Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

(Продовження. Поч. у № 14)

Сіль віддавали за дуже невелику ціну, але з умовою, що кожен десятий пуд хліба буде віддано їм і теж за помірною ціною. Ще однією умовою була передача невеликої партії якоїсь особливої солі до їх константинопольської контори. Всі погодились, що кращого не можна було й очікувати. Єдине, що тепер цікавило – коли?
– Коли? – дядько Йван пригладив свої короткі шорсткі вуса. – Вийти, воно б можна було й завтра, – мовив розважливо. – «Митя» на ходу. Але ж треба і харч, який вже там, приготувати й свіжою водою запастись. Та й по хазяйству маю дещо владнати… Отож, ми домовилися, що станемо під завантаження післязавтра зранку, а там – вже як Бог дасть. Але й відкладати з цим не можемо. – Він помовчав хвильку, обвів поглядом уважно слухаючих чоловіків і мовив, вже наче знехотя: – Вони он-о, хоч і проголосили НЕП – оту свою нову економічну політику, але ж торгівлі, яка була, нема. Як дізнаються, що везеш щось цінне, налітають, мов круки. Тож, НЕП той тільки й того, що на папері. А як скасують його – бо ж ледве терплять, аби не накласти руку на чуже добро – то вже й по всьому буде.
Чоловіки сумно покивали головами. – А так, так…
– Знову ж таки, погода, – помовчавши, продовжував дядько Йван. – Завтра-он вже Покрова, а за два тижні й попи про це згадають. Туди-сюди – й задує таке, що тижнями по бухтах ховатись доведеться. Ну і… чекають нас вже з тою сіллю в Константинополі…
– Як то, «чекають»? Хто чекає? – спитало одразу кілька здивованих голосів.
 – Контрагент мій чекає, Папаріді. На тому тижні, коли я стояв в Євпаторії, навідала мене людина з його компанії. Було сказано, що Папаріді хотів би, аби я знову поставляв йому збіжжя, але знаючи про голод, про наші біди, цікавився й іншими товарами, в тому числі мовилося й про сіль. Я тоді відразу змикитив, що це саме те, що дасть нам протриматись протягом цієї скрути, тож просив того чоловіка передати Папаріді, щоб чекав нас за два тижні.
Тепер ви знаєте, за яких обставин я опинився на борту «Миті» того ранку.
Микола, дядькойванів син, такий же сухорлявий та жилавий, як і сам дядько, вже вкотре поглядав на берег. Хазяїн мав бути з хвилини на хвилину, та я знав, що Микола виглядає не так його, як нашу Тетянку. Ще років зо два тому він почав залицявся до моєї старшої сестри. Тетяна, за маминими словами, «закрутила йому голову», а виходити заміж не поспішала. В селі тоді посміювались, кажучи, що Микола вже витоптав новий тік під нашими вікнами, що підгодовувані ним наші пси скоро на нас почнуть брехати, а Тетяна все зволікала й зволікала. Причиною тому був посаг, який, на її думку, мав бути не згірший, ніж в інших. І ніякі умовляння Миколи, ні всі його клятви, що йому потрібна вона, а не той її посаг, на Тетяну не діяли. Щиро кажучи, я співчував Миколі. Врешті-решт, попри свою природну замкнутість, він був непоганим хлопцем і добрим товаришем. А що вже любив її, то й говорити нічого.
Тетяна приїхала з дядьком Йваном на його тачанці*. Крім неї та тітки Марії, котра незмінно проводжала нас в моря, на возі був ще якийсь чоловік, років так двадцяти п’яти. Був він середнього зросту, білявий, з коротко стриженим волоссям і бризками ластовинням на блідих вилицях і руках. Чорна кожанка метлялась на його худих плечах, коли він піднявся, мов на опудалі, зате шкіряний картуз з червоною зіркою на лобі сидів міцно. Спершу я подумав, було, що то хтось з прикордонної сторожі, але ж ті всі були мені знайомі – приїжджали зазвичай перед самим відходом на своїх власних конях і ніколи не ходили в такому чудному вбранні. Може, новий міліціонер? Але що йому до нас? Щось було не так. Ми з Миколою те одразу відчули. Я, щоправда, не мав часу розглядатися, бо саме рахував завантажувані мішки, вкидаючи до капшука* за кожним з них по гладенькому камінцю. Микола, що був саме на пупі*, облишив шмарувати салом петлі тимона*, випростався на весь свій великий зріст, пильно придивляючись до приїжджого. Щось таки сталося. Похмурий вид дядька Йвана, який перед відплиттям перебував зазвичай в доброму гуморі, заплакані очі тітки Марії не віщували нічого доброго.
– А що там, тату? – не стримався Микола.
Дядько Йван блиснув на нього гостро з-під кущуватих брів і лиш рукою махнув. А вже коли він отак махав рукою на когось, то з розпитуваннями краще було постриматись.
Микита Григорович, прикажчик соледобувної компанії, що клопотався тут же, задріботів до чоловіків і повів їх до своєї контори.
Микола не втерпів. Сплигнув на причал і підійшов до жінок. Я не чув, що вони йому там розказували, але судячи з поглядів, які вони раз-по-раз кидали на незнайомця, який скоро вийшов з контори сам-один, судячи з того, як потемніло Миколине обличчя, я зрозумів, що справи кепські.
Доки дядько Йван завершував справи з прикажчиком, шкіряний комісар, як я його про себе прозвав, спершу стовбичив без діла біля містків, потім піднявся на причал, міряв його кроками деякий час туди-сюди. Зрештою, це йому набридло. Збивши на потилицю картуза, він хвацько збіг по прогонистій сходні на борт і, потинявшись трохи по палубі та зазирнувши до камори*, зупинився навпроти мене. Притупнувши ногою, взутою в блискучий хромовий чобіт, об дзвінку палубу, скрутнув головою.
– Эвон, как звенит! Ладное суденышко, верно? Ну, а ты кто таков будешь? Работник? Батрачишь на ентих? – він кивнув стриженою потилицею на берег. – Как зовут-то?
Я здивовано витріщився на нього, ледь не забувши вкинути чергового камінця до капшука. Ну й ну! Невже не видно, що людина при справі? Та під час рахунку, коли вантажники снують по сходні, немов мурахи, мене навіть хазяїн не займає, бо збитися тут дуже просто.
– Чё, язык от счастья проглотил? – комісар вишкірив рідкі прокурені зуби. – Нич-чё, ещё почирикаем! – Крутнувся на підборах і, ледь не зіткнувшись з вантажником, відійшов до парапету*.
Найбільше тоді мене вразили його очі – сірі, холодні й пронизливі, мов леза багнетів, в обрамленні білих пухнастих вій, вони справляли враження чогось чужорідного на його хворобливо-блідому веснянкуватому обличчі. І ще те, як він рукавом кожанки немов стер оту свою чудну усмішку.
Нарешті ми завантажились і були готові рушати. Тут якраз нагодились прикордонці. І знов несподіванка. Раніше вони здоровкались з хазяїном за руку, а тут, ледь кивнувши йому, піднялися на борт і спустилися разом з комісаром в камору. Така безцеремонність прикро вразила, як я помітив, не лише мене. Не знаю, про що вже вони там радились – конопатячи кришку трюмного люка, я чув лише приглушений гомін – та за хвилину один з прикордонників висунувся з камори і гукнув хазяїна. Владно так гукнув, з притиском. Не знаю чому, але мені стало прикро за дядька Йвана. Почувався так, наче при мені, в нашому домі гримнули на мого власного батька.
Я ніколи не задумувався над тим, як ставлюся до дядька Йвана. Він мав надто круту вдачу, аби розраховувати на ніжну любов до себе. Але навіть запотиличники, якими він, бувало, нагороджував, не сприймалися болісно, бо в жодному разі не робив того знічев’я чи задля образи, а лише, як він сам казав, для закріплення науки. Зате ж він ніколи не вимагав від людей неможливого і в свої шістдесят першим брався за найважчу роботу. Особисто мені подобалось, що він терпіти не міг п’яниць, і якщо виявлялось, що хтось із винайнятих ним матросів дозволив собі напитися в морі, безжально гнав такого втришиї в першому ж порту. І не допомагали тут ані жалісні прохання «зглянутися на діток», ні слізні клятви, ні Бог, ні диявол. Сказане зовсім не означало, що на «Миті» панував сухий закон. Аж ніяк. Вино постійно було на столі, і за обідом чи вечерею нікому не заборонялось перехилити чарочку. Йшлося лиш про те, щоб не переступати межу, яка відділяє людину від бидла. На глибоке переконання дядька Йвана, та межа якраз і визначалась відчуттям міри.
І треба ж було так тому статися, що саме горілка та пиятика, яких дядько Йван і на дух не терпів, врятували і його, і «Митю», і всіх нас. Про це, власне, й моя оповідь.
Отож, попрощавшись з жінками, ми прибрали за прикордонцями сходню, підняли вітрила і віддали кінці. Мені завжди подобалась ця мить: смужка води між бортом і причалом шириться, росте; земля ще поряд, але ти вже не належиш їй. Берег відступає, відсовується непомітно, та доки згорнеш швартовні кінці та змиєш з палуби береговий бруд, він вже ген-ген позаду. Ще можна бачити постаті проводжаючих, але вже не розрізнити облич, не почути голосів. Лише поскрипування конопляних линв в блоках, тихий посвист вітру в такелунку та бульгіт носової хвилі, краяної водорізом, порушують тишу. В такі хвилини не хочеться говорити. Кожен думає про своє. Про що саме? Про берег, про тих, хто на ньому лишився й чекає на тебе. Про море, яке теж чекає на тебе, про його миси й скелясті береги, про вітри й течії, про зорі над головою, та мало ще про що!
Цього разу й поготів було про що подумати. Від Тетяни я вже знав, що цей наш рейс останній. В дядька Йвана забирали його «Митю», «просприїрували», як сказала тітка Марія. Чули ми вже про ту «просприяцію»! Вперше зіткнулися з нею ще два роки тому. То були продзагонівці, що мов саранча впали на наші голови. Говорили, що «просприїрують» надлишки продуктів, а вибирали майже все. Відтоді вони навідувались до нас щорічно, і літом, і на початку осені. І хоч села нашого заледве тридцять дворів, майже до кожного з них заглядала їх просмерділа сивухою ватага. Обминали лише кособоку обдерту хату сільського п’янички Костика та зарослий будяками двір покійного діда Стаха, де жив тепер Михайло Рідкокаша. Був то похмурий відлюдькуватий чоловік, якого дядько Йван підібрав ледь живого десь під Євпаторією зо три роки тому. Відтоді він жив у нашому селі сам-один, немов вовгур. Часом ходив з нами в море, а бувало, зникав кудись надовго. Подейкували, що він був одним з небагатьох, кому вдалося вижити після спроби знищення червоними якогось корпусу Каретника*. Чи правда то була, чи ні, ніхто не знав, бо спитати в самого Рідкокаші ніхто не наважувався, а дядько Йван теж не любив про те згадувати.
От і останнього разу наскочили, немов дика орда, вигрібали все, що знаходили – хліб, овець, рибу і навіть городину. Не допомагали ні умовляння, ні сльози. А маминого брата – мого дядька Семена та старого Сервера-агу, як найзаможніших і таких, що опиралися тому грабункові особливо вперто, об’явили міроєдами та кулаками, змотузували привселюдно, немов якихось злодюг, і потягли з собою. Всі спроби родичів, сусідів не допустити того були нінащо. Що, справді, можна було зробити голіруч супроти півсотні озброєних до зубів мародерів?
Щоправда, до буцегарні наші «міроєди» так і не доїхали. Наступного дня, після того, як їх забрали, в село наскочила кінна міліція. Шукали Сервера-агу та дядька Семена! Не знайшли, звісно, ні того, ні іншого. Дуже лютилися, погрожували розстрілом, якщо виявиться, що до втечі «злочинців» причетний хтось із наших. Дядьки стояли ні в сих, ні в тих, витріщали очі, крутили скрушно головами, гомоніли глухо. От, мовляв, харцизи! Налітають, грабують, хапають людей за те лиш, що ті не згодні, ні сіло, ні впало, віддавати своє добро, а потім знов приходять за ними ж…
Не знаю, чи був хто з наших сусідів причетний до втечі «міроєдов», але пам’ятаю, як по від’їзду міліціянтів хтось в гурті чоловіків стиха засміявся, зауваживши, що в червоних кожного разу трапляються якісь негаразди, коли Рідкокаша вирушає в свої мандри.
Тепер-от добрались і до нас. Сторожа приставили, мов до якихось босяків… Я зиркнув на комісара, що стояв на прові*, розкарячивши обтягнуті блискучими халявами ноги, й чвиркав знічев’я за борт. От лиха година!
За мисом стужавів вітер, пішла хвиля. «Митя» приліг на лівий борт і, зариваючись в шипучу піну, шпарко погнав уперед, наввипередки з білими баранцями, що все густіше мигтіли – ген аж до самого горизонту. З’явилися хмарки, спершу поодинокі, та щодалі, то їх ставало все більше й більше і скоро вже все небо затягнулося сірою непроникною пеленою, обіцяючи свіжу погоду, принаймні, до наступного ранку. Якийсь особливо спритний гривач підібрався з навітру й лунко бухнувши в борт, сіконув зливою колючих солоних бризок через всю палубу. З несподіванки комісар охнув і присів, чіпляючись скарлюченими пальцями за накритину*. Я не стримався і засміявся, хоч і в самого сорочка була хоч викручуй.
– Чё ржешь, мать твою… – пробурмотів той, розпрямляючись. – Цирк тебе? А ты, мореходец хренов, – зиркнув спідлоба на Миколу, – давай-ка, ворочай ближе к берегу! Али теперь не твоё, так и потопить можно?
Микола й вусом не повів – наче й не чув. Сидів трохи згорбившись, затиснувши руків’я дебелої бари* тимона, допомагаючи «Миті» торувати не раз ходжений шлях.
Така непоштивість і відверте ігнорування його персони прикро вразили нашого цербера. Я це відразу помітив. Але ж я був звичайним собі сільським хлопцем, що хоч і побачив вже трохи світу, та все ж навіть уявити не міг, як реагують на «непоштиве» до себе ставлення маленькі людці з великими повноваженнями. Кров відлила від і без того блідих, забризканих ластовинням щік комісара, а тонкі губи аж затіпалися від люті.
– Эй, ты! Тебе говорю! – підвищив він голос.
Микола мовчав. То було грізне мовчання. Хтось би, може, порівняв його до мовчання каменю, але то радше було мовчання великої флотської міни, як отої, що море, було, винесло минулого року в косу*. Та комісар не помічав того. Він бачив перед собою звичайного сільського упертюха, тупого і неотесаного, якого треба було гарненько провчити, показати йому його місце, показати хто тут тепер хазяїн.

(Продовження в наступному номері)

ПОЯСНЕННЯ

*Олександрія - місто і порт в Єгипті, засноване ще Олександром Македонським
*Константинополь - нині Істанбул (Стамбул), найбільше місто Туреччини, розташоване на європейському березі протоки Босфор
*Вітри, як вони звалися на Чорному морі за давніх часів:
Гарбій - південно-західний
Гострий - південний вітер
Грего - північно-східний вітер
Левант - східний вітер
Майстро (маістра) північно-західний вітер
Поненто - західний вітер
Трамонтан - північний вітер
Широкий (сірокко) - південно-східний вітер
*Калкан - Scophthalmus maeoticus вид риб родини калканових. Тіло калкана може досягати довжини 80-85 см і маси 12-15 кг
*Басамахи - великі рибальські гачки на велику рибу
*Тачанка - легкий ресорний возик
*Капшук - невеличка шкіряна торбинка з зашморгом
*Пупа - задня частина судна, корма
*Тимон - стерно
*Камора - приміщення з надбудовкою на пупі - традиційно помешкання капітана та його помічника. Також, воно служило кают-компанією. К. на прові - помешкання залоги, місце зберігання допоміжних та штормових вітрил. Оскільки в цьому приміщенні, окрім всього, готували їжу, його звали ще камбуза
*Парапет - частина борту, що виступає над палубою, убезпечує екіпаж від падіння за борт (фальшборт)
*Корпус Каретника - один з підрозділів армії Н. І. Махна, що разом з Червоною армією штурмував Перекоп, забезпечив його взяття та перемогу над військами генерала Я. О. Слащева. Був, за наказом М. В. Фрунзе, підступно атакований Червоною армією на вузькому перешийку між Саками і Євпаторією, де майже весь він був знищений. Лише невелика частина махновців змогла вирватись з пастки і з боями вийти з Криму
*Прова - передня частина, ніс судна
*Накритина - тонка планка, що оформлює парапет зверху, планшир
*Бара - горизонтальний брус, за допомогою якого повертають тимон - тимонять. Більше відома сучасним яхтсменам як румпель
*Коса - намите хвилями чи течією мілководдя біля самого узбережжя, або частина самого берега

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 08.04.2016 > Тема "Душі криниця"