Версiя для друку Обговорити в форумi

Прошу слова!

Програти війну, як би дивно те не видавалось, не так вже й просто, адже кожна країна в кожен період своєї історії має такий-сякий потенціал, що забезпечує її життєздатність, кожна нація має тенденції до самоутвердження і вже точно до самозбереження. І все ж війни програють навіть мегадержави. Тут на думку відразу ж спадає класичний приклад підкорення двохсотлітньої імперії Ахеменідів непорівнянно малим військом молодого македонського царя, феномен наполеонівських походів, провальна російсько-японська війна 1905 року і безславна Афганська кампанія Радянського Союзу. Прикладів, насправді, чимало, але спільною для всіх них є одна дуже показова риса, а саме — втрата того стрижня, на якому колись будувалася міць і велич держави. А відсутність ясної і зрозумілої мети дуже швидко призводить до ідеологічного вакууму, застою, пов’язаної з тим корупції, загнивання держави зсередини.
Якщо погодитися з тим, що всяка держава є інструментом розвитку, самоутвердження і прогресу нації, яка її створила, можна зробити логічний висновок про виключну важливість цього інструмента, його якості для успіху і процвітання нації.
Які ж критерії впливають на якість держави? Безумовно, це дієва структура влади, справедливі, невідворотно діючі закони, яких дотримується найперше сама влада, та ефективні управлінці, які, власне, урухомлюють той інструмент.
Свого часу Римська держава стала взірцем ефективності, поширивши свій вплив практично на всю Європу, частину Азії та Африки, а на принципах римського права і дотепер базується правова система провідних країн світу. До сьогодні ми пам’ятаємо імена римських державців, які прославили себе мудрістю та ефективністю, рішучістю та виваженістю.
Діяльність державної машини, де завдяки розумно вибудуваній структурі кожне коліщатко чітко взаємодіє з цілим механізмом, не допускаючи збоїв і пробуксовок, величезною мірою залежить від розуму, компетентності, мотивованості, порядності та патріотичності державних мужів, їхньої поваги до закону. Саме тому, на моє переконання, якість людей, яких нація приводить до влади, є вирішальним чинником успішності держави, а отже, і нації.
Повертаючись до головного стрижня будь-якої держави, про який згадували попередньо, а саме: до ясної мети, до ідеї, яка мотивує найостаннішого сміттяра в країні, маємо визнати її першочергове значення. Можна скільки завгодно знущатися над приземленістю американської мрії – бути багатим і щасливим, в ідеалі — стати мільйонером, але саме ця простенька, здавалось би, ідеологема у поєднанні з доволі ефективним інструментом — державою зробила країну рівних можливостей багатою і процвітаючою.
Погляньмо тепер на наші реалії. Чи маємо українську ідею? – Ще б пак! – скажуть читачі. – Маємо. І не одну. І то такі, що куди там тим американцям! Але ж тут, боюсь, і починаються труднощі, адже букет справді чудових ідей, які нам пропонують як спадок поколінь, має один вельми суттєвий недолік: це саме букет ідей, кожна з яких мила серцю тієї чи іншої частини нації, але… нездатна об’єднати її всю. Воно, звісно, можна намагатися підігнати націю під ідею – просвіщати та виховувати тих, хто не доріс своєю свідомістю до певних висот, але чи є то мудре рішення? Топтання на місці в той час, коли світ пішов у своєму розвитку далеко вперед, є величезною загрозою самому існуванню нації, не кажучи вже про її добробут та процвітання. Схоже, саме це відбувається з нами сьогодні…
То, може, пора б нам, врешті-решт, усвідомити, що без простої, зрозумілої всім і привабливої для кожного ідеї, яка об’єднає схід і захід, північ і південь Краю, ми й надалі будемо блукати по колу, заздро позираючи на нації, що живуть вже в зовсім іншому вимірі? Думається, ідея та, за винятком нюансів, насправді, мало чим відрізнятиметься від тієї ж американської, німецької чи литовської. І в тому нема нічого принизливого чи дивного, адже ми, зрештою, належимо до однієї цивілізації, поділяємо одні й ті самі цінності.
Стати мільйонером у своїй власній країні? Чом би й ні. На відміну від упереджень, насаджених «безсребрениками»-комуністами, які не знали іншого способу здобування багатства, як грабунок, чи романтиками великої дороги 90-х, великі статки цілком можливо заробляти чесно. Але для цього, окрім голови на плечах, бажання і вміння працювати, потрібно, щоб Українська держава змінила свої сьогоднішні пріоритети і замість інтересів купки привладних хапуг почала опікуватися інтересами тих, хто насправді створює багатство, безвідносно того, чи то є дрібний фермер, середньої руки підприємець, а чи власник великого металургійного комбінату.
Це, своєю чергою, означає, що народ має отримати реальні важелі впливу на владу, включно з імпічментом президента та чітко прописаною можливістю відкликання в будь-який момент депутата будь-якого рівня. Це означає, що, приходячи до влади, політичні партії, замість самопоборювання та пустої популістської тріскотні, за якою часто приховуються елементарна некомпетентність, непорядність, безвідповідальність, а то й відверта злодійкуватість, мають конкурувати за прихильність нації, забезпечуючи їй найкращі умови для розвитку і процвітання. Це означає, що головною метою існування Української держави, її єдиною, по суті, функцією слід визначити забезпечення інтересів української нації – нації, яка ту державу створила.
Виходячи з цього, я вважав би доречним і абсолютно необхідним внесення суттєвих змін до Конституції України, до її Преамбули зокрема. На мою думку, аж ніяк не Верховна Рада, з усією до неї повагою, має приймати Конституцію України від імені українського народу, а сама українська нація, у всьому її етнічному розмаїтті, як єдиний суб’єкт влади і носій суверенітету в Україні, встановлює Конституцію задля забезпечення справедливості, утвердження закону, прав і свобод громадян, закріплює за обраними нею і підзвітними їй органами державної влади – Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України функцію забезпечення інтересів української нації у всій їхній повноті, найперше, інтересів безпекових.
Саме забезпечення інтересів української нації, її розвиток і процвітання, її безпека від зовнішніх і внутрішніх загроз, а також справедливість і правосуддя всередині суспільства мають стати найпершою турботою органів державної влади.
Ще однією поправкою до Конституції має стати ліквідація фактичного двовладдя, так званої системи противаг, закріпленої в ній, яка неминуче призводить до протистояння та підкилимного взаємопоборювання Президента та Першого міністра, що й спостерігаємо упродовж років. Дублювання влади на місцях радами та адміністраціями президента є деструктивним і небезпечним явищем, якому необхідно раз і назавжди покласти край на рівні Конституції, закріпивши функції виконавчої влади лише за одним з цих органів.
Забезпечення інтересів української нації… На жаль, сьогоднішня українська влада демонструє кардинально протилежні пріоритети. Зневажання закону, нехтування справедливістю, правами і свободами громадян, ігнорування їхніх життєвих інтересів, у тому числі безпекових, руйнація економіки Краю, доведення до зубожіння переважної більшості громадян, тотальна корупція – ось непривабливе лице «ефективних менеджерів» сьогодення.
Чи можуть такі дії призвести до послаблення держави аж настільки, що вона стане легкою здобиччю агресивно налаштованих сусідів? Питання наразі риторичне. Безвідповідальна поведінка політичних швондерів з числа колишньої компартійної номенклатури, відвертих бандитів та імпотентної опозиції, часто з того самого середовища та з подібними ж нахилами, довела два роки тому до відкритої агресії з боку сусідньої Московії.
Найганебнішим в цьому було те, що «нова» влада, яка прийшла на лозунгах Майдану, на крові його жертв, без жодного спротиву здала московитам двомільйонний Крим, чим заохотила розпалювання війни у промисловому Донбасі – регіоні вельми важливому для української економіки.
З того часу дивна війна, яку українські владці соромливо обзивають АТО, забрала більше восьми тисяч жертв вбитими, залишила більше сімнадцяти тисяч пораненими. Попри ці втрати, попри два мільйони біженців, попри те, що ворог постійно порушує укладене нібито перемир’я, застосовуючи в тому числі й важку далекобійну артилерію, нездарна влада не вчиняє всіх належних і необхідних дій для того, щоб покласти цій війні край.
Мінські перемовини були не кращим з можливих форматів, але вони дали нам час на відновлення війська. На жаль, в їхньому процесі українська дипломатія допустилася низки суттєвих – не знаю як їх і визначити – помилок, поступок, програшів чи відвертих підстав, які тягнуть за собою вельми серйозні наслідки для всього Краю. Найгіршими з них є спроба закріплення в Конституції автономізації окупованих територій Донецької та Луганської областей з визнанням права вето тих територій в українському парламенті та згода на проведення місцевих виборів на фактично окупованій території до виводу іноземних військ, найманців і закриття кордону. Звісно, дипломатія є мистецтвом досягнення можливого, але – їй-богу! – сепаратизм нель штеп порівняно з такими «перемогами» виглядає забавкою невинної дитини.
Міжнародна політика передбачає, що адекватна держава, взявши на себе зобов’язання, дотримується їх. Як вчинити тут Україні? Повести себе так само, як Московія, і зігнорувати домовленості, які у разі їхнього виконання є безсумнівним програшем для неї? Але ж до їхнього виконання нас підштовхує не лише Кремль, а й наші західні партнери – найперше, Німеччина та Франція. Щораз гучніше чути голоси про те, що невиконання Україною угод зніме з Заходу зобов’язання продовжувати санкції проти Московії.
Власне, заклики зняти санкції з агресора лунають від самого початку їхнього накладення. Зацікавлені сторони – а це, найперше, афільовані у московський бізнес компанії, спонсоровані Кремлем партії, як правило ультраправої орієнтації, та ціла армія проплачених блогерів та «політичних письменників» — докладають всіх зусиль для того.
Гортаючи сторінки «Forbes» кінця минулого тижня, натрапив на ряд статей політичного письменника Дага Бендоу. Одна з них присвячена другій річниці, як він висловлюється, «відокремлення Криму від України», інша — краху фантазій Києва щодо західної допомоги. Лейтмотивом обох статей, проте, є обгрунтування необхідності зняття санкцій з Московії.
Було б значно доречнішим викласти обидві ті статті на суд українського читача, аніж подавати лише одну з них у переказі та цитатах, але «Кримській світлиці» нема чим заплатити «Forbes» за користування її матеріалами. Статті, проте, показові, і думку, висловлену в них, ігнорувати не варто.
У статті «Крах фантазій в Києві: Америка і Європа не будуть рятувати українську принцесу» Даг пише, що «…багато українців сподіваються на те, що Америка та Європа порятують їх. Але сподівання ті марні. Україна не має марнувати час, виставляючись казковою принцесою, що очікує на порятунок від Західного лицаря в блискучих обладунках. Перекладаючи відповідальність за себе на Захід, Київ ризикує в підсумку перетворитися на несправджену державу».
Згадуючи непросту історію України, зокрема, її довге перебування в складі Московської, потім Совєтської імперій, Даг зазначає, що «від самого здобуття Незалежності Україна потерпала від жахливого політичного керівництва. Президентство, випавши з рук некомпетентного прозахідного Віктора Ющенка, потрапило до промосковського клептократа Віктора Януковича. Після зміщення останнього, олігархічні економічні інтереси все так само залишаються під контролем, тільки й того, що інших кланів примхливих політиків», вважає пан Бендоу, не здогадуючись, що насправді клани практично всі ті самі. Він зазначає також, що сама країна є дуже роз’єднаною, маючи всередині себе надто різні західні і східні частини.
На його думку, трагічність долі Києва полягає в надто близькому сусідстві до Московії, яка має особливі історичні, культурні, економічні і безпекові зв’язки з Україною. Цим, а ще намаганням запобігти вступу України до НАТО, він пояснює готовність Москви прийняти міжнародну критику, економічні санкції, політичну ізоляцію і військові загрози.
«Гарна політика потребує чесного аналізу, — пише далі пан Бендоу. — Діючи так, ніби Путін таємничим чином перетворився на Адольфа Гітлера і запланував бліцкриг через Фінляндію, держави Балтії, Польщу і далі в Німеччину аж до Атлантики, нікому не допомагаєш».
Не бажаючи запідозрити його в нечесному аналізі, який очевидно ж результуватиметься в брудній політиці, будемо вважати, що пан Бендоу не чув заяв найвищих московських чиновників про те, що їхні танки за два тижні будуть в Києві, про заклики заступника голови Державної думи Московії скинути ядерну бомбу у Босфор, аби змити в море незговірливий Стамбул. Не знає політичний письменник Даг Бендоу ані про затонулу в жовтні 2014 року московську субмарину неподалік Стокгольма (певно, хлопці підійшли під самий берег, аби роздивитися гарненьких шведок?), ані про неодноразове порушення московськими літаками повітряного простору Швеції, країн Балтії. Ось і цього вівторка військовий літак Московії заблукав у небі Естонії. А що вже казати про неодноразові появи московських стратегічних бомбардувальників над Ла-Маншем: востаннє це було не далі, як 8 березня! І, очевидно ж, Даг щиро вірить в примарний «народ Криму», який, злякавшись таких само примарних «бєндєровцев», вирішив втекти до Московії, прихопивши з собою Кримський півострів, поза тим, що той, згідно з усіма міжнародними угодами, є невід’ємною частиною України.
«Незважаючи на обурення з приводу поведінки Росії, висловленого в Брюсселі, Стара Європа не відчуває великої загрози зі сходу. Тим часом, економічні вигоди від інтеграції навіть нерозділеної, цілої України в Європейський Союз будуть скромними і заберуть багато часу», а з огляду на те, що «Київ є економічною чорною дірою, європейці не виявляють жодного бажання надавати допомогу рівня хоч якось близького до того, що потребує Україна», — вважає пан Бендоу.
«Америка й Європа не мають багато інтересів в Україні. Це — неприємна правда, яка спричиняє чимало вереску в Києві, але це не робить її менш правдивою. Упродовж історії і Америка, і Європа чудово ладнали з Україною під контролем Санкт-Петербурга, а пізніше — Москви. І це не змінилося», — пише далі Даг Бендоу. «Окрім українських емігрантів, які вважають, що сонце сходить і заходить в Києві, та ідеологічних неоконсерваторів, які вважають, що Вашингтон повинен вести війну проти будь-якої влади, яка чинить опір диктату Америки, мало хто з американців навіть думає про Україну. На президентській кампанії вивергається багато дурної риторики на будь-які теми. Одначе Росію рідко згадують, і то лише у зв’язку з інтервенцією Москви в Сирії, а не в Україні».
«Таким чином, стікаюча кров’ю Україна викликає співчуття, а не зобов’язання. Ані Америка, ані Європа не готові накласти серйозні санкції, покликані зламати російську економіку. Ані Америка, ані Європа не готові ризикнути воювати з Росією. Захід не буде повертати Крим, упокорювати донецьких сепаратистів, гарантувати територіальну цілісність України чи навіть рятувати її економіку. А це означає, що Київ фактично залишений сам на себе», — резюмує пан Бендоу.
Ознайомитися з самою статтею можна на сайті «Forbes» за посиланням http://www.forbes.com/sites/dougbandow/2016/03/25/busted-fantasies-in-kiev-america-and-europe-wont-save-the-ukrainian-maiden-in-distress/#1ab4c79e4cd1
Отже, Даг Бендоу вважає, що Київ залишений сам на себе. Насправді, це і так, і не так. Світ відповідальних політиків, на щастя, існує не лише в інфантильній уяві українців. Але правда полягає і в тому, що навіть цей світ стоїть сьогодні перед непростими викликами. На їхньому тлі нездарна політика Києва викликає дедалі більше розчарування і навіть роздратування. Західним політикам щодалі, то важче переконувати свого платника податків у необхідності оплачувати корупцію, яка, попри всі лозунги і камлання, і далі процвітає в Україні.
Як би те не було сумно, маємо визнати, що постмайданна влада, за великим рахунком, всі два роки займалася нічим іншим, як імітацією заявлених суспільством змін. Корумповану систему влади так і не було змінено. Суди, прокуратура, значною мірою правоохоронні органи і далі продовжують бути частиною мафіозного спрута, який висотує останні сили з Краю. Уряд, який у час війни не соромиться розкрадати за старими та новими схемами мільярди позичених грошей, президент, який зі страху чи то втрати влади, чи то можливого кримінального переслідування продовжує зберігати в законсервованому вигляді Генеральну прокуратуру, попри те, що всі розуміють, що саме вона є, по суті, оплотом корупції в Україні, Верховна Рада, де контрольована олігархатом більшість як не приймає закони, які довалюють Край, то влаштовує під час кризи півнячі бої чи місячні відпустки…
Як почувається голова якоїсь німецької компанії, який зазнає мільйонних збитків від запроваджених ЄС санкцій проти Московії, достеменно знаючи, що ВР України ще влітку 2014 року ухвалила закон «Про вільну економічну зону Крим», дія якого більше року всебічно підтримувала окупаційну владу півострова, знаючи, що московський бізнес і сьогодні вільно почувається в Україні? Як почувається Захід, заявляючи про невизнання окупації Криму та Донбасу, коли український уряд діями свого Міністерства палива та енергетики, Пенсійного фонду України фактично визнає окупацію Криму?
Кажуть, один із способів програти війну – це відштовхнути від себе спільників. Схоже, наша влада досягла тут чималих успіхів. А оскільки погрязла по вуха в корупції, то, відчуваючи свою вину, не має жодних аргументів перед Заходом, який тепер бажає єдиного – у будь-який спосіб, навіть на умовах агресора, покласти край військовому конфлікту біля свого порога, аби не дати йому можливості розростися до повномасштабної Третьої світової, яка локально (Сирія – фантомна ІД — Україна) вже довший час триває. В цьому розкладі приживлення до України московизованих лнрів-днрів для Заходу є очевидно далеко меншим лихом. Такий розклад цілком влаштовує господаря Кремля. Його гра м’язами на Донбасі, нашпиговування захоплених територій все новими й новими цяцьками з «Воєнторгу», польоти розвідувальних дронів, військові навчання в прикордонних з Україною районах кінця лютого та прогулянка корабля електронної розвідки «Тихий Дон» в українські територіальні води в район Маріуполя цієї середи є нічим іншим, як тиском, найперше, на розчарований поведінкою України політикум Заходу.
Але чи влаштовує такий розклад нас? Що маємо робити, аби вже завтра не прокинутись у чіпких обіймах сестри-Московії? Відповідь, як на мене, проста: чинити так, як підказує гідність і закон. І закон, і гідність велять називати війну війною, приписують захищати свою територію, забороняють кидати на поталу ворога своїх громадян. Здоровий глузд при тому підказує, що виграти війну, маючи очільників, які ганебно здали Крим з його військом і флотом, з двома мільйонами українських громадян, з очільниками, які мародерствують, наживаючись на війні, – є річ неможлива. Лише заміна нездарної корумпованої влади учорашнього дня на відповідальних, порядних, професійних політиків – на політиків, які є патріотами не на словах, а на ділі, на політиків, які, прислухаючись до спільників, усе ж будуть покладатися найперше на себе і свій народ, може вивести нас з парадигми «як правдоподібніше програти війну Путіну» і започаткувати нову – «викидаймо агресора з нашої землі і будуймо європейську Україну».
Насамкінець пропоную моєму шановному читачеві ще раз вчитатися в цілком адекватну тут оцінку Дага Бендоу: «…багато українців сподіваються на те, що Америка та Європа порятують їх. Але сподівання ті марні. Україна не має марнувати час, виставляючись казковою принцесою, що очікує на порятунок від Західного лицаря в блискучих обладунках. Перекладаючи відповідальність за себе на Захід, Київ ризикує в підсумку перетворитися на несправджену державу».
Робімо ж висновки, панове-товариство!

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 01.04.2016 > Тема "Резонанс"