Версiя для друку Обговорити в форумi

Письменник і час

Дослідники старовини люблять жартувати, що кожен порядний замок мусить мати свого привида. А ще краще — коли твердиня має й легенду, вважає закарпатський письменник Олександр Гаврош, відомий українському читачеві за книгою «Пригоди Івана Сили», за якою був знятий однойменний український фільм. Нещодавно Гаврош презентував в Ужгороді книгу «Легенди Срібної землі», де переповів найвідоміші легенди, пов’язані з древніми закарпатськими замками. Кожна з оповідок, вважає письменник, — прекрасний сюжет для фільму. Так що незабаром, можливо, якийсь із привидів закарпатських замків і оживе у повному метрі.

ЯКЩО БУЛИ ЗАМКИ, ТО БУЛИ Й ЇХНІ ВОЛОДАРІ, ЯКІ ЖИЛИ, КОХАЛИ, СТРАЖДАЛИ...

До книги Гавроша увійшло п’ять легенд і повість, кожна з них стосується якогось із замків краю. Загалом охоплено 10 твердинь. Це — Ужгородський, Мукачівський, Невицький, замок Сент-Міклош, а також Середнянський, Хустський, Королівський, Виноградівський, Бронецький та Боржавський (це, власне, руїни, які дійшли до нас фрагментарно). Легенди ці письменник знайшов у різних літературних джерелах.
— Задум з’явився майже десять років тому. Адже ми живемо в області, яка має найбільше замків — їх тут зо два десятки. Але що розказати про них — часто не знаємо. Тому що нема писемної історії: всі історичні джерела угорські, австрійські, літописні хроніки — латинською мовою, а, власне, слов’янськими мовами практично нічого нема. Закарпатці не являли собою панівну верству населення на цих землях протягом тривалого часу, тому й не складали літописів. Тому ця епоха Середньовіччя — темна, майже нічого про неї не збереглося. У нас все починається з ХІХ ст., коли почали видавати перші праці будителі, які вже щось фіксували, щось писали. А втім, замки стоять. Це такі німі свідки історії, які знають, що у нас було своє Середньовіччя, зі своїми цікавими сюжетами та історичними героями. А раз були замки — отже, були їхні володарі, було й військо, були якісь цікаві історії. Моя робота — це спроба їх оживити. Ідея в тому, аби змусити ці замки заговорити, — каже письменник.
— Є легенди, що стосуються різних замків Закарпаття, які зафіксовані фольклористами у ХХ ст. Я відштовхувався від цих історій. Деякі — просто абзаци тексту, які займають у працях дослідників півсторінки. Ті з легенд, які мені здалися цікавими, я розписав — увів героїв, розвинув сюжет. Я це зробив, щоб ми могли сказати: маємо своє Середньовіччя. Ось воно — живе, кохає, мстить, страждає… Це дуже цікаво для України ще й тим, що ми маємо давньоруську спадщину, козацьку, а от лицарської — нема, усі ці замки-лицарі-поєдинки-прекрасні дами — оцього нашій культурі направду бракує. Закарпаття, яке входило до складу Австро-Угорської, європейської, імперії, має цей пласт історії, тому його варто відроджувати. Тим більше тому, що до цього є посилений інтерес зараз — усі ці реконструкції, фестивалі середньовічної культури.

КНИГА ЧЕКАЛА ВИДАННЯ ДЕСЯТЬ РОКІВ

Перші тексти, зізнається Олександр Гаврош, були написані 8 років тому.
— Довго шукали з видавцем художнє рішення, потім — фінансування, бо той варіант, який ми запланували, вимагав значних коштів. Зрештою, отримавши грант від управління культури ОДА, видали книгу у форматі альбому з розкішними малюнками, стилізованими під середньовічні кахлі, схожі на ті, що були віднайдені при розкопках у Невицькому замку. Створила їх ужгородська художниця Олександра Гаркуша (до слова, на презентації книги окремо виставили й малюнки для огляду громаді, — ред.). Без цих малюнків видання не мало би сенсу. А самі тексти легенд уже й раніше кілька разів вигравали призові місця на різних конкурсах. За умовами одного з них — «Золотий лелека» — видавництво мало видати книжку, але вони так довго шукали художника, що саме видавництво до того часу розвалилося, — іронізує Гаврош.

ПОГАН-ДІВЧА ТА ЧОРТІВ КОЛОДЯЗЬ КОРЯТОВИЧА

…Гортаю книгу, аби ознайомитися із легендами, що їх описує пан Олександр.
Відкриває калейдоскоп легенд відома історія про поган-дівча, що стосується Невицького замку. Це — детектив, замішаний на любовній історії. Молода князівна не хоче заміж за старого вельможу, а батько таки бажає її віддати. Тим часом в околицях з’являється привид — поган-дівча. Говорять, що це мати князівни встала з могили, аби доньку захистити. Поган-дівча вбиває жениха. А закінчується історія трагічно — гинуть у трясовині батько та донька-князівна.
Друга легенда — про Мукачівський замок і князя Корятовича, що володів твердинею. Історія розповідає про колодязь, який князеві викопав нечистий, а після відмови князя платити за угодою золотом, прокляв його, сказавши, що ніколи в нім води не буде. Колодязь, до речі, досі стоїть — і досі без води.
Легенда про Білу панну присвячена Ужгородському замкові. У ній ідеться про доньку володаря замку, що проти волі батька закохалася і виказала своєму любкові таємницю про лаз у замок. Через це при спробі захоплення твердині вирізали весь замковий люд, а володар, зрозумівши, хто виказав секрет, розгнівався і звелів замурувати доньку живцем у стіну.
Третя розповідь — про трьох сестер із Середнянського замку. Вона схожа на знану казку про «Калинову сопілку»: тут сестри змовляються й убивають наймолодшу за її красу та за те, що її першу сватають вельможі. А під час їхнього весілля приходить музика з сопілкою, котра людським голосом розказує, хто й навіщо вбив наймолодшу князівну.
Ще одна легенда — власне, це сув’язь історій, які автор об’єднав прокляттям князя Чорногора й розповів таким чином легенди замків Потисся — Боржавського, Виноградівського, Бронецького, Хустського та Королевського.
Останній епізод — це переповідка легенди про аристократичне кохання Ілони Зріні та Імре Текелі, яке зародилося в Чинадіївському замку.
Запитую, чи письменник досліджував, наскільки багато спільного у цих легенд та привидів з історичними особами, що правили замками.
— Легенди й історія — різні речі. Звісно, в основі кожної — якась історична подія, але це настільки затерто у століттях, що до нас дійшла лише напівправдива оповідка. Дуже видозмінена. Тому їх не можна вважати історією. Але це теж усна пам’ять народу. Бо ті події, за якими були складені легенди, й те, що вони століттями передавалися з уст в уста, — говорить про те, що ті події дуже вразили сучасників. Так, що вони й онукам переказували.
Я не ставив собі за завдання досліджувати чи переповідати історію — бо для цього треба використовувати конкретні джерела. Власне, з історичними подіями можна співвіднести тільки одну легенду — про кохання Ілони Зріни та Імре Текелі. З іншими сюжетами я грався так, як хотів.

ЧОМУ СРІБНА РУСЬ?

Прошу письменника пояснити для українських читачів, чому називає Закарпаття «Срібною Руссю».
— Зазвичай, щодо Закарпаття вживають епітет «срібна земля», це така собі літературна самоназва Закарпаття. Василь Пачовський вживає це словосполучення. Пов’язує його з історією про срібний дзвін, відлитий у Києві в 1034 році і подарований дочкою Ярослава Мудрого Анастасією, дружиною угорського короля Андраша І, Богаревицькій церкві, що на Іршавщині. Він захищав село та всю околицю від усяких бід і нещасть. Коли напала монголо-татарська орда на наш край, срібний дзвін закопали у полі, щоб уберегти від загарбників. Але навіть під землею він не знав спокою і своїм гудінням попереджав про небезпеку, що насувалась. Цю історію, що протягом століть обросла легендами, відтворив Василь Пачовський у поемі «Сріберний дзвін». Після її публікації Закарпаття почали називати «Срібною Землею».
Як на мене, цей термін трошки не наш, бо срібло добували трохи західніше Пряшівщини, в сусідній Словаччині справді є срібні копальні.

УСІ ЦІ ЛЕГЕНДИ ОБ’ЄДНУЄ ЕПОХА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Є одна річ, що об’єднує усі ці історії. Олександр Гаврош називає її — це час, епоха.
— Це були жорстокі й важкі часи, коли люди помирали молодими, коли постійно йшли війни, коли смерть була звичайним явищем, коли ти вставав і не знав, чи ляжеш спати. Усі ці історії мають в основі якусь драму, трагедію, містику. Це не веселе й не розважальне чтиво, власне, вони стали легендами, тому що вражали сучасників настільки, що ці оповідки й передавалися з вуст в уста. Вони мають свій настрій. Деякі, можливо, надто криваві.
Кожна з цих легенд робить замки відомішими. Вже зараз усім туристам розповідають про Білу панну, про князя Корятовича та колодязь, тому кожна така книга стає поштовхом для того, аби люди більше знали свою історію. Так заповнюється ніша. Це та ж історія, що й з Іваном Силою. Пройде ще десять років — усі будуть про нього знати. А ще десять років тому про нього знали одиниці. Я коли приніс рукопис до видавництва, мені довго доводилося пояснювати, хто такий Іван Сила. Це якраз завдання письменника — піднімати те, що цікаво, і творити нові міфи.

НЕЗАБАРОМ БУДЕ ПУТІВНИК, ЗА ЯКИМ ТУРИСТИ ЗМОЖУТЬ ШУКАТИ ПРИВИДІВ У ЗАМКАХ

Олександр Гаврош каже, що одне з завдань його книги — заохотити сучасників вивчати епоху Середньовіччя.
— Одне з завдань — відкрити цю епоху для українців, зокрема й для закарпатців. Бо насправді Закарпаття має дуже тонкий інтелектуальний пласт. Тут переважає сільське населення, меркантилізм, мало інтелектуальних запитів. Навіть Мирослав Дочинець каже, що його книжки краще продаються за межами краю, хоча це історії про Закарпаття, і написані вони специфічною мовою. Про це й Духнович писав: «Не висилайте мені книжок, бо тут нема кому читати. Краще вишліть насіння квітів».
Сам письменник завдяки цим легендам мав змогу ще раз зануритися у цю атмосферу закарпатських замків, на деякі руїни спеціально виїжджав у експедиції — аби надихнутися.
— Прекрасно, що у нас замків так багато, погано, що більшість — руїни, а які ще стоять, — продовжують руйнуватися, як, скажімо, Невицький замок. Але ж забери від нас замки — і ми не маємо Середньовіччя. Це — єдине, що дійшло з тих часів. Тому нам треба плекати цю культуру, бо вона підтверджує наше європейське коріння. Я радий, що цим займаються, зокрема в замку Сент-Міклош, де із занедбаної радянської автобази та казарми за кілька років постав культурний центр. Вони, до речі, єдині, хто плекає свою легенду — до неї написана музика, час від часу тут грають міні-виставу «Жінка, яка уміла кохати» про Ілону Зріні. Так само Невицькому замку пощастило з Олександром Дзембасом — дослідником, археологом, який теж відроджує цю пам’ятку. Потрохи стають на ноги Мукачівський та Ужгородський, чиститься замок Канків у Виноградові, тривають розкопки в Королеві.
Маю надію, що після виходу книги цей процес популяризації закарпатських замків піде активніше. Це, власне, готові сценарії до фільмів. Кожна історія може стати добротним ігровим кіно. Прекрасна ідея — зробити аудіокнигу за цими легендами, знаю, що в Мукачевому є фірма, яка робить такі записи. Серед туристів це мало би попит. До речі, київське видавництво готує на основі цих легенд путівник. Є таке сучасне захоплення — бібліотуризм. Коли, прочитавши про об’єкт, люди їдуть його досліджувати. Ми хочемо зробити такий проект за легендами закарпатських замків. Зараз шукають художника для цього, і як тільки видання буде готове, можна буде вирушати в подорож і шукати привидів у закарпатських замках.

Тетяна КОГУТИЧ
Ужгород

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 18.03.2016 > Тема "Душі криниця"