Версiя для друку Обговорити в форумi

«Покращення» по-кримськи

Нещодавно газета «Аргументы недели» зі слів головного санітарного лікаря Криму Н. Пеньковської повідомила про 31 випадок захворювання на грип, у 16 з яких підтверджено вірус особливо небезпечного – свинячого. А 29 січня я викликала до мами швидку з іншого приводу, і подивувалася, що приїхав один лікар, без фельдшера, як це буває завжди. На моє запитання лікар відповів, що у Сімферополі лютує грип і не вистачає медичного персоналу, аби виїжджати удвох. І це через 31 випадок на увесь Крим? Не можу не вірити і своєму внучатому племіннику, який навчається у п’ятому класі, де відвідують заняття 10 учнів із тридцяти. Тож, виявляється, понад 60% хворіють? А за офіційними даними, достатньо 20%, аби клас закрився на карантин.
Виходить, що і в цьому життєво важливому питанні правди дві: одна реальна, інша показушна. Бо хіба може бути в російському Криму щось негативне? Тут все і завжди прекрасно. «Повода для паники нет», — заспокоює Н. Пеньковська. А усі ЗМІ хором переконують не займатися самолікуванням, цілком довіривши своє здоров’я медикам.
І тут мені пригадалася розповідь випадкового знайомого, чоловіка років сорока зі згорьованим обличчям. Проблеми в його житті почалися шість років тому, коли матір розбив інсульт. Але молоденький лікар, який приїхав на виклик, цього не помітив. Те, що у жінки перекосило обличчя і відібрало мову, аргументом для нього не стало. Він порадив звернутися до сімейного лікаря і поїхав надавати таку ж «кваліфіковану» допомогу іншим хворим. Сімейний лікар з’явилася лише наступного дня увечері, але дорогоцінний час, який дозволяє відновити здоров’я після інсульту, було втрачено. Тепер попереду у жінки було півтора року важких страждань: харчування із ложки, пролежні, памперси, нарешті, смерть. Все це залишило відбиток і на долі сина, який увесь час доглядав матір, молодий чоловік практично випав із соціуму, тепер у нього проблеми з роботою, спілкуванням і глибоке переконання: в горі ніхто не протягне людині руку.
Й окрім самої долі, винних у цій ситуації немає, а лікар, опосередкований убивця, продовжує виконувати свою «благородну» місію, бо у кожній професії бувають відмінники і двієчники і просто дуби дубові. Як тут не пригадати резонансний випадок, коли, втративши розум, сімферополець розстріляв перший-ліпший екіпаж «швидкої допомоги» після того, як його молодій родичці зовсім інші медики відмовили у госпіталізації, а наступного дня вона померла.
На щастя, в моєму житті подібного не траплялося, і до мене й моїх рідних на «швидкій» приїздили справжні рятівники. Хоча в цілому особистий досвід не сприяє довірі до людей в білих халатах. Переконана, що мою позицію поділяє більшість громадян, обтяжених великою кількістю хронічних хвороб. Якби їм вчасно трапився «правильний» лікар, цих хвороб було б точно менше.
Характерно, що ті, хто не вміє лікувати і кого не преміюють вдячні пацієнти, бувають особливо жадібними до грошей. Так, років 10-15 тому колишній мій дільничний лікар вимагав по 10 гривень за кожен день лікарняного, у тому числі при грипі. А коли я з високою температурою не стала ділитися, примудрився виписати лікарняний на… один день. Хоча такий варіант цілком міг би зацікавити тих, хто їздив за товаром до Туреччини, що було тоді дуже на часі.
Що ж до «людського фактора», то немає такої життєвої сфери, де він не відігравав би життєву роль при оцінці негативних явищ, незалежно від того, Україна це, Росія чи Америка. А в Криму і населення практично не змінилося, хоча це переважно за анкетними даними, бо за моральними якостями кримчани стали таки іншими, оскільки у більшості з них знівелювалися базові цінності.
Бо хіба це нормально, коли з телеекрана, як у випадку з поверненням українських кредитів, авторитетні люди заявляють узагальнено: «Долги отдают только трусы». А ми ж ще недавно думали, що «долг платежом красен», і не повернути позичене – це все одно, що вкрасти. Суттєво, що заборгували кримчани українським банкам удвічі більше, ніж банки вкладникам – майже 50 мільярдів, у рублях. І тут навіть закон про повернення коштів, ухвалений Держдумою і підписаний Путіним, не викликає на півострові належного одобрямса. Кримські «авторитети» заявляють: віддавати не будемо, бо це не відповідає інтересам кримчан, або ж доки не признають Крим російським офіційно, або ж доки не повернуть депозити, і ще десяток умов, які треба було висувати тоді, коли бралися гроші. Дехто навіть готовий включити «бідного нещасного», забувши, що в російському суспільстві таких апріорі не може бути, мовляв, «не каждый вчерашний клиент украинского банка в состоянии погасить долг, взятый им при совсем других жизненных обстоятельствах». А що, нові обставини самі з неба впали чи боржник за них натхненно проголосував?
Приблизно те ж саме, тільки іншими словами заявляє і «голова госсовєта» В. Константинов: «Дайте вначале выравнять ситуацию», зізнаючись, що він «категорически против принятия этого закона». А голова кримського відділення асоціації молодих підприємців Росії Д. Філоненко взагалі називає цей закон таким, що «прямо опровергает все декларируемое и рапортируемое во время «крымской весны», коли Кремль вважав, що віддавати борги Україні «неправильно и незаконно».
А чому ж тоді передумав? Не в останню чергу тому, що борги українців перед дочірними банками Росії, що функціонують на території України, удвічі більші, ніж у кримчан, і не хотілося б спровокувати аналогічну поведінку позичальників, які теж можуть одержати на це офіційний дозвіл української влади.
Закон про повернення коштів українським банкам і без того дуже поблажливий: ні тобі пені, ні штрафів за минулі два роки, ні дозволу на арешт майна. І всі операції – виключно через російський Фонд захисту вкладників, що стоятиме грудьми за захист інтересів кримчан. Але для кримських чиновників цього замало, вимагатимуть не лише мораторій на три роки, а й право не розраховуватися з банками, що пішли з півострова, не повернувши депозити.
Не знаю нюансів, але відомо, як противився цим обставинам голова Кримського відділення «Приватбанку» Борис Фінкельштейн в надії, що його начальство таки домовиться з Путіним, і в Криму вдасться залишити дочірнє відділення «Привату». Не вдалося. Багатомільярдне кримське майно пана Коломойського було привласнене кримською «владою» і розпродане – нібито для покриття боргів банку перед населенням. То чому ж тоді населення має бути звільнено від будь-яких обов’язків перед банком?
Ні це, ні інші питання кримську «владу» не хвилюють, як і більшу частину громадян, збитих з пантелику новим російським порядком, що набув у Криму особливо вульгарних форм. Бо котитися з гірки завжди легше, ніж підніматися на неї. Ось і покотилися. Без гальм. Охоче взявши на озброєння ненависть до України, як це й було порекомендовано господарями, мої земляки поспішили нажитися на ситуації, що склалася.
А поміж тим з Москви вже надійшла інша команда, згідно з якою ненависть перестає бути актуальною. Нову «правду», як завжди, було озвучено в «Информационной войне» по телевізору: виявляється, на сьогодні «мы на украинские земли не претендуем», а українці визнаються майже «такими самими» людьми, як кримчани, і настав час не чубитися, а згадати про спільне коріння і родинні зв’язки.
Ми ж пам’ятаємо ще й не таке. В моїх руках газета «Крымские известия» від 12 грудня 2001 року. «В отношениях России и Украины необходим новый прорыв», — згідно з написаним вважає Путін. А ще вважає, що Росія й Україна є «неотъемлемыми частями европейской культуры, европейского континента, европейской политики и экономики». А далі йдеться про їхнє спільне «сближение с Европой». Президент Путін також наголошує, що «украинцы в России должны чувствовать себя предельно комфортно, как и русские в Украине».
Чи варто згадувати, чого насправді коштував Україні її європейський вибір, як і обговорювати, чи почуваються сьогодні «предельно комфортно» українці на окупованій території Криму, особливо ті, кого від цього «комфорту» скосили інсульти та інфаркти, або ж хто підсів на транквілізатори.
І для цих людей немає дороги назад. Не змінять погляди і їхні, м’яко кажучи, опоненти, бо вже випущено із пляшки джина, дано волю найнижчим інстинктам, і багато хто відчув: так жити краще, не треба говорити правду, що буває незручною, не треба віддавати борги – ні матеріальні, ні моральні. Натомість, жити по совісті і справедливості – то просто каторга.
Перший наступ на мораль було здійснено на початку 90-х, коли ображали ветеранів війни, обзивали їх сталіністами, а то й дорікали, що не віддали країну німцям, бо тепер би жили, як у Німеччині. Місця старшим у транспорті практично не уступалися, хіба що з великим скандалом. Люди, особливо молоді, втратили будь-які ціннісні орієнтири.
Похід на Україну став другим наступом на мораль в цілому, і це, можливо, не на одне десятиліття. Бо люди — не собаки, яким можна дати команду «фас», а потім — «місце». «Никогда мы не станем братьями» — небезпідставно стверджує українська поетеса.
Що ж до медицини, з якої я розпочала цей «спіч», то це — галузь, яка чи не найбільше залежить від моральності тих, хто присвятив їй себе. Залишається лише молитися, щоб із неї не «вимивалися» чесні, високопрофесійні люди, здатні протистояти тим викликам, що стали невід’ємною частиною російського сьогодення.

Тамара ФЕДОРЕНКО
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 12.02.2016 > Тема "Резонанс"