Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2788)
З потоку життя (5915)
Душі криниця (3315)
Українці мої... (1431)
Резонанс (1445)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1629)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
МИТРОФАН НАВЧА╢ Д╤ВЧАТ МУДРОСТ╤
Ще з давн╕х час╕в чомусь саме з днем Митрофана (17 червня) пов'язували традиц╕ю передавати...


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ. В╕ктор╕я ТОРОН
Господинею сьогодн╕шньо╖ «Поетично╖ Св╕тлиц╕» ╓ В╕ктор╕я Торон з доб╕ркою ╖╖...


╢ВТИХ╤Й МА╢ БУТИ ТИХИЙ...
Уже засаджено городн╕ культури, зр╕ють хл╕бн╕ злаки на полях А яким буде врожай?


╤СТОР╤Я ФЕОДОС╤ЙСЬКО╥ «ПРОСВ╤ТИ» (1989-2012)
розпочина╓мо публ╕кац╕ю спогад╕в Алли Осадчо╖ ╕ продовжу╓мо писати нашу «Св╕тличну»...


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ. Володимир САЧКО
Нетерпимий до здирництва, хрун╕вства, цин╕чно╖ брехн╕, зради ╕ до «п╕вн╕чного...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #22 за 27.05.2016 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#22 за 27.05.2016
Я В╤РЮ — КНИЖКА БУДЕ!

Ми – д╕ти тво╖, Укра╖но!

У перший же день, а це був День вишиванки, коли «Кримська св╕тлиця» оголосила зб╕р кошт╕в на видання зб╕рки твор╕в переможц╕в л╕тературного конкурсу «Ми — д╕ти тво╖, Укра╖но!» ╕мен╕ кримського поета Данила Кононенка, на картку «Приватбанку» №41 49 47 78 42 42 13 62 на ╕м’я Ольги Лещенко над╕йшли перш╕ кошти, ╕ це були кошти в╕д кримчан, як╕ сьогодн╕, на жаль, перебувають за межами п╕вострова. На стор╕нц╕ у ФБ я зробив оголошення з гаслом «Я в╕рю — книжка буде!» — ╕ через деякий час отримав в╕д нашого земляка, чудового поета ╤вана Левченка в╕тання з╕ святом з приписом, що на вказаний рахунок вже над╕слан╕ перш╕ кошти. «Щиро зичу вам усп╕ху й сил, аби нове видання додало снаги юним переможцям конкурсу ╕мен╕ дорогого мо╓му серцю Данила Андр╕йовича Кононенка. Хай щастить ус╕м добрим людям у ц╕й перспективн╕й ╕ благородн╕й справ╕. Спод╕ваюсь, що ця св╕тла в╕ра почу╓ться вс╕ма, кому не байдуже р╕дне слово! ╤ таки книжка буде! Неодм╕нно буде!» — написав ╤ван Левченко.
Не встиг я дочитати в╕сточку в╕д ╤вана, як Ольга Лещенко пов╕домила, що ще один кримчанин-севастополець прив╕тав «Кримську св╕тлицю» з Днем вишиванки та з початком збору кошт╕в на книжку переможц╕в. Ним виявився кап╕тан другого рангу Костянтин Плахотнюк, який вже надсилав кошти для проведення конкурсу прямо ╕з зони АТО. Нин╕ Костя повернувся додому, з чим ми його в╕та╓мо ╕ дяку╓мо, що продовжу╓ п╕дтримувати талановитих д╕тей Укра╖ни, адже в╕н теж батько двох д╕тей ╕ добре розум╕╓, наск╕льки д╕тям необх╕дна турбота дорослих.
В тр╕йку перших, хто в╕дгукнувся ╕ перерахував кошти, ув╕йшла також киянка Ольга Корнюшина. Отже, якщо так п╕де й дал╕, то незабаром ми вс╕ разом в╕дсвятку╓мо вих╕д першого видання зб╕рки твор╕в переможц╕в л╕тературного конкурсу «Ми — д╕ти тво╖, Укра╖но!» ╕мен╕ Д. Кононенка! Звичайно, це т╕льки початок, але ми рад╕╓мо кожн╕й гривн╕. Юн╕ переможц╕ конкурсу, ╖хн╕ твори заслуговують на те, щоб це була не просто зб╕рочка, а справжня книжка, яка стане дороговказом ╕ стимулом для майбутн╕х конкурсант╕в, як╕, я впевнений, вже готують сво╖ нов╕ роботи для нового конкурсу. Головне — з╕брати те коло талановитих д╕тей, як╕ розум╕ють, що слова про побудову ново╖, демократично╖, ╓вропейсько╖ держави Укра╖на не розходяться з д╕лом. ╤ тод╕ нове п╕дростаюче покол╕ння буде по-справжньому в╕дстоювати р╕дну мову ╕ культуру в р╕дн╕й держав╕.
Чомусь у нас пост╕йно пропонують юним любити ╕ мр╕яти про державу, яка буде колись. Це мен╕ почина╓ нагадувати т╕ далек╕ радянськ╕ часи, коли ми вс╕ «будували комун╕зм», ╕ поки ми вс╕ в╕рили ╕ будували, тод╕шн╕ компарт╕йн╕ л╕дери жили в ньому. ╤ дожились, що розвалилась не т╕льки радянська держава, але й сама в╕ра в загальне братерство ╕ «рай», який, виявля╓ться, будувався т╕льки для парт╕йно╖ ел╕ти.
Отже, не дамо нашим д╕тям, талановитим конкурсним «д╕тям Укра╖ни», знев╕ритись в нац╕ональн╕й ╕де╖ — якою повинна стати наша Укра╖на. Саме так: нац╕ональна ╕дея — достойне життя в Укра╖н╕! ╤ якщо сьогодн╕ держава не в змоз╕ запропонувати нашим д╕тям той м╕н╕мум, який ╖х не розчару╓, який зупинить в╕дт╕к талант╕в до чужих кра╖в, то ми з вами, прост╕ укра╖нц╕, повинн╕ зберегти майбутн╓ для нашо╖ держави, тобто, наших д╕тей.
Волонтери зберегли в╕д в╕йськового краху нашу кра╖ну, невже ми неспроможн╕ зберегти Укра╖ну в╕д краху культурного, морального, повернути втрачене — нашу мову, в╕д яко╖ на законодавчому р╕вн╕ в╕дмовляються народн╕ обранц╕! Мова живе, коли нею сп╕лкуються, коли вона звучить на вулицях, в кафе, к╕нотеатрах, державних установах. А депутати чомусь провалюють закон, за яким укра╖нська мова мала стати обов’язковою для держ-службовц╕в?! То що — ми повинн╕ чекати, коли ц╕ «патр╕оти» почнуть думати про укра╖нську поез╕ю, прозу, публ╕цистику? Не треба чекати — роб╕мо сам╕ ╕ разом! Все почина╓мо з себе! Скаж╕мо, держава — це я! Все, що зробив я — це ╕ ╓ побудова т╕╓╖ кра╖ни, в як╕й я хочу жити ╕ хочу, щоб в н╕й жили мо╖ д╕ти. Все просто! Вони не пом╕чають нас, а ми в╕д цього ╕ не стражда╓мо, а навпаки гурту╓мось — ╕ ста╓мо державотворцями на вс╕х р╕внях! Як т╕льки ми зрозум╕╓мо, що «вони» нам не потр╕бн╕, що ми добре обходимось ╕ без ╖х вдаваного «керування» — ми будемо непереможними, як ╕ та справа, яку ми будемо робити.
Тому я впевнений, що книжка переможц╕в л╕тературного конкурсу «Ми — д╕ти тво╖, Укра╖но!» ╕мен╕ Д. Кононенка обов’язково буде, тому що ╓ ми з вами! ╢ талановит╕ д╕ти, як╕ пишуть ╕ будуть продовжувати писати правдиву ╕стор╕ю нашо╖ держави. Як, наприклад, школярка Мирослава Терещенко з Ки╖вщини, котра виборола в нашому конкурс╕ друге м╕сце в ном╕нац╕╖ «Проза», з конкурсною роботою яко╖ ми пропону╓мо сьогодн╕ ознайомитись нашим читачам.

Олесь ТАВР╤ЙСЬКИЙ
м. С╕мферополь

БАЙДУЖА ПРОХОЛОДА ПОЧУТТ╤В, РОЗГАДАНИХ В╤ЙНОЮ

Година безглуздих вагань ╕ зм╕шаних з думками питань зливались у безмежний хаос чогось приземленого ╕ такого по-далекому невловимого. Що буде дал╕? Що буде тод╕, коли моя нога ступить на чужу ╕ водночас таку р╕дну з дитинства землю? Чи зустр╕не мене бабуся у сво╓му дивовижному маленькому будиночку ╕ чи буде рада мен╕?
Н╕, цього не буде. Час вже облишити даремн╕ спод╕вання. Н╕чого хорошого не буде. Крим втратив свою маленьку незалежн╕сть вже давно. Той дивовижний будиночок став тихим ╕ по-буденному с╕рим п╕сля смерт╕ д╕дуся. П╕сля т╕╓╖ трагед╕╖ в╕н втратив свою казков╕сть, яка обрамляла його пошарпан╕ й так╕ та╓мнич╕ закутки. Все зазнало кардинальних зм╕н.
Дощ вистукував свою мелод╕ю, вдаряючись у в╕кно. Тр╕щина на скл╕ нагадувала про кулю, яка колись знайшла там св╕й останн╕й прихисток. Кра╓види за в╕кном тонули в веснян╕й байдужост╕ природи, вбито╖ чимось дуже страшним ╕ митт╓вим. Запах св╕жост╕ був незримо пов’язаним ╕з п’янким димом, що просочувався в ус╕ гран╕ мого тимчасового перебування на ц╕й планет╕. Чи можна так швидко втратити ц╕кав╕сть до життя ╕ вс╕х його тонкощ╕в?
Можна. Все ста╓ можливим, коли чу╓ш ╕ бачиш те, що нав╕ть у кошмарах тебе не пересл╕дувало. Але тепер пересл╕ду╓. Пост╕йн╕ вибухи гранат, неск╕нченн╕ обстр╕ли з автомат╕в, а ще осколки, як╕ загрожують митт╓вою смертю. Страх, який вбивав мою беззахисну над╕ю ╕ знищував св╕тлу в╕ру в мирне небо.
В╕йна ув╕рвалася в наше життя непом╕тно. Це сталось поступово. Але насл╕дками стали загублен╕ життя м╕льйон╕в людей. Як? Як це могло статися з нами?
Могло. Цей пригн╕чений стан в╕йни вже довгий час живе з нами. В╕н ╕сну╓ як згадка про нашу непевну пасивн╕сть. Ми могли зм╕нити все ран╕ше, але просто промовчали. За байдуж╕сть треба платити. Але тепер╕шня ц╕на вража╓ масштабн╕стю наших втрат. Людських втрат. Якби ран╕ше спрацював патр╕отизм, то ми б жили в мир╕. Бо патр╕отизм не вимага╓ тако╖ значно╖ ц╕ни.
Моя мама ще дос╕ там. Вона залишилась, щоб з╕брати документи з ус╕х установ ╕ остаточно пере╖хати до… До поневоленого Криму. Не кращий виб╕р, але там у нас – бабуся, ╕ принаймн╕ нема╓ загрози отримати кулю в серце за те, що опинився не там ╕ не у той час.
Мен╕ лише тринадцять, але я вже знаю, як потр╕бно пересуватись по квартир╕, щоб не вп╕ймати осколок. ╤ я не жартую, бо ж якби не знала, то б не була у цьому потяз╕ ╕ не т╕кала б. Хоча втечею це не назвеш, але все ж ╕нших сл╕в у мене на думц╕ зараз нема╓.
Можливо, я просто зрадниця власного м╕ста? Я покидаю його, коли там пану╓ згубна смерть. Хоча що може зробити маленьке д╕вча проти ╖╖ холодно╖ вол╕, яка веде в небуття власних страх╕в ╕ чужих стражденних крик╕в про допомогу? «Н╕чого,» - вчора мен╕ так в╕дпов╕ла мама на мо╓ риторичне питання, яке зависло у пов╕тр╕ п╕сля чергового вибуху за к╕лькадесят к╕лометр╕в в╕д нашого будинку. Проте я б могла зараз хоча б щось робити, бо на в╕йн╕ завжди потр╕бна допомога небайдужих. Але я просто т╕каю, тод╕ коли перед в╕д’╖здом мама казала про мою см╕лив╕сть ╕ хоробре серце… Може, вона просто п╕дбадьорювала мене, промовляючи оманлив╕ слова? Н╕, мама не вм╕╓ брехати, бо вона – мама.
За в╕кном блукаюч╕ кра╓види показували жахи нашого буття в зон╕ АТО. Багато хто з мо╖х знайомих цього вже не побачить, але я розкажу за них про танки ╕ осколки гранат… ╤ розкажу про те, як вони загинули. Бо вони – в╕дважн╕, хоча й зустр╕лись поглядом ╕з смертю зовс╕м випадково.
Дивно, але я не боюсь ╖╖. Не боюсь очей безлико╖ й его╖стично╖ смерт╕, котра окуту╓ вс╕х сво╓ю страх╕тливою вуаллю в╕дчаю ╕ безнад╕╖. Як на мене, краще померти, ан╕ж втратити все ╕ бути безсилим перед тим, що ко╖ться у р╕дному м╕ст╕. ╤ зараз я б хот╕ла бути на передов╕й, але мен╕ лише тринадцять. По сут╕, вс╕ мо╖ слова – неможлив╕. ╥х не п╕дтвердити вчинками, а отже, вони - пуст╕. Але коли я виросту, то обов’язково захищатиму Батьк╕вщину ╕ ╖╖ незалежн╕сть. Я доведу, що ми – укра╖нц╕, яких не здолати.
Мама п╕дбадьорювала мене, коли проводжала. Вона стримувала сльози, як ╕ минулого разу. Коли наше життя теж зм╕нювалось, але не так швидко ╕ неминуче.
Востанн╓ вона проводжала мене так до бабус╕ п╕д час Революц╕╖ Г╕дност╕, щоб я не стала проблемою, бо ж мама ╕ тато розлучались… У тата були ╕нш╕ погляди на життя, як╕ зовс╕м не зб╕галися з маминими. А тепер ╕ з мо╖ми.
Вс╕ сварки почались тод╕, коли розгорнувся Майдан. Мама по╖хала в Ки╖в, адже працювала медсестрою. Вона допомагала людям, ╕ я дуже нею пишалась… ╤ зараз пишаюсь. Вона дуже сильна, ╕ вс╕ навколо це знають, бо бачать ╖╖ блакитн╕ оч╕, що розпов╕дають про ╖╖ душу, в╕дчиняючи двер╕ у щось незв╕дане ╕ по-небесному св╕тле. Коли мама при╖хала з майдану Незалежност╕, то тато дуже з нею сварився. ╤нод╕ погрожував, що забере мене через те, що вона несповна розуму. Я тод╕ плакала, дуже плакала, бо страх зароджувався в мо╖й св╕домост╕: тато не любить маму. Вс╕ дитяч╕ кошмари вт╕лювались в реальн╕сть. Оп╕сля затяжних сварок мама завжди заходила до мене в к╕мнату ╕ вт╕шала, розпов╕даючи про те, що все буде добре ╕ зм╕ниться на краще. Але я знала, що цього не буде, бо бачила ╖╖ оч╕. На них були сльози.
З кожним днем атмосфера в наш╕й квартир╕ все б╕льше нагн╕талась. Дуже часто тато казав, що мама йому непотр╕бна. Вона плакала ╕ казала: «Як ти так можеш?» Тато мовчав, а пот╕м знову кричав: «Ти сама винна у всьому. Ти по╖хала на Майдан». Його слова звучали як вирок, що зависав у житт╕ нашо╖ с╕м’╖, вражаючи сво╓ю прим╕тивною несправедлив╕стю. Мама через дек╕лька секунд, знову стримуючи сльози, викрикувала: «А ти сидиш тут, коли вир╕шу╓ться доля нашо╖ Батьк╕вщини». На цьому все стихало, бо тато йшов на балкон. В╕н палив, дуже багато палив. Мама знову по╖хала на ╢вромайдан, залишивши мене на саму себе. Коли ╖╖ не було, я морально доросл╕шала ╕ починала думати самост╕йно. Я розум╕ла, що таке Майдан ╕ що там в╕дбува╓ться. Моя мама була не просто медсестрою, вона була патр╕отом, який там захищав кра╖ну, в╕дстоюючи ╕нтереси держави.
Коли мами не було, тато пост╕йно знаходився на робот╕. Р╕дко будучи вдома, в╕н практично не говорив з╕ мною ╕ нав╕ть не дивився на мене, бо я була схожою на маму. Я ╖╖ п╕дтримувала. Коли мама при╖хала назад, то тато знову почав кричати. Думаю, це не через маму, а через те, що в╕н випив дуже багато ╕ тепер не м╕г стримувати себе. Я вже не плакала через ╖хн╕ сварки, бо знала, що це ненадовго. Мама хот╕ла розлучення ╕ через те в╕дправила мене до бабус╕, щоб я не бачила того всього. Вона нав╕ть забрала мо╖ документи з╕ школи, бо думала про те, що ми будемо жити в Криму. Я жила у бабус╕ з д╕дусем м╕сяць. Кожного дня я сп╕лкувалася з мамою через веб-камеру. Вона часто плакала, бо оч╕ були червон╕. Одного разу на ╖╖ обличч╕ я пом╕тила синець. Я знала, що це зробив тато. П╕сля Майдану в╕н ╖╖ не любив ╕ дуже багато пив. ╤ в╕н не винен, що вдарив ╖╖… Винен алкоголь. Коли я була в Криму, тато не телефонував мен╕. Жодного разу в╕н не поц╕кавився, як я. Можливо, йому було не до мене; а може, в╕н просто не м╕г на мене дивитись, бо згадував маму? Оп╕сля м╕сяця розмов з мамою я зрозум╕ла, що вона хоче при╖хати до мене ╕ остаточно забути про тата. Я бачила, що вона його любить ╕ ╖й тяжко. Але мене вона любила б╕льше, як власне ╕ Укра╖ну.
Пот╕м в Криму з’явились зелен╕ чолов╕чки… ╤ все зм╕нилось. Д╕дусь помер. При╖хала мама, ╕ п╕сля похорон╕в забрала мене. П╕сля цього ми дуже багато плакали. Це була велика втрата. А коли ми повернулись додому, в нашу квартиру, тата там не було, його речей – теж. Мама сказала, що я його б╕льше не побачу.
Так ╕ сталось. Тепер, коли я тут, в потяз╕, що пряму╓ до Криму, я б хот╕ла востанн╓ побачити тата. Хоча, може, в╕н ╕ не захоче побачити мене, але я хочу, бо в╕н все ще ╓ мо╖м татом, який грався з╕ мною в дитинств╕ ╕ розпов╕дав казки… ╤ захищав в╕д усього злого. Але в╕н покинув мене… Тод╕, коли наш╕ в╕кна розбивались в╕д осколк╕в гранат, його не було, щоб допомогти. Зам╕сть тата мене захищала мама. Вона заклеювала в╕кна пл╕вкою, яка зовс╕м не допомагала, але мама намагалась зробити все для того, щоб в наш╕й дом╕вц╕ стало безпечн╕ше. Але у не╖ не вийшло.
Мама в╕дправила мене до бабус╕, бо ситуац╕я г╕рша, н╕ж мама того хот╕ла. Все набагато серйозн╕ше, бо вчора сус╕дн╕й будинок обвалився. Там загинуло багато людей. Вони були нашими знайомими, а ще там був м╕й однокласник, з яким я грала у футбол на майданчику в двор╕, але то було давно. ╤ цього б╕льше не буде. Мама каже, що в╕н п╕шов до раю. Але я не в╕рю. Бо в╕н – у зон╕ АТО, а там нема╓ раю, там – пекло. ╤ смерть. Мен╕ снилось, що там живе смерть. ╤ вона сказала, що – зовс╕м поряд. Я ╖╖ не боюсь, але мен╕ моторошно в╕д згадки про страхи в╕йни.
Ще дек╕лька сотень к╕лометр╕в — ╕ я буду в Криму, а там нема╓ обстр╕л╕в. Але там ╓ окупац╕я. Там пану╓ неволя. А отже, я не зможу ходити в укра╖нську школу, про яку так довго мр╕яла. Я не зможу сп╕вати г╕мн Укра╖ни ╕ в╕дчувати ╓дн╕сть ╕з зовс╕м незнайомими людьми. Я бажаю таких простих речей, але ╖м поки не вт╕литись у життя. На жаль, все те, про що розпов╕дала мама, ╕сну╓ лише на в╕льн╕й територ╕╖. А я про не╖ лише мр╕ю…
Але коли я виросту, то обов’язково житиму в Укра╖н╕, де не буде окупац╕╖ ╕ в╕йни… ╤ смерт╕. Таких сл╕в нав╕ть не згадуватимуть. А ще на вс╕й територ╕╖ мо╓╖ Батьк╕вщини буде лунати г╕мн, за який н╕хто не страждатиме. Ми будемо в╕дчувати ╓дн╕сть ╕ силу у священн╕й п╕сн╕ наших предк╕в, сучасник╕в ╕ нащадк╕в, котр╕ житимуть заради Укра╖ни. Бо вс╕ ми – патр╕оти сво╓╖ неповторно╖ неньки-Батьк╕вщини, яка плекала нас стол╕ттями, насп╕вуючи солов’╖ною колискових п╕сень, що загартовували ╕ несли з собою головний заклик, котрий збер╕гся до сьогодн╕ ╕ луна╓ зв╕дус╕ль: «Слава Укра╖н╕!»

Мирослава ТЕРЕЩЕНКО,
учениця Богуславсько╖ спец╕ал╕зовано╖ школи №1
Ки╖вська область

Данило Кононенко у нин╕шн╕й «Св╕тлиц╕»... Майбутня книжка з творами переможц╕в та учасник╕в л╕тературного конкурсу «Ми — д╕ти тво╖, Укра╖но!» ╕мен╕ Д. Кононенка стане ще одним пам’ятником поетов╕...

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #22 за 27.05.2016 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=17173

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков