Версiя для друку Обговорити в форумi

За що ж нам «брат» такий?!

Московська окупація перетворила Донбас на гостру проблему не лише для України, а й для всього світу. Щодня ми з тривогою очікуємо новин із зони АТО. Чимало переселенців із Донбасу нині живуть у різних областях України. Тому для широкого читацького загалу буде цікавим дослідження «Донбас вчора та завтра (медико-демографічний та соціальний вимір)», яке написали науковці – доктори медичних наук Володимир Войтенко, Анатолій Писарук, Микола Ахаладзе, кандидат біологічних наук Наталія Кошель і кандидат медичних наук Людмила Мєхова.

Автори зазначають: «Проблеми медичної демографії, соціології та політики сьогодні зав’язалися в тісний вузол (якщо не в петлю) – і в такому трагічному зчепленні вони віддзеркалені на сторінках цієї книги. Звертаємо увагу шановних читачів на те, що всі наші наукові матеріали (на які припадає переважна кількість тексту) вийшли друком до початку інтервенції РФ в Україну, натомість, вся публіцистика належить не нам і в ЗМІ оприлюднена під час Майдану та АТО».
Упродовж багатьох віків Україна освоювала причорноморські степи. В цьому процесі були періоди відступів і наступів. Велику роль у боротьбі за степ відіграло українське козацтво. А на початку 1920-х років селянські повстанські загони в Україні, зокрема на Донбасі, вели справжню війну проти більшовиків. У 1921 році комуністична влада влаштувала в Україні перший голодомор. Його головна мета – придушити селянський повстанський рух. «Харківський «Пролетарий» навіть 29 грудня 1921 р. дуже чітко розмежовував «голод у Поволжі» (яке треба було рятувати щосили, у тому числі й хлібом з України) та «недорід у південних губерніях України» (який, на думку московських керівників, жодної компенсації не потребував). Хлібом постачався лише міський пролетаріат – робітники шахт, із сіл Донеччини хліб вивозили. В умовах терору та голоду повстанські загони були знищені або самоліквідувалися». Проте Донбас дав Україні Василя Стуса, Олексу Тихого, Івана Дзюбу і багатьох інших героїв.
Дослідники стверджують: «Зміна генерацій призводить до заміщення совєцьких орієнтирів (класових) на російсько-московські (великодержавні, замасковані під слов’янство та православ’я). Чекати нових технологій від економічного співробітництва з північно-східним сусідом – марна справа. Донецька та Луганська області посідають останні місця за індексом людського розвитку поміж регіонами України. Територія Донецької області складає 4,4% від загальної площі держави, але на цьому клапті землі концентрується третина їдучих відходів, які виникають у промисловості. Підсумовуючи, мусимо бачити і чорне, і біле. Перше: маємо усвідомлювати, що саме руками донецьких трударів створюється значна частка валового національного продукту, а валютна виручка від нього дозволяє купувати багато з того (від бензину до інсуліну), без чого Україна обійтися не може. Друге: примітивна економіка (купуємо нафту й газ; продаємо метал і труби, для виробництва яких потрібна прірва енергії) зумовлює загрози національній безпеці України – внутрішні (екологічні) й зовнішні (пов’язані з економічною кон’юнктурою й коливанням цін на метал та енергоносії). Тим часом залізо як товар у постіндустріальному світі виходить із моди, а донбаське вугілля навіть на внутрішньому ринку дорожче, ніж російське чи польське. Якийсь час Донбас (і Україна) ще «протягнуть» на тому, що мають, але безперспективність такого господарювання очевидна».
Дослідники розподіляють адміністративні території України на групу А – з найкращими демографічними показниками і групу Б — з найгіршими. До групи А належать Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Сумська, Рівненська і Тернопільська області. До групи Б – Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Кіровоградська, Луганська, Чернігівська області та місто Севастополь. На 100 вагітностей у групі А в середньому припадає 27 абортів, а в групі Б – 47. Істотна різниця. Коли йдеться про природний рух людності в двох групах, то на 1000 населення маємо: народжуваність – 10,7 і 8,3; кількість померлих – 14,2 і 17,5. Депопуляція — -3,6 і -9,2. Різниця неабияка. Серед чоловіків особливо висока смертність на півдні та сході.
Донбас у певні періоди уподібнювався США: «У середині ХІХ століття ця територія стала активно освоюватися в царині вугледобування та побудови важкої промисловості. Фактично на порожнє місце почав приходити іноземний капітал, який царський уряд усіляко заохочував, та освічений інженерський склад; туди ж потяглися з усієї Російської імперії, а також із країн Східної Європи найактивніші, найпідприємливіші, найавантюрніші люди, яким нічого було втрачати на попередньому місці проживання. Вони йшли в цей край не тільки в гонитві за грошима, а й за мрією про нову територію, де завжди є робота, де (якщо ти достатньо хвацький та жорсткий) маєш усі шанси піднятися, де не питають, де цікавитимуться тільки одним: що вмієш робити? Якщо порівняти, як розвивалися Донбас та промислові регіони США, то не знайдете відмінностей. Різке зростання у всьому: видобутку вугілля, кілометрах побудованої залізниці, врожаях пшениці, виплавці сталі, сфері обслуговування, розбудові міст, бурхливому збільшенні населення. «Позолочений вік» на Донбасі тривав навіть довше, ніж у Сполучених Штатах, аж до самої революції 1917 року. І далі, до Другої світової, під час масової індустріалізації в СРСР, коли там знаходили прихисток багато «старих кадрів» і «зайвих людей». Фактично понад півстоліття цей регіон був такою собі Америкою в Російській імперії, Новим світом для Східної Європи. Вододілом стала Друга світова, коли Донбас зазнав гігантських втрат. Потім настали 1960-1970-ті, коли в цей край примусово погнали з усього СРСР колишніх зеків, коли через гігантоманію почалося будівництво купи підприємств, які при перших ознаках конкуренції виявилися нікому не потрібними (як і їхні працівники). Саме тоді Донбас трудовий перетворився на Донбас кримінально-люмпенський, який ми знаємо останню чверть століття».
Науковці пояснюють: «Тамтешні, «донецькі», порядки успадковані від СРСР, де індустрія була самоцінною («надлюдською») сутністю, гарантією «боротьби зі світовим імперіалізмом» і дійною коровою для донорських вливань африканським, азійським та південноамериканським прибічникам соціалізму».
А ось характеристика підприємливих людей Донбасу: «Той, хто мав справу з донецькими бізнесменами (справжніми, а не «пташенятами гнізда януковичівсько-ахметівсько-єфремовського»), скаже, що кращих просто немає. Це — невтомні люди з широким мисленням щодо того, як заробляти, що ніхто інший, окрім американців, не спадає на думку».
Тому має бути стратегічний план України з реконструкції Донбасу – створити там знову Дикий Захід Східної Європи, зону, відкриту для нових ідей, інновацій із будь-якого куточка світу, вільну від податкового тиску, бюрократії.
Але це буде після перемоги АТО і реабілітації населення Донбасу від путінської пропаганди. Буде потрібне очищення, як денацифікація у повоєнній Німеччині.
Путінська Росія дуже подібна до фашистських режимів у Німеччині та Італії. Гітлер казав, що німці «мають повернутися туди, де зупинилися шістсот років тому». Муссоліні вважав, що Італія повинна відновити Римську імперію. Путін прагне відновити СРСР. «Для сучасних євразійців чеченські війни кінця 1990-х були крапкою, що зупинила розпад «євразійського» організму. У 2000-х цей організм зализував рани. З 2008-го він почав атакувати. Спочатку – Грузію, потім – Україну».
Про нашу еліту в книзі «Донбас вчора та завтра» вказано: «Ми були окраїною СРСР. На узбіччі імперій правлять найгірші чиновники з центру або негідники-колабораціоністи. Біля нашого керма на початку 1990-х стояли люди, які були і тими, й іншими. Найбільш обмежені та жадібні номенклатурники, найархаїчніші правила гри, найзашкарубліші штампи, найпринизливіші погляди – усе це доля периферії».
У книзі зазначено: «Проросійський рух на Донбасі був завжди. Та раніше його здійснювали за рахунок голосування за Партію регіонів, хоча в її програмі говорилося про європейську інтеграцію, люди того не читали. Всі прекрасно знали, що «Регіони» — це шлях у Росію. Організований проросійський рух розпочався років сім тому. Тоді почала діяти неофіційна організація «Донецька республіка». З неї сформувалася сьогоднішня «ДНР». Її активісти влаштовували проросійські мітинги, на них приходили кілька десятків людей… Докорінно ситуація змінилася 1 березня, коли вперше захопили обласну адміністрацію… Тоді зійшлося кілька тисяч народу з російськими прапорами. Але то були не жителі Донбасу. Людей привезли з Росії. Хтось спалив прапор футбольного клубу «Шахтар». Усі знають, що свої цього не зробили б: до команди в донеччан велика повага. Наприкінці квітня ситуація змінилася. Багато чого дала російська пропаганда. Із захопленого ефіру обласної телерадіокомпанії лунали російські канали… Донеччани сприймали будь-яку путінську брехню – стосовно «Правого сектора», бандерівців і Тягнибока, який нібито збирався депортувати всіх російськомовних громадян».
Колишній мер Луганська Олексій Данилов радить (мовою оригіналу): «Во-первых, мы официально обязаны признать, что находимся в состоянии войны, пусть и непривычной, гибридной, нелинейной – с Российской Федерацией.
Во-вторых, мы должны прекратить заигрывать с донецкой и луганской псевдоэлитой. Это они ограбили свой край через тотальную монополизацию бизнеса, политики, системы государственного управления (прокуратуры, милиции, СБУ, судов и т. д.), а сейчас пытаются прикрыться фиговым листком каких-то республик. Их ненавидят даже местные «сепаратисты». В новой Украине им место за решеткой.
В-третьих, антитеррористическая операция должна быть комплексной и многокомпонентной. Боевые действия против террористов необходимо сочетать с методами экономического, технологического и даже психологического давления и пропаганды».
Ось ще одна думка: «Пам’ятаємо, що Росія знищувала нас, морила голодом, гнітила й принижувала. І при цьому любимо «братську країну». Її прихід на наші землі історично означав відкидання назад, у самий хвіст цивілізованих народів. І при цьому хтось розраховує, що нове російське «пришестя» допоможе нам наздогнати Захід? Росія перебуває в геостратегічному глухому куті. Після розпаду Союзу вона не просто змінила форму правління і втратила деякі провінції, а програла Заходу в глобальному цивілізаційному протистоянні… Росія функціонує за екстенсивним принципом: розширення, розширення і ще раз розширення – байдуже, в якій формі. Зупинка розширення – кінець. Система починає пожирати себе. Позаду – злочини, попереду – загибель. Російська імперія вмирає. Демографічно – тому їй потрібні мільйони українців. Економічно – тому їй потрібні українські ресурси. Ідеологічно – тому їй потрібні княжий Київ (не Крим!) і нові перемоги. Є безліч причин, з яких Росія хоче проковтнути нас. І немає жодної, з якої вона бажала б нашого розквіту».
А це головна ідея: «Щоб вижити, нам треба по краплі вичавити із себе Росію. І тоді закінчиться цей кошмар тривалістю тисячу років».
Автори завершують книгу «Донбас вчора та завтра» так: «Чого чекати раніше: Путіна в Києві чи антифашистського майдану на московській Червоній площі? Сподіваємось на краще».

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
м. Ірпінь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 01.04.2016 > Тема "З потоку життя"