Версiя для друку Обговорити в форумi

Клуб поезії

Господинею сьогоднішньої поетичної «Світлиці» є самобутня, дуже особлива  українська поетеса Леся Геник (справжнє ім’я Олександра Туєшин). Її вірші – образні, видимі, зримі — настільки органічно вплетені в мережу сьогодення, що складають нерозривну єдність з непростим нашим часом. Їх особливий стиль – не лише написання, а й спосіб мислення, сприйняття самого життя – захоплює відразу й безповоротно. Це, а ще теми, яких торкається поетеса, спричиняють до того, що її слово читається не одними очима, а серцем, душею, всотується в саме ваше єство, як живильна волога в спраглу землю.
Леся Геник народилася 30 березня 1982 року у селі Середній Березів, що на Косівщині (Івано-Франківська обл.). По закінченні школи вступила на філософський факультет Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. У 2004 році закінчила навчання з червоним дипломом. У 2008 році закінчила аспірантуру.
Зараз живе і працює в м. Івано-Франківську у стінах рідного ВНЗ.
Писати почала у другому класі. Перші вірші були надруковані в колективному збірнику «Первоцвіт надії». У 1999 році побачила світ перша поетична збірочка «Мелодії душі». Потім було 13 років писання «в шухляду».
У 2012 році стала одним з ініціаторів створення Міжрегіонального поетичного клубу «Об’єднані словом», який очолює й зараз.
Друкувалася у цілому ряді літературних альманахів, часописів, мистецьких журналів, колективних збірників, антологій тощо. Зокрема, твори з’являлися на сторінках таких літературно-мистецьких видань, як «Дніпро», «Дзвін», «Золота пектораль+», «Подільська толока», «Чорнильна хвиля» та ін. Автор поетичних збірок «Від душі до душі» (2013) та «Полинова ріка» (2015).

Леся ГЕНИК
А ВСЕ, ЩО НЕ ВІД БОГА — ВІД ЛУКАВОГО, УСЕ, КОТРЕ НЕСВІТЛЕ — ТЕМНОТА...
* * *
Жадаю світлих, сонячних новин,
бо вже знемога падати од вісті
про яру смерть.
З нерадісних шпарин
виштрикує у душу гостре вістря:
учора втрата, нині знову...
Гей,
спиніться вже нарешті,
зупиніться!!!
Уперся в стелю болю апогей,
де не маліє нездоланна відстань
до світла.
Де щоночі сниться мир,
щоночі зорі сиплються у жмені
палких сердець.
Та згорблений упир
висмоктує їх віддихи черлені.
І йде в танок,
і бамкає в там-там.
О, щоб тебе, нечисте, покрутило!
Ви чули мамине:
не дам, не дам
його землі?!
Дивитися... несила....
Сльоза, як лезо, по щоці весни.
Чи ви осліпли, виродки трикляті?!
Та ви ж,
та ви також чиїсь сини,
за вами теж десь плаче-тужить мати.
Мабуть...
А втім - нема кінця жалю,
нема кінця сій битві безкінечній
за світла зблиск у рідному краю,
за віхоть сонця
в чорній сій хуртечі...

МИ ЗВИКЛИ ДО ВІЙНИ,
ЯК ДО НЕГОДИ
Ми звикли до війни, як до негоди.
Ховаємося глибше під навіс,
допоки торохтять вгорі підводи
і голосно скрегоче неборіз.

Ми навіть голошпиці парасолі
не кличемо до помочі на рать.
Вже й образи безмовні мимоволі
лиш ликами священними кричать.

Та ми ті вуха, що давно не чують,
щосили затикаємо дарма,
все нижче й нижче стягуємо чулок,
аби не видно білого чола...

ПЕРША ГРОЗА, НАЧЕ ХРЕЩЕННЯ

Перша гроза, наче хрещення
щойно збуйнілим садам.
Тайни весняної звершення -
ця піднебесна вода.

Краплі дрібненькі, намолені
радісно так жебонять
поміж листками-долонями -
сіє гроза благодать.

І зодягається свіжістю
зливою скупаний світ,
вірою, отчою ніжністю
горнеться спрагло до віть.

Поки вгорі поза хмарами
дзвони колишуть громи,
серце хрещається чарами
віщо-святої весни.

* * *
насправді... ми й насправді
загубилися
відбилися від зграї маловірної
де храми постають як Божі вилиці
над вічно ненасиченими прірвами

насправді нас не кликано
на вулицю
і середмістя нас не жде намарено
там всі свої там иншими не муляє
а ми не ті не ті ... не з тими кармами

ми знаємо ми молимося... тишею
на вервиці довколишньої милості
і роцвітає серце наше вишнею
і падають під ноги всохлі милиці

і манна витанцьовує над банями
і тане сніг на стежці ще не ходженій
ми - наче пташка одинока рання... ми
можливо до кінця
ще й не народжені...

ПОВІРИТИ Б НА КРАПЕЛЬКУ СИЛЬНІШЕ

Повірити б на крапельку сильніше,
вдивлятись не у скверну темноту,
чіплятись не за гаки й не за ніші,
і не за страх, і не за німоту...

А руки, серце в небо простягати
до Їхніх незахмарених ікон,
як онде син, донька мала, і мати
під білим-білим пам’ятним вікном.

Вони не мають права відступити,
не звірити і здатись чорноті...
А ми? А ми, у розпач заповиті,
витрушуємо капища пусті.

Чіпляємось, мов клешнями,
за тлінне,
за штори, за гардини, за карниз...
Від сорому розтріскуються стіни
і сірим воском скапують униз...

На ті могилки,
що за місяць-другий
притуляться до гойної весни...
Шипить у грудях
незгасимий вуголь
і душить гірко спазмами вини...

Бо нам би вже дійти
до світлих рішень
з-поміж картань і докорів на злих,
повірити на крапельку сильніше,
і тим собі вподобитись до Них...
* * *
Багну спокою.
Утомилася
від брехні всюдисущих юд.
Не зіпнуся ніяк на милиці,
аби визріти инший люд.
Ні, не той, що торгує вірою,
і не той, що себе продав
за срібняк.
Під стіною сірою
засідає купців анклав.
І вирішує, і намірює,
що й по чому, за що і де...
Над умами і над подвір’ями
чорний ворон дощі пряде.
А у янгола
сльози висохли.
Бо змізерена боротьба.
Юденята сотають вислуги
перед вирвою он.
Ти ба...
І куди ся стезя намірена,
де веде ся несвітла путь?
Гласолалять сади розпірені,
тишу ночі на клапті рвуть.
Юденяточка нечестивії,
схаменіться!
Дарма...
Дарма...
Темнорукість уже не вивіє
тліні вмерлої з-між зерна.
І не зчиститься річка збовтана
до прозорої течії.
Безкінечними чорноротами
тіні тупцяють -
ні-чи-ї...
* * *
Злукавити боюся перед світом,
Упавши вділ - у прірву лжевисот,
Де мури вищі навіть за кивот
Господнього Нового Заповіту.

Де вікна вужчі значно від бійниць
Старих фортець,
розтерзаних вітрами,
І хоч до сонця наче пнуться фами,
Та ба, насправді вергаються ниць...

Боюся скверни, наче омели,
Котра вростає глибоко у вени,
Висмоктуючи зарево черлене
З грудей, що несвятому присягли.

Коли на вітті вичахлих дерев
Розгойдуються гнізда кострубаті,
Здається, ніби учаться літати,
А то надія не упасти мре.

Як страшно, Боже, статися сліпим,
Із вірою безкрайною у лживе
Собі збрехати і в жаданні дива
Велике переплутати з малим.

Отож молю, з усеї глибини
Свого єства про захист від облуди
Хай серце чистим і наївним буде,
Перед собою, небом, і людьми!

* * *
Стоїш, Тарасе, у задумі,
Десятки літ уже стоїш,
Мовчиш…
Нащадки нерозумні
Здають себе за ниций гріш
В лабети адського безглуздя,
В кайдани сірої пітьми.
Вгинає памороч галуззя
Над малодухими дітьми,
Що, не читаючи, читають
Твої апостольські слова,
І сіють лихо в тому краї,
Де зачекались на жнива
Ясної волі, не сваволі,
Плодів зо правди, не з брехні…
Скородить Небо чола кволі
Твоєї темної рідні.
У ріках вічної печалі,
На погорілих сторінках
Безкраї тіні вакханалій
Немудрих носять на руках…
А Ти стоїш, і вже століття
В гіркій задумі навіть Бог:
Чом не зійде і не засвітить
Нарешті зірка нетривог,
Нерозпачу і небезміри
Біди,
Свята зоря надій?
О, скільки, сили, скільки віри
В задумі нинішній Твоїй!

А САД, БУЛО, ЗБИРАВСЯ ЗАЦВІСТИ

Впадеш на землю
і здригнеться серце,
відчує мати - сталася біда...
І сльози хлюпнуть,
мовби із відерця
застояна розжбухалась вода.
І небо змеркне над розлогим садом,
котрий, було, збирався зацвісти,
розбовтану калюжу сонце вкраде,
аби сховати мічені хрести.

Аби не дати згорбленій мольфарці
дрантиву хустку скинути із пліч,
допоки друг складати буде пальці
твої на грудях в ту недобру ніч.

Допоки свічку відшукає ангел,
аби зірки притухнули на час,
і бинтувати в біле душу стане,
мов у пеленку щойне дитинча.

А потім вітер буде за тобою
до ранку вити, наче вірний пес,
і мати теж не спатиме од вою,
все гадкуватиме чи ти... не змерз

На самоті під чорною землею,
де тільки ніч і сплакані хрести.
І незадовго піде тінь за нею...
А сад, було, збирався зацвісти...
* * *
Нашіптуй мені спасіння,
бо хочу забути осінь,
бо хочу зайти проз вітер,
допоки ще сніг - не сніг.
Допоки зима - лиш дата,
а небо іде за сонцем,
бо знає, що світло - радість,
а барва несвітла - ні...
Вишукуй слова найліпші,
такі, щоб не мала змоги
вмочити у сумнів серце,
втопити в зневірі день.
Бо топчуться вже довкола
зчорнілі, гіркі залоги,
хапаючи знов до танцю
недужих листків огень.
Знайди на тарелях білих
мальовану білим чічку,
аби заплести відраду
у відчай мого несну.
Бо вже запалило серце
останьої змоги свічку -
зайти проз пекучий холод
з надією на весну...
І тільки се мляве сяйво
ще вабить у даль нечорну,
ще бавить наївну думку
веселкою в далині.
Знайди мені ліку, друже,
на муку мою незборну,
допоки зима - лиш дата
а сніг - ще не зовсім сніг...

ДОРОГА ДО СВІТЛА

Зима насипала на стежку не снігу,
а битого скла.
Зранюю ноги, але йду,
бо мушу йти.
Нехай навіть міріади кусючих жал
упиваються в душу.
Нехай чорнота затуманює овид,
а межа зимового терпіння
норовить непритомно впасти
на гострі осколки відчаю.
Не дамся під ноги розпуці,
не здамся під владу безсиллю!
І нехай мовчить
лукавий демон сумніву,
хай не являє моєму серцю
скрижаль,
на якій вічне терпіння,
вічна самотність...
Бо я знаю, знаю!,
що посеред цієї колючої тиші
мене колись віднайдеш Ти.
І, коли я ледь-чутно запитаю:
- Як?.. -
тільки очима відкажеш:
- По кривавих слідах...
Тої миті з-поза лиховісного обрію
вирине
перший промінь світанку.
І тоді наші затуманені погляди
сплетуться у сонячних
відзеркаленнях,
а на серці стане погідно.
Бо що таке біль від ходи
по битому склу,
коли є ліки твоїх обіймів?!
Що таке цівки темної крові,
коли вдалині вершиться
воля написаного?
Десь там, за чорною незгодою зими,
йдемо на вогник
весняного просвітку,
тримаючись міцно за руки
зболілими душами...
Як часто ми боїмося болю,
не відаючи того,
що він є чи не єдиною дорогою
до правдешнього світла...
* * *
А все, що не від Бога - від лукавого,
усе, котре несвітле - темнота,
і мусиш пантрувати боку правого
від лівого, бо то - неправота.

І мусиш видивляти зону щирості
без ляпів неохайної злоби?,
аби й собі душею трохи вирости,
напитися прозорої води.

Бо тіні безутомні лихо двигають
з-за кожного пожовклого вугла.
І хтось колись у когось
може й виграє
у цій одвічній грі добра і зла.

Але допоки ще тривають раунди,
допоки ранки борються з дощем,
продрегле серце дихає над ладаном
і видихає в небо тихий щем.

І виплітає сонечко молитвою -
благаннями не впасти зовсім ниць,
коли розтане відгомін за битвою
останнім зойком витлілих зіниць...
* * *
І падають маленькі краплі ночі
в долоньки снів,
стають безмежжям
веселкових океанів,
мереживом незведених мостів
між нами.

Під парасолькою дорогу щойно
хтось перебіг,
пекуча фара витерла сліди, як міти.
Мені привиділось що ти...
Та ні.
То - вітер...

А на столі моєму знову безлад:
строчу, строчу
тоненькі шви рядків,
закутаних у риму,
про те, чим сню щоночі,
і мовчу
нестримно.

Про літо і літа, а ще про тебе,
хоч вір - не вір...
Шалене серце бухає у грудях дужо.
Люблю тя ще... так дивно,
до сих пір,
мій друже...
* * *
Відшаруділи ночі і вітри,
Відстугоніли тучі і заграви.
Тепер мене із пам’яті зітри,
Бо рідними у світі цім не стали.
Бо сонце, розколисане жалем,
Пірнає вже навік за чорний обрій.
Ми багнули зріднитися, але
Жадання ці віднині у жалобі.
Дзеленькнуло у грудях сотий раз,
Та вже докупи віри не зібрати...
Мовчи, молю, не треба фальші фраз,
Не варто словом ще і ще карати.
Загоїться колись оця печаль,
Затягнуться у серці рвані рани.
І ми колись ще стрінемось, хоча
Лиш сиві тіні стануть межи нами...

ПРО ЧОРНІ ЯМИ

А хтось копає знову чорні ями,
втирає піт з немудрого чола:
не відає того, що сими днями
йому летіти в яму ту сторчма!
Бо янгол білий вже стає на варту
невинній жертві, що леліє вись,
й розпалює на стежці Божу ватру,
щоб крок за крок до прірви
зупинивсь.
А прірва злісна, шпетна та глибока,
бо руки дужі в темної душі,
бо підступ, наче селеві потоки,
надій не залишає й при межі...
То ж, певно, вранці,
якось на світанні,
іще до сонця стрепенеться мить -
у голосному, прикрому ячанні
копач у яму власну полетить...
Бо ще іздавна мудрість не минає,
і не збагнути дивну дивину:
як чорну яму хтось комусь копає,
то падати у неї лиш йому!

ЯКЩО ТИ – ЛЮДИНА

Якщо ти пташка - не лякайся неба.
Якщо людина - не цурайся діл,
Не піддавайся лесному «не треба»,
Не підкоряйся хибному «навпіл».
Цілком віддай себе хорошій справі,
Служи людині іншій кожну мить,
І оминуть тебе думки лукаві,
І совість ані разу не зболить.
Якщо ти віл,
цілуй щодня землицю.
Якщо людина - й поготів трудись,
Оберігай від заздрості зіницю,
Від тучі хорони погожу вись.
А як зійде тобі ласкава парость,
Вклонися їй, вона - твоє дитя,
Бо як прийде в твою оселю
старість,
Не згасне сонце ясне над життям.
Якщо ти квітка - милуй око Богу,
Якщо людина - то не забувай,
Що маєш з ласки вищої дорогу
Життя земного -
свій насушний рай.
То ж не зганьби байдужим
неумінням
Призначення, що лине з висоти -
У небеса з маленького насіння
Погідним буйноцвіттям прорости...

Я – СОН, Я – НІЧ...

я - сон, я - ніч...
я вигадка чиясь...
я - епізод маленької новели,
що безіменний автор написав
на стінах піврозвалених фортець.
я - згад вікна...
я - пам’ятка бійниць,
отих бійниць, понад котрими двічі
вмирали горобці в утробі часу,
уперто бавлячи змордовані вітри.
я - тінь пера, що з їхнього гнізда
ніяк не може впасти у канал,
де ще тече жива (жива!) вода...
пробач незмогу сю,
невільна пташко!
пробач, мій авторе!
хоч ти, навспак, не мій,
як я - твоя
невдала вигадка...
безвісний сон...
* * *
Цей день, що вростає у небо,
як сонях...
Це сонце, що править за бога
самотнім,
Давно вже не молиться
на підвіконях,
Бо всі підвіконня сьогодні безнотні.
Спитаєш, котрими блукає
шляхами
Розхристана втома, ота, що від ночі
Ховає дверцята маленькі і брами,
І всі силуети солодкі, і жовчні...
Троянди зів’яли, троянди посохли,
І кров загустіла на пальці у ранку.
У світлій каплиці
 зібралися волхви...
У пащі підвалу
 звиваються бранки...
Ця мить не несе ні спасіння,
 ні муки.
Це слово не злизує з вікон оскому.
Впиваються в небо
 поморщені руки...
Та ти помовчи,
 не розказуй нікому...
Про соняхи ті,
 що у небо вростають...
Про сонце, що богом себе уявило...

АБИ НЕ БУЛО РОЗЧАРУВАННЯ…

Аби не було розчарування
пий гірку каву ще вдосвіта,
коли небо висипає на землю
безвинну наготу,
а заблукалий місяць
намагається сховати
свій вчорашній блуд.
Лише після того, як втихомириш
нудкість у своєму горлі,
ступай на першу східку
позолоченої драбини,
що дереться вгору,
поки не видно сонця,
і не знає, як їй чинити
опісля його заходу...

РОЗЦВІЛИ КАШТАНИ

Розцвіли каштани...
Сонце полум’яне
Ласо шугонуло у крутіж суцвіть.
Піниться, шумує,
Променем цілує
Кожну найдрібнішу
вінценосну віть!
Ну а та - пашіє...
Щастя струменіє
З листу золотого у небесний ківш.
Боголика милість
Долі опустилась,
І довкола, ніби, стало все добріш.
Все миліше стало.
Проясніли зали
Ті, де нещодавно гелготала ніч.
Злоязикі чвари,
Збриджені почвари
Спудилися й прудко повтікали пріч.
Геть од цього світла,
В закапелки - скніти!
Нині час не тіней, нині час не зла...
Палахкочуть щасно
Кетяги прекрасні,
На каштанних кронах
світяться дива.

УСТАМИ ПРИТУЛЮСЯ ДО ЗЕМЛІ

Устами притулюся до землі -
До тої, що найперша, наймиліша.
У рідному, коханому селі
Стареньку хату пригорну, потішу.
Бо десь отут усі мої літа -
Іще такі наївні, світлоокі,
Не страчені намарне по світах,
Дитячі босоного-щирі кроки.
А над вікном ікони пресвяті
Ще й до сих пір
молитву пам’ятають
Оту, що матінка на самоті
Вигойдувала аж до небокраю...
І де б життя тепер не повело,
Куди б не простелилися гостинці,
Зусюди повертаю у село,
Тулю уста до рідної землиці.

* * *

(Присвячую нашим журавочкам-заробітчанкам)

Гірко плаче осінь у твої долоні,
Сива моя нене, матінко моя,
Журавлина доля у твоєї доні,
Пригортає на ніч хата не своя.
Не свої хороми напирають сіро
До утоми-болю струдженим рукам,
Що не раз ведеться падати у прірву
Темної знемоги за мізерний крам.
За надії крихту у пожухлій жмені -
(О, яка ж то ноша, Господи, важка!)
Поки догорають вигони зелені,
Поки скаче сонце дике, як лоша.
Тинною журою вимащені днини,
Виписані слізно на листках душі...
Мов полинним лугом
 запрано стежини,
Де зблудило долю в сонні спориші.
Гірко плаче осінь під вікном у мами,
Тулиться устами сумно до землі.
Там ридає й ненька сива
молитвами,
Поки відлітають в далеч журавлі...

НЕЗАБУТНЄ

Руки терпко пахли тютюном,
Як горнув до себе, ще дитину...
Роки збігли - темним валуном
Покотились ген аж у долину.
І тепер там бовваніє хрест,
Наче знак, зарубаний до болю:
Що ніколи більше не торкнеш
Батьківською щирою любов’ю!
В грудях оселилася сльоза -
Пам’яті нескресла, сива крига...
Прошумить ще не одна гроза,
Пробере ще не одна відлига,
Та ніколи найрідніших рук
Запах не забути тютюновий
І не стерти з плівки серця звук
Таткової дорогої мови...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 20.05.2016 > Тема "Душі криниця"