Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

Минуло літо, потім спекотний вересень, і з моєї голови остаточно вивітрилися надії на відпочинок у Гурзуфі. Не хотілося наражатись на дорожні пригоди, та й лякали додаткові витрати. Ще торік таких проблем не існувало…
Та Крим вабить мене не тільки можливістю чудово відпочити. В столиці півострова Сімферополі живе родина, з якою мене пов’язує багаторічна дружба. Хвилини спілкування з Вадимом Михайловичем і Валентиною Василівною Роїками збагачують різною інформацією, особливо культурно-мистецького плану.
Знайомство з цією родиною започаткувалося ще в 1988 році, коли місто Лубни на Полтавщині, де я тоді працювала в місцевій газеті, відзначало тисячоліття. В рамках численних масових заходів, котрі проходили при багатолюдді, в галереї образотворчого мистецтва експонувалася виставка «Український рушничок» вишивальниці з Криму Віри Роїк. Здавалося б, з якого такого дива їй везти свої роботи за тисячу кілометрів з сонячного півострова в місто над Сулою, якщо й місцеві вишивальниці мають що показати. Але на це була вагома причина: Віра Сергіївна народилася в Лубнах, тут народився також її син Вадим, і місто стало чи не головним серед численних населених пунктів України й за рубежем, через які пролягли маршрути «Українського рушничка». «Моє серце завжди в Лубнах…» — не раз говорила Віра Сергіївна. Досить сказати, що виставку мали змогу оглянути в усіх країнах СНД, у Прибалтиці, Франції, Італії, Угорщині, Болгарії, Польщі, Німеччині, Бельгії, Румунії, Хорватії, Канаді, США, Туреччині, Монголії. Хтось може здивуватися такій широкій панорамі демонстрації її робіт, але це справді так. Невгамовний характер протягом десятків років кликав вишивальницю в дорогу, тож підсумок її доробку солідний: понад 150 персональних і ще більше групових виставок. В організації поїздок неоціниму допомогу надавав син Вадим. І всюди Віра Сергіївна знайомилася з людьми, котрі потім ставали її друзями. Якась невидима притягальна сила жила в її душі. Багато хто з них потім приїжджав у Крим (з Західної України, Києва, Полтави, Канева, Лубен, з Прибалтики, Росії), бував у гостях у родини, відпочивав у Гурзуфі.
Роботи Віри Сергіївни вражають не яскравістю та розмаїттям кольорів, хоча й це присутнє, а глибиною думки, закладеної в кожній з них. Й саме це впало в очі, коли я переходила від однієї до іншої в залі галереї. Сама ж авторка – невисока, сивоволоса, у вишитій блузці й сарафані – жваво спілкувалася з відвідувачами – місцевими майстринями, художниками, з юними лубенцями, котрі цікавились її мистецтвом. А розповісти їй було про що, адже досконало володіла трьомастами техніками вишивання різних регіонів України й зарубіжжя. Де б не бувала, — всюди цікавилась цим видом народної творчості, брала зразки, а вдома давала волю фантазії.
Написаний мною репортаж з виставки припав майстрині до душі, й наше спілкування продовжилося в листах, телефонних розмовах, а коли вона знову бувала в Лубнах, то зупинялася у мене вдома. Не раз приїжджала з сином, побували в місті внучка Марина, а також Аліна і правнучка Юля, які, за її прикладом, теж вишивали.
Місто над Сулою пам’ятне для Віри Сергіївни ще й тим, що саме тут у 30-х роках минулого століття вона вступила в артіль при райспоживспілці і вибрала справу, якій присвятила все своє життя, — вишивання. Знайомство з цим видом народного мистецтва у неї відбулося, звичайно, набагато раніше, в дитинстві. Тоді родина жила в Полтаві. Цікавість самобутнім ремеслом 10-річної дівчинки «підігрів» письменник Володимир Короленко, далекий їхній родич по материнській лінії, котрий бував у них вдома. Після багатьох спроб на клаптиках полотна нарешті з’явилася перша вишита хрестиком річ – сорочка з розквітлими на рукавах трояндами. Уроки, отримані від мами Лідії Еразмівни і бабусі Оксани, дали чудові плоди: до захоплення малюванням додалося бажання вишивати.
Оскільки батько Сергій Сосюрко працював у губпродкомі, то до нього не раз звертався Антон Макаренко за продуктами для вихованців трудової колонії, розташованої в Ковалівці під Полтавою. Талановитий педагог, як і Володимир Короленко, теж не раз приходив погостювати, адже подружжя Сосюрків приваблювало інтелігентністю, доброзичливістю. У зв’язку з відрядженнями батька (у Полтаві сім’я прожила 12 років) довелося переїжджати з міста в місто – спочатку в Ромодан, потім у Гадяч, а в 1927 році повернулися в Лубни. Саме тут були пережиті голодні 1933-1934 роки, а в наступному, 1935-му, Віра вийшла заміж за військовослужбовця Михайла Роїка.
Війна принесла багато горя. Батька заарештували через три дні після її початку, і більше ні дружина, ні діти його не бачили. Чоловік Віри Сергіївни і брати Борис та Євген пішли воювати, а сама вона під час бомбардування міста фашистськими літаками зазнала важкої контузії хребта і назавжди залишилась інвалідом. Понад 20 років змушена була носити корсет. Права рука не слухалась, довелося вишивати лівою. Всупереч усьому годинами просиджувала над полотном. Кипуча натура не могла миритися з копіюванням чужих узорів, і жінка, маючи хист до малювання, почала створювати свої власні.
Незважаючи на пережиті біди, Віра Сергіївна не втратила оптимізму. Після визволення Полтавщини від фашистів сім’я (на той час повернувся з фронту чоловік, важко поранений) переїхала в Ставропольський край, оскільки обом був необхідний південний клімат. І тут через деякий час на пропозицію завідувача відділу народної освіти молода жінка почала працювати в школі та Будинку піонерів – навчати дітей вишивати. У Криму родина поселилась, коли син Вадим вступив на навчання до Сімферопольського технікуму залізничного транспорту. Потім закінчив ВНЗ у Дніпропетровську.
Вишивання – це праця, яка потребує великого терпіння і наполегливості. А якщо ще й створювати узори, — то це повсякденне напруження думки, хвилювання, невдоволення собою, аж доки політ фантазії не досягне бажаного результату. Віра Сергіївна не закінчувала вишів, тільки курси в Москві, щоб одержати право працювати з дітьми, але широта ерудиції в різних галузях знань вражала кожного, хто спілкувався з нею. І в свої похилі роки не відчувала себе немічною, зберігала ясність пам’яті, думки. Тож написала й книгу «Мелодії на полотні», друге видання якої після її смерті здійснив син Вадим.
«Український рушничок» у російськомовному Криму – чи не диво це?! Завдяки подвижництву Віри Роїк, а тепер – сина Вадима Михайловича та всієї родини він і нині гідно представляє широку палітру доробків народних майстрів та українську громаду на півострові.
Творчість вишивальниці продовжує пробуджувати в серцях любов до прекрасного. За визначний особистий внесок у розвиток культури України, утвердження традицій національного декоративно-ужиткового мистецтва, багаторічну самовіддану творчу та педагогічну діяльність, подвижництво, активну пропаганду української вишивки в Криму, в Україні і за її межами Указом Президента України Віктора Ющенка у 2006 році до 15-річчя Незалежності України та з нагоди 95-річчя Віри Роїк їй присвоєно звання Героя України. Президент особисто вручив майстрині нагороду в резиденції «Зоря» у Форосі.
Віра Сергіївна – заслужений майстер народної творчості України, заслужений художник Криму, почесний громадянин Сімферополя, Лубен та Кобеляк, кавалер ордена княгині Ольги, не злічити почесних грамот, дипломів та інших нагород, одержаних нею за подвижницьку працю. У столиці Криму одна з площ названа її ім’ям, тут відкрито Музей української вишивки імені Героя України Віри Роїк, а в лубенській ЗОШ № 7, що названа на її честь, з учнями та вчителями якої її пов’язувала міцна дружба, існує музейна кімната, також її імені. На будинках, де вона жила, в обох містах встановлені меморіальні дошки, на могилі у Сімферополі – пам’ятник роботи скульптора Ірини Дацюк з Луцька.
Скільки б не оглядала роботи Віри Сергіївни, — а бажання побачити їх знову не зникає. Вражає мудрість думок, передана у вишивках її талановитою рукою. Рушники «Сутінки», «Монетка», «Червоні маки», «Писанка», «Карпати», «Гроно винограду» самими назвами говорять про зміст. Окремо хочеться сказати про рушник «Мир», занесений до IХ тому Української радянської енциклопедії (1983 рік). На ньому на перший погляд немає нічого особливого – райські птахи з пишними хвостами ніби зливаються з квітковими візерунками. Але вражає композиція – їхнє розташування ретельно продумане, а на голівках короною красується слово «Мир». Робота виконана полтавською гладдю, використано також рушниковий шов. Взагалі, птахи часто зустрічаються у вишивках Віри Роїк. А вже півник у різних позах на панно та килимках – то співає, то чимось зачарований, то береться битися з суперником… Й ніде його зображення не повторюється. А ось панно «Свято врожаю». Тут і снопи з дозрілими колосочками, і рядочки соняшників, і жіночки в українських вишиванках… Складається враження, що все це кружляє в танці… Скупими елементами візерунку, виконаного гладдю «Качалочка», майстриня зуміла передати цілу гаму святкових відчуттів. Зображення панно є в IV томі Енциклопедії сучасної України як ілюстрація до статті «Вишивка» Т. В. Кари-Васильєвої. У 2008 році саме Вірі Сергіївні довірили виконати останні стібки на Рушнику національної єдності.
Здавалося б, зараз у Криму не до українського мистецтва. Але ні, воно залишається поцінованим місцевими мешканцями, а особливо інтелігенцією. До речі, друзі Віри Роїк присвятили їй вірші, які увійшли до збірки «Рядки, як візерунки рушникові…», декотрі з них покладені на музику, а поета Сергія Сурмача її роботи надихнули на написання віночка сонетів «Я, Віра…». А петербурзький композитор Валеріан Стратуца написав цілу низку пісень, присвячених Вірі Сергіївні на рядки багатьох поетів Криму та України.
У цей тривожний для України час творчість палкої патріотки засвідчує, що для національного мистецтва не існує кордонів. Минулого року «Український рушничок» з Криму прибув на материкову Україну. Навесні виставка робіт вишивальниці та її учениць експонувалася в Лубенській галереї образотворчого мистецтва, у липні – в літературно-меморіальному музеї імені Котляревського в Полтаві, а у вересні відкрилась у Мелітополі Запорізької області і працювала до Дня української писемності (9 листопада). У травні в Києво-Печерській лаврі відбулась презентація книги відомого академіка М. Селивачова «Після війни», в якій є присвячений майстрині розділ. У бібліотеці української літератури в Москві ентузіасти організували книжково-ілюстративну виставку-презентацію творчості В. Роїк «Вишите диво». Не обійшло вишивальницю увагою і кримське телебачення, виділивши сторінку в програмі «Рідна хата» до 104-ї річниці від дня народження.
У жовтні минуло 5 років, як Віри Сергіївни не стало, не дожила вона до сторіччя лише трохи більше півроку. В Сімферополі відбувся вечір пам’яті за участі представників української громади Криму. Цього року, 25 квітня, відзначатиметься 105 років від дня її народження, громадськість Лубен порушує питання про відкриття музею народної творчості імені Героя України Віри Роїк, і хотілося б, щоб цей задум знайшов реальне втілення.
Рушниковий цвіт, як і душа народу, ніколи не зів’яне…

Євгенія ЛОГВИНЕНКО,
член Національної спілки журналістів України
 м. Харків

Євгенія Логвиненко (праворуч) з родиною Роїків

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 04.03.2016 > Тема "Душі криниця"