. Росіяни ж після повернення Криму в лоно України замовкнуть і будуть тихенько доживати віку. Як люди, чиї сподівання не виправдалися. Навряд чи хтось там буде їх усіх виселяти з Криму... Мене більше цікавить інше: в нашому політикумі відсутнє розуміння ролі моралі. Вона повинна стояти вище політики і навіть вище економіки! Без відродження моральності і відродження українського духу нічого не буде. Повинна, перш за все, з’явитися якась «критична маса» проукраїнськи орієнтованих людей – і в Криму, і в Луганську і на Донеччині, які зможуть стати провідниками і доведуть переваги українського духу, українськості в тих регіонах. І це саме ми, переміщені, повинні, докорінно змінившись, повернутися до Луганська і Сімферополя. І місцеві нам повірять швидше, ніж людям із Західної України.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 29.01.2016 > Тема ""Будьмо!""