Версiя для друку Обговорити в форумi

Ірина (ім’я змінене), підприємець, Севастополь

— Я живу і народилася у Севастополі, але коли два роки тому прийшла Росія, вирішила відмовитися від російського паспорта, тому що я Росію сюди не кликала і нічого доброго від неї не чекала.
У 2014 році я, та, яка ніколи не розмовляла українською мовою, раптом стала «фашисткою» і «бандерівкою», і мені кричали, щоб я забиралася до своєї «Хохляндії». Я відповідала: «А нічого, що я тут народилася, а ти приїхав сюди 15 років тому, вдягнув бушлата, б’єш себе в груди й горлаєш, що ти — севастополець?». Довелося розірвати стосунки з багатьма друзями. Мого чоловіка навіть батьки, в яких він прописаний, здали судовим приставам, повідомивши їм, що він — бандерівець.
Усі два роки я до Росії ставлюся як до країни-агресора й зрадника, злодія, шахрая. Проте я знаю достатньо порядних росіян, до яких я не відчуваю негативу, а навпаки — вдячна їм за те, що вони намагалися підтримати мене морально.
Після референдуму, коли ми висловлювали свою позицію, в нас плювали, а зараз відставний емвеесник, який кидався на нас зі слиною й божевільними очима, дуже спокійно реагує, коли ми до нього звертаємося українською. З багатьма знайомими ми сперечалися й сварилися у 2014 році про те, що буде далі. У 2015 році вони сказали мені: «Іро, на жаль, ми змушені визнати, що ти маєш рацію». У 2016 році вони вже запитують: «А як ти гадаєш, чи є шанси повернутися назад?». Ось як змінилося за два роки ставлення в моєму колі спілкування.
Ми ж жили на початку 1990-х під протекторатом Росії, і тут був повний гаплик. Тоді я, перепрошую, дізналася, що таке голод. Тоді багато росіян переїхало сюди від ще гіршого гаплика в самій Росії. І на референдумі* народ з меркантильних міркувань обрав залишитися в Україні. І я дуже сумніваюся в підсумках референдуму 2014 року. В мене вікна виходять на виборчу дільницю, і я не можу сказати, що 16 березня 2014 року туди юрба рушила. Мої друзі, які працювали на виборчих кампаніях, відстежували й казали, що одні й ті ж люди ходили голосувати на різні дільниці.
Ті, хто зараз у Севастополі й не підтримує приєднання до Росії, просто мають холодний розрахунок. Вони не мають якогось особливого українського патріотизму, але вони мізками все чудово розуміють. Вони кажуть: я обираю Україну, тому що з нею є можливість рухатись уперед, а з Росією — нема». Але є й ті, хто ще у 2013 році не зміг би сказати, хто вони — росіяни чи українці, а тепер точно знають, що вони — українці, незважаючи на те, що за національністю — росіяни.
Відмовників від російського паспорта в черзі стояло більш ніж 100 чоловік щодня. Заяви приймали тільки два тижні, і в Севастополі близько двох тисяч осіб встигли написати відмову. Але офіційні кримські дані щодо 3,5 тисяч відмов на весь півострів — хибні, навіть якщо брати тільки Севастополь і Сімферополь. Перед нами на відмову від російського громадянства стояло навіть подружжя з Ростова — вони приїхали до Севастополя років десять тому, отримали українське громадянство, але Росія їх і тут наздогнала.
Якщо захочуть нас виселити з квартири, оскільки в нас нема паспортів, то це їхня проблема, а не моя. Якщо заберуть квартиру, я буду судитися. Як іноземний громадянин я маю право володіти нерухомістю. Отримувати вид на проживання я не хочу. Я хотіла отримати дозвіл на тимчасове проживання, але з’ясувалося, що севастопольцям належить тільки паспорт або вид на проживання. Мені тоді ще видали анкету, де я мала написати, що прибула до Севастополя 18 березня 2014 року. Я кажу: «Так, любі мої, я до Севастополя прибула 22 грудня 1970-го. Тобто в мене дотепер тут квартири не було, чи як?». Виходить, що я, та, яка приїхала у 2014 році, прошу в самої себе, що народилася тут у 1970 році, дозволу жити у своїй квартирі. Я у ФМС сказала: «Якщо я сама собі дозволяю в себе жити, то на біса ви мені здалися?».
Дуже багато «відмовників» не витримали тиску 2014 року і їдуть один за одним. Ми з чоловіком самі на себе працюємо, тому можемо дозволити собі цю розкіш. А тим, хто працює, казали: «Не отримаєш паспорта — забирайся з роботи».
Взагалі, проблем багато — з 1 квітня ми, наприклад, не зможемо їздити до Херсона по ліки для хворих родичів, тому що потрібно обов’язково отримувати російські автомобільні номери, а переоформити їх, навіть якщо захочемо, ми не зможемо без російського паспорта. При цьому штрафувати нас даївці все одно будуть. Але на підставі чого?
Люди зараз живуть переважно за рахунок того, що заробили ще за України. Мої знайомі підприємці зараз таксують, це ті ж 1990-ті, коли люди з вищою освітою виходили таксувати чи торгувати. Блошиний базар на Остряках зараз неймовірно росте — так можна зрозуміти, що відбувається у Севастополі.
Більшість кримчан, як і решта людей у світі, — це аморфна маса. Прийшла Росія, вони вирішили підлаштовуватися. Можна їх звинуватити у пасивності, але навіщо? Кожен обирає свій шлях і має право на свою думку. Інший момент: як ця думка доноситься до іншого — аргументами чи автоматами.
Багато моїх друзів теж змирилися. Вони за Україну, але кажуть, що головне завдання — залишитися тут. Вони підлаштувалися під цю ситуацію, а я не можу через себе переступити. Якби все відбулося законно, я б змирилася й прийняла. Але в цій ситуації я не можу змиритися. Я не знаю, як буду жити далі. Будь-якої миті до мене можуть прийти з ФСБ і депортувати з Криму. Але це не я до вас у Росію приїхала, це ви до мене приперлися, тому це ваші проблеми. Наразі ми для них — головний біль, і їм легше нас позбутися.
Багато в кого ще ґрунт з-під ніг вибило й те, як вчинила Україна. Ми тепер і там з кримською пропискою — нерезиденти. Виходить, ті патріоти, що зберегли свою відданість країні, нікому там не потрібні. Аж до того, що в нас в Україні в банку лежать 2000 доларів, а забрати їх ми не можемо.
Взагалі, головний підсумок «Російської весни» в тому, що для проросійських кримчан Україна тепер ворог, а для проукраїнських — навпаки, Росія. Раніше цієї відмінності не було. У 2014 році севастопольці бігали підтримувати їжею український Чорноморський флот. Але вони тоді не знали, що Україна виведе війська, й я сама чула розмови: «Зараз наші підуть уперед, і треба буде тих наших захищати». Ось яка наївність була в севастопольців! Я теж тоді розуміла, що захищала б і російських хлопців — тепер вони для мене чужі.
Незалежно від того, чи залишиться Крим під управлінням Росії, вона Крим втратила. Коли патріотичний чад мине, про нього забудуть, як про надто незручну іграшку.

http://meduza.io

*У березні 1994 року за автономію Криму в складі України проголосували 77,9% виборців

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 18.03.2016 > Тема "Крим - наш дім"