Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2788)
З потоку життя (5915)
Душі криниця (3315)
Українці мої... (1431)
Резонанс (1445)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1629)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ВЕСЕЛКА
В╕рш╕ нашого дитинства


Р╤ДНА МОВА
З дитинства мо╖ батьки навчали мене любити свою Батьк╕вщину з кв╕тучими садами, безмежними...


В╤РШ╤ НАШОГО ДИТИНСТВА. ╤ван ДРАЧ
Перша зб╕рка поез╕й ╤вана Драча «Соняшник» побачила св╕т 1962 року.


«У КОЖНО╥ ФЕ╥ БУВАЮТЬ ПРИ╢МН╤ МОМЕНТИ...»
В гостях "Джерельця" ╕з сво╖ми поез╕ями Наталка ЯРЕМА, Наталя МАЗУР ╕ Ксенислава КРАПКА


НАЙКРАЩ╤ УКРА╥НСЬК╤ МУЛЬТФ╤ЛЬМИ ВС╤Х ЧАС╤В
6 кв╕тня св╕т в╕дзначив День мультф╕льм╕в. Це свято було засноване 2002 року М╕жнародною...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 11.03.2016 > Тема ""Джерельце""
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#11 за 11.03.2016
ЩОДЕННИК ДОНЬКИ Б╤ЙЦЯ АТО

Джерела

Цей тв╕р ╕ заявку на участь у л╕тературному конкурс╕ «Ми — д╕ти тво╖, Укра╖но!» ╕мен╕ кримського поета Данила Кононенка в ном╕нац╕╖ «публ╕цистика» над╕слала школярка ╕з Запор╕жжя. Ми публ╕ку╓мо його сьогодн╕, не називаючи поки що пр╕звища авторки (може, ми перестрахову╓мося, але в кра╖н╕ — в╕йна, ╕ ворог у нас — найп╕дл╕ший у св╕т╕...), з ╓диною метою: щоб ми, доросл╕, ще раз усв╕домили, наск╕льки все серйозно, ╕ що, здавалося б, така нейтральна р╕ч, як дитячий л╕тературний конкурс, може бути тонким ╕ непогр╕шним барометром того, що в╕дбува╓ться в сусп╕льств╕. ╤ як╕ надзвичайн╕ у нас д╕ти! ╤ якою ма╓ бути наша Укра╖на ради майбутнього таких д╕тей!

ЩОДЕННИК ДОНЬКИ Б╤ЙЦЯ АТО

Ще з малих л╕т я вже знала, що народилася в незалежн╕й, ╓дин╕й держав╕, назва як╕й — Укра╖на. Мо╖ батьки виховували мене, прищеплюючи любов до укра╖нського слова, татарсько╖ та укра╖нсько╖ п╕сн╕, безкрайн╕х придн╕провських степ╕в, безмежних пшеничних пол╕в, леготу дн╕провського в╕тру та неспокою чорноморсько╖ хвил╕. Я росла у родин╕, де по╓дналися дв╕ культури. ╤ можу сказати, що батьк╕вськ╕ старання були не марними. Незважаючи на сво╓ татарське кор╕ння, за яке можна подякувати мо╓му д╕дусев╕, я виросла нап╕втатаркою-нап╕вукра╖нкою (батькове крило татарське, а материне — укра╖нське). Але у мо╖х грудях б’╓ться серце громадянина держави: я — укра╖нка.
Я ╕ моя багатонац╕ональна родина вбол╕ва╓мо за Укра╖ну, ╖╖ сьогодення та майбутн╓. Вдячна Богу та батькам за те, що народилася в ц╕й кра╖н╕. Але той жах, який чинять зайди на наш╕й земл╕, змушу╓ мо╓ любляче серце розриватися в╕д болю. Я н╕як по-╕ншому не можу назвати це все, як справжньою в╕йною. В╕йною за ╓дн╕сть, за незалежн╕сть укра╖нського народу ╕ держави. ╤ з горд╕стю хочу сказати, що м╕й батько, про якого я скоро розпов╕м, ╓ одним ╕з тих, кому не байдуже, хто ладен в╕ддати сво╓ життя заради миру та спокою в наш╕й кра╖н╕. М╕й батько — учасник АТО. В╕н п╕шов туди, бо йому не все одно, бо його серце так само, як ╕ мо╓, стражда╓ через р╕дну Батьк╕вщину — Укра╖ну. Якщо буде потр╕бно, в╕н буде боротися за ╖╖ майбутн╓ до самого к╕нця. ╤ н╕ в якому раз╕ м╕й тато не в╕дступить, тому що в╕н розум╕╓, що, захищаючи свою кра╖ну, в╕н захища╓ ╕ мене.
В╕йна – зда╓ться, звичайне слово, яке склада╓ться з п’яти л╕тер, але ск╕льки болю, жаху й страждань воно завда╓. У мою с╕м’ю в╕йна прийшла дв╕ч╕. Уперше ув╕рвалася в 1942 роц╕, коли прад╕да забрали на фронт, вдруге постукала у двер╕ наприк╕нц╕ с╕чня 2015-го, коли моб╕л╕зували мого батька. ╤з цього моменту я стала донькою учасника антитерористично╖ операц╕╖ на сход╕ Укра╖ни, борця за ╓дину ╕ в╕льну кра╖ну, власника ордена «За мужн╕сть» ╕ просто добро╖ людини. Цей щоденник – дзеркало мо╓╖ душ╕. У ньому я пишу про все те, що довелося мен╕ в╕дчути за пром╕жок часу, який под╕лив мо╓ життя на «до» ╕ «п╕сля».

«До». Так сталося, що мо╖ батьки розлучилися, коли мен╕ було ще 2 роки. Зараз мен╕ 15, але я й дос╕ пам’ятаю, мов стару, обшарпану к╕ностр╕чку, як веселий усм╕хнений татусь ката╓ мене на сво╖х плечах, а мати, споглядаючи за цим, заливисто см╕╓ться ╕ фотографу╓ нас. У мене, до реч╕, збереглася ця фотограф╕я, ╕ коли я хочу поринути у св╕т спогад╕в дитинства, то дивлюся саме на не╖. Незважаючи на те, що з моменту розлучення ми з мамою жили окремо в╕д батька, в╕н все одно н╕коли не забував про його улюблену доньку ╕ завжди, коли я в╕дчувала, що починаю сумувати, давав про себе знати. ╤ за це я йому дуже вдячна.
Минали роки, я п╕дростала, сп╕лкувалася з батьком по телефону та п╕д час зустр╕чей. Ск╕льки б не бачилися, мен╕ завжди його було мало. Я починала сумувати за ним, т╕льки в╕н зникав ╕з поля зору. Та коли мен╕ було вже рок╕в 9-10, я вперше в╕дчула образу на нього. «Чому в╕н п╕шов? Чому залишив нас? Як в╕н м╕г так вчинити?». Але дал╕ я все сильн╕ше розум╕ла, що таке життя, ╕ н╕що не буде т╕льки по-мо╓му. Я змирилася. Було боляче, г╕рко, непри╓мно, але змирилася. Щом╕сяця ми бачилися, життя пливло непом╕тно, весело, безтурботно, доки не настав той день, коли все перевернулося з н╕г на голову.

«П╕сля». 28 с╕чня 2015 року. У цей день мен╕ зателефонував тато ╕ сказав, що йому прийшла пов╕стка в арм╕ю. Я одразу ж зрозум╕ла: його моб╕л╕зували в АТО, в╕н ╕де на в╕йну, бо не буде ховатися, брехати, прикидатися хворим. Його вдруге в╕дривають в╕д мене. Спочатку — шок, зац╕пен╕ння, «…он╕м╕ння, одуб╕ння…» Перш╕ думки: «Чому? Чому саме в╕н? Ск╕льки можна забирати його в мене?!» Хвилина – ╕ по мо╖х щоках котяться сльози, запитую себе: «Невже ц╕ «сепари», «в╓жлив╕ люди», «зелен╕ чолов╕чки» не розум╕ють, що руйнують життя укра╖нц╕в ╕ ╖х с╕мей?!» Б╕жу до мами, з╕ сльозами на очах все розпов╕даю, вона теж шокована: «Як так?» Без сл╕в об╕йма╓ мене ╕ сама почина╓ плакати. А дал╕ слова мами, як╕ змусили подивитися на все по-╕ншому: «Доню, це виб╕р батька. В╕н ╕накше не може. Я в╕рю, що все буде гаразд. Пишайся татом, доню…» П╕сля цих сл╕в я почала розум╕ти батька, проте мен╕ дуже потр╕бно було його побачити, подивитися в його оч╕, тому вранц╕ вир╕шила по╖хати до нього. Уноч╕ не спала – не могла: думка ч╕плялася за думку, все переплелося: нев╕дом╕сть, страх, б╕ль, горд╕сть, зл╕сть на ╕нших, чи╖ батьки будуть мирно жити. Дивно, але т╕льки т╕╓╖ ноч╕ я зрозум╕ла, наск╕льки все серйозно. Бо коли в тво╓му м╕ст╕ жодного натяку на в╕йну, все тихо ╕ спок╕йно, коли бачиш ╖╖ т╕льки по телев╕зору, то вона зда╓ться якоюсь нереальною, як вигадка у фантастичн╕й книз╕. А коли в╕йна раптово врива╓ться у тво╓ життя, сво╖ми чорними руками хапа╓ найц╕нн╕ше, одразу ж все розум╕╓ш. Кожен зрозум╕в би...

30 с╕чня 2015 року. Проводи тата. Знову сльози, страх… Дивлюся на нього, а в голов╕, мов цвяшок, маленький та гидкий, питання: «Чи побачу я його ще раз?». А пот╕м докоряю себе за це ╕ сама соб╕ в╕дпов╕даю: «Ну зв╕сно, зв╕сно, побачу! ╤ не раз!» А в╕н такий радий, н╕би н╕куди ╕ не збира╓ться… Заспокою╓ мене, жарту╓. Саме за це я його ╕ люблю: що б не сталося, завжди ставиться до цього з оптим╕змом ╕ н╕коли не втрача╓ над╕╖.

Кв╕тень-серпень 2015 року. Два м╕сяц╕ тато пробув у навчальн╕й частин╕, готувався на артилериста. ╤ ось – в╕н вже в АТО, в одному ╕з найкращих батальйон╕в Укра╖ни. Служить ╕ пиша╓ться цим, а я пишаюся татом. Майже щодня з╕дзвоню╓мося, питання «Ну як ти там?» вже стало звичним для нас обох. «Все добре, доню, не хвилюйся за мене!» — в╕дпов╕да╓ мен╕, а вже пот╕м я д╕знаюся в╕д бабус╕, що в нього проблеми ╕з серцем, стрес, потр╕бне заспок╕йливе… Дуже боляче, коли р╕дн╕й людин╕ потр╕бна допомога, а ти за сто к╕лометр╕в в╕д не╖, але не розум╕╓ш поки, як можеш допомогти. Це пот╕м ми «вийдемо» на янгол╕в-охоронц╕в б╕йц╕в – волонтер╕в ╕ зможемо передавати потр╕бн╕ л╕ки та реч╕. А в той момент розпачлив╕ думки руйнували мене: «Господи, як би ж я т╕льки могла б зупинити все це! Як би ж я т╕льки могла встати м╕ж нашими б╕йцями ╕ ворогами та у весь голос закричати «ЗУПИН╤ТЬСЯ! Ви – люди, ви – браття, ви не повинн╕ ворогувати, досить! Ск╕льки ще треба смертей, щоб довести вам це?!» Та що я зроблю? Пор╕вняно ╕з запеклою в╕йною, я – просто маленька пилинка, яка не в змоз╕ щось зупинити. ╤ все, що мен╕ залиша╓ться робити, – молитися ╕ в╕рити, що скоро все зак╕нчиться, запану╓ мир, замовкнуть гармати…».

Серпень-листопад 2015 року. П╕д час чергово╖ телефонно╖ розмови з татом я д╕зналася, що над╕йшов наказ про те, що 5 листопада в╕н ╕ ще дек╕лька б╕йц╕в повертаються додому. Ск╕льки щастя ╕ радост╕ було – не передати. Я вже уявляла, як зустр╕ну його, як м╕цно об╕йму ╕ промовлю т╕ сам╕ слова, як╕ мучили мене весь час його перебування в АТО: «Тато, як я скучила! Як я тебе люблю! Я пишаюся тобою!». Залишилося т╕льки трохи почекати, ╕ ми нарешт╕ побачимося, зовс╕м трохи…

4 листопада 2015 року. Увечер╕ я зателефонувала до нього, але в╕дпов╕дь почула т╕льки з другого разу. Наша розмова протрималася всього 31 секунду, але це була найстрашн╕ша розмова у мо╓му житт╕. Тривожний голос тата промовляв: «Доню, вибач, я не можу зараз розмовляти, зателефоную п╕зн╕ше», а дал╕ чи╖сь крики, незрозум╕лий галас… Ще дек╕лька хвилин я дивилася на дисплей телефона, мигот╕ло пов╕домлення: «К╕нець розмови». Тривога заполонила мо╓ серце ╕ змусила його битися так швидко, мов я т╕льки-но проб╕гла три великих кола. Я розум╕ла, що м╕й тато на в╕йн╕, ╕ таке для нього – звичайне явище, але все одно в╕дчувала шалений неспок╕й за нього. Не дарма говорять, що страх за р╕дну людину – найсильн╕ший.

5 листопада 2015 року. Наступного дня ми нарешт╕ поговорили. Виявилося, що як т╕льки тато при╖хав до м╕ста, його в╕двезли у госп╕таль ╕з пораненнями ╕ контуз╕╓ю. Було боляче чути таке, але я готувала себе. Я вже знала, що таке в╕йна ╕ як╕ бувають насл╕дки, але ж… Господи, це ж м╕й р╕дний тато! Ну чому, чому з ним таке трапилося? Невже мо╓╖ в╕ри було замало? Х╕ба м╕й любий тато заслужив на це?

Грудень 2015 року. Я не можу ╕ не хочу в╕рити, що це ще не к╕нець. У лютому його знову забирають. Знову щоденн╕ переживання. «Я народився в сорочц╕, доню», — заспокою╓ мене батько. «Та й з╕ ср╕бною ложкою в рот╕!» — см╕ючись, в╕дпов╕даю я. Бо м╕й тато, д╕йсно, людина з щасливою та неймов╕рною вдачею. За вс╕ роки служби пожежником в╕н жодного разу не отримав н╕якого поранення. Та все ж бува╓ уперше, чи не так? Але я не хочу, щоб був другий. ╢дине, чого я хочу – це МИРУ! Того, ус╕м бажаного миру.

Лютий 2016 року. 5 м╕сяц╕в. Ще 5 м╕сяц╕в мен╕ знову доведеться пройти через весь цей жах. Я не хочу, та чи ╓ в мене виб╕р? Чи ╓ виб╕р у батька? Зв╕сно, що н╕. Зараз на його плечах лежить дуже складне, в╕дпов╕дальне завдання — захистити кра╖ну. ╤ хоча арм╕я Укра╖ни довела свою бо╓здатн╕сть ╕ путлеристи усв╕домили, що бл╕ц-кригу не буде, проте це в╕йна, довга, виснажлива, яка втомила сусп╕льство, проте там, на передов╕й, ╓ см╕ливц╕, як╕ переконан╕: здаватися ╕ в╕дступати не можна, та й н╕куди. ╤ в╕н, м╕й татусик, таточко, батько, н╕ в я кому раз╕ не в╕дступить, бо в╕н не з таких, н╕, в╕н йде вперед ╕ обов’язково перемага╓. В╕дправляючись на фронт, тато сказав: «…Доню, я зроблю все заради того, щоб ти не побачила в╕йну на власн╕ оч╕…».
М╕й народ вже натерп╕вся, але ╕ дос╕ проходить страшн╕ випробування. Зда╓ться, н╕би Господь Бог приготував для нас, укра╖нц╕в, «землю об╕товану», але необх╕дний певний час, аби ми зрозум╕ли: чого хочемо, у як╕й кра╖н╕ прагнемо жити, чи здатн╕ бути укра╖нц╕ вс╕ разом ╓диною м╕цною державою. Поки бачимо, що боротьба трива╓. Та щоб подолати все, нам потр╕бна ╓дн╕сть ус╕х громадян незалежно╖ Укра╖ни. Ми вже зна╓мо, що «раб╕в до раю не пускають». Тож гуртуймося, ╓днаймося, долаймо св╕й тернистий шлях. В╕рю, що так╕, як м╕й тато, здобудуть перемогу, ╕ своя «земля об╕тована» буде у нас, укра╖нц╕в…
Напевно, за вс╕ роки свого ╕снування Укра╖на та ╖╖ народ завжди за щось боролися. Через те мен╕ зда╓ться, що в укра╖нцях ще з самого початку закладений цей «ген боротьби», який змушу╓ ╖х н╕коли не мовчати ╕ боротися за сво╓ краще майбутн╓. Як сказав великий Тарас Григорович Шевченко: «Бор╕теся – поборете! Вам Бог помага╓!». Саме ц╕ слова зм╕цнюють мою над╕ю на краще.
Я в╕рю, спод╕ваюся, що прийде день, коли над ус╕╓ю кра╖ною буде чисте небо, коли душа кожного укра╖нця зрад╕╓ в╕д новини, що нарешт╕ зак╕нчилася в╕йна, ╕ припиняться безневинн╕ смерт╕, настане мир ╕ спок╕й.
Я – укра╖нка. Я – донька б╕йця АТО. ╤ я в╕рю в тата, в╕рю в мир, в╕рю в укра╖нц╕в ╕ в щасливе майбутн╓.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 11.03.2016 > Тема ""Джерельце""


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16808

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков