Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан

Сьогодні кримські ідеологи охоплені панікою: що робити з молоддю, вона абсолютно не сприймає ті цінності, на які зорієнтовано виховання в Росії, що дало вже очікувані результати. І всьому виною – українське минуле, ті численні дискусійні клуби, що створювалися за західними проектами, і які ще деінде продовжують діяти. Там старшокласники і студентство не лише навчаються вести діалог, але ще і виробляють свої життєві орієнтири, що, як правило, не співпадають з боротьбою за так звані національні інтереси Росії. Молодь, приміром, абсолютно не готова йти кудись на чужі землі воювати. Єдиною мотивацією, і то з великою натяжкою, вони можуть сприймати гроші, які, тим не менше, не варті, аби ризикувати людськими життями. В їхніх серцях не знаходить відгуку те, що не залишає байдужими людей, яким за сорок, котрих не оминуло радянське виховання, де найвищою чеснотою було віддати за Вітчизну життя, не замислюючись, кому насправді це потрібно: якійсь міфічній Вітчизні чи купці людей, що узурпували право говорити від її імені.

Тож розгублені ідеологи звертаються до широкої громадськості, а щонайперше — до старшого покоління, аби ті допомогли повернути дітей до радянської, а тепер російської казарми. Але не все так просто. Бо це ми, а не вони із задоволенням співали «Гренаду»: «Я хату покинул, пошел воевать, чтоб землю в Гренаде крестьянам отдать…»
Тоді було – селянам, а тепер – капіталістам, хоча туди ніхто нас не кликав, а «мечтатель-хохол» з’ясував, що «Гренадская волость в Испании есть», колупаючись в книгах (тепер – в Інтернеті). За сюжетом пісні, «хохла» застрелили, і ніхто за ним особливо не горював: «Отряд не заметил потери бойца…». Але його нащадки, які не забажали бути хохлами, зробили належні висновки і вже не заохочують своїх дітей до подібних «подвигів». І тим абсолютно непередбачувано нашкодили Росії, що прийшла в Крим незваною, хоча і це підноситься як зумисна ідеологічна диверсія: «Якщо хочеш перемогти ворога, виховай його дітей».
А своїх Росія виховує з допомогою ЗМІ. Вже не раз звертала увагу, як під час ток-шоу, коли треба підтримати урядову лінію, хтось один дуже голосно починає аплодувати, а потім до нього приєднуються присутні. Це мені конкретно нагадує дії українського парламентського «диригента», який так безславно закінчив своє життя. Не менш комічно виглядає і «голосування» телеглядачів під час передачі «Поединок», що відбувається в рамках «Вечера» з В. Соловйовим. Аби створити враження всенародної підтримки, зокрема, війни в Сирії, з допомогою відповідних технічних засобів на екрані щомиті фіксуються результати голосування, і того із «дуелянтів», хто висловлюється за збільшення фінансування «соціалки», медицини і освіти, нібито підтримує в 10–15 разів менше телеглядачів, ніж того, хто закликає здобувати міжнародний авторитет з допомогою воєнних дій в Сирії (сучасній Гренаді).
А тепер звернімося до здорового глузду. Чи можете ви собі уявити, що близько ста тисяч росіян о першій годині ночі, завмерши біля телевізорів, надсилають «есемески», аби підтримати курс Путіна у зовнішній політиці, і їм абсолютно байдуже, що країна занепадає економічно, що їхні батьки-пенсіонери ледь животіють і не мають можливості поправити зіпсоване економічною кризою здоров’я, бо до найближчої лікарні в результаті медичної реформи треба іноді добиратися за сотні кілометрів, головне, аби російським пєшковим добре вбивалося і їх не покарав «постріл у спину».
Невже їм так само начхати на своїх батьків, як начхати на старше покоління В. Соловйову, який безсоромно нагадує, що в дев’яності роки пенсіонерам теж жилося не солодко, як і під час війни і революції, однак це нікого не зупиняло. А він же й сам вже розміняв другу половину сотні, але все це – не про нього, бо за свої чорні справи добре заробляє.
Кілька років тому я критикувала ведучих популярної телепередачі «Давай поженимся», протиставляючи їхній поведінці традиційну українську мораль, і не мала рації, бо до України ці дами і їхня передача не мають прямого стосунку. Але нехай би вони не влізали в український ефірний і духовний простір. Буквально вчора ведуча Лариса Гузеєва, поливаючи брудом одну із наречених, що доглядала свого громадянського чоловіка після аварії, лізла зі шкіри геть від обурення: «Не знаю, что такое нужно было бы для меня сделать, чтобы после кого-то выносила судно!». Пані Лариса агресивно пишається тим, що ненавидить людей, а для чоловіків віку російського президента обов’язково знаходить «тепле словечко», щось на кшталт того, що їм вже треба шукати не дружину, а сиділку, бо від них вже «могилою пахне». А від неї і її 57 років не пахне? Але, здається, вершиною ганьби був випадок, коли її партнерка Роза Сабітова вкрала подарунок, публічно подарований женихом дівчині, що сподобалась. Та недарма ж він був поліцейським – повернув подарунок за призначенням, вилучивши його зі столу Рози у редакційному приміщенні. І вона не провалилася крізь землю від сорому – навіть прикинулася ображеною.
Ось за таких умов, на таких прикладах і формуються у молоді традиційні російські базові цінності. І ви хочете сказати, що отакі монстри підуть віддавати життя за якусь незрозумілу ідею? А можливо, й підуть, і навіть не за квартиру в Москві, просто за «бабки». Вони ж не навчені самостійно мислити, їхні нерозвинені глухі душі не здригнуться перед тим, як натиснути на курок, прицілившись у людину. Іноді, описуючи картинки із російського життя, ніби чую голос опонента: «Навіщо це нам? Маємо свої проблеми, в яких — дай, Боже, розібратися». Так вважала раніше і я і дратувалася, коли росіянин Євген Кисельов на завершення своїх ток-шоу виспівував: «А в сусідній Росії…». Тепер розцінюю все зовсім інакше. Якби ми тоді знали, що таке путінська Росія, як вона зомбує свій народ і на яке віроломство здатна, зберегли б тепер і свою територію, і людські життя, і стабільний економічний розвиток, можливо, й видимість добросусідських стосунків із РФ, у всякому разі, мали б час і простір для маневру.
Тож не розумію нинішню позицію української влади, що налаштована припинити будь-який зв’язок з Кримом і кримчанами, серед яких і ота молодь, котрій тепер будуть боляче ламати крила. Не потрібні владі на півострові і журналісти - вважається, що справжні патріоти вже давно на Хрещатику. А інформацію про події в Криму (якщо така взагалі цікавить) в Києві одержують через десяті руки. Це ж не американці, що, як свідчать Джуліан Ассанж та Едвард Сноуден, прослуховували навіть друзів і тримають під контролем ситуацію у всьому світі. Тож якщо до Криму Києву дійсно зовсім фіолетово, чи не чесніше вже припинити згадувати про якусь там тимчасово окуповану територію?

Тамара ФЕДОРЕНКО
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 11.03.2016 > Тема "Резонанс"