Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга Сергія Лойка про подвиг захисників Донецького аеропорту настільки неймовірна, що в неї важко повірити. Але автор стверджує, що 90% подій роману відбулися у реальному житті. Спочатку знайшовши славу як журналіст і фотограф, на цей раз він приїхав у Канаду відомим письменником. «Укрінформу» вдалося поговорити з Сергієм після презентації його книги «Аеропорт» в Оттаві, куди він прибув із Торонто, де також представляв свій роман. Він поділився особистими спостереженнями з Пекла і роздумами про вплив цих кривавих подій на Україну, про майбутнє Росії і безнадійно зіпсовані відносини між країнами.

В АЕРОПОРТУ ЗВИЧАЙНІ ЛЮДИ ПЕРЕТВОРЮВАЛИСЯ НА КІБОРГІВ

— В яких країнах ви вже презентували свою книгу?
— Крім України, ми були в Чехії, Естонії, Фінляндії, а зараз — у Канаді.
— Чи цікава тема України і війни на сході країни західній аудиторії?
— Якщо цікаво розповідають, цікава, звичайно.
— Чи добре сприймають книги? Чи багато людей приходить?
— Так, достатньо.
— Чому ви, журналіст, вирішили створити художній роман?
— Я написав десятки історій про аеропорт для різних видань, але журналіст завжди має власні рамки. Як можна розповісти всю історію в 800-х словах? Ця війна зачепила мене за живе. Я зрозумів, що, незважаючи на всі свої статті, я не висловився, не розповів усю правду. Головним словом у моїх журналістських матеріалах було «нібито», але на цій війні я побачив багато того, що не мало нічого спільного з «нібито».
— Що робило українських вояків у Донецькому аеропорту особливими?
— Всі вони були дивні, як і саме місце — ПЕКЛО. Я запитав одного з бійців, чому він обороняє ці руїни, де не залишилося жодної цілої стіни, невже охороняє повітря? Так, — відповів він мені, — ми охороняємо повітря, наше повітря свободи.
В аеропорту люди перетворювалися на кіборгів, у них зникали всі фізіологічні потреби, їм не потрібен був сон, адже вони весь час були на війні і насолоджувалися кожною секундою, адже на якомусь дуже ранньому етапі усвідомили, що вже мертві. При цьому у Пісках та інших базах чекали тисячі українських вояків, які мріяли потрапити в аеропорт.

УКРАЇНСЬКЕ КОСОВО ПОЛЕ

— Чи бачите ви історичні паралелі в подіях, що відбувалися в Донецькому аеропорту (наприклад, Фермопіли, Вестерплатте), чи це унікальний випадок в історії людства?
— І Вестерплатте, і Брестська фортеця, зрештою, здавалися або були взяті. А аеропорт стояв до кінця. Чим ще відрізнявся аеропорт? Там не було фортифікаційних споруд. З точки зору тактики і стратегії війни це взагалі було безглузде заняття. Але аеропорт — це був Майдан на війні. Той Майдан, який узяв в руки зброю і з Києва переселився на війну. Саме тут Кремль обламав свої вовчі зуби, адже коли ця символічна битва в аеропорту досягла свого апогею, вийшло, що в ній бере участь зібрання людей з Майдану різних вікових, соціальних груп і національностей, які не чекали жодних наказів, а просто захищали своє повітря свободи. Кремль не міг зрозуміти цього, єдине, що він усвідомив: якщо попре далі, його чекає ось цей самий Майдан на війні, а з цим він нічого зробити не зможе. Саме оборона ДАПу показала Путіну, що його неспровоковану агресію варто перенести в інше місце. І він відправив війська в Сирію.
— Все-таки оборона Донецького аеропорту — це історія перемоги чи програшу?
— Якщо говорити футбольною мовою, то це — програш, а якщо людською — то перемога. Це — ваше Косово поле. Це — Піррова перемога для Росії і велика перемога українського духу, українського народу й української Революції.
— Якщо порівнювати війну в Україні з подіями в Іраку та Афганістані, то чим вона відрізняється?
— По-перше, в Іраку було ясно, хто є хто. А тут все робилося дуже хитро, дуже підло, тут українська армія мала справу з трьома видами ворога, з гібридним воїнством. По-перше, це були російські найманці, які ділилися на романтичних ідіотів, на кшталт Гіркіна, і найманців, які приїхали відпрацювати кредит на побутову техніку та заразом і постріляти, а також просто придурків, яким давно хотілося кого-небудь безкарно вбити. Друга група людей — це бомжі, безробітні, наркомани, хулігани, дармоїди, просто дебіли, яких у Донецькій області було хоч греблю гати. Їм роздали в руки зброю, вони очманіли від цього щастя й почали встановлювати свої порядки. Найбільш організованою й єдиною, що більш-менш стримувала все це божевільне воїнство від катастрофи, була третя група — регулярні російські війська.
Також відрізнялося постачання. Росія забезпечувала регулярні поставки живої сили, техніки, амуніції і провіанту. Це було і досі залишається війною Росії проти України.
— Як тоді можна завершити цю війну?
— Двома способами. Або Росія вибачиться і піде звідти, або, згідно з Мінськими домовленостями, віддасть контроль над кордоном Україні. Тоді потихеньку цей бандитський непотріб, що там зараз перебуває, перестане підтримуватися грошима і само собою розбіжиться. Але при цьому Росія повинна вивести всю важку техніку та особовий склад з Донбасу.
У сьогоднішній ситуації Україні не варто відновлювати воєнні дії, штурмувати Донбас. Звичайно, є теоретична ймовірність, що таким способом вдасться виграти цю війну, але тоді загине багато людей, Донбас буде зруйнований вщент, і кому доведеться це відновлювати? Знову ж таки — Україні! Хіба у неї для цього є кошти?

ЄДИНА ПРИЧИНА ЦІЄЇ ВІЙНИ — ПУТІН

— Це, справді, дивна війна з величезними наслідками, але які її причини?
— Причин для цієї війни не було жодних. Усі вони вигадані Кремлем. Основна причина — це примха головної божевільної людини в Кремлі — Володимира Путіна. Цієї війни не повинно було бути.
— Але чому Путін пішов на це?
— Проблема з Путіним полягає в тому, що він не користується Інтернетом і не читає газет, він тільки ознайомлюється з тими паперами, які його помічники залишають на тумбочці біля ліжка. З медіа він довіряє лише телебаченню і щоранку говорить своїм помічникам, що хоче там побачити. У свою чергу, вони доносять це журналістам. Ввечері Путін дивиться «ящик» і говорить своїм помічникам: «Я ж вам казав!». Він переоцінив свою підтримку на Донбасі. Він думав, що зможе пройти маршем по Східній Україні, як зробив це в Криму, але не врахував, що там ситуація була інша. Він хотів повстань на лівобережній Україні, хотів легко отримати доступ до Чорного моря. Але не вийшло, а на складний шлях не вистачило ресурсів, насамперед, людських.
— Чи зможе Україна повернути контроль над Кримом?
— Поки Путін живий, — він зберігатиме контроль над Кримом, і світ нічого не зможе з цим зробити. Якби я був Великою сімкою, я б заморозив усі активи його поплічників, анулював їхні візи, вислав сім’ї і заарештував усі маєтки за кордоном. Нехай навіть це буде порушенням прав людини! Нехай скаржиться у Басманний суд. Він — вуличний хуліган, для нього немає закону, він вважає, що може безкарно творити будь-що. На якомусь етапі ми повинні його зупинити. У нього більше немає сім’ї, його не турбує нічого, крім абсолютної влади. Чесно кажучи, я б не виключав, що він може вдатися до використання атомної зброї у разі загрози своїй владі.
— Чи достатньо санкцій, аби зупинити Путіна?
— Ні, нинішніх санкцій недостатньо. Путін — злочинець, і ставлення до нього має бути відповідне. Його не можна заарештувати, але йому слід показати місце, припинити всі відносини, нібито його взагалі не існує. Потрібно максимально закрити Росію, особливо для правлячого класу. Населення РФ животіє, жахливо бідне, так що від закриття країни для багатого оточення Путіна життя звичайних росіян серйозно не зміниться. Водночас це змусить тих хлопців замислитися, чи хочуть вони жити у зруйнованій ними же країні, змусить їх щось зробити.

НЕМОЖЛИВЕ БРАТЕРСТВО

— Ходорковський якось сказав про святість завоювань Російської імперії. Як ви вважаєте, чи нам потрібно обов’язково вигравати або, краще сказати, відвойовувати території, щоб відчути їх своїми?
— Треба дивитися на розвиток всіх імперій. Чим більше Римська імперія завойовувала, тим ближче вона наближалася до свого кінця. Те ж відноситься і до Російської імперії, адже це завоювання Донбасу і Криму призвело до того, що кінець Російської імперії значно наблизився, і незабаром ми повинні очікувати її розвалу. Причому навіть не за подобою і методами Радянського Союзу, а на окремі князівства і міста. Це не буде вже мирна революція 1991 року, а бандитське беззаконня і переділ власності, який занурить садиби в полум’я. Це буде нещадний і безглуздий російський бунт. Росія перетвориться на гігантський вир насильства. Західні країни повинні будуть втрутитися з метою контролю атомної зброї. Все інше буде контролювати неможливо. Путін вже запустив механізм розпаду Росії, і цей механізм подібний до ядерного розпаду, який неможливо зупинити.
— Чи можливе після всіх подій, що сталися, те братерство між Росією й Україною, про яке зараз стверджує Москва?
— Ні, воно неможливе. На десятки років відносини між росіянами і українцями заморожені.
Все ж я хочу попросити вибачення. Я, Сергій Лойко, прошу вибачення в українців. Я винен у жахливих злочинах, які моя країна вчинила стосовно вас. Вибачте за війну на сході, за втрату Криму, за все інше... Якщо кожен росіянин покається, можливо, відносини вдасться відновити.
— Чи змінилося ваше ставлення до життя, Бога, смерті після побачених воєнних дій?
— Ні, не змінилося. Це не вплинуло.
— Ви раніше говорили про те, що на війні очі мають особливий сенс. Який?
— Очі на війні — інші, ніж у житті. На війні очі розповідають про людину значно більше.

«АЕРОПОРТ» У РОСІЇ

— Коли варто чекати екранізації книги?
— «Аеропорт» написаний у кінематографічному стилі, його структура відповідає стандартам кіно, так що адаптувати роман під сценарій не складно. До мене звернулися дві відомі кіностудії з пропозицією за 150 тисяч доларів придбати чотири мої розповіді, написані для «Los Angeles Times», з правом їхньої екранізації. На думку моїх юристів, вони хотіли дуже багато чого і були готові за це дати дуже мало, отже, я сумнівався, тим більше, не було гарантій, що фільм все-таки побачить світ. Пізніше вийшла моя книга, й я остаточно відмовив їм у правах, але не тому, що я такий хороший хлопець, а тому, що я не хотів, щоб мешканець якоїсь Санта-Моніки, попиваючи каліфорнійське вино, писав історію, використовуючи моїх персонажів і події. Якщо б вони створили фільм, то ніхто інший не зміг би екранізувати книгу. Якщо і повинен з’явитися фільм про аеропорт, він повинен бути максимально правдивим, а я їм довіряти не міг.
— Яка доля чекає «Аеропорт» у Росії?
— Чотири російських видавництва змагалися, щоб надрукувати мою книгу. Під час переговорів мені сказали, що потрібно вирізати це, і це, і те. Я погодився. Не хочу порівнювати себе з Булгаковим, але ви пам’ятаєте, як у 70-х ми починали його читати, знаючи про цензуровані частини, але сподіваючись прочитати їх десь. Я думав, що щось подібне може статися і з моєю книгою, особливо у наш цифровий вік. Я дав згоду на зміну книги у прийнятну для видавництва форму. В результаті вони перетворили мій роман на коротку розповідь. Але коли їхнє начальство прочитало навіть цю спотворену версію, то жахнулося: «Що це взагалі таке? Всі українці — хороші, росіяни — загарбники. Ні, це може вийти в Америці або ще десь, але Росії потрібна об’єктивна журналістика». Так що їм сказали не друкувати мою книгу. За одне лише інтерв’ю зі мною радіо «Эхо Москвы» отримало попередження від офіційних органів, а програму, в якій я взяв участь, взагалі довелося закрити.
— Як вам живеться в Росії з такими поглядами?
— Я — голова маленького села у Підмосков’ї. І всі місцеві вважають мене богом, тому що я перетворив наше село на Швейцарію. У нас в лісі — чотири лижні траси, парк з дитячим майданчиком, галявини скрізь, озеро з качками замість болота, золотий пісок, нова проводка та якісна дорога. Я просто показав цим людям, що росіяни можуть жити краще.
Від редакції додамо, що Президент України Петро Порошенко включив книгу Сергія Лойка «Аеропорт» у список обов’язкових до прочитання літературних творів. Російськомовний оригінал книги й український переклад за наполяганням автора вийшли одночасно і вже доступні як в друкованому, так і в електронному форматі. Робота над англомовним перекладом вже ведеться і повинна бути завершена до літа.
Оборона Донецького аеропорту тривала з 26 травня 2014 до 21 січня 2015 року і стала найдовшою військовою битвою у сучасній історії.

Максим НАЛИВАЙКО
Оттава

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 05.02.2016 > Тема "Українці мої..."