Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

Щойно у столичному видавництві «Видавничий дім «Слово» побачила світ нова книга віршів «Розбуджені бідою» члена Національної спілки письменників України, заслуженого журналіста України, кандидата історичних наук Івана Левченка. Як і попередні видання, вона адресована шанувальникам сучасної української поезії. До неї увійшли твори, написані автором з кінця серпня 2014-го і до кінця серпня 2015 років.
Нові виклики часу та випробування, що випали на долю української громади, а найперше – кровопролитна війна з загарбником на Донбасі, в центрі уваги та роздумів поета. Своїм пристрасним словом він кличе до миру, який можливий за однієї умови – приборкання агресора.
Для цього, на переконання автора, до зусиль патріотичних та незламних співвітчизників належить невідкладно долучити об’єднаний рух за мир усього демократичного світу, і передусім Європи, до якої так прагне Україна. Адже Крим і Донбас – лише початок, який неминуче продовжиться в світі, якщо байдуже споглядати амбіції очільників нинішньої Росії. Відповідь на їхні імперські забаганки має бути адекватною: силі безладу, вчиненого ними, слід протиставити силу права об’єднаних народів, котре передбачає добросусідські взаємини та шанування усталених територій.
Ключ авторської позиції – в оптимізмі визначальних слів: переживемо-відбідуємо-переможемо. І нічого не пробачимо, не забудемо! Саме в цьому й цінність нової книги поета, котрий розраховує, як і раніше, на вдумливого читача та змістовний діалог із ним у спільному пошуку шляхів порозуміння, миру та злагоди в суспільстві в ім’я оновлення життя в Україні.
Пропонуємо добірку віршів із нової книги Івана Левченка – давнього й щирого друга «Кримської світлиці», котрого редакція «КС», користуючись нагодою, щиро вітає з недавнім днем народження. Здоров’я, натхнення і нових чудових книг, шановний Іване Васильовичу!

ПРОЛОГ І ЕПІЛОГ

Нема кінця АТО-війні.
І знову свідчить словом мушу,
Як – укотре! – сусід мені
Плює із викликом у душу.
Нова Гоморра і Содом –
Його конвой гуманітарний.
Набридло ждати – і кордон
Прорвав нахабно і безкарно.
Невже протухли цукор, сіль,
Щоб так зневажити законом?
Начхати він хотів – сусід –
На перешкоди і кордони!
Бо є мета – чинить розбій.
Отож і ладен підсобити
Він «Новоросії» своїй,
Своїм спецназівцям-бандитам.
А благородний антураж:
Це ж мирним людям допомога.
Та прикриття – отой вантаж.
І українцям засторога:
Не буде в нас війні кінця,
Якщо кордон елементарно
Прорвала кавалькада ця –
З Москви конвой гуманітарний.
Яких тобі іще свідоцтв
Потрібно, щоб збагнув ти, світе:
Сьогодні наш беруть кордон,
А завтра твій прорвуть бандити.
Чи, може, ти змиривсь з усім
І заодно (збав, Боже!) з ними?
Тоді вважай: пролог був Крим,
А епілог – ти в ролі Криму.
 26 серпня 2014 року

НАКАЗ

Вам більш не знати тиші,
Де зріють сни і вірші...
Якщо і сни судились –
Короткі. Як наказ.
Бо не зважають кулі,
Чи з бою ви, поснулі,
Чи по тривозі ротний
Підняв спросоння вас.
Не сподівайсь на ласку –
Б’є ворог на поразку.
А вже коли забродить
Ненависть, наче хміль,
Яка там обережність,
Як ворога відстежив
І на гачку твій палець,
А в окулярі – ціль!
Найважче – убивати.
Та мусите, солдати!
Бо як не ви, то він вас:
Це – ворог. І війна.
Ти з пострілом затримавсь,
Він – вразив побратима:
Така за зволікання
Страшна в бою ціна.
Опісля неминуче
Сумління буде мучить,
Як очі материнські
Побачиш при труні:
«Скажи мені, дитино, –
Питатиме про сина, –
Чом не вернувсь, як ти, він
Живим, скажи мені?»
Вам випало, солдати,
Вітчизну захищати.
Тож хай і не здригнеться
В бою у вас рука –
За край свій, побратимів.
І все ж – прийдіть живими.
Єдине побажання.
Коротке. Як наказ. 
Ще будуть сни і вірші.
І мирна буде тиша,
Як вернетесь додому.
Та кожен, щоб живий!
Щоб не сріблила скроні
Матусі похоронка,
Як куля та остання,
Що прямо в серце їй.
 28 серпня 2014 року

І ЩО Ж?

Я сказав собі: ні слова
Про політику. І що ж?
Не дихнути – знову й знову
Ловить, клята, на гачок.
Де не стань – та хоч на морі –
Здожене – такі гачки!
Чую поруч, як говорять
Між собою жіночки…
І такі серйозні, що ви!
Надивилися вістей:
Про політику розмови,
Мов немає інших тем.
А про що, якщо по суті,
Суть одна у тих розмов:
«Доки нами править Путін,
Крим назад не віддамо!»
Я зітхаю… День чудовий.
Море лагідне також.
Про політику ні слова
Сам собі казав. І що ж?
Тут залежність всім відома:
Відмахнешся ти – вона
Здожене тебе. Й самому
Душу вимучить до дна.
Попрощатись не виходить:
Знов політика – в рядки.
Бо які в нас верховоди,
Те і плещуть язики.
Та й поетам не минути
Відкриттів. Як днем оцим,
Адже ж він не вічний – Путін:
Дуба дасть – повернем Крим!
Може статися – й поможуть:
Там у справах цих – майстри.
Все в руках – в руках у Божих:
Міг пожити б! Коб не Крим.
 29 серпня 2014 року

ДОКИ ТИ НЕ СКАЖЕШ – НІ!
«Так-от, я більше мовчати не хочу і не буду!» – із заяви російського опозиціонера Михайла Ходорковського

Так, був «Марш миру»... Добре все
І пам’ятаємо, й цінуєм!
Та ним лиш справи не спасеш,
Москва демократична, чуєш!
Як докричатися мені
Під канонаду «Буків», «Градів»,
Що убивають на війні,
І в тому суть гнилої влади?
Свою прогнали ми гуртом.
Твоя ж – до себе… І під галас
Забрала Крим. А в твій Ростов
Військову техніку нагнала.
Її могла б ти зупинить,
Коли б, як з «Маршем»,
 вийшла проти!
Щоб не верталися з війни
Мої – й твої! – сини у гробі.
Але мовчиш. Один чи два
Десь голоси прорвуться нині…
Зате конвої шле Москва –
Гуманітарні, «доброчинні»...
А разом з ними зброя йде
Крізь діри нашого кордону.
Скажи мені, чого ти ждеш?
Нових смертей і похоронок?
Тож знай: мовчання в час різні
Найбільш, крім крові, прагне влада.
Допоки ти не скажеш – «Ні!»,
Не змовкне смерті канонада.
 30 серпня 2014 року

ЩО – ДАЛІ?

У Мінську – консультації.
Що далі – перемовини?
Бойовикам – касація.
Й відбудувать – зруйноване.
За вбитими поплачемо.
В лікарні – всіх поранених…
І все переіначимо.
І край наш – перекраємо:
Донбас, вважай, республіка;
Туди ж, вважай, Луганщина.
Нам – дірочка від бублика,
І він – російський, край ще наш:
А як – самоврядований,
Із власними знаменами,
З російською – із мовою.
Вважай, що відокремлений.
За що ж тоді – воістину –
Ця бійня улаштована,
Коли з сепаратистами
Вестимем перемовини?
Виходить, не бандити це –
Масковані, зі зброєю?
А мовою політики,
Місцеві це герої є:
Ну, як же – край відбили свій
Від хунти – від столичної…
…Тепер усіх помилуєм.
І збитки всі полічимо.
Й на шию українцеві
До втрат синів долучимо.
А що – коли у Мінську ми
Представлені знов Кучмою…
Ой, щось непевне діється!
Смердить повсюди зрадою!
І влада – як на милицях –
Старцює. Й безпорадна є.
Війну не зве війною – ні!
Бо траншів не отримає.
А лиха скільки скоєно:
Смерть ходить Україною.
Уже її покосами
Нам очі всім засліплені.
Невже лишень на сльози ми
Спроможні за загиблими?
Невже такі нездари ми
З прозорими кордонами?..
Хай і не маєм армії,
Як слід, не маєм зброї ми,
Сусідами заскочені,
Б’ємося вже, як можемо…
І кращі гинуть хлопчики,
Ніким не переможені.
За що? За перемовини
У Мінську із бандитами?
Прощення – за похованих?
За наше жито – й бито нас?
Дарма! В це не повірю я,
Як і в Майдан підкуплений.
Й ніколи не замиримось
Зі спадком, даним Кучмою!
Так, важко. Так, бідуємо.
Та дух – з ним звернем гори ми!
З бандитами – воюємо,
Допоки їх не скоримо.
А як же перемовини?
Не проти ми, та – з іншими.
І краще вже б удома нам…
Що – страшно? Ну, то в Мінську вже.
 2 вересня 2014 року

БОЯГУЗ

Тебе судити не берусь,
Хоча й мені тепер відомо
Те, що пече тобі самому:
Той напис-присуд – «Боягуз!» 
Отак в військовому квитку
На всю сторінку – шість ці літер:
Довічна пам’ятка про літо
Й загін твій, загнаний у кут.
В отім оточенні-котлі,
Що справжнім пеклом
 вже здавалось,
Де побратими залишались,
Ти здатися в полон волів…
Тоді і вивів командир
На всю сторінку ті шість літер,
Які нічим тепер не змити.
Відкрий – і жалять до сих пір!
Зробив ти вибір: здавсь в полон.
І драїв нужники щосили,
І під убитих рив могили…
Потому звільнення прийшло.
З котла ж прорвався твій загін
І десь воює ще на сході
За Україну. Як народу
І присягав, воює він.
А що з твоїх прорветься вуст,
Коли ота сторінка раптом
На очі синові потрапить,
А там шість літер – «Боягуз!»?
Життя безцінне – всяк прозрів!
Та в грізну мить, як-от сьогодні,
Рятують нас Небесна Сотня
Й загін незламний, як наш рід.
Дивись-дивись на напис той.
А ще – як б’є прицільно ворог
В «гуманітарних коридорах»
Бійців довірливих з АТО...
Тобі ж, вважай, щастить – живий!
Але з довічною ганьбою.
Ні, краще смерть – на полі бою,
Аніж читати напис твій.
 4 вересня 2014 року

З ТИМ І ПІДУТЬ

А нас все ділять – прагнуть стерти
Із карти наш південний схід,
Що назива його уперто
Лиш «Новоросія» сусід.
Дійшов до крайнощів лукавий
І відмовляє нам у тім,
Що Україна є держава,
А незалежна – й поготів…
І збройних зайд
 шле крізь кордони,
Хоч добровольцями їх зве.
Ні перешкод, ані закону,
Бо звик так діяти з давен.
А журналісти – із продажних –
Бридню поширюють його.
Бо це війна. І слово важить
Не менше, ніж гармат вогонь.
Та, попри зради біль, народ мій
Збирає сили у борні.
Вогонь припинено сьогодні,
Та не кінець іще війні!
У миротворчій нині тозі
Сусід проштовхує свій план.
Бо головне йому в цім торзі,
Щоб «Новоросія» була.
Даремна справа. Бо не піде
Моя держава – є вона –
На вклін агресору-сусіду,
Котрий уперто ділить нас.
Ми – неподільні. І на карті
Не стерти нас, як стер хтось схід…
Бо долі кращої ми варті,
Ніж та, що нам відвів сусід.
Сповна це звідали й давно вже,
Найбільш – в нав’язаній війні.
Тому ніхто не переможе
Народний дух у цій борні.
І як не брешуть у сусіда,
А правда все-таки одна:
Із чим прийшов, із тим і піде,
І що загарбав – верне нам.
Полеглих тільки не вернути:
Невинний мирний люд, бійців…
Тож суду вбивцям не минути.
Війна скінчитись мусить цим.
11 вересня 2014 року

КОЛИ ШТОРМИТЬ

Прозоре вранці і ласкаве –
Та хоч до рани притули,
Чому ж ти, море, ніч не спало,
Здіймало хвиль своїх вали?
В твоїм неспокої – тривога.
Бентежить знову чайки крик:
Кому її пересторога
Такої сонної пори?
Ти ще ізвечора учора
Жбурляло берегом пісок…
Чому тобі не спалось, море?
І мій розбивсь об хвилі сон.
Передчуття немовби лиха,
Коли непевно все в житті.
І так уранці тихо-тихо.
І навіть крик чаїний стих.
А ти – ласкаве і прозоре.
В твою пірнаю глибину.
Сезон штормів у тебе, море.
А як штормить, хіба ж до сну?
 12 вересня 2014 року

НЕЗДОЛАННІСТЬ

Буди, життя, від сну і щастя,
Щоб товстошкір’ям не поріс,
Коли єси таке смугасте:
То смуга радості, то сліз.
Мені та – перша – випадає:
Є друзі. Справжні. Є рідня.
Але біда йде рідним краєм,
І непереливки щодня:
Того поранено чи вбито…
Не відступає море сліз.
І як мені щасливим жити,
Коли у дім наш ворог вліз?
Коли він нашу землю крає
І прагне рід наш полонить?
Народи в рабстві помирають,
Якщо не борються вони.
Коли стають вони байдужі
До долі власної в житті.
Народ нікому не подужать,
Що вільним жити захотів.
Йому ніколи не пропасти:
Хто спраглий волі – все здола!
Буди, життя, від сну і щастя.
І доєднай до спільних лав.
Якщо і справді слово – куля,
Її шлю зайдам: аз воздам!
А ще будитиму поснулих,
Бо ця біда – для всіх біда.
Якщо ми – справжні українці,
І дійсно спрага волі є,
Не подолати нас чужинцям.
Й не візьме ворог за своє.
Хай він назветься тричі братом –
Не йдуть із війнами брати.
І той народ не подолати,
Що зміг до волі дорости!
 21 вересня 2014 року

ДОРОГА В ГААГУ

Коли на когось маєш зуб,
І сон – не сон, а чудасія:
Приснилось – мов би із Росії
В Гаагу Путіна везуть…
Піймався – десь був у бігах…
Тепер – на бричці. І у клітці.
І, закривавлені по лікті,
Звисають руки в ланцюгах.
А хлопчаки біжать услід
І галасують: «В путах – Путін!»
Він позирає з кліті люто.
…І зупинився раптом хід.
Навстріч, мов тіні, йшли мерці.
Я здогадавсь: мерці ті – вбиті.
Затрясся він несамовито,
Коли вдивився в тіні ці.
Вони ішли в моєму сні –
Цивільні, в формі… І вчувалось:
«Ми – з України!»,
 «Ми – з Цхінвалу!»,
«Ми – із Ічкерії, з Чечні!»…
«Як всі, ми жити б теж могли,
Ти змусив нас узяти зброю.
І ми у битвах із тобою
За рідну землю полягли».
За мить – колона росіян:
«А ми – твоє гарматне м’ясо!
Ти до земель, багатства ласий
Повівся з нами, як тиран:
За що ми гинули в бою,
У братовбивчих бійнях лютих,
Мов хижі звірі, а не люди,
Щоб вдовольнити хіть твою!
Так будь же проклятим навік!»
І сплюнув кожен із убитих.
І захлинувся Путін в кліті:
В плювках втопився чоловік.
Від тих жахіть і я проснувсь.
А на екрані – хто б повірив:
В Москві і Пітері – Марш миру.
І не спинив ніхто війну.
Бо Путін – бог собі і цар:
Він вислуховує підлеглих.
І наплювати на полеглих.
І втратам тим нема кінця.
Мов світ знесилився, чи як,
Що приструнити він не може
Їх, налаштованих вороже,
Якоїсь купки росіян…
Коли ж дозріє він таки,
Що стане світові відваги
Все ж привести його в Гаагу –
В одвіт на всі його плювки?
Бо, кажуть, є ж і віщі сни!
І, певно, з Путіним так буде:
Коли клянуть його повсюди,
Гаага плаче вже за ним!
Коли на кого маєш зуб…
Якби ж один я – міг змириться.
Чи то мені оте лиш сниться:
В Гаагу Путіна везуть?!
 22 вересня 2014 року

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 12.02.2016 > Тема "Душі криниця"