Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово – зброя !

Громадський діяч з Росії, правозахисниця, літературознавець Олена Волкова в інтерв’ю Радіо «Свобода» зауважила, що діалог між Україною та Росією можливий лише тоді, коли Росія зміниться. За її словами, в російському суспільстві відсутнє усвідомлення покаяння, водночас відбувається сакралізація насильства, виправдання війни. У Росії Олена Волкова почуває себе серед меншості, але переконана, що не можна мовчати перед злом.

– Пані Волкова, Ви у 2011 році звільнились з Московського державного університету. Що стало тією останньою краплею, що Ви сказали собі – досить?
– Я викладала «Біблію і літературу» і досить критично оцінювала релігійну ситуацію в Росії. Вільно викладала свій предмет, а художники і письменники дуже легко поводяться з біблійними художніми образами. Ця дисципліна в основному сформувалась на Заході. Я організовувала російсько-британські конференції про релігію і літературу. У мене був вільний і відкритий підхід до предмета. А навколо формувалось релігійне літературознавство, яке строго оцінювало письменників, котрі мали б відповідати вимогам релігійної ідеології, як раніше відповідали вимогам радянської ідеології. І почався своєрідний страшний суд над російською літературою, а що вже казати про англійську. Я намагалась знайти у Росії професійне середовище, але так і не знайшла, тому їздила на Захід, писала, друкувалась для Заходу і водночас викладала в Московському університеті. Поступово у мене почались проблеми із затвердженням тем для дипломників і аспірантів.
– Тобто Ваші учні ставали заручниками ситуації, й у такий спосіб на Вас тиснули, щоб Ви пішли.
– Так, і я зрозуміла, що мене просто виживають. Потім ще була історія з підручником Олександра Вдовіна і Олександра Барсункова про історію Росії ХХ століття, просталінська, шовіністська книжка, навіть нацистська, безграмотна, у дусі «русского мира» чи імперського російського націоналізму. По цьому підручнику вчились студенти і це спричинило обурення серед моїх колег. Тоді на факультеті іноземних мов відкрили російський клуб і на перше засідання запросили Олега Платонова, який відомий тим, що заперечує Голокост, єврейські міжнародні організації проти нього судові позови подавали. На наступну зустріч запросили кремлівського ідеолога Олександра Дугіна. Я на афішах писала – «нацизм не пройде». Я собі колись дала слово, а почала викладати в університеті у час перебудови, у 1988 році, коли була ейфорія, свобода, якщо колись буде ідеологічний тиск, то я піду. Краще пекти пироги, аніж читати лекції у час такого тиску. Бо так достойніше і чесно. Бо коли тобі говорять, що ти маєш робити, коли студенти стають заручниками, то це неприпустимо. І я звільнилась.
– Чи зрозуміло Вас наукове середовище, колеги, з якими Ви працювали з 1988 року?
– Це дуже дивно, але ні. Хоч я з кожним зустрілась і кожному пояснила свій вчинок.
– Спрацював страх чи небажання Вас зрозуміти?
– Люди не хотіли втратити свій статус викладача МДУ, хоч зарплати малі, але соціальний статус таки є. Це корпоративна злочинна психологія. Мені в останні роки роботи своїм знайомим було соромно зізнаватись, що я працюю в університеті, тому що одразу вішали ярлик – хабарник. Але і ця проблема, як й інші, не обговорювалась в середовищі університету, бо корпоративна етика була аморальна і не можна виносити сміття назовні. Московський університет є розплідником імперського шовінізму, кремлівська ідеологія жахливо тисне.
– Ви пішли в нікуди, як давали собі раду?
– Я людина віруюча, впевнена, що так Господь хотів і так все склалось у житті. Могла собі дозволити проіснувати без роботи рік. Я мусила звільнитись, бо задихалась, а коли пішла, відчула полегшення. Але не стільки боялась втратити роботу, як того, що можуть сфабрикувати справу, коли посадять не за те, що казав, а за те, чого ніколи не робив. Я живу під Москвою, на дачі, перебуваю у внутрішній еміграції, живу у лісі в будинку. Однак часто буваю в Москві, бо займаюсь організацією акцій протесту, конференціями пам’яті священиків-дисидентів, стараюсь проводити читання, багато років дружила з отцем Глєбом Якуніним, ось пишу про нього книжку. Стараюсь захищати художників, коли почались суди над виставками, захищала групу «Пусі Райт».
– Чи стежать за Вами спецслужби, чи маєте проблеми при виїзді за кордон?
– Ні, я відчуваю, що я одна з багатьох, але я не почуваюсь лідером. У мене була історія, коли нас арештували з колегою на річницю панк-молебню, коли дівчата групи були у в’язниці. Але нас відпустили. Двічі при виїзді в аеропорту мене запитували, куди лечу, звідки прилетіла, останній раз на паспортному контролі моє прізвище побачили у списку і кудись телефонували, але пропустили після якихось розмов. Потім вже, мабуть, моє прізвище з чорного списку таки зникло, бо нічого такого не було. Я відчуваю радість, що пішла з університету, з церкви, що пишу і говорю, що хочу і ніхто від цього на роботі не постраждає.
– В Україні переконані, що таких, як Ви, людей у Росії одиниці, чи почувається у меншості?
– «Антивата» в Росії, як мене назвала товаришка. На марші проти війни в Україні, проти агресії Росії нас було 50 тисяч, це дуже було приємно. Я несла чорну вишиванку. На конгрес інтелігенції збирається кілька тисяч, там зал великий, підписують люди петиції. Немає так багато людей, які можуть собі дозволити говорити правду вголос. Хтось боїться, хтось перебуває у стані жаху, хтось у травмованому стані, депресії. Адже цей травматичний тиск витримати без депресії складно.
– Якщо згадати жахливу історію ХХ століття, репресивна машина знищила не одну тисячу людей. Радянська система не змінилась, чому ідеологія ненависті далі спрацьовує?
– Росія тримається на двох ідеях – своєї винятковості і ненависті до ворогів, тобто любов до себе і ненависть до іншого. Це — ідеологія, яка спрямована на низькі інстинкти людини, як будь-яка людиноненависницька релігія, релігія ненависті вона чудово накладається на радянську ідеологію і дореволюційну – православ’я, самодержавність, народ-Богоносець. Усі три ідеології – царської Росії, радянського часу, пострадянського, оцього «русского мира» чи православного талібанства і джихаду – вони всі мають спільні константи, що росіяни, мовляв, кращі від усіх, тобто гординя працює. У релігійному середовищі це дуже добре спрацьовує, де людина має каятись у своїх гріхах і їй хочеться якось це компенсувати. Ця людина — грішник, але вона — росіянин, православний світоч миру, рятівник народів. Нині ідеологія обложеної фортеці, оточеної звідусіль ворогами, а зсередини ще й руйнована ворогами, тому треба весь час боротись, тобто росіяни — воїни, звідси мілітаризація, звідси язичницький культ сили, насильства, жорстокості, це добре накладається на Росію, що пройшла варваризацію свідомості після 1917 і 1991 років. Криміналізована держава, бізнес, політичне життя, а зараз масова криміналізація, коли у свідомості середньої людини немає заборони на вбивство, на крадіжки, немає моральної реакції на це зло. Навіть витончені люди не реагують на порушення міжнародних законів, прав, на злочини. Я намагалась людям пояснити, що таке анексія Криму, що це — злочин. І я зрозуміла, що у росіян немає правової свідомості, нормального здорового ставлення до насильства. Таке враження, що люди порожні.
У Росії йде сакралізація насильства. Сакральне – це держава, лідер, Путін, Російська православна церква, тобто сакральні інститути влади та їхні лідери. У нас на Ісуса Христа не посилаються, ні на заповіді, ні на моральне вчення Христа, у нас вся система побудована на лжесвідченні. В Росії не працює жоден державний інститут – судова система гнила, зруйнована освіта, занепала медицина, руйнується зсередини людина, топчуться по її душі. Прийшов, пограбував, вбив і повернувся, cпочатку в Україні, потім у Сирії. Таке враження, що лише війною, кровопролиттям ця вампірська влада може триматись у Росії.
– Водночас у світі Росія посилює свою пропаганду і, зокрема, має вплив на середовище мігрантів, які втекли з Росії у пошуках кращого життя. Чому так?
– Це дуже дивне явище, що люди виїхали з Росії і за кордоном підтримують гірше з Росії. Це — ностальгія, яка виявляється сильнішою від них. За принципом – нехай погане, але своє. Люди після війни повертались з еміграції, тоді спеціально за кордон відсилали емісарів, щоб агітували. Люди повертались і опинялись у таборах. Чому вони повірили, хоча було зрозуміло, що нічого не змінилось в Росії? Це — ностальгія, яка сильніша, аніж моральне розуміння. Це — якийсь голос крові. Інша причина в тому, що це результат антропологічної катастрофи мутації радянської людини. Вона виїхала у суспільство, до якого внутрішньо не готова, спрацьовує спорідненість з деспотією, альфа-самцем у владі, диктатором, культом сили, імперським домінуванням. Бо це сидить всередині людини, бо емігрант вихований у радянський час і в ньому заговорив радянський варвар. Йому некомфортно в європейській атмосфері, він внутрішньо не доріс до європейських правил життя, він принижений у Європі, бо вдома був банкіром, перебував у іншому соціальному статусі... Для чого їм за кордоном підтримувати альфа-самця… Тому що це додає значущості, він не розуміє, що в тій цивілізації, в якій він живе, це його цілковито дискредитує, не розуміє, що цим виявляє свою злочинну сутність. Це просто дивовижно.
– Як гадаєте, чи можливе колись порозуміння між Україною і Росією, чи можливий бодай натяк на діалог?
– У Росії немає усвідомлення суспільного покаяння. Дуже мало сил для того, щоб країна зрозуміла покаяння. Зараз проводять аналогію з німецьким часом, тоді денацифікація проходила під тиском ззовні, німці були переможені. А у нас релігія «переможців», ми ж бо «миролюбці». Куди лишень не приїду, не покидає усвідомлення, скільки ми скрізь принесли людям горя. Це прокляття — представляти Росію, це шлейф злочинів. Щоб було усвідомлення покаяння, мала б хіба трапитись якась катастрофа, не знаю, хаос, насильство... Скільки ще життів забере Путін із собою, коли буде відходити? Декомунізація без зовнішнього тиску неможлива у Росії. За ХХ століття скільки ще треба судити і судити. Мені так видається, що буде розпад Росії. Але, наприклад, уявімо, Татарстан стане самостійною державою. Скільки буде претензій до радянського часу і до Путіна. Можливо, тоді розпочнеться якесь усвідомлення у суспільстві.
– У Росії пишуться нові і нові сценарії гібридної війни, сценарії репресій, в яких головні герої – живі люди, їхні долі, як, для прикладу, Надія Савченко, Олег Сенцов, інші арештовані українці. Це розуміють росіяни?
– Це все «літературні сюжети» з Луб’янки (місце розташування органів держбезпеки, – ред.). Це ж яке потрібно мати уявлення зла, насильства, жорстокості. «Літературний геній» Луб’янки пише витончені сюжети і грає з життям людей, живі люди стають персонажами, вони придумують витончені сюжети терористичних актів, готують людей, скільки це вимагає сил. Знову ожила «літературна майстерня» Луб’янки, брехні і кривавих сценаріїв. Кожен день когось нищать.
– Чи не опускаються Вам руки, коли бачите, що акції протесту підтримують одиниці таких, як Ви?
– Для мене кількість не є важлива. Я готова до варіанту один проти всіх. Мене лякає інше: якби з’явився рядок на кшталт, що «Росія напала на Україну», і ніхто з росіян не протестував би проти цього. Такий рядок просто страшний... Російська імперська матриця кровожерна, якщо вона залишиться, то породить ще одного монстра, в іншому обличчі. Чи буде перелом, як це було в 90-х? Нам зараз потрібні сили і віра, щоб протистояти злу, нам потрібно вибудовувати міжлюдські стосунки. Українці не мають права розчаровуватись, бо їхня віра і боротьба додає нам сили, тим, хто підтримує Україну.

Галина ТЕРЕЩУК

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 15.04.2016 > Тема "З потоку життя"