Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга в газеті
Продовження.
Поч. у № 34-52 (2015 р.) — № 1-6

«Кримська світлиця» публікує газетний варіант книги полковника Віталія Лазоркіна, одного із засновників Збройних Сил України і Спілки офіцерів України, про історію творення Українського війська, і звертається із закликом до видавців та потенційних спонсорів підтримати видання повної версії книги. Звертатися з пропозиціями можна на електронну адресу редакції — kr_svit@meta.ua, або автора — vlazorkin@ukr.net.

Під час спільної роботи в НДЦ ГШ ЗСУ над проблемами реформування Збройних Сил я переконався, що полковник Анатолій Гриценко був добрим аналітиком, дуже енергійним і надзвичайно працьовитим, проте жорстким та вимогливим.
Мені працювати з ним було цікаво та, на жаль, було це недовго, оскільки новий начальник Генерального штабу ЗСУ генерал-полковник Затинайко Олександр Іванович, за розповідями «свідків», звільнив полковника Гриценка з військової служби за те, що Анатолій Степанович дуже наполегливо намагався переконати генерала Затинайка в необхідності реформувати Збройні Сили України з використанням досвіду Сполучених Штатів Америки.
Та генерал-лейтенант Затинайко чомусь образився на полковника Гриценка і вони дуже посварилися, що завершилось звільненням Анатолія Степановича, який пішов працювати до Ради національної безпеки і до 1999 року очолював аналітичну службу апарату Ради національної безпеки й оборони України.
З грудня 1999 року Анатолій Гриценко став президентом Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. З лютого 2000 року Анатолій Степанович працював позаштатним консультантом Комітету з питань національної безпеки й оборони Верховної Ради України, став членом Громадської ради експертів з внутрішньополітичних питань при Президенті України. У червні 2004 року став керівником інформаційно-аналітичного забезпечення виборчої кампанії кандидата у Президенти України Віктора Ющенка, голови політичної партії «Наша Україна». Після перемоги на виборах Віктор Ющенко призначив Анатолія Гриценка міністром оборони України. На цій посаді Анатолій Степанович пропрацював з 4 лютого 2005 року до 4 грудня 2007 року.
Вдруге з Анатолієм Гриценком я мав короткі зустрічі у грудні 2004 року в Будинку профспілок на майдані Незалежності у Комітеті національного порятунку під час буремних подій, які увійшли в історію України як Помаранчева революція.
У листопаді 2004 року після першого туру виборів Президента України у Києві, на майдані Незалежності, в Будинку профспілок, кандидатом у президенти Віктором Ющенком було розміщено створений ним Комітет національного порятунку. Там же, у кімнаті номер 325, за згодою секретаря комітету, народного депутата України 4-го скликання Йосипа Вінського я організував громадський координаційний центр з роботи із військовими формуваннями при Комітеті національного порятунку з контактним телефоном 229-47-22.
Ідею створення такого військового органу мені підказала моя дружина Євгенія Михайлівна після того, як ми вільно зайшли в комітет і у нас ніхто не спитав перепустки. Так міг би зайти будь- хто зі злими намірами. Тож вона порадила мені навести з цим порядок.
Для зручності роботи я запровадив оперативне чергування офіцерів із завданням відслідковування переміщення військових формувань з метою запобігання силових дій влади проти учасників Майдану.
Протягом усього періоду нашої роботи з 24 листопада до 31 грудня 2004 року в оперативній групі пліч-о-пліч зі мною цілодобово чергували відомі члени Спілки офіцерів України: капітан 1-го рангу Анатолій Грищук, заступник начальника факультету Національної академії оборони України, полковник Лев Федик, начальник фізичної підготовки ЗС України, полковник Володимир Прінько, начальник картографічної фабрики Міноборони України, майор Олександр Котенко.
Ми цілодобово підтримували зв’язок з генералами й офіцерами МВС, Внутрішніх військ, ЗСУ, військової розвідки, СБУ, Національної академії оборони, відслідковували пересування військових підрозділів, зміни в їхній дислокації, аналізували інформацію, що надходила, і передавали її безпосередньо керівництву Комітету національного порятунку або безпосередньо до Юлії Тимошенко через її помічника Євгена Добряка.
Поруч з нашим кабінетом були розташовані кабінети народних депутатів України Віктора Пинзеника, Павла Качура, Давида Жванії, Юрія Луценка.
Постійний зв’язок по мобільному телефону ми підтримували з народними депутатами України Юрієм Кармазіним, головою Партії захисників Вітчизни України, Олексієм Івченком, командувачем Народної гвардії, із Степаном Хмарою, Тарасом Стецьківим, з керівниками служб безпеки і громадського порядку різних рівнів: Володимиром Антонцем, Петром Головатенком, Юрієм Криворучком, Володимиром Чеповим. Задокументовану інформацію ми негайно передавали особисто і безпосередньо до приймальних Юлії Тимошенко, Олександра Зінченка, Віктора Ющенка.
Частими гостями в нашій кімнаті були народні депутати Михайло Косів, Степан Хмара, Георгій Манчуленко, Юрій Кармазін, які періодично чергували на Майдані, помічники цих та інших народних депутатів.
Таким чином, у нас не було браку каналів для своєчасного інформування про будь-яку небезпеку вищого керівництва Комітету національного порятунку, народного Президента Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, які підтримували прямий зв’язок з президентами дружніх держав.
Нас на той час хвилювало одне – як уникнути безвинних жертв, як захистити Майдан і наших провідників. Тому ми склали план проведення переговорів з керівниками силових структур та організації протидії силовому варіанту влади, згідно з яким підтримували прямий зв’язок з колишнім нардепом Михайлом Ратушним, який мав блокувати вулиці вантажівками на маршрутах можливого пересування військ до Майдану; з керівництвом міського тролейбусного управління, яке за нашою командою мало заблокувати вулиці тролейбусами; з головою Київської міської організації Спілки офіцерів України Євгеном Лупаковим, в розпорядженні якого були до півтори тисячі мобілізованих офіцерів запасу постійної готовності та декілька сотень українського козацтва; з Михайлом Хабаровим, головою Товариства українських офіцерів, у розпорядженні якого також було до тисячі мобілізованих офіцерів запасу.
Я не кажу вже про нардепів Давида Жванію та Володимира Бондаренка, які мали мобільні сили протидії по Києву та області. Вони блокували озброєних металевою арматурою і дерев’яними бітами молодиків Суркіса у приміщеннях на стадіоні «Динамо» й інших спортивних базах та засланих козачків, які жирували в пансіонатах у передмісті Києва за кошти невідомого спонсора. З колишніх спецназівців, які були перевірені реальними воєнними діями, був організований загін швидкого реагування під командуванням полковника Шайтанова.
Так що не такі ми були вже безпорадні. Тил нашої служби забезпечував справжній український козак Коваленко Іван Олександрович і його син Віталій, зубний лікар, який врятував не одного учасника Помаранчевої революції від зубного болю, допомагали мої друзі-побратими Чуєшков Леонід Михайлович, Дробот Віталій Іванович, дружина Євгенія Михайлівна, наші діти.
Всі вони є живими свідками тих подій на Майдані та за його межами, зокрема подій 27, 28 і 29 листопада 2004 року, і всі вони знають, що запобігти пролиттю крові наших громадян вдалося саме завдяки діям патріотів України, зокрема тих, хто не злякався і повідомив на наш телефонний номер 229-47-22, що на 17.00 все керівництво Внутрішніх військ було зібрано на нараду до командувача Внутрішніх військ; тих, хто не злякався і зателефонував нам, повідомивши, що Внутрішні війська приведено у готовність, офіцери перевдягнуті у форму сержантів і рядових, отримали зброю, набої, екіпіровку, що виведено з боксів БТРи і війська чекають на команду щодо виходу наступом на Майдан. Повідомили про це саме наші прості, але свідомі люди, вони не називали своїх прізвищ, знаю, що один з них був прапорщиком, який видавав зброю зі складу. Він був схвильований, просив поквапитися з протидією військовим.
Наша група одразу для перевірки достовірності наданої інформації зателефонувала в декілька не пов’язаних між собою місць, у тому числі і до розвідки, й у штаб Внутрішніх військ. Все підтвердилося, і ми негайно різними каналами зв’язку та через помічника Юлії Тимошенко Євгена Добряка поінформували пані Юлію та Віктора Ющенка про зловісні наміри командування МВС.
Приблизно через годину-півтори нам повідомили, що Віктор Андрійович мав перемовини з Джорджем Бушем та іншими президентами. Допомагав йому Борис Тарасюк, а пані Юлія вийшла безпосередньо на керівництво МВС і ультимативно їм заявила, що їй усе відомо про готовність спецназу, про зброю, про набої, що всі вони особисто будуть віддані під суд за свої антиконституційні дії проти Українського народу. У відповідь генерали запевнили пані Юлію, що це просто планове навчання і вони навіть не сподівалися такого повороту справ, що вони негайно перенесуть це навчання на подальші терміни. Ще пізніше нам повідомили, що дійсно була дана команда на роззброєння військ і на відбій готовності. Військові здали зброю й екіпіровку. БТРи було поставлено до боксів, люди відпущені по домівках.
Вже десь опівночі, вийшовши з Будинку профспілок на Майдан, я з радістю почув впевнений дзвінкий голос Юлії Володимирівни з трибуни Майдану. Як завжди, з гумором, вона розповідала, що боятися міліцію не треба, наступу на Майдан не буде, міліція – з народом, ми будемо працювати у звичному режимі.
Можна трошки відпочити, – подумав я і попрямував додому...

Глава 26.
НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ

Наступного дня, 28 грудня 2004 року, з почуттям виконаного обов’язку перед Україною за вчасне попередження керівництва Комітету національного порятунку я повертався до своєї 325-ї кімнати. В коридорі третього поверху я зіткнувся з Анатолієм Гриценком, який прямував до кімнати, де був розташований прес-центр комітету. Ми привіталися, але Анатолій Степанович був чимось явно стурбований і поспішав, тому розмови не склалося. А через деякий час ми дізналися, що Анатолій Гриценко призначений в уряд Юлії Тимошенко міністром оборони України.
Безумовно, будучи талановитим аналітиком і великим прагматиком, Анатолій Степанович давав велику надію на позитивні зміни в оборонному секторі, на запровадження наукових підходів у вирішенні оборонних завдань.
Начальником Генерального штабу ЗС України за каденції Анатолія Гриценка з 19 липня 2004 до 18 листопада 2009 року був генерал-полковник Кириченко Сергій Олександрович (генерал армії України з 2007 року). 16 червня 2005 року для генерал-полковника Сергія Кириченка була введена нова посада – начальника Генерального штабу ЗС України – Головнокомандувача ЗС України. Це, безумовно, був крок уперед щодо розмежування функцій міністра оборони і начальника ГШ ЗС України, але цей крок не вирішував головного питання – виведення Збройних Сил України, як замовника ресурсів і їхнього споживача, з підпорядкування міністра оборони, який має функції постачальника ресурсів.
Таким чином, Збройні Сили не отримали функцій контролю кількості й якості ресурсів, які надає Міністерство оборони, а міністр оборони залишався без мотивації контролю за якістю використання наданих ресурсів, що зберігає корупційну складову в усій цій системі підпорядкованості.
Тим не менше, Анатолій Гриценко, як міністр оборони, був ближче до вирішення своїх функціональних обов’язків за посадою, ніж усі інші міністри. Анатолій Степанович багато уваги приділяв військовій політиці, активно налагоджував зв’язки з командуванням НАТО та з державами-членами НАТО. Організував показні ротні навчання на полігоні, запросивши на них і Верховного Головнокомандувача ЗС України Віктора Ющенка.
Приємною несподіванкою для мене особисто було те, що вперше за багато років, аж у грудні 2006 року, міністр оборони України згадав про одного із засновників Збройних Сил і першого офіцера Збройних Сил України полковника Лазоркіна Віталія Ілліча та запросив на урочистості з нагоди їхнього п’ятнадцятиріччя до Міністерства оборони, де сам особисто вручив мені медаль «15 років Збройним Силам України».
Це було дійсно приємно, коли на такому високому рівні тобі дякують за те, що ти зробив, і дають високу оцінку твоїй праці.
На урочистостях було багато знайомих мені осіб. На добру згадку про цю подію я сфотографувався з Іриною Геращенко, яка була прес-секретарем кандидата у Президенти України Віктора Ющенка. Вона також була нагороджена ювілейною медаллю і отримала букет червоних гвоздик.
Проте необхідних глибинних очікуваних реформ в оборонній сфері так і не відбулось. Аналізуючи весь період оборонного будівництва в Україні, я з прикрістю маю констатувати, що з 1994 року військова наука так і не стала опорою національного оборонного будівництва, хоча для цього були закладені всі основи.
Важливо було лише те, щоб високопосадовці займалися не лише адмініструванням, набутим під час свого власного службового досвіду, а й використали досягнення військової науки у своїй повсякденній діяльності на таких високих посадах, як міністр оборони, начальник Генерального штабу ЗС України та їхні заступники.
З огляду на це я вважаю, що призначення на ці посади осіб, які не мали досвіду стратегічного планування та співпраці з науковими установами, було грубою кадровою помилкою. Про це свідчать результати «круглого столу» «Військова наука й оборона», організованого і проведеного відділом оборонного будівництва Збройних Сил, ВПК та конверсії газети «Народна армія». Як писала «Народна армія» у своєму підсумковому звіті: «В роботі «круглого столу» взяли участь провідний спеціаліст військово-наукового управління ГШ ЗС України, кандидат військових наук, генерал-лейтенант запасу Олександр Кузьменко, заступник з наукової роботи начальника ЦНДІ МО України, полковник Віталій Лазоркін, начальник наукового центру ВПС при Київському інституті ВПС, доктор технічних наук Олександр Сафронов, голова секції прикладних проблем МО України при Президії НАН України, кандидат технічних наук, полковник Михайло Митрахович, начальник відділу науки й інформатизації ГУ освіти Міністерства оборони, кандидат технічних наук полковник Микола Гніденко, начальник наукового центру СВ при Київському інституті СВ, кандидат технічних наук, полковник Василь Хитрик.
Учасники «круглого столу» підтвердили вимоги щодо створення єдиного координаційного центру наукової діяльності та його фінансування. Таким єдиним центром має бути Центральний науково-дослідний інститут МО України, який не керуватиме діяльністю наукових установ МО України, а саме координуватиме наукову діяльність. Наукові центри при військових навчальних закладах мають існувати і розвивати їхню наукову роботу, а при командуваннях видами Збройних Сил мають бути наукові центри для розвитку теорії і практики видових військових операцій».
На той час цей «круглий стіл» мав важливе значення. Проте рутина повсякденної діяльності високопосадовців не дозволила скласти чіткої й ефективної схеми наукової роботи в МО України.

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 12.02.2016 > Тема ""Білі плями" історії"