"Кримська Свiтлиця" > #13 за 25.03.2016 > Тема "Душі криниця"
#13 за 25.03.2016
«ЯК ВСЕ ПЕРЕПЛЕЛОСЬ! СКОР╤ШЕ НА СВОБОДУ!»
Павло КРИЧЕВСЬКИЙ
Клуб поез╕╖
Сьогодн╕ в наш╕й рубриц╕ — поез╕я Павла Кричевського у переклад╕ з рос╕йсько╖ укра╖нського поета Анатол╕я Криловця. Павло Кричевський народився в м╕ст╕ Ромни Сумсько╖ област╕. За фахом — педагог-ф╕лолог. У 1983 роц╕ зак╕нчив факультет ╕ноземних мов Сумського педагог╕чного ун╕верситету. В 1984-1985 роках навчався на факультет╕ журнал╕стики Ки╖вського нац╕онального ун╕верситету ╕м. Т. Шевченка. Поет, перекладач, есе╖ст. Автор книжки «Бабочкин рай \ Птаху судились крила» (власн╕ в╕рш╕ та переклади сучасного укра╖нського поета Анатол╕я Криловця), книжки власних в╕ршей «Новые мифологии» та книжки переклад╕в з класично╖ та сучасно╖ укра╖нсько╖ поез╕╖ «Ехо \ Эхо». Член НСПУ. Лауреат л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Валер’яна Пол╕щука.
Павло КРИЧЕВСЬКИЙ «ЯК ВСЕ ПЕРЕПЛЕЛОСЬ! СКОР╤ШЕ НА СВОБОДУ!»
НЕБЕСН╤Й СОТН╤
Хай земля вам пухом, Небеса – пром╕нням. …Мати плаче глухо В ноч╕ безгом╕нн╕. Сл╕з потоки плинуть, Як палюща лава: Слава Укра╖н╕! Вам, героям, – слава! Кат почав в╕днин╕ В╕дл╕к св╕й кривавий. Слава Укра╖н╕! Вам, героям, – слава! Ви пробачте, хлопц╕, Нам, живим, пробачте. Ви тепер край сонця ╤ в серцях гарячих! Не забудем! Ми не... Ми не ма╓м права. Слава Укра╖н╕! Вам, героям, – слава! Лютий 2014 р.
ПРИРУЧЕННЯ
Птаху, птаху, з перебитим крилом, Ти мовчиш, залишив неба огром. Я мовчав би теж, якби так ширяв, В мо╖ б крила бились п╕сня й зоря. Птаху, птаху, ╓ тяж╕ння земл╕ – Це щоб ноги т╕ло тво╓ несли, Це щоб т╕ла твого важкого рот Слово вставив би у п╕сню. ╤ от… От би, птаху, нам з тобою злет╕ть! ╤ зламать собою небесну кл╕ть! Тобто, птаху, щоб нам зразу туди, Де в╕д т╕л не лишаються сл╕ди, Де рожда╓ небо слово ╕ звук... Та годую, птаху, тебе я з рук. ╤ у дом╕ сво╖м нов╕м мен╕ Ти сп╕ва╓ш: добре в кл╕т╕ т╕сн╕й.
МЕТЕЛИКИ
Метелики живуть дуже недовго. Й ось уяви: Одному з них д╕сталося тепло ╕ сонце – А вже надвеч╕р Сонячн╕ зайчики провели його в небуття. А другий жив у грозовий день – ╤ дорогу в смерть йому осв╕тлювали блискавиц╕. Трет╕й же народився ввечер╕ ╤ помер у перших проблисках св╕танку. Тепер уяви: ╢ метелик╕в рай. ╤ в ц╕м раю метелики Намагаються збагнути, Що ж в╕дбулося. ╤ не можуть вир╕шити, Якого кольору життя – Золотого, с╕рого чи чорного. ╤ що таке смерть – Сонячний зайчик, Вечорова зоря Чи проблиск св╕танку. Але метеликового раю не ╕сну╓. Метелики просто перемелюють Сво╖ми крилами св╕тло й т╕нь. Пилок життя ос╕да╓ на ╖хн╕х крилах. Ти дивишся на цей малюнок ╤ уже не бо╖шся померти.
ПЕРЕД ГРОЗОЮ
Перед грозою себе ╕з аз╕в Ми осягали, ╕ щоб не схололо Серце – долоньками, мов заборолом, Н╕жно прикрила за мить до грози. Перед грозою був злий, наче пес, В╕тер – з небес рвав позл╕тку над нами. Сонячну скалочку пом╕ж човнами Я заховав серед заводей-плес. Перед грозою у сто св╕ч краси Обр╕й спахнув за тво╖ми плечима. Стукало серце в долонях причинне. Ми воскресали за мить до грози. Перед грозою сумним був тв╕й з╕р. В╕╖ тремт╕ли ╕ св╕т малювали, Пристрасть земну ╕ небесну ╓днали Оч╕ жагуч╕ за мить до грози. Перед грозою прийдешнього зик Чувся у шелест╕ тих╕м травинки. …╤ малювала мен╕ ти картинки Блискавки пензлем за мить до грози. Перед грозою у сто св╕ч краси Обр╕й спахнув за тво╖ми плечима. Стукало серце в долонях причинне. Ми воскресали за мить до грози. * * * Як все переплелось! Не б╕йтесь, що в╕днин╕ Позбавлю слова Вас, мовчанням св╕т заллю. Притисн╕ться чолом в порив╕ до картини В╕кна. Бо там – весна, а я ╖╖ люблю. Як все переплелось! Якою ниттю зшит╕ Чар╕вником в ╓дине м╕льйон сердець живих?.. ╤ жодного – забути, ╕ жодного – лишити! Як у палац св╕й власний, заходжу в кожне з них. Як все переплелось! ╤ нерви – наче струни. Та кожен день несе сир╕ дощ╕ осмут. Та кожен день весняний такий первинно юний ╤ в╕н брехню змива╓ поквапливо, як бруд. Як все переплелось! Скор╕ше на свободу! Умовност╕ вс╕ геть! Весна – немов сльоза! Сьогодн╕ я для Вас живу ц╕лющу воду Точитиму ╕з серця по крапл╕, мов бальзам. * * * Коли стане складати час ╕з пратемних сво╖х брил мо╖ сни, приходить вона. Вона н╕жн╕ша в╕д сл╕в про не╖, вона розчиня╓ ╖х поглядом. ╤ зника╓ час – буд╕вельне см╕ття життя, ╕ тод╕ св╕т ста╓ чистим. А вдосв╕та я збираю опал╕ з╕рниц╕ ╕ з╕гр╕ваю в долонях прохолодн╕ звуки ╖╖ ╕мен╕.
ОС╤ННЯ ЗАМАЛЬОВКА
В╕тер в вухо: восени не пиши – В рядках нема душ╕, В рядках – лиш мертв╕ тушки Дерев, думок бруд, почутт╕в. Ти ж бо збира╓ш падло, дивишся Кр╕зь каламутн╕ погляди, Що ╖х розв╕вають ╕ в даль в╕дносять Св╕танки темн╕, ген аж туди, Де в безлюдному й б╕лому пол╕ Аркуша паперу Рядки осен╕ проростають Дивними днями. Зника╓ липка волога сл╕в. Лл╓ться студене св╕тло, Живе ╕ прозоре. * * * В бездонну яву мо╓╖ ноч╕ Упав, од╕рвавшись в╕д сонця, Живий пром╕нь – тв╕й голос. Помер Маленький Принц, Не доживши до мого дитинства, ╤ став казкарем тво╖х сн╕в. * * * Погасить на зор╕ зорю, Сну рани вилиже, як хутро. ╤ з╕йде. Крапл╕ перламутру ╥й пром╕нцем з╕ щ╕к з╕тру. Не гляне всл╕д сво╖й сестр╕, Що гасне, а з╕ мною прямо – Увись! …Останн╕ми рядками Махну – й змахну останн╕й гр╕х.
ОБ╤ТНИЦЯ МОВЧАННЯ Олен╕ Свердленко
Я все сказав ╕ вит╕к я словами, Як загнаний до нап╕всмерт╕ к╕нь. Лиш п╕на й стог╕н… Люди, я ╕з вами Не под╕люсь ним, що б не значив в╕н.
Не знати вам, як з Музою навза╓м Встромля╓м в тишу в╕чне ми перо, – ╤ в дзеркал╕ атраментом ст╕ка╓ В бездонну чорну н╕ч ╖╖ нутро. Не знати вам. Скач╕ть у скоромовц╕ На блиск жаданих запов╕тних сонць. З обочини назустр╕ч вам помовчу, Близький не затемнивши горизонт.
Не знати вам, хоч я житт╓в╕ узи, Д╕лю ╕з вами й дня низький сув╕й, Як загнана моя ╓дина Муза Простогне ув останн╕й стог╕н м╕й.
НАД╤╥
Ти уноч╕ додому тихо йшла Кр╕зь вулиць згортки й стор╕нки квартал╕в. Зачитан╕ хмарки повол╕ мчали ╤з болем правд ╕ кривд. Н╕ма ╕мла.
Був д╕м, а в н╕м гор╕в ╕ гас кам╕н, ╤ розгорявся знову. Ти мовчала. А я подумав: «╢ у сл╕в начало – Вогонь св╕ч╕, тв╕й погляд, наче дзв╕н».
Яка небес бездонна синява! Як св╕титься, аж серце ожива! Тим св╕тлом неословлене все дише
╤ подихом гойда з╕рок вуаль… Св╕т перших сл╕в крихкий, немов кришталь. Дивись у вись, влови його кр╕зь тишу.
КВ╤ТЕНЬ
Берези, мов пергаменту сув╕й. В соку жертовн╕м вс╕ п╕вн╕чн╕ парки. Слова дрижать, зливаючись в ремарки, – Прощальна драма промайнулих мр╕й.
╤ перший гр╕м у пам’ят╕ стар╕й Розбився, ╕, вгор╕ з╕мкнувшись, арки Замкнули звук. ╤ заяскр╕в над парком Н╕мий знак запитання угор╕.
Про в╕чне все кричать й кричать граки, Всю н╕ч шепочуть рят╕вн╕ струмки. Колишн╕ дн╕ м╕л╕ють непом╕тно.
Приречено г╕рк╕ дими висять. Життя минуле в полум’╖ багать. …Тор╕шню ос╕нь спалюють у кв╕тн╕.
ЗНОВУ З ТОБОЮ
Життя яку ж бо ма╓ форму? – Круг? Його пройшли? Прорвали? Б╕ля входу. В╕дкри╓м дал╕ що? Тремт╕ння рук… Продовження? «Так не бува╓?» Коду?
Продовжу╓ться все. ╤ ти мен╕ Летиш в об╕йми наостанок. Де ж ми? Лиш зор╕ мерехк╕ в тривожн╕м сн╕… Поглянь: який ручний ╕ безбережний Над нами космос! Вдвох ми летимо. Лишись з╕ мною в позасв╕тт╕ в╕чн╕м! Як дивно: ми востанн╓ живемо ╤ вперше – дишемо життям косм╕чним…
КОЛИСКОВА Машеньц╕
Заснули в деревах останн╕ вже звуки, ╤ з тихим дзюрчанням все ближчають сни. ╤ тишу прозору в╕трець п’╓ з весни До ранку. ╤ ми не уникнем розлуки
З п╕снями трави ╕ пташок угор╕ – Вони засинають з тобою, дитино. У н╕ч чар╕вливу ми двер╕ прочиним, З тобою бродитимем там до зор╕.
Де морок у келихах кв╕т╕в ос╕в, Зустр╕нуть нас, доню, задумлив╕ фе╖. До н╕г наших тихо, неначе трофе╖, Дов╕рливо скотяться крапельки сл╕в.
╤ будуть бажаннями ср╕бно дзвен╕ть З╕рки прохолодн╕ в н╕чних в╕дгомонах. Ми ноти замерзл╕ з╕гр╕╓м в долонях До теплого шепоту крон-верхов╕ть. На м╕сячне сяйво удвох навпростець В край сн╕в ╕ усм╕шок полинем охоче. Злотисту монету у попел╕ ноч╕ Ми знайдем – ранковий ясний пром╕нець.
БЕРЕЗЕНЬ
П╕д вишнею старою танув сн╕г. Пов╕тря загусало, як медове. ╤ киц╕-безсоромниц╕ розмови Вели з котами в березнев╕ дн╕.
А вже п╕д веч╕р – спомин по весн╕. Льоди калюжки узяли в окови. ╤ в╕зерунки ц╕лу н╕ч казков╕ Цв╕ли на скл╕, як в дивовижн╕м сн╕.
Та в╕д весни у нас зостався сл╕д: Останн╕й сн╕г зник вчора б╕ля вишн╕. Хай знов п╕д льодом в╕ти вниз обвисли, Та гнуться не до сн╕гу – до земл╕! …Не памороз╕ подих то на скл╕ – Подихати весною казка вийшла.
КУЛЬБАБКА
Постала з в╕чност╕ ╕ канеш У не╖ ж. Ти, як усе живе, з╕в’янеш, Земне╓. Не нар╕ка╓ш, що лиш мить Тут ся╓ш: Над л╕сом, лугом на весь св╕т, Над га╓м! Вродилась золотa – аж-аж! Всяк скаже: Княгине, робиш ти пейзаж Пейзажем! Стають тобою ╕ поля, ╤ схили Зелен╕ небом, як земля, ╤ мил╕. Ти сонцю на короткий строк Сестриця. Прийми в╕д мене к╕лька строф… ╤скриться Воно ╕з неба висоти, Величне. Що дума╓ш, кульбабко, ти Про в╕чн╕сть? Милуючи сво╖м буттям Нам оч╕, Ти осягти сво╓ життя Теж хочеш. Я маю довшу мить пройти Й дорогу. Та теж ╕ду в н╕що, як ти, З н╕чого. Хто я? Мовчанням хоч сво╖м Пов╕дай. Я випадковий в св╕т╕ ц╕м. Без сл╕ду Колись ми п╕демо нав╕к В дорогу. А пелюстки тво╖х пов╕к Волог╕… Усе покри╓ скоро н╕ч ╤млою. Сестрице, ти пролийсь мен╕ Сльозою Та й на пап╕р. О, не сп╕ши В позасв╕т. Неначе пристрасть у душ╕ Й причастя – Тво╓ вино. Зв╕дк╕ль спливло Це й св╕тить? Скажи, як жити, щоб було Вс╕м св╕тло? Переплелися нам пут╕, Ц╕люща. Ти в╕риш: м╕сце ╓ в житт╕, Де душ╕ Людей, кв╕ток – ус╕ в╕ки Зелен╕, ╤ поетичн╕ ╓ рядки Натхненн╕, Як╕ б св╕тили, гр╕ли вс╕х На св╕т╕? Кива╓ш, тихо рониш сн╕г ╤… св╕тиш. * * * Сотвори мене до початку св╕тла. Волога небес буде знати: розкв╕тла Грудка мерзло╖ земл╕ в г╕нкий паг╕нець Сонця, ╕ ося╓ усе пром╕нець.
Сотвори мене до початку звуку, До шелест╕ння в╕й, що струшують крижинки У прощання, коли «Як життя?», мов щит ╕ меч в руки, Кинут╕ мен╕ для останнього по╓динку.
Сотвори мене до початку осмути. В маленьку планету св╕й см╕х ср╕бно-юний В╕длий ╕ прошепчи: «На перепуттях Хай не в╕дпустить тебе з мо╖х сн╕в в╕длуння…»
Н╤ЧНИЙ МЕТЕЛИК
Глад╕нь – мов чорне полотно. ╤з саду плине холод ноч╕. Й метелик б’╓ться у в╕кно, З╕ мною поруч бути хоче.
В╕н хоче об’╓днать св╕ти, Та ╓ у задзеркалл╕ меж╕. Сво╓ лице одержиш ти ╤з ╖х прозорост╕ в одеж╕
Чуж╕й. Чуже, немов з╕ скла. Прийми його, вдягнись, як в чисте. Бо ж безтурботно так текла До в╕ч мо╖х сира ╕млист╕сть
Й над╕йно вистигала так… Скажи, чия ж бо ти душа ╕ Нав╕що, простото свята, Ти в╕чност╕ глад╕нь шершавиш?..
ПО╥ЗД В╤Д╤ЙШОВ
Ми бачимо по╖зд, який в╕д╕йшов, – ╕ вже час! ╤ рима найкраще до тебе – це «вчора» якраз. Красивий ми зах╕д омили в очах та й на двох. Волога н╕чна – найчист╕ша на св╕т╕ з волог.
Тепер╕шн╓ в юн╕сть тече, як п╕дземна р╕ка. Забув. Затонув. Чи сягне аж у зустр╕ч рука? У погляд╕ й думц╕ – не зм╕г. ╤ з дзюрчанням пот╕к В╕дносить, як б╕ль: «Еп╕лог!» Це ж нав╕к, це ж нав╕к.
Прощай! Прощавай! ╤нша форма в╕д слова «прости». Кр╕зь пальц╕ ╕з пригорщ╕ будуть слова ц╕ текти Вологим п╕ском. ╤ залишать пустиню долонь. Не гр╕╓, а лиш обп╕ка╓ далекий вогонь.
Ус╕х в╕ртуальностей в св╕т╕ не стачить на те, Щоб д╕йсн╕сть звести, як фантом. У легенду вросте – Мов пром╕нь далекий, що в води бездонн╕ ╕де, – Переказ про знах╕дку дивну в кра╖н╕ Н╕де,
Глибини з╕гр╕╓… Поверхня ж – неначе гран╕т – Застигне, та пам’ять дов╕чно у н╕й буде жить.
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 25.03.2016 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16884
|