Завтра виповнюється 75 років від дня народження актора і драматурга Леоніда Никоненка Серед українських письменників Криму є чимало талановитих прозаїків, поетів, літературознавців, сатириків-гумористів, а от драматург лише один. Це - Леонід Никоненко, автор п'єс "Голубий слід", "Чужий", "Сільські дівчата", "Полин", "Гріховодник" ("Синдром"), "Розтрачене кохання", трагікомедії "Чмо" та інших. Переважній більшості цих творів судилося довге і прекрасне життя. Так, наприклад, тільки п'єса "Голубий слід", присвячена темі будівництва Північно-Кримського каналу, ставилась на сцені Кримського українського музично-драматичного театру більше 70 разів. П'єса "Чужий" йшла у чотирнадцяти театрах України, а також у театрах Росії та Білорусі. Іншим п'єсам також судилася довга щаслива доля. Скажемо відверто, не кожному автору вдається досягти таких відрадних успіхів. А Леонідові Никоненку вдалося. Леонід Максимович Никоненко народився 24 січня 1929 року в селі Будилка Лебединського району Сумської області. "Народився я на межі Сумської і Полтавської областей у закучерявленому вербами і садками селі, - згадує в автобіографії Леонід Никоненко. - З одного боку його оповила пістрява мережа полів, з другого - гомінкий ліс. Вікова діброва ворожила, нашіптувала долю, тиха журлива річка Псел виколихувала мої дитячі мрії". Успішно закінчивши середню школу, юнак вступив до Сумського педагогічного інституту. Потім була армійська служба в Прибайкаллі. Саме на той час і припадають активні літературні пошуки: писав замальовки та нариси про армійські будні, про своїх друзів і друкував їх в армійській та дивізійній газетах. І все ж після служби гору взяв не театр, а журналістика, хоч остання, як бачимо, згодом дала свої щедрі плоди. Закінчивши Харківський театральний інститут - курс корифея української сцени Івана Мар'яненка, приїхав до Криму і тридцять п'ять років працював актором українського театру драми та музичної комедії, як він тоді називався. Десятки зіграних Леонідом Никоненком ролей ніколи не залишали байдужими глядачів. А грав він з однаковим темпераментом і майстерністю як в п'єсах української класики, так і в творах сучасних драматургів. Леонідові Никоненку, як людині творчій, чутливій до художнього слова, хотілося більшого, глибинного самовираження. Це й спонукало актора взятися за перо і самому створювати ті сценічні образи, яких вимагало тогочасне життя. І такі твори, які ми вже згадувати, він написав. Грав у власних п'єсах сам, грали з великим задоволенням і мали успіх у глядачів його друзі-колеги. Сімдесяті-вісімдесяті роки були плідними для Леоніда Никоненка як актора, так і драматурга. Пішовши з театру на заслужений відпочинок, Леонід Никоненко і в ці складні часи нашого життя-буття, особливо складні й для літератури, коли виникає дуже багато проблем з публікацією творів, не залишає пера. Його, як і раніше, хвилюють теми сьогодення, і, зокрема, життя творчих людей, які стали нікому не потрібні, чий талант використовується далеко не за призначенням. Одне тішить серце драматурга, що його п'єси ще й понині йдуть у багатьох театрах України, значить, вони людям потрібні. А отже, варто жити і працювати. Незабаром у видавництві "Таврія" побачить світ колективна книга з доробку українських письменників Криму. З-поміж прозових та поетичних творів буде й п'єса драматурга Л. Никоненка "Гріховодник" ("Синдром"). Хоч вона й написана кілька років тому, але теми, які порушує в ній автор, дуже актуальні й нині: людина з її радощами й болями, її доля в часи, коли над усе ціняться гроші, а такі поняття, як честь і совість, девальвуються. На зміну їм приходять бездуховність, користолюбство, вседозволеність, зажерливість... Нещодавно Леонід Никоненко власним пенсіонерським коштом видав невелику, але надзвичайно цікаву і цінну книжку пошуків, спогадів, роздумів "Будилка". Будилка - це назва рідного села актора і драматурга Л. Никоненка. У цій книжці відкрилася ще одна грань таланту нашого ювіляра - глибоке знання історії України і, зокрема, своєї малої батьківщини. Починаючи з сивої давнини, автор крок за кроком аж до наших днів досліджує історію своєї Сумщини, свого Лебединського району, на землях якого й розкинулося мальовниче село Будилка. Автор з теплотою пише про своїх земляків, разом з якими пережив і страшні голодні 30-ті роки, жахливу війну 1941 - 1945 рр., тяжкі повоєнні роки. І хоч повоєнна юність була підчас і холодною, і голодною, але вона була осяяна й щирими мріями про майбутнє - своє і своєї Батьківщини, про велике і заповітне - стати актором. Адже саме в повоєнні роки розкривається природний талант майбутнього професійного актора Леоніда Никоненка. Він разом з іншими сільськими аматорами пробує свої творчі сили на сільській сцені у виставах, в яких пізніше доведеться грати на професійній сцені. Це - "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Назар Стодоля", "Безталанна", "Не судилось", "Наймичка" та інші. "Вистави ці, - як згадує автор, - користувалися великим успіхом, хоч з погляду сьогоднішнього митця, вони виглядали убогими і недосконалими. Адже готувалися поспіхом, без належного знання тексту, не вистачало й гриму, реквізиту, костюмів. Усе діставалось в бабусиних скринь та з горищ. Однак ми захоплювались сценою. Так воно, мабуть, й було. Гуртки об'єднували молодь, збагачували духовно. Ми наполегливо працювали, вчились, разом з тим вміли й відпочивати, повеселитись. Дружбу цінували - не було ні сварок, ні ворожнечі. З дівчатами поводились невимушено, по-сільському: коли закохувались - так гаряче, коли розлучались - так назавжди". Це ж, певно, відтоді, з тих аматорських гуртків бере свій початок любов Л. Никоненка до художнього слова, до театру, до сцени. Бо ж недарма після педагогічного інституту все ж таки переважив Харківський театральний... Багато відгуків надходить нині Л. Никоненку на цю книгу. Пишуть персонажі твору - односільчани, їхні діти і внуки з вдячністю за правдиву розповідь про давно пережите, просять, аби письменник продовжив роботу над книгою, доповнив її новітніми подіями. Про свою мемуарну книгу сам Леонід Никоненко говорить так: "Звичайно, хтось закине - це ретроспекція, плач за втраченим, туга за минувшиною. Може, й так. Не буду перечити. Пишу спогади на схилі життя - пора невесела. Зате в такому віці гріх брехати і кривити душею. Відчуваю себе чистим перед людьми і своєю совістю. Не претендую на узагальнення - це мої власні думки, моя безкорислива данина рідному краю, який живив мене від дитинства до сивих літ. Сподіваюсь, що моїм землякам з Будилки мої рядки нагадають пережиті лихоліття, тяжку молодість. Повернуть біль втраченого і забутого. І коли защемить під серцем і ненароком скотиться сльозина, не соромтесь - це найдорожчі, найчистіші сльози на землі". У ці дні, коли Леонід Максимович відзначає свій 75-річний ювілей, друзі по перу, колеги по сцені, численні шанувальники його таланту сердечно вітають актора і драматурга, члена Спілки письменників України з його днем народження. Щастя, здоров'я, творчої снаги Вам, дорогий друже!
ДМИТРО КАПРАНОВ: БРАТ, ЯКОГО НЕ СТАЛО
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
