Версiя для друку Обговорити в форумi

Клуб поезії

Сьогоднішня поетична сторінка «Кримської світлиці» представляє неймовірно тонку, чуттєву, вишукану поезію Світлани Костюк. Пані Світлана народилася в мальовничому с. Кукли, що на Волині. Член НСПУ. Має вищу філологічну освіту. Працювала у забрудненій чорнобильській зоні кореспондентом районної газети, директором школи в Іваничівському районі. Зараз — викладач української мови та літератури, керівник літстудії «Дивослово» Нововолинського обласного ліцею-інтернату. Голова районної ГО «Спілка «Чорнобиль України». Переможець Міжнародного літературного конкурсу «Між словом і вічністю» (Італія, 2015), Міжнародного конкурсу (2 етапу) «В століттях чатує Чернеча гора» — до 200-річчя Т. Шевченка, багатьох Всеукраїнських конкурсів (ім. Леся Мартовича, «Незламні українці», «Викрадення Європи» та ін.). Лауреат першої літературної премії ім. Івана Низового (2016). Брала участь у Міжнародному польсько-українському проекті «Школа в громаді, громада в школі», Міжнародному конгресі «Література і мир» в Пакистані (2013), Міжнародному форумі «Сестри по обидві сторони Збруча» (2014). Проживає в м. Нововолинську.
Автор книг поезій «Спалахи душі» (1998), «Наодинці зі світом» (2012), «Маленьке диво» (для дітей, 2012), «Листи без конвертів» (2013), «Мереживо чудес» (для дітей, 2014), «Про що шепотіли листочки» (переклад польською, 2014), «Траєкторія самоспалення», 2015. Друкувалася у колективних збірниках «Перевесло», «Мамина криниця», «Натхнення», «Вінтаж», «Осінь у камуфляжі», «Сто творів, які варто прочитати цього літа», «Небесна Сотня», «Викрадення Європи», «Воїнам світла», «Подяка Богу», в літальманахах за рубежем (Америка, Польща, Ізраїль, Румунія), журналах «Дзвін», «Дивослово», «Склянка часу», «Педагогічний пошук», «Світ дитини», «Буковинський журнал», «Золота Пектораль», «Ангелятко». Поезії перекладалися англійською, польською, російською мовами. Є автором більше 40 пісень, написаних разом з українськими композиторами.

Світлана КОСТЮК
ДУША БОСОНІЖ В НЕБО ЙШЛА – ШУКАТИ БОГА...
* * *
Любов, лише любов врятує світ,
Цей дивний світ
 з пожарищами й війнами.
І Божий слід,
глибокий Божий слід…
І світло за відчиненими вікнами…
І милосердя тихе, мовчазне,
І співчування до живого й сущого.
А все лихе мине колись, мине…
Несемо хрест тяжкий
 задля грядущого,
Де буде мати – сонячна, як день,
І добрі люди, дивом зачаровані,
І зорепад нечуваних пісень,
І почуття, Всевишнім
 подаровані…

НАСТРОЄВЕ

Щось не так в цьому світі,
мій Боже, направду не так...
Розтриножені коні
 летять по степах табунами...
Розтривожена тиша
 бентежить уже, позаяк
Вибухає зненацька
 щораз над чиїмись синами...
Небезпека чатує за рогом,
 за кожним кущем...
Ми повільно звикаєм до вибухів,
 навіть до смерті...
Чи туди ми ідемо,
 мій Боже, чи там наш Едем?
Як його віднайти
 у бісівській оцій круговерті?
Що несемо в собі
 у далекі світи, що несем –
Чи зненависть, чи злість,
 чи любов’ю напнуті вітрила?
Чи байдужість, якою
вкриваємось, ніби плащем?..
А чи біль, втамувати який
вже несила... несила.

А ЇЙ ЗДАЛОСЯ

Був шлях і крок
 під полум’ям багать.
Була печаль – як ніч –
 густа і сива…
Була любов – окрилено-красива…
І спокій був, як Божа благодать…
Було усе. Усе уже було…
Перецвіло з весною, відбулося…
Вже пахне хризантемами волосся,
Осінній сум лягає на чоло…
Чому душа не вірить в це? Чому?
Пісні римує, розсипає ноти…
Наївна і закохана достоту,
Веселки в’яже зоряні йому…
Бо що їй дощ і що їй листопад,
А чи років вервечка стоголоса…
Біжить кудись –
розхристана і боса –
У синь, у сон,
у свій едемський сад…
Життя ж не повертається назад,
як їй здалося…

БОСОНІЖ В НЕБО

Палахкотіла як свіча
 на вітрі злому…
Крізь час і чад… і листопад…
 і дику втому.
Секунди жмутками листків
 в’язали будні,
І миті ці мені були
 вже незабутні...
А я стояла на вітрах,
 не трепетала…
Любов світилася в очах,
 любов палала.
Була сильнішою стократ
 за всі незгоди,
Була немов осінній сад
 і тихі води,
Немов поліське джерело
 під журавлями,
Що гублять втомлене крило,
 летять над нами.
Була кривавником густим,
пучечком м’яти.
Ніхто мене у тому сні
 не смів спиняти...
Твоєю стала а чи ні –
 сама не знаю...
Жила мелодія в мені
 відлунням раю...
Жила любов до цих людей,
 до світу цього.
Душа босоніж в небо йшла –
 шукати Бога...

МЕДИТАЦІЇ

Сеанс важливий –
 зцілення любов’ю...
Я медитую на семи вітрах...
Все, що пекло вогнем,
 мечем і кров’ю,
Міняю знов на райдуги в очах...
Міняю на просвітлене мовчання,
На тисячі енергій при свічі....
На самопізнання і осяяння,
На сповіді при зорях уночі...
На застережні космосу сигнали,
На дар любити світ цей,
 попри все...
На ті слова, яких ще не сказали,
На те добро, що кожен з нас несе...
Ще на тепло і на душевний
 спокій,
Гармонію у Всесвіті й собі...
І щастя на струні такій високій,
Як небеса одвічно молоді...

БОЇ З СОБОЮ

Бої з собою – бої без правил...
Мости згорають на переправі,
На переправі до світу того,
Де ти і тиша... і вимір Бога...
Де миті щастя такі безцінні,
Де ти ще віриш в казки осінні,
Де, як метелик, душа тріпоче,
Де пісня віща злетіти хоче...
І ти гукаєш — тебе не чують.
У душах темних чорти ночують.
У дикім полі – бездонні вирви,
В екстази входять криваві битви.
І ти не знаєш, навіщо все це.
І рвеш на клапті єдине серце.
І ходиш світом по узголов’ю,
Де ще слідочки цвітуть любов’ю...
Твоя молитва стає набатом,
Бо жити важче, ніж помирати...
Бої з собою без перемоги...
Не всі дороги ведуть до Бога...
Не кожна битва –
 це крок до миру...
Не кожну душу приймуть в офіру...
Ти не програєш в отому герці,
Як зійде світло в твоєму серці.
...Пісні і вірші –
 як сіль молитви –
Знайдуть опісля на полі битви...

ПОСЛАННЯ ДО ГЕНЕРАЛА-ЗРАДНИКА

Пихатий генерале, як живеш?
Я — вчителька,
 що того хлопця вчила,
В якого свіжовирита могила,
В яку ти і сльозинки не проллєш...
Бо що для тебе сльози матерів,
Хлоп’ята, що ішли
 «живцем на міни»...
Тих броників хватало й половини,
Аби ти свій мільйончик заробив...
Жорстокий генерале, як ти міг
На нари запроторити хлоп’яток.
Що п’ятий місяць
 вчились воювати
Без сну і їжі, падаючи з ніг...
Вітання ще від сивих матерів
Тих пацанів, яких ти підло зрадив,
Яких дотла чужі палили «Гради»,
Бо ціль по них
 хтось все-таки навів...
Пихатий генерале, зручно так
В тоновано-броньованій машині...
У сина твого очі також сині,
І спить він, як і той,
 мабуть, навспак?..
Ти знаєш, що у кожному селі
Тепер щодня чекають похоронок?..
Ти вміло прикриваєшся законом,
Що не проб’ють ні кулі, ні жалі...
Як найманець
на цій святій землі...

ВІЧ-НА-ВІЧ З МОРЕМ

Морська безодня, віща глибина,
І світлі кола, й полохливі тіні,
І зойки зір, і спомини чаїні,
І кимось злим нав’язана війна.
І сліз пекучих море, море сліз
На узбережжі, де пісок і піна.
І зовсім незахищена людина,
І бід вселенських
 не-чумацький віз.
Медузи хмар розпатланих і синь,
Небесна синь, дарована богами,
Єдине сонце котиться над нами,
Туманну осяває далечінь.
І хочеться гукнути у світи,
Понад шторми,
розхристано-безбожні,
Що так потрібен МИР
 людині кожній,
тож СОХРАНИ,
СПАСИ
І ЗАХИСТИ.

ЗУМІЮ ВСЕ…

Зумію все... Усе переживу...
Хай скаженіють всі кати й пілати.
Душа моя, загорнена в траву,
Уже уміє падати й вставати...
Настояна на болях і боях,
Вона, мов камінь, білий і гарячий,
Що викинутий долею на шлях,
Де всеньке людство
 молиться і плаче...
А для душі не створено межі
Між болем-радістю,
 між тугою-журбою,
Хоч вслід летять заточені ножі
І йде війна –
 війна з самим собою...
І хто тебе почує в тій війні,
Де ділять правду...
надто половинну...
Вишіптую пісні свої сумні
Про волю...
Про добро...
Про Україну...
Про те, що замість ночі буде день,
Що сонечку судилося світити...
Поміж боїв, у затишку пісень,
Пошли нам, Боже,
 ближнього любити...
Любити тих, хто «проти»
 і хто «за»,
Хто тут і там, хто поруч
 і не з нами...
Освятиться пропалена сльоза
Наповненими
світлом
почуттями...
* * *
Цей світ уже не вірить в чистоту
Ні подихів, ні поглядів…
Тим більше
Не вірить він у музику святу,
Кохання дотик променем
 і віршем…
У щиру безкорисливість плеча,
Готового підтримати сердечно.
Такий вже час…
такий свавільний час,
Що робить нас рабами,
 безперечно…
Рабами тих, хто думає «не так»,
Рабами тих,
 хто «все про тебе знає»…
І носиш душу зранену навспак
(Її вже, певно,
й Ангел не впізнає)…
Цей світ уже сказився від тривог,
Глибоких травм і неземної люті…
Тут потайки щодня ридає Бог
Над душами, що кригою закуті…
То що ж у цьому світі я роблю?
Ліплю себе?
Ловлю себе?
Шукаю?
Скоріш за все –
 приречено люблю…
Відмолюю.
Малюю.
Оживляю…
* * *
Любов і біль – то як сестра і брат,
Як день і ніч, світанок і згасання…
Супутники народження
 й кохання,
Польоту в неземний
 едемський сад…
У болях всім являтися дано:
Життю і пісні, слову і зернині.
Ну а любов – як зореліт людині,
У вічність привідчинене вікно…
Без неї тьмяно так… до гіркоти,
І солоно на серці, і плачевно…
Богами нам дароване, напевно,
Це почуття, що скріплює світи…
Кохання всіх підносить до висот
Крізь біль і час,
 крізь темряву і хащі…
Без нього ми заблудлі і пропащі…
Так-от...
Хто не любив – не звідав таїни…
Хто не болів – і щастя не пізнає…
Це те, що нас підносить і тримає
У хаосі вселенської війни…
* * *
З Тобою Бог...
То поруч, а то над...
І Ангели його золотоликі...
Усі його ліси, озера, ріки...
Земне життя
 із сотнями принад...
Земне життя із сотнями тривог,
Яких не перейти, не розв’язати...
І треба людям щось таке сказати,
Щоб в кожнім слові
 був присутній Бог...
Щоб з кожним словом
 вищав горизонт
І почуття, яких не підробити...
Бо ж ми в цей світ приходимо
ЛЮБИТИ –
У цьому вища сутність і резон...
У кожного – свій голос-камертон,
Важка стезя між світлом
 і пітьмою.
...Щоб освітити простір цей
 собою –
Кидаєш в ніч
 єдиний свій жетон...
* * *
Слова-образи, кинуті недбало,
Сховати хочу десь за образи...
А для душі шукаю покривало
Із зоряного шовку-органзи...
Сніжить кругом. В очікування чуда
Святвечір чемно проситься у дім.
А поруч хижо тупцяє іуда
Із солоденьким зашморгом своїм...
Людська душа –
 планета невідкрита,
Не варто в неї кидати багно...
Мені б для Вас прощення
 відмолити...
І святості... хоч макове зерно...
Молюся вже до зір, до неозору...
До цих снігів, до лісу, вітерця...
До світлого небесного престолу...
До Матері...
До Сина...
До Отця...
* * *

І знову я біжу кудись по колу, де всі стежки – як навісні мости… Сліпців і звірів – тьма… ну а навколо – до вітру пришвартовані дроти… Такі міцні, що годі обірвати, такі колючі, що не обійти… І видає лукавий автомати… і ти уже не годен утекти… Бо всі стежки ведуть лише до себе, бо всі дороги сходяться в одну… І ти руками ловиш клаптик неба… і гойдалку – легку і навісну… Здіймаєшся над буднями і пишеш… так пишеш, аж заходишся плачем… Написаним уже живеш і дишеш, сплітаючи любов і дикий щем, і світла незнищенного вітрила, що потайки торкаються небес… Ти щось таке в поезії відкрила, що стало таємницею чудес… Що стало кодом вічної свободи, що здатне оживляти плоть і дух… І ці таємні надкосмічні коди – до СОНЦЯ траєкторія і рух… Твій білий біль і сонячна молитва… Приреченість свята і далина… Не програна іще з собою битва… Іде війна…

* * *
І все-таки вона врятує світ –
Любов, яку оспівують поети –
До матері, до жінки, до планети,
До крапельки прозорої, що цвіт
Вмиває, щоб краси
 торкнулись промені…
А він її запитує: «Ти хто мені?»
І шле росинці сонячний привіт.
Розмову підслуховує бджола,
Що скучила за ніжними
 нектарами.
Хмаринки білі
 пропливають парами,
Торкаючись небесного чола…
І дзвінко так відлунює блакить,
У тишу перкалеву закосичена.
Нам ця краса
 на вічне щастя зичена
І на життя таку пресвітлу мить…
Дослухаймося, що душа велить.
Вона ж завжди очікує ЛЮБОВІ
У поглядах…
У музиці…
У слові…
І навіть, якщо інколи гірчить...
ЛЮБІТЬ!!!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 22.04.2016 > Тема "Душі криниця"