Версiя для друку Обговорити в форумi

Обличчя влади

Розпатякування нашої влади про її рішучу налаштованість повертати Крим та Донбас іноді викликає замилування, іноді нудьгу, але останнім часом такі заяви сприймаються багатьма з неприхованим роздратуванням, а то й з гнівом. Чому? Причина очевидна. Замість того, щоб вправлятися в риториці, влада мала б вчиняти, принаймні, хоч якісь кроки, аби та її відданість ідеї відновлення територіальної цілісності почала набувати реальних обрисів. На сьогодні в тому напрямку зроблено лише кілька рішучих кроків, і майже всі вони були ініційовані та здійснені громадянським суспільством, часто за прямої протидії влади. Все ж, що зроблено владою для повернення контролю над втраченими територіями, виглядає, насправді, мізерним, непереконливим.
Певні ура-патріоти заперечать мені, мовляв, не треба весь час поливати брудом нашу владу – робить, що може. Якщо навіть куди могутніша потуга старої Європи разом з дядьком Семом нічого не може вдіяти зі знахабнілим «собирателем земель», то що ж можна вимагати від неї?
А може, шановні, і Європа, і дядько Сем якраз тому й не можуть нічого вдіяти, що сама держава, у якої повідхоплювали величезні шматки території, не виявляє аж надто великої зацікавленості в їх поверненні? Не на словах, звісно, на ділі. Хто б на їх місці не був ошелешений, якщо держава не чинить жодного спротиву відвертій агресії, якщо явну війну вона вперто не визнає війною, обзиваючи її антитерористичною операцією, якщо, вимагаючи від світу санкцій, сама вона гендлює з агресором і окупантом, фактично співпрацює з ним, підпрягаючись розвивати анексований Крим, на законодавчому рівні визнає його вільною економічною зоною!
А що вже говорити про те, що у часі зовнішньої агресії наша загрузла у корупції влада продовжує грабувати наш з вами бюджет, наживатися на підставних тендерних закупівлях, в тому числі, й на потреби війська, займається відвертим рейдерством, контрабандою, валютним шахрайством, приховуванням незаконних доходів, в тому числі, і в офшорах, щосили чинить опір намаганням громадянського суспільства припинити те мародерство…
Небачена і ганебна річ – доходило аж до того, що посол іноземної держави був змушений кілька разів говорити Президентові моєї країни очевидні речі, власне, про те, що знав чи не кожний українець, а саме, що Генеральний прокурор держави Україна, висловлюючись мовою того специфічного середовища, стояв на стрьомі для української мафії. Не минуло й півроку після того, як у дядька Сема урвався було терпець, і прокурора-таки змінили. Але як! Нині замість прокурора-друга Президента маємо прокурора-кума Президента. Тож нічого, що в нього нема відповідної освіти? Нічого, що для призначення на ту справді особливу посаду хлопця з вулиці довелося змінити закон? Але ж справа прокурора в цій системі, як ми вже згадували, лише… стояти на чатах, забезпечуючи донові та його сім’ї безпечні умови для життєдіяльності…
– А чому ж тоді, бачачи і розуміючи все те, ані Європа, ні дядько Сем не поставлять на місце чергового нашого дона та його камарилью? Чому спілкуються з ним, на загал?
– А що їм робити, панове, коли ми самі обрали його? Що робити, коли ми самі обрали до парламенту, який за Конституцією є, номінально, вищою владою, аніж той дон, переважно ставлеників тої ж мафії, та ще купку крикунів-популістів? До кого апелювати, коли порядних, фахових депутатів парламенту можна перелічити на пальцях? Стара демократія поважає наш вибір, яким би недолугим в їх очах він не був. А відтак, порятунок потопаючого є справою, найперше, його власних рук – наших з вами рук, товариство.
Тим, хто ще плекає надію на те, що наша влада якось прозріє, отямиться, реформується, насититься, врешті-решт, і перейметься жалем до різаних нею овець, хочу сказати: не тіште себе примарними мріями, панове.
Ось нещодавній приклад. Передбачаючи, що незручна для влади в її теперішньому форматі «Світлиця» недовго буде муляти її орлині очі, я завітав до місцевого управління Пенсійного фонду України, аби попередити, що скоро знову підсяду на свої тисячу двісті. Милої жартівливої розмови зі співробітницями фонду, проте, не вийшло. Дівчата з щирим жалем повідомили, що виплачувати мені пенсію… не зможуть. Отакої! Виявляється, моя неймовірна влада, ухваливши закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантій дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 921-VIII від 24.12.2015 р., яким були внесені зміни до Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» № 1706-VII від 20.10.2014 р. (набрав чинності з 13 січня 2016 року)… «забула» узгодити його з постановою Кабміну № 509 (зі змінами № 636 від 26.08 2015 р.). Оскільки номери законів чи постанов мало що кажуть широкій публіці, поясню: Закон № 921-VIII ВР скасував той штампик, який у відділках Управління міграційної служби ставили на довідці внутрішньо переміщеної особи. Саме по собі рішення цілком позитивне. Віднині відпадала необхідність раз на півроку вистоювати черги в тих відділках, відмічатися у інспектора, неначе звільненим з місць позбавлення волі, скасовувалось приниження, якому піддавались люди, на долю яких і без того випало задосить страхів, принижень, злигоднів та горя. Але органи соціального захисту, посилаючись на Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік особи, який затверджено славнозвісною постановою Кабінету Міністрів України «Про облік внутрішньо переміщених осіб» № 509 від 01.10.2014 р. та відповідні листи-роз’яснення від Мінсоцполітики України, продовжують відсилати всіх переселенців до територіальних підрозділів Державної міграційної служби України за тими самими штампиками, які та служба з січня 2016 року, навіть за великого бажання, поставити не може. Як результат, тисячі пенсіонерів-переселенців вже принаймні чотири місяці не отримують своїх пенсій.
Цікавий спосіб нашої влади привернути на наш бік настрої тих, хто перебуває наразі в анексованому Криму чи на окупованих територіях Донеччини та Луганщини, чи не так? Звісно, в абсолютних цифрах, якими оперують наші успішні менеджери, ті пенсії просто дрібня, не варта їх високої уваги, адже тисяча тих бідаків з середньою пенсією в півтори тисячі гривень, то всього лишень півтора мільйони гривень – менше місячної зарплати, скажімо, чотирьох усереднених працівників керівного складу ПАТ «Укргазвидобування», чи дві третини того, що отримує його голова.
Чимало співгромадян поставили свої ущипливі коментарі під поширеним нещодавно в Мережі відео, де прем’єр Московії під час свого чергового партизанського візиту на півострів пояснює захланним «кримнашам», що індексація пенсій наразі не передбачається - за відсутністю грошей.
Але ж навіть на тому «виграшному» фоні наша влада програє, бо «кримнаші» пенсію, в усякому разі, отримують. Більше того, з завидною регулярністю на мою кримську адресу досі надходять запрошення завітати до офісу Пенсійного фонду з паспортом громадянина Московії та СНІЛС і отримати, нарешті, свою пенсію.
Я, тим часом, маю вельми специфічний досвід спілкування з вітчизняним Міністерством соціальної політики від пана Розенка. Почалося все два роки тому, коли, відмовившись від московського громадянства, я поклав собі не брати нічого з рук загарбника. Тоді намагання отримати свою пенсію на материку розтягнулося ледь не на рік з моменту першого мого звертання. Мій кришталево чистий уряд, побоюючись, очевидячки, щоб я, отримуючи свою українську пенсію, не спокусився бува залізти до пенсійної кишені сусідньої держави, з якою, як-не-як, пов’язані Угодою про дружбу і співробітництво, припинив з кінця 2014 року практику виплати пенсій переміщеним особам за електронною версією пенсійної справи. Я дочекався своєї пенсійної справи на паперовому носієві. Моя землячка, кримчанка пані Ксенченко, померла за тиждень до того, як довгоочікуваний пакет з її пенсійною справою ліг на стіл місцевого відділення Пенсійного фонду. Що тут ще додати… З того часу минуло два роки. Пан Розенко пішов на підвищення. Міністерство очолює якийсь інший чиновник, та стиль установи, як видно, не змінився.
– Ви там напишіть у вашій газеті про те неподобство з нинішніми невиплатами пенсій переселенцям, – просила мене одна із співробітниць Пенсійного фонду. – На моїй вулиці їх декілька сімей живе, і кожного разу, коли я йду з роботи чи на роботу, вони виходять і дивляться на мене. Сил вже моїх нема!
В місцевому офісі соціального захисту, обновлюючи моє посвідчення, молоденьке дівча – років двадцяти-двадцяти двох, зітхнувши, висловила сподівання, що доки в моїй кишені почне гуляти вітер, проблему з пенсіями таки залагодять, бо ж уже стільки запитів надіслано ними по інстанції!
– Чи ж багато переселенців на обліку? – спитав.
– Більше шестисот, – відповіла вона, працюючи над моєю довідкою. – Більше ста з них пенсії через цю проблему не отримують. Хтось місяць, хтось два, а хтось і всі чотири.
– А що ж треба, аби залагодити справу? – спитав я. – Невже ж нічого не можна зробити?
– Чого ж не можна… – вона підвела на мене свої виразні очі. – Треба просто узгодити закон з тою постановою.
– Тільки й того?
– Тільки й того.
– І багато на те піде часу? – цікавлюся.
– Зовсім небагато,– відказала серйозно. – Одного дня цілком би вистачило.
Серйозна дівчина. Вибираючи шлях поміж калюж на розбитому тротуарі, що тягнувся обабіч червоноцегляної руїни, яка колись була машинобудівним заводом, подумав, що така і справді б зуміла вирішити ту «проблему» за день. А може й не одну її. Адже вона, на відміну від нашого заклопотаного уряду, який пролітає вулицями в своїх чорнолакових кортежах з тонованими скельцями, так само як і ота пані з місцевого Пенсійного фонду, ходить по якійсь вулиці, де, напевно, теж живуть якісь пенсіонери-переселенці, для яких вчасне отримання нашої мізерної пенсії, без перебільшення, є питанням життя чи смерті.
То як, панове владо, може-таки замість того, щоб чекати, доки вас знесуть разом з вашими м’якими кріслами, спробувати, нарешті, виконувати свої обіцянки? Той, хто вважає, що терпіння народу безкінечне, глибоко помиляється.

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 03.06.2016 > Тема "Резонанс"