Версiя для друку Обговорити в форумi

«Життя після життя» — так називається книга доктора Моуді, де узагальнюється досвід пацієнтів, який ті одержали під час клінічної смерті, що дає підстави фантазувати про позажиттєве майбутнє людини.
Але життя після смерті може бути й іншим, не віртуальним, насиченим подіями, коли навіть перестаєш помічати, що дорогої людини немає поряд. Але як же треба для цього наповнити собою, своїм натхненням, своїм талантом, своєю любов’ю цей світ, щоб вони не вичерпувалися з роками! Про це вже думаю я не вперше, відвідуючи заходи, присвячені пам’яті великої української майстрині, вишивальниці, Героя України Віри Сергіївни Роїк. Ось написала слово «пам’яті» і воно вже здається мені недоречним, оскільки в ньому сум і трагізм, а ті, хто зібрався в сімферопольському Будинку художника на виставку робіт Віри Сергіївни, присвячену її 105-літтю, прийшли сюди не горювати, бо Віра Роїк – це наше надбання, яке не в змозі відібрати у нас ні смерть, ні час. Ми ж не плачемо, святкуючи річниці Великого Кобзаря, швидше радіємо, що він у нас є, що єднає українців і благословляє на боротьбу й терпіння.
Даремно чекали під час відкриття виставки до слова представника кримської влади, його прекрасно замінив колишній міністр культури АРК Анатолій Литвиненко, який очолює сьогодні Лівадійський палац, де до 100-річного ювілею готувалася виставка Віри Сергіївни, та, на жаль, свого свята майстриня не дочекалася. А нині діючі чиновники… Віра Роїк ніколи не була до них близькою, бо завжди любила правду і справедливість, які не часто гостюють у високих кабінетах.
Інша справа голова Спілки художників Криму Микола Моргун, котрий вів захід. Знаю, як майстриня пишалася приналежністю до цієї спілки, тож теплі слова її голови, який і тепер зберігає подарований йому Вірою Сергіївною зі своєї колекції наперсток, думаю, означали б для неї значно більше, ніж вимучені фрази відрядженої чиновниці третього розряду. Тим більше, що голові спілки, котрий добре знає, як передати образ людини з її духовним світом на полотні, було що сказати – він зосередив увагу на певних деталях портрета Віри Сергіївни, ніби малюючи її власним пензлем. І зобразив так, що важко було не впізнати: і світлий, не затьмарений пережитими бідами погляд, і не співрозмірну зі слабеньким, виснаженим роками тілом, енергію. Проте найбільше вразило, здавалося б, очевидне, але у вустах голови спілки воно набувало особливого значення і достовірності: життя після смерті – це більш як наполовину заслуга сім’ї неординарної людини, художника, скульптора, поета, музиканта. Бо минає час, приходять інші покоління, підростають інші герої. І тут, як завжди, прозвучали слова захоплення на адресу сина вишивальниці Вадима Михайловича, який робить все, щоб життя матусі продовжувало наповнюватися реальним смислом, щоб збиралися люди, обмінювалися спогадами, оглядали чарівні вироби майстрині, заряджаючись новою енергією.
Та подбала Віра Роїк не лише про виховання сина. Долучила вона до улюбленого мистецтва і внучку Юлю та правнучку Аліну, і ця далекоглядна стратегія дає надію, що перспектива в українського рушничка у Криму довгострокова.
А поки що в позажиттєвому житті Віри Сергіївни відбуваються все нові події. Здається, тільки-но ділилися враженнями про рушник із зображенням майстрині та символікою, пов’язаною з її долею, вишитий Юрієм Савкою, як з’явилася картина Маргарити Васильєвої, що стала центром уваги на теперішній виставці. Дивна у неї історія. Картину з аналогічним сюжетом викупив свого часу у художниці для свого Будинку культури колгосп ім. Дружби народів, але вона не встигла її закінчити — підвело серце. Її пензля підхопив чоловік – заслужений художник АРК Юрій Петрович Фастенко, але вирішив, що вишивальниці повинні мати живі обличчя реальних людей, що стали прототипами, і звернувся по допомогу до Вадима Роїка, який і уявлення не мав про історію з картиною. Тепер на ній Віра Роїк з Аліною, Мариною та улюбленою ученицею Світланою Лавринюк, а також маленька донечка Марини і співробітниця київського літературного музею Мирослава. Юрій Петрович назвав цю спільну з дружиною працю «Пам’яті Віри Роїк», а я б назвала її «Щастя». Бо на ній дійсно щасливі люди, які нікуди не поспішають, не хвилюються, не рвуть собі душі — просто вишивають під весняним квітучим деревом.
Продовжують народжуватись і нові пісні, присвячені Вірі Роїк. Лише співак Орест Мартинів, голос української громади Криму, записав їх близько тридцяти. Заспівав і тепер, хоч без музики і мікрофона, але, як завжди, глибоко і зворушливо, бо пісні – про матір, а Віра Сергіївна за віком була матір’ю для переважно немолодої публіки, що зібралася у Будинку художника, матір’ю і за нашим глибинним духовним зв’язком.
Але серед інших був виступ і «від молоді». Саме так означив своє слово Олег Кравченко, що назвався головою місцевої української національно-культурної автономії міського округу Сімферополя. Він дійсно був молодим і нікому з присутніх не знайомим, тож хотілося запитати: хлопче, звідкіля ти взявся і як збираєшся очолювати людей, у яких не користуєшся ні довірою, ні авторитетом? З коротенької розмови із Олегом зрозуміла, що з українською мовою він теж знайомий у межах стандартної шкільної програми, і оскільки працює в «міністерстві фізкультури і спорту», дійшла висновку, що головою української громади Криму його призначила офіційна влада. Це, попри те, що в Криму чимало шанованих українців, хтось із яких очолював просвітянські осередки, хтось працював на ниві освіти, а хтось прикрашав своїм талантом професійні українські мистецькі колективи, що було б особливо доречно, якщо йдеться про культурну автономію.
То чому ж вибір впав саме на цю людину, яка нічим себе не зарекомендувала на ниві українства? Чи це той самий варіант, що і Руслан Бальбек, теж «від молоді», який безцеремонно виступає від імені кримськотатарського народу, котрий, м’яко кажучи, його не любить і не поважає? У чеченців теж подібний лідер і теж – «від молоді» — улесливий щодо влади, жадібний до слави і багатства, які знадобляться ще на довгі роки. Здається, про щось подібне любили жартувати свого часу колишні обкомівці: якщо пиятиці неможливо запобігти, її треба очолити. Дійсно, якщо українці в Криму таки є, то їх потрібно взяти під контроль, якось «окультурити», аби влада могла повсюди демонструвати такого їхнього лідера, який говоритиме лише те, що йому дозволено.
Дуже хотілося б помилятися, і якщо навіть О. Кравченка призначено з такою метою, бачити його людиною гнучкою і мудрою, яка зможе легалізувати хоча б мінімум сподівань українців Криму за нинішніх умов.
А у своїй промові він себе практично не проявив, та й, можливо, ім’я Віри Роїк чув уперше. Але ж таки назвав її перлиною, отже, до почутого і побаченого байдужим не лишився.
А попереду нові заходи, присвячені 105-річчю Віри Сергіївни, нові враження, нові зустрічі, бо життя – триває…

Тамара СОЛОВЕЙ
Фото Віктора КАЧУЛИ
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 01.04.2016 > Тема "Українці мої..."