Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

ВСТУПНЕ СЛОВО АВТОРА

Ця повість була навіяна оповідями старого рибалки, який народився ще до більшовицької революції, багато чого пам’ятав сам, ще більше знав з розповідей своїх батьків, сусідів, односельців. Його оповіді та розповіді про те, як жилось тут, на Тарханкуті, за давніх часів були простими й невигадливими як саме життя, проте захоплювали слухачів своєю безпосередністю, докладністю, дотичністю до них самих. Оповідалося ж не взагалі і в цілому, а про певних людей, яких багато хто зі слухачів і сам добре знав або ж чув про них від своєї рідні, йшлося про цілком реальні випадки з життя, про лихоліття, які довелося пережити маленькій громаді.
Тяжкі то були часи, з голодом, з шкуродернею примусової колективізації, з безправ’ям комуняцької «демократії», у порівнянні з якою навіть старорежимні порядки сприймалися як воля. Старий розповідав, що за царя в морі було куди як вільніше плавати. В багатьох місцях на узбережжі дядьки будували фелюги і навіть великі вітрильники, на яких безперешкодно плавали по всьому Чорному морю, і то не лише між своїми портами, але ходили до Румунії, Болгарії, Туреччини, нерідко вибиралися й далі – до Греції і навіть Єгипту. Торгували поцінним таврійським зерном, овечим руном, рибою, сіллю…
На початку дев’яностих все те звучало неначе казка, адже в ті роки ми жили зовсім в іншій реальності. Кадебістська шизофренія, де під маркою шпигунофобії правляча комуністична партія намагалася не допустити контактів своїх громадян з відкритим світом, призвела до того, що в повоєнні роки прибережна зона морів навколо СРСР була перетворена на таку собі зону відчуження. Навіть рибоколгоспи, що займались промисловим рибальством у територіальних водах, навіть великі яхт-клуби мусили погоджувати кожен вихід своїх суденець в прибережні, а тим більше в територіальні води з прикордонними військами КДБ СРСР, кожної миті перебували під їхньою нав’язливою опікою. Не дивно ж, що в той час, коли в світі тисячі яхт щорічно вирушали в далекі плавання, за всі сімдесят років існування СРСР радянські любителі плавання під вітрилами лише п’ять разів вийшли за межі його територіальних вод і вже буквально в останні роки його конвульсій дві яхти обійшли навколо світу.
За таких обставин, що вже там говорити було про пересічних любителів посидіти в човнику з вудкою чи пройтися уздовж берега під вітрилом! Концтабірна дисципліна загратованих зусібіч причалів, з цілодобовим несенням вахти і погодинними доповідями на найближчу прикордонну заставу, з круговою порукою, коли за порушення режиму кимось одним карали невиходом в море на тиждень, а то й на місяць цілий колектив, коли заскочених під берегом любителів повудити рибку з надувних човників (були під тотальною забороною в прикордонній зоні) хапали, а їхні нещасні суденця там же, на місці, пороли багнетами – ось як виглядали реалії тих років, ось як виглядав хвалений соціалістичний рай. В тій задушливій атмосфері тотальної підозріливості і нівелювання елементарних людських прав уже не сприймалися як щось неймовірне і десятки штатних сексотів в екіпажах суден пароплавних компаній, і в’їзд виключно за спеціальними перепустками до Севастополя, Балаклави, до розкиданих уздовж берегів численних чорноморськів, біломорськів, сєвероморськів, балтійськів. Лише наївшись досита того комуністичного їдла, можна уявити з яким зачудуванням сприймалися в ті дні дідові оповідки.
Аби не склалося враження, що старий рибалка тільки тим і займався, що з ранку до вечора оповідав історії, поспішу запевнити, що за дев’ять років знайомства і найближчого сусідства (його ял і моя фелюга стояли поряд на причалі) розговорити його вдалося разів зо три. Власне, він був дуже неговірким.
Попри справді цікаві історії, найбільше моє враження було все ж не від них, а від морської термінології, якою старий просто і невимушено послуговувався. То було щось неймовірне! Звиклий до усталеної в російському флоті і відповідно віддзеркаленої в мариністиці термінології з голландськими коренями, я з подивом помітив, що тут вона не прижилась. Роззявивши рота, прислухався я, як, готуючи свого яла до сезону, дід ганяє своїх «хлопців», кожному з яких було тоді десь за шістдесят, загадуючи одному проциклювати лавки на прові та пупі, прооліфити їх, прооліфити підшиви та пармизан, іншому – зачистити та пофарбувати шкарми, кадини та сидоро, а сам, тим часом, вовтузився зі стерном, іменуючи його чомусь тимоном. На запитання, що це в нього за назви такі, він лише знизував плечима, мовляв, назви як назви, з діда-прадіда уживані.
Як філологу, мені було цілком очевидно, що використовувана старим рибалкою термінологія була романського походження, запозичена, найпевніше, ще від генуезців та передавана від покоління до покоління. Але ж що то означало! По суті, невинне вживання дідом старосвітської термінології виставляло на глум непосильні потуги совєцької історіографії представити Петра Романова засновником руського флоту. Попри великі заслуги перед державою Московською, для якої він справді створив флот, Петро Олексійович не мав жодного стосунку ані до заснування руського флоту, ні, зрештою, до самої Русі. Адже ми, руси, плавали чорноморськими аквенами ще від IX сторіччя, задовго до появи на світ засновника московитського флоту, перетинали їх уздовж і впоперек великими військовими флотами, посольствами та торговельними експедиціями. Пізніше, в козацьку добу, попри номінальне домінування Туреччини в Чорному морі, ми не раз здобували перемогу над її флотом, що висилався супроти нас, десятками років шарпали розташовані по його берегах фортеці Падишаха, не раз здобували передмістя самого Стамбула.
Здавалось би, що таке термінологія? – Так, деталь… А проте ж як багато вона каже тому, хто не позбавлений уміння мислити, аналізувати, робити висновки. В нашому випадку морська термінологія, якою широко користувалися в Криму, в Північному Причорномор’ї, на Кубані ще на початку XX сторіччя є безперечним свідченням того, що традиції руського мореплавства є значно давнішими за традиції мореплавства московського.
Не можна заперечувати, звісно, того, що флот, заснований Петром I, пройшов довгий шлях розвитку, мав ряд славних перемог, ряд видатних досягнень. Але варто не забувати при тому про те, що серед видатних особистостей, хто творив його славу, окрім питомих росіян, були швейцарець Франц Якоб Лефорт, шотландець Патрік Леопольд Гордон оф Охлухрис, данець Вітус Йонассен Беринг, тюрки за походженням Федір Матвійович Апраксін та Федір Федорович Ушаков (нащадок ординського хана Редега), українці Юрій Федорович Лисянський, Петро Степанович Нахімов, Петро Маркович Кішка, німці Адам Йоган фон Крузенштерн, Фабіан Готтліб Тадеус Беллінгсгаузен, прусак Отто фон Коцебу – список можна продовжувати і продовжувати. Безумовно, всі згадані достойники перебували на службі Російської імперії, як, власне, і руські (не плутати з російськими) екіпажі кораблів Чорноморського флоту, які імперія упродовж усієї своєї історії набирала майже виключно з малоросійських губерній.
З огляду на це стає зрозумілим, чому сьогоденна путінська Росія намертво пришвартована до свого імперського минулого. Адже без внеску всіх отих незчисленних тюрків, українців, німців слава російська якось блякне і маліє, а без сприйняття себе імперією чи принаймні спадкоємицею її всі претензії іменувати своїми «ісконними» землями країни, приєднані свого часу до імперії як не мечем, то лукавством та віроломством, стають не вартими виїденого яйця. Пам’ятаймо ж свою історію, українці!

Валентин БУТ
Серпень 2015 р., Ярилгач, Крим

СЕНТИМЕНТАЛЬНА ОДІСЕЯ
Пам’яті Г.М.Л., старого рибалки, який знав море і світ такими, якими вони вже не є.

Був ясний золотавий ранок, прохолодний і прозорий, один з тих, якими лагідна осінь згадує минуле літо. Бліде сонечко ще ледь піднімалося над краєм Тарханкутського кряжу1, благословляючи Божий світ м’яким теплом пізнього бабиного літа, а наш «Митя» вже стояв біля невисоких дерев’яних містків соляного причалу, приймаючи в свій череватий трюм останні пуди поцінної таврійської солі.
Завдяки тому, що дядько Йван накинув артілі вантажників червонець, вони розпочали роботу щойно почало сіріти і тепер вже закінчували.
Аби оминути Тарханкут2 завидна, нам конче треба було вийти в море до обіду. Поспішали ще й тому, що нас чекали з цією партією солі в Константинополі не пізніше, як за чотири доби, а дядько Йван ще ніколи не підводив своїх контрагентів.
З компанією Аінеаса Папаріді він торгував ще з довоєнних часів. Вперше вони здибались, як розповідав сам дядько Йван, в Олександрії3, куди він возив на продаж пшеницю. Нашу таврійську пшеницю там знали і давали за неї гарну ціну. Одна біда – далеко. Не дивно, що коли Папаріді запропонував йому за ту ж ціну доставляти збіжжя до його Константинопольської4 філії, дядько, не вагаючись, погодився. І не прогадав. Справи пішли веселіше. Настільки веселіше, що вже навесні чотирнадцятого року він зміг закласти нову хату, і до кінця літа його велика сім’я перебралася до неї.
Та ж тут раптом вибухнула війна. Мого батька, що завжди товаришив дядьку Йвану в його виправах, та ще двох чоловіків з нашого села мобілізували. Батько як пішов, то не було від нього ні слуху, ні духу. Якщо до цього ми жили хоч і небагато, але й не бідно, то тепер настали скрутніші часи.
Війна практично зупинила заморську торгівлю, обірвала всі зв’язки, тож дядькова хлібна справа занепала. Аби прогодувати сім’ю, він взявся до риболовлі. Не забував і про нас. Щоразу після повернення з моря, або він сам, або його жінка, тітка Марія, або ж Микола, його син, приносили нам як не півпудового калкана5, то кошик ставриди чи кефалі. Це та ще підтримка дядька Семена, материного брата, дозволяло матері за найгірших обставин не впадати в розпач від думок про те, що покласти до рота мені та моїй старшій сестрі Тетяні.
Мені щойно минуло дев’ять років, коли стався жовтневий переворот. Скоро більшовизація докотилася і до Криму. То були криваві часи грабунку і беззаконня. Війська УНР витурили було більшовиків, але й самі не затримались. Потім була німецька окупація, білогвардійщина і повернення влади більшовиків. Та все те відбувалось десь там, за сірим пасмом Тарханкутського кряжу. Відлунням всієї тої веремії тут, в селі, були продовольчі загони, які, бувало, наїжджали і за влади білих, аби полегшити капловухим селюкам оту їхню щорічну мороку, яка зветься «куди-подіти-зібраний-врожай», але саме більшовики взялися до того упритул, в найбільш безжалісний спосіб вигрібаючи, бувало, геть все їстівне, що лишень потрапляло перед їхні захланні очі. Не знаю, як там де, але в нашому селі така пильна увага до нашого збіжжя сприймалася чомусь без жодної вдячності.
Кажуть, біда йде, біду веде. За безсніжною зимою 1921 року прийшла така ж скупа на вологу весна. За квітень і травень не випало жодного дощу. Розжарене сонце випалювало посірілі поля, над якими зловісно висвистували своїх пекельних пісень гарячі брати леванти6, здіймаючи куряву та безжально шарпаючи миршаву прорість посівів. Все чекало дощу, а його все не було й не було…
Зібраний врожай був мізерний, але і його мало не до зернини вигребли щуруваті продзагонівці. Нічого й говорити, що врожай наступного року був ще гіршим через недосів і саранчу, що налетіла невідомо звідки, пожираючи кожну зелену стеблину. Те, що вдалося виростити й зібрати, повиносила саранча більшовицька.
Наші дядьки були вражені. Мешкаючи все своє життя тут, на краю землі, вони ніколи не були обтяжені надмірною увагою з боку держави, сприймаючи її більше як заваду їхньому вільному життю, аніж як засіб опори та підтримки, але щоб держава, та ще й така, яка назвала себе державою робітників і селян, винищувала самих же трударів – такого їм не снилося і в найжахітніших снах. Їх не просто полишили без допомоги, сам на сам з повільною болісною смертю, бо ж голод вже другий рік косив людей не згірш за моровицю, – більшовицька держава, немов той упир, намагалася висотати з них навіть кволі рештки життя.
На відміну від внутрішніх районів, голод у нашому селі був пом’якшений двома щасливими обставинами: його віддаленістю від влад та розташуванням на самому березі моря. Всі наші дядьки були непоганими рибалками і кебетними людьми. Змикитивши, що тримати запаси їжі в самій оселі нема сенсу, оскільки здобичники набігали неждано, вони поробили сховки в скелях і тим порятували себе і свої сім’ї. Нічого й говорити, що «Митя» відіграв при тому помітну роль. На ньому потай, аби не принаджувати здобичників, виходили в море, аби посипати басамахи7, поставити сіті під час осіннього ходу кефалі, а потім перевіряти їх. На ньому ж вибирались кілька разів і в більш ризиковані виправи, бо риба рибою, але вона не могла замінити хліба.
З дванадцяти років дядько почав брати мене в море і до тринадцяти я вже встиг побувати не лише в найближчих до нас кримських портах, а й у Скадовську, Херсоні, Константі, Варні, але у виправи за хлібом він мене не взяв. Лише зі скупих пояснень Миколи я знаю, що ходили на Одесу і там, якимось чином підкупивши охорону, вантажились пшеницею, яку більшовики готували до вивозу за кордон. У вересні все зійшло гладко, але наступна виправа, наприкінці листопада, мало не стала останньою. Чи то був випадковий патруль, а чи проговорився хто з самої охорони, та не встигли наші завантажити й півсотні мішків, як прибіг перестрашений начальник варти і звелів негайно відчалювати. Миттю прибрали сходню і доки одні скидали швартови, інші вже підняли вітрило. Відштовхнулися і безшелесно ковзнули від тьмяно освітленої стінки, розтанули в темряві. Добре, що віяв свіжий трамонтан8! Щойно «Митя» викотився за хвилелам, як позаду здійнявся шарварок, бахнув постріл, другий. Десь поряд вискнули кулі, але «Митя» вже вибрався на оперативний простір і, змінивши галс, стрімко різав шипучу хвилю. Вискочив катер, довго гасав під берегом паралельними курсами, але на нім не було потужного ліхтаря, як ото на міноносцях, тож небезпечна пригода закінчилась лише напруженням нервів та здогадом, що потикатися туди ще раз не варто.
Саме тоді дядько Йван і запропонував отой, як він висловився, реверс. Йшлося про те, аби придбати місцевої солі, яку євпаторійська компанія «Соль Таврии» добувала на протилежному березі бухти, та, продавши її в тому ж таки Константинополі, закупити бодай скільки там вийде хліба. Це дозволило б пережити зиму, не чіпаючи вже здобутого на посів зерна.
Наші дядьки радо пристали на ту пропозицію. Сказано – зроблено. Того ж таки дня дядько Йван з кількома сусідами сіли в ялик та погребли на той бік. Повернулися лише під вечір. Їх виглядали. На березі купкою стояли чоловіки, смалили цигарки, поглядаючи з-під козирків вигорілих кашкетів на лискуче дзеркало бухти. Ми, хлопці, були тут же. Незважаючи на те, що вересень вже минув, пекло ще добряче, але навіть дітвора не полізла в море поплюскатися в теплій водичці. Всі чекали: а з чим там повертаються?
Ще на підході стало ясно, що справа залагодилась. Веслярі перемовлялися між собою якось вільно, з полегкістю, як люди, які впоралися з нелегким, але важливим ділом. Щойно ялик ткнувся носом у рипучий пісок, ми з хлопцями притримали його, даючи дорослим вийти, а далі всі разом витягли його подалі від води.
Всі дивилися на дядька Йвана, а він, наче й не помічаючи того, прив’язував ялика до вбитого в землю кілка. Нарешті підвів очі, поглянув на сусідів, а потім до мене. – А що, Грицю, підеш зі мною до Константинополя?
В мене з несподіванки аж долоні потерпли. Вже ж не раз просив його, а він все: «Не спіши з козами на торг, всі вовки твої будуть…». А тепер от, таки надумав.
– Та, звісно ж, – кажу. Тільки ви теє… з мамкою поговоріть…
За спиною засміялися.
– Ти, Грицько, спершу визначся, хто в тебе шкіпер – дядько чи мамка! – прокаркав старий Принь. Я поглянув на його усміхнену пику, але промовчав – цьому лише попадися на язика…
– Гаразд, гаразд, – усміхнувся дядько. – Поговорю я з нею. За такого помічника варто попросити. – Він підморгнув мені, наче кажучи, «Не хвилюйся – все владнається!» і, обернувшись до чоловіків, коротко розповів про перемовини.

(Продовження в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 01.04.2016 > Тема "Душі криниця"