"Кримська Свiтлиця" > #20 за 13.05.2016 > Тема "З потоку життя"
#20 за 13.05.2016
МОЯ ТЕРИКОНОВА П╤КАРД╤Я
АРТУР С╤РЕНКО
Рядки, обпален╕ в╕йною...
Артур С╕ренко народився 17 с╕чня 1965 року в м. Сн╕жне Донецько╖ област╕. Осв╕ту здобув у Ки╖вському державному ун╕верситет╕ ╕мен╕ Т. Г. Шевченка. За фахом — генетик. Захистив дисертац╕ю в царин╕ генетики лейкоз╕в. Кандидат б╕олог╕чних наук, доцент. Працював тривалий час у л╕карн╕ в лаборатор╕╖, займався проблемами д╕агностики онколог╕чних захворювань. Пот╕м працював на кафедр╕ б╕олог╕╖ та еколог╕╖ Прикарпатського нац╕онального ун╕верситету ╕мен╕ Василя Стефаника. Коли почалась неоголошена в╕йна проти нашо╖ кра╖ни, п╕шов добровольцем в укра╖нську арм╕ю. Захищаючи В╕тчизну, отримав звання кап╕тана. Командував артилер╕йським взводом в одн╕й з частин Збройних Сил Укра╖ни. Нин╕ демоб╕л╕зувався та повернувся до роботи в ун╕верситет.
«Була як Гетсиманський сад П╕кард╕я для нас…» (Радярд К╕пл╕нг)
На в╕йн╕ можна писати лише кострубат╕ невпорядкован╕ щоденники. Щоб не писав – збива╓шся на щоденник. Нав╕ть в╕рш╕: в╕дчува╓ш, що пишеш л╕ричний щоденник власно╖ душ╕, яка ╕сну╓ окремо в╕д т╕ла. Це т╕ло залазить в «Акац╕ю», команду╓ солдатами, гр╕╓ться б╕ля буржуйки, а душа живе якимось сво╖м життям, мислить про в╕чн╕сть ╕ про в╕рш╕ Бодлера, про сумн╕ новели Акутагави ╕ майбутню холодну чи гарячу весну (що теж буде сумною, бо не лишилося в св╕т╕ н╕чого веселого). Десь далеко – звуки канонади. Солдати су╓тяться (метушаться?) б╕ля самоходок (я знову на «Гвоздиках» та «Акац╕ях» - не люблю я ц╕ кв╕тков╕ фантаз╕╖, з м╕нометами мен╕ було ╕ легше, ╕ краще все виходило). Поки що у нас – на наш╕й д╕лянц╕ фронту тимчасове затишшя, намагаюсь не думати про в╕йну ╕ загиблих. Споглядаю високу жовту траву. Так╕ соб╕ медитац╕╖ п╕д час в╕йни. В╕йськовий дзен. Одночасно ╕ при╓мно, що ╓ невеликий в╕дпочинок, ╕ гризота – десь там люди воюють, хлопц╕ тримаються до останнього, гинуть, а ми сидимо ╕ чека╓мо. ╤ н╕чого не можемо зробити, н╕чим не можемо допомогти. Ну, от – т╕льки написав ц╕ слова, як прийшла команда: нашому взводу зм╕нити м╕сце дислокац╕╖, рушати на нову позиц╕ю. Заревли мотори – по╖хали. Ех, шкода, я вже думав, що ми влашту╓мо тут сепаратистам «день в╕дкритого неба» ╕ постр╕ля╓мо в тих покидьк╕в в╕д душ╕. Тепер знову кудись – нев╕домо куди. Але якось стало весело: пахне весною (а я таки дожив до цього дня, може ╕ до справжньо╖ весни доживу), руха╓мося, не сидимо на м╕сц╕ в оч╕куванн╕ чогось лихого. Дали мен╕ новий взвод. Пощастило: харцизяки ще т╕. Дивлюсь на шеврони – св╕й ╕ солдат╕в. На шевронах золотий лев ╕ гармати. Во╖н╕в з такими шевронами сепаратисти в полон не беруть. А якщо ╕ беруть, то дуже жорстоко кал╕чать. Та ми ╕ не зда╓мося в полон. ╤ сепаратистам в╕дпов╕да╓мо тим же – в полон не беремо. Хоча вс╕ т╕ шеврони – показне. Люди з д╕йсно дуже крутих п╕дрозд╕л╕в взагал╕ не носять н╕яких шеврон╕в. Просто роблять свою роботу н╕чого не аф╕шуючи. Розговорився з одним сержантом. В╕н запитав, чи нема╓ в мене брата. Я в╕дпов╕в, що р╕дного нема╓, ╓ купа двоюр╕дних, вс╕ б╕женц╕, один – по той б╕к фронту, про нього я н╕чого не знаю. Виявилось, що той сержант зустр╕чав на в╕йн╕ оф╕цера (теж кап╕тана) дуже схожого на мене. Ц╕каво, що десь вою╓ м╕й дв╕йник. Спод╕ваюсь не духовний – не точна коп╕я мо╓╖ в╕чно неспок╕йно╖ душ╕. Ще цього т╕льки бракувало. Розмовля╓мо дал╕. Виявилось, що сержант родом з Новочеркаська – з Рос╕╖. Але вою╓ в лавах укра╖нсько╖ арм╕╖. ╤ як затято вою╓! Згадали Новочеркаськ (в мене теж там пройшло дитинство) – доля крутить людьми, як ╖й заманеться. Розмовля╓мо дал╕. Виявилось, що його запитання про брата мали ще додатковий п╕дтекст: дво╓ його брат╕в були в арм╕╖ сепаратист╕в. Один загинув п╕д Слов’янськом, другий п╕д Донецьком. Щоб остаточно розставити крапки над «╕», я сказав: - А ти зна╓ш, може то ╕ я ╖х завалив. - Може. А може ╕ я сам ╖х поклав. Ми артилеристи, хто зна╓ куди, як ╕ в кого влуча╓мо. ╤ в╕йна нин╕ така – бува╓, що брат на брата йде. У мене тако╖ дилеми не було. Та ╕ в нього, думаю, теж. Сепаратист – це вже не брат. Це ╕стота, яка принесла в нашу кра╖ну в╕йну, яка прийшла забрати в нас свободу ╕ саме життя. А на в╕йн╕ як на в╕йн╕. Продовжую знайомитись з солдатами. Один виявився родом з Луганська. Реакц╕я: «Як?» «Отак! Доброволець!» Б╕льше запитань не було. ╤ так все ясно – без сл╕в. Ще один солдат родом з Черкащини. Пост╕йно розказу╓ про св╕й сад: про велик╕ запашн╕ яблука. Про те, що без нього сад лишився недоглянутий. Мен╕ згадався сад мого д╕да – в╕д нього не лишилося ╕ сл╕ду. А м╕й д╕д мр╕яв, щоб весь Донецький край став суц╕льним садом. Але край потрохи перетворю╓ться на мертву пустелю. Край смертоносного ╕ржавого зал╕зяччя. «Населений остр╕в». Пишу нотатки про в╕йну ╕ думаю: я пост╕йно збиваюся з минулого часу д╕╓сл╕в на тепер╕шн╕й час. Цього не зрозум╕╓ читач. Якщо читач колись ╕ буде читати це, то для нього це буде минуле. Занадто швидко все зм╕ню╓ться, щоб для читача (особливо для «проникливого читача») мав право ╕снувати тепер╕шн╕й час. Але для мене все в╕дбува╓ться т╕льки нин╕ ╕ т╕льки зараз. Минуле перетворю╓ться на абстракц╕ю, на неймов╕рну казку. А майбутн╓ ста╓ недосяжною фантаз╕╓ю. На зв’язок вийшов полковник П.: — Ви зараз де?! — Ми прибули на позиц╕ю «П╕кард╕я-29». Чека╓мо наказ╕в. — Лишайтеся там. В╕дпочивайте. Розважайтеся. Насолоджуйтесь життям. К╕нець зв’язку. П╕сля цього я к╕лька годин н╕чого не розум╕в ╕ не м╕г прийти до тями: чи це такий злий жарт, чи то до мене не довели вс╕ умовн╕ знаки ╕ слова, чи то я неправильно розум╕ю поняття «в╕дпочивати», «розважатись», «насолоджуватись життям». Гарна мен╕ розвага ╕ насолода – в рол╕ м╕шен╕ серед гармат ╕ самоходок в сирому бл╕ндаж╕ в оч╕куванн╕ обстр╕лу. Невже колись настане такий час, коли я не буду кожен день бачити мертвих людей ╕ собак? Вноч╕ снилися дивн╕ ╕ непри╓мн╕ сни. Спочатку приснився Махатма Ганд╕ з автоматом. У сн╕ я здивувався ╕ там же пригадав одного солдата (не знаю як склалася його доля), який сказав, що не може стр╕ляти в людей (в╕н чомусь сепаратист╕в називав людьми), але ╕ бути осторонь, коли ст╕льки людей йдуть на смерть теж не може. Ось воно зв╕дки: цей образ. Пот╕м снилося непри╓мне: снилося, що я зап╕знююсь на по╖зд (електричку). Нарешт╕ доб╕г ╕ заскочив у вагон. Але коли по╖зд рушив, я подумав: «А чи в той по╖зд я с╕в?» Людей у вагон╕ повно. Я запитую, але н╕хто не зна╓, н╕ що це за по╖зд, н╕ куди в╕н ╖де. Прокинувся з дуже непри╓мним в╕дчуттям. Навколо темрява, сплять втомлен╕ солдати, в╕д буржуйки йде тепло, а знадвору в намет заповза╓ сир╕сть. Пот╕м м╕сцевий в╕щун у камуфляж╕ та ╕нтерпретатор сн╕в пояснив мен╕, що Махатма Ганд╕ сниться до смерт╕. Оптим╕ст. Ще один солдат виявився родом з селища Ровеньки Лугансько╖ област╕. Я вже нав╕ть не здивувався ╕ н╕чого не запитував. Просто поговорив з ним про балки з дубовими л╕сами. В╕н розпов╕в мен╕ як в дитинств╕ ╖здив на рибу на ставки б╕ля села Новокрасновка. Земляк. Його маленька батьк╕вщина теж по той б╕к фронту – п╕д окупац╕╓ю. Таке в╕дчуття, що з усього Донецького та Луганського краю люди воюють проти сепаратист╕в та москальських окупант╕в. Моя териконова П╕кард╕я! Край степ╕в, балок з д╕бровами, рогатих жук╕в, що гудуть липневими вечорами сут╕нк╕в, край л╕сових струмк╕в ╕ джерел, чорних камен╕в та степових п╕рам╕д. Зараз тебе топче чоб╕т окупанта, зараз там хазяйнують бандити. Я зв╕льню тебе, м╕й краю! В╕ддам сво╓ життя за тво╓ зв╕льнення…
Лютий 2015 року
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 13.05.2016 > Тема "З потоку життя"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=17106
|