Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан

Тема не нова, але настільки болісна, що ми мимоволі намагаємось уникати її. Мовлю не лише про пересічних українців. Влада, судячи з її невиважених, різновекторних дій, теж ніяк не визначиться зі своїм ставленням до цієї проблеми. Зрозуміло, що за такої ситуації жодної мови про ефективне вирішення її не йде. Звідси недолуге тупцювання на місці, звідси неуспішні «безальтернативні» перемовини, де Україна, найперше через оцю свою невизначеність, опинилася фактично в ролі суб’єкта маніпуляцій.
Причин тої невизначеності позиції влади у її ставленні до відторгнутих територій чимало. Не секрет, що думка позбавитися від зросійщених регіонів, які, мов стопудові вериги на ногах, гальмували розвиток незалежної України, не нова. Її було дуже майстерно приживлено в мізки певних «патріотів» ще на початку двотисячних, а вже під час Помаранчевої кампанії, особливо після безславного її зливання третім Президентом, вона почала сочити свою отруту в роз’ятрену рану вкотре обдуреного, розчарованого суспільства.
Це був, безумовно, вдалий проект. Він тонко враховував загальнолюдську психологію, психологію українців зокрема, які будуть чинити шалений опір тому, що насаджується силою, і захищатимуть та просуватимуть хай і дурню, але свою. Запущений в колах інтелектуальної еліти, він, проте, там би й всох, як і багато іншої бздури, що, мов руда, перемелюється в тому середовищі в пошуках рідкісних золотників справді непересічних ідей, але не такою була мета його «запускателя». Відтак, його турботливо винесли на світ, прослідкувавши, аби не загубився, бува, хоч і в непогано керованому, на загал, але досить норовистому потоці вітчизняних мідіа.
Хтось підхопив сказані в серцях слова славетного Юрія Андруховича, хтось розтиражував їх, а там, дивись, і модний Василь Шкляр вставив свої п’ять копійок, авторитетно викреслюючи мій Крим з мапи України, бо ж, бачите, бідаха ніколи не почувався в ньому комфортно. Спираючись на їхню думку, за ними — свята річ — забубоніла наша політична «еліта». Хтось тихенько, лише у колі довірених осіб, хтось відверто бравуючи такою своєю контраверсійною позицією.
Схоже, що вже в дні Майдану ця ідея, як один з варіантів негативного розвитку подій, була взята на озброєння нашими «революціонерами». Пригадую, як в прес-центрі Майдану став свідком розмови викладача одного з елітних київських вишів і американця, який щойно приїхав до України. Перший фахово, без прикрас, вельми стисло — десь за півгодини — охарактеризував йому економіку Краю, її можливості і перспективи. На питання американця, що буде, якщо Януковичу (той ще досить міцно на той час тримався за владу) вдасться відірвати промисловий схід та південь України, пан викладач пояснив, що у такому разі решта України, позбавившись дотаційного Криму та Донбасу з його застарілим неефективним виробництвом, з його витратним вуглевидобуванням, з його допотопними мартенами, зможе швидко реформуватися, перемкнутися на новітні, технологічні виробництва, на IT-бізнес, зможе за досить короткий час створити феномен своєї Силіконової долини. В перспективі, успіх цієї частини України стимулюватеме бажання населення відокремлених регіонів приєднатися до неї.
На жаль, дурне виховання не дало мені тоді можливості втрутитися у розмову і пояснити тим достойникам, що втрата впливу на згадані регіони з боку України означатиме безумовне і негайне підпорядкування їх волі Московії, з усіма витікаючими наслідками. І якщо вже таке трапиться, то вирватися з її павучих тенет, навіть за найгарячішого бажання прозрілих мешканців тих регіонів, буде навряд чи й можливо в найближчому майбутньому, якщо й взагалі можливо.
Здавалось би, ні до чого не зобов’язуюча розмова, але ж очевидно, що пан викладач висловлював далеко не свою думку, а ту, яка варилася в казанках тодішніх претендентів на владу. Очевидно, що така можливість вже розглядалася ними і була визнана прийнятною. І нічого вартого особливої уваги в тому не було б... якби за два місяці не сталася ота дивна здача Криму. Не знаю, як моєму читачеві, але мені й досі важко позбутися враження, що нові прагматики при владі просто скинули баласт, з яким так важко було б випливати з того чорторию, у який всі попередні роки малоукраїнська влада затягувала Україну.
— От і знову крайньою ви робите нашу владу! — обуриться одна юна особа, яка вже було дорікала мені цим. — Путін у вас білий і пухнастий!
— Ні, Путін, звісно, не янгол. Він ворог. Не менше, але й не більше. Ворог, проте, розумний, на відміну від багатьох наших владців, і... «зухвалий», «безжальний», «лютий», «підступний» — можна б було написати і не помилитися. Відкинувши емоції, напишу — прагматичний. Як хижак, що підбирає охлялу, занехаяну, вимерхану худобину, яка, стоячи серед зеленого лугу, гине з голоду, засмоктана кліщами-кровопивцями.
Як я те бачу, протягом всіх років Незалежності очільники Московії, включно з останнім, прагматично користувалися (досі успішно користуються) нерішучістю, недолугістю, захланністю, продажністю, зрадливістю, боягузством, невикорінимою лебідь-щуко-раковістю нашої вчора бандитської, а сьогодні і «патріотичної» влади. Хіба це впадає в око лише мені одному?
Наголошую, відтак, ще й ще раз, що першопричиною втрачених величезних територій, втраченого населення, два мільйони якого опинилося під владою ворога, близько такого ж числа змушені були полишити рідні місця, а більше десяти тисяч були забиті, є зовсім не зовнішній ворог, який тут більше як наслідок, а ми самі. Той, хто не розуміє цього, гідний жалю, як особа неповносправна, а хто розуміє, але не сприймає, вочевидь грає на боці нашого внутрішнього — найнебезпечнішого ворога.
Як би те не було гірко, маємо визнати, що зовсім не зовнішні вороги, а саме ми спричинилися до розвалу ще недавно потужної країни. Своєю зацикленістю на в бозі почилій совєтській системі, з її примарними комуністичними ідеалами, де найвищою цінністю були не можливості вільної людини у вільному суспільстві, а гарантована миска баланди, приправлена злидарськими пільгами. Своїм лукавим небажанням брати відповідальність за тих, кого приводили до влади, небажанням щонайпильніше контролювати їх, очікуванням від них, натомість, отих самих пільг. Вдумаймось: хіба могли ми, не змінившись самі, створити гідну, порядну, фахову владу, владу, яка б опікувалась інтересами нації, а не інтересами власної кишені?
Результат — зубожілий народ, розкрадена знекровлена країна, долею якої, зневаживши інтереси нації, гендлює корумпована, злодійська влада. Чи ж дивина, що за таких умов міністрами оборони, очільниками СБУ України були громадяни Московії, які ледь не до кінця зруйнували військо, а Службу безпеки України перетворили на таку собі філію ГРУ!
За таких обставин - не був би Путін, знайшовся б інший. Це, звісно ж, не виправдовує війну, розв’язану проти нас Московією, не знімає вину з сьогоднішнього її очільника, з політичного керівництва сусідньої держави за інфікування вірусом шаленого україноненависництва населення своєї країни, за щурячу анексію Криму, за підступну війну на Донбасі, результатом якої на сьогодні є тисячі загиблих, десятки тисяч покалічених, мільйони втікачів. Попри все те, роль Московії в наших сьогоднішніх нещастях і бідах є, повторюся, лише наслідком нашої безвідповідальної внутрішньої та зовнішньої політики упродовж десятиріч і корисливих нездар при владі.
Звісно, в світі всяке трапляється, але дозволю собі поставити під великий сумнів, що Володимир Путін, чи хтось там інший наважився б з такою ж зухвалою впевненістю в безкарності вчинити акт агресії супроти нашого краю, якби Україна була самодостатньою, багатою, а отже і потужною державою. Занапастивши, зруйнувавши навіть те, що мали на момент осягнення Незалежності, — хіба могли ми, насправді, уникнути сьогоднішньої біди? Але ж навіть сьогодні нашої свідомості не вистачає на те, щоб радикально (популістська партія тут ні до чого) змінити ситуацію в Краї. Адже по чотирьох Майданах тут і досі майже нічого не змінилося. Як і десять, як і двадцять років тому Україною практично безроздільно правлять олігархи. Президентська влада, влада виконавча, абсолютна більшість найвищого законодавчого органу держави — Верховної Ради — знаходяться або безпосередньо в руках олігархату, або ж під його повним контролем. Вкрай потрібні системні реформи, на яких наполягає свідома частина суспільства, незмінно наштовхуються на стіну глухого спротиву з боку антинародної влади. Ті ж, які вона вимушено проводить, зводяться, здебільшого, до їх імітації. Деякі косметичні зміни аж ніяк не порушують усталеної системи державної корупції, яка й сьогодні, в умовах зовнішньої агресії, продовжує процвітати.
Прикладами тої корупції, причому, в найвищих ешелонах влади, ряхтить Мережа. Ми ще не встигли забути минулорічний скандал з виведенням до Панами через державний «Ощадбанк» сорока мільйонів доларів топ-менеджером міністра внутрішніх справ Арсена Авакова нардепом Ігорем Котвицьким (http://nashigroshi.org/2015/12/15/what-if-avakov-zlochevski-and-biden-shared-out-40-million-on-oil-development-in-crimea/), як спливли матеріали про схеми з «аваківськими» рюкзаками для АТО (http://ukr-online.com/video/16889-tak-kudi-poplivli-ryukzaki-avakova-skandal-v-mvs-vdeo.html, https://www.youtube.com/watch?v=QgnGCI7_jiM). Скільки вже бачили ми тих скандалів! А тут ще й недавній витік з Mossack Fonseca, з якого дізнаємось, що голова НБУ — та сама пані Гонтарєва, яку звинувачують ледь не в умисному обвалі національної грошової одиниці, фігурує як нещодавній бізнес-партнер високопосадовця Московії (http://bihus.info/valeriya-gontaryeva-vid-rosijskogo-kapitalu-do-golovi-nbu/). Та що там голова НБУ! Сам президент України — держави, яка фактично знаходиться в стані війни, держави, яка настільки потребує кожної копійки, що обкладала донедавна податками навіть мізерні пенсії своїх громадян, згідно тих же «панамських» паперів, знаходить час особисто займатися реєстрацією своєї бізнесової компанії в офшорі. Офшорний слід міністра фінансів уже нового українського уряду, приховування власності головою Державної фіскальної служби України Романом Насіровим, маніпуляції підпорядкованою йому митною службою, контрабанда цигарок (а схоже, ще й багато чого іншого), корені якої проростають з найвищих кабінетів наших владоможців, корупційні оборудки в Міноборонпромі (http://ord-ua.com/2016/06/10/kudi-naspravdi-jdut-koshti-naselennya-napravleni-na-ato-ta-oboronu/), тендерні зловживання в Міністерстві оборони (http://patrioty.org.ua/blogs/koruptsiia-v-minoborony-khto-vidpovist-za-tendery—sazonov-106263.html) і «сліпа» на те все Генеральна, військова прокуратури, навіть новостворене НАБУ...
Схоже, що привид золотого телятка засліплює очі всім цим достойникам, тож чи варто дивуватися, що навіть війна, яка прийшла на наш поріг, не здатна відволікти їх від того привабливого видива! Зрештою — яка війна, коли, з одного боку, вони переконують нас, що то не більше ніж антитерористична операція — АТО, а з іншого боку - ми самі робимо вигляд, що віримо, що так воно й є! При тому, ані їх, ні нас, схоже, анітрохи не бентежить, що ніде ще в світі не бувало, щоб антитерористична операція тривала більше двох років, що те, що відбувається на Донбасі, є логічним продовженням ганебної Кримської кампанії, тож ні під яке АТО, за визначенням, не підпадає.
Нашу владу мало хвилює, що невизнання війни країною, яка зазнала воєнної агресії, не лише підігрує агресорові, який з цілком зрозумілих міркувань заперечує будь-яку свою причетність до війни, не лише вводить в оману світову спільноту, яка не може визначитись, що ж там насправді відбувається: війна, чи внутрішньогромадянський конфлікт, не лише ставить таким чином країну в вельми двозначне становище, але й завдає цілком реальної шкоди, унеможливлюючи задіяння всіх належних заходів з оборони Краю, передбачених законом України «Про оборону України», не дозволяючи міжнародним гуманітарним організаціям, включно з Міжнародним Червоним Хрестом, надавати допомогу мешканцям втягнутих у війну територій, унеможливлюючи застосування Женевської Конвенції про поводження з військовополоненими.
Можливо, автор помиляється і все не так вже й погано? Погляньмо, про що розповідав у своєму репортажі з Європарламенту колега Ростислав Демчук в березні 2015 року: «Комітет Асоціації Україна-ЄС. Всі наші нардепи розповідали, який важкий шлях проходить Україна, як важко на фронті і в тилу.... Юрій Луценко вдарився в історичні екскурси. Але Яцек Саріуш-Вольський (депутат Європарламенту - В.Б)... сказав, що всім відомо, що країна у війні і, в зв’язку з цим, дуже важко. Але чому Україна досі офіційно не оголосила, що між Україною і Росією йде війна?
Юрій Луценко: — Тому що МВФ може нам грошей не дати.
— Так вам важливіше кредити МВФ і загибель ще тисяч людей на фронті, чи ви хочете вирішити цей конфлікт?.. Ви просите посилення санкцій з боку ЄС, а самі санкції проти Росії не вводите, або вводите їх частково; ви просите фінансової допомоги з боку ЄС, а самі боїтеся розкуркулити олігархів».
Очевидно, що заперечити на те резонне зауваження пана Яцека нашій делегації було просто неможливо. Але ж і сприймати таку позицію українських владців як державницьку з точки зору здорового глузду також неможливо, оскільки вона не просто суперечить йому, а руйнує самі підвалини державності.
Чи пам’ятаємо ентузіазм, з яким 2014-го вишиковувались черги до військкоматів? Де він той ентузіазм сьогодні? Що підточило його аж настільки, що за рекрутами сьогодні полюють з поліцією та матіосами? Чи не ота сама «гібридна» позиція нашої влади, замішана на нездарності, нещирості, захланності, зрадливості, щедро приправлених дешевим популізмом?
Звісно, з кредитами МВФ звичніше і надійніше. Можна й далі у воюючій країні утримувати гаражі представницьких авто, відпочивати (війна-війною, а парламентські канікули за розкладом!) на екзотичних курортах, призначати зустрічі в дорогих ресторанах, пояснюючи при тому обідраному народові, що успішні менеджери мають отримувати гідну зарплату. Може б пора підказати нашим владцям, що від дурних звичок, які переходять в залежність, треба колись відмовлятись? Може б пора припинити паразитувати на позичених грошах і взятися впритул за відродження власної економіки?
Пишу це не для сьогоднішньої політичної «еліти», яку вже нічим не переконаєш, не переробиш, яку можна лише змінити, раз і назавжди усунувши від влади, пославши на пенсію услід за морозами, симоненками та їм подібними януковичами. Пишу для тих, хто вагається — ступати в ті авгієві стайні, чи й далі вичікувати, чим все скінчиться. Я скажу — ступати й вичищати їх. Не зробивши того в найближчий час, втратимо державу, занапастимо націю і вже точно втратимо надію повернути наш Крим та Донбас.
А чи й є який сенс їх повертати? — засумнівається мій читач. Мо’, вже хай собі будуть там, де є? Самі ж, зрештою, вибирали свою долю. Що тут сказати... Я отримав Україну в 1991 році в її легітимно обумовлених кордонах, закріплених чинними актами Радянського Союзу, частиною якого вона була упродовж семидесяти одного з половиною років, підтверджених міждержавними угодами з нашими сусідами, укладеними на найвищому рівні, закріплених визнанням міжнародних організацій, включно з Організацією Об’єднаних Націй. Чи великий гріх, коли скажу, що хотів би й дітям своїм передати її в тих самих межах?
На референдумі 1991 року 83,9% донеччан, 83,9% луганчан та 54,2% кримчан підтвердили своїми голосами Акт проголошення Незалежності України, визнавши себе громадянами цієї держави, довіривши їй свою долю. Крим подав, при тому, найменшу кількість голосів з усієї України. По суті, то була лише чверть від числа кримчан, наділених правом голосу. І все ж Крим фактично визнавав себе частиною великої України. Чому? За таких обставин, навряд чи випадає говорити про якийсь особливий патріотизм, про якусь особливу відданість Україні. Це, безсумнівно, був такий собі шлюб за розрахунком. Чи міг він бути успішним? Безсумнівно, міг. Статистика каже, що шлюби за розрахунком зазвичай стійкіші за ті, які базуються виключно на почуттях. Але тут дуже важливо не зраджувати очікувань.
Кримчани, безумовно, сподівались, що найпотужніша з усіх Радянських республік, Україна, маючи прекрасні стартові можливості, швидко стане якщо й не однією з найбагатших країн Європи, то, принаймні, успішною і процвітаючою. А хіба не того ж самого очікували донеччани, луганчани, мешканці інших регіонів Краю?
Що зробила українська влада, аби не зрадити тих надій? Маємо чесно відповісти: практично нічого. Натомість, вона так активно вдалася до розграбунку Краю, що скоро ті надії перетворилися на гірке розчарування. До чого приводить гірке розчарування, тепер добре відомо.
Саме тому, коли сьогодні на адресу кримчан звучить так багато звинувачень в зрадливості, я б порадив звинувачувачам — а це не лише пересічні громадяни, які часом щиро не розуміють кримських реалій, а й чимало політиків, які б мали досконало розбиратися в них, — ще раз звернути увагу на число тих, хто покладав свої надії на вільну, незалежну Україну. Воно є дуже важливим, оскільки беззаперечно свідчить, що Крим, основну масу населення якого складали на той момент (власне, як і в переломному 2014 році, як і нині) етнічні московитяни, все ж давав мінімальний кредит довіри українській владі. Як вона тим кредитом довіри скористалася, ми вже знаємо.
Чи усвідомлювала наша влада, що Крим, на відміну від тої ж Луганської, Донецької, Одеської областей, — то дуже особливий регіон, населений справжнім інтернаціоналом з московитян, українців, кримських татар, білорусів, татар, вірмен, азербайджанців, євреїв, німців, поляків, греків, представників багатьох інших народів, де для більшості таке поняття, як національний патріотизм, означає не те саме, що для мешканців, скажімо, Полтавщини чи Волині? Сумнівно, але теоретично можемо припустити, що таки усвідомлювала. Мої сумніви тут пояснюються тим, що наша люба влада не робила з того свого ймовірного знання жодних практичних висновків. Чи розуміла вона, що українська компонента в тому котлі націй була, хоч і номінально значною — близько чверті всього населення — але далеко не визначальною? Можливо. Але розуміння, усвідомлення означають належні висновки. Жодних висновків з того винесено не було. За злочинної бездіяльності зайнятої грабунком власного народу української влади, за її глухої байдужості до свого народу, зокрема, до кримчан, зокрема, до кримського українства, мовна, а відтак, і культурна асиміляція кримських українців до «русского мира» зводила вкрай потрібний за таких обставин вплив України в цьому особливому регіоні через свою національну компоненту до мінімуму, фактично, ледь не до нуля. Більше того, на фоні загравання з «русским миром» українство Криму було кинуто напризволяще.
Тоді як Московія послідовно, методично проводила свою мовну, культурну, економічну, політичну, військову експансію в регіоні, Україна не те, що не зворухнула пальцем, аби відповісти на ті виклики, але навіть... підтримувала її(!). Досить згадати, як з бюджету України виділялись мільйони на підтримку московомовної преси Криму в той самий час, як єдину україномовну газету «Кримську світлицю» раз по раз позбавляли фінансування. Хто не чув про «Русский» культурний центр Криму! Підтримуваний Московією, як напряму, так і через фонди (той же «Москва-Крим»), він відігравав помітну роль в культурному житті півострова, в прив’язуванні його на ментальному рівні до Московії. А чи багато ви чули за часів України про Український культурний центр Криму, про його зусилля з інтегрування Криму в Україну? От-от... Певно ж, знала моя влада й про заснування в Криму філій провідних Московських вишів. Без її доброї згоди того б не сталося. Ті виші не лише давали гарну освіту, але й поширювали тут Московію. А може хто не знав, що фінансове, житлове, матеріальне забезпечення військових моряків ЧФ Московії було на порядок вищим за те, яке перепадало військовим морякам України на своїй власній землі?
Рефлексії, рефлексії... Цікаво, чи аналізують сьогоднішні достойники української політики свої провали? Чи роблять висновки ті, хто так напористо тиснеться у владу? Дуже хотілося б сподіватися на позитивну відповідь, принаймні, на останнє питання. Без того жодної мови про повернення загарбаних територій не може й бути. Як те робити — інша річ. Способів, насправді, чимало. Але за будь-яких розкладів треба мати на увазі, що теорія ящірки, яка відкидає свого хвоста, аби врятуватися, глибоко хибна хоч би вже й тому, що на відміну від ящірки, яка через деякий час відростить нового хвоста, ми не можемо сподіватися відростити новий Крим, новий Донбас. Я не скажу, що внутрішня згода кожного з нас на втрату територій, загальна площа яких більша за плошу багатьох європейських країн, а ще більше — на списання своїх громадян, яких залишили там, — є чистим безумством. Я скажу, що то була б неприкрита зрада інтересів нації, причому — не тільки і не стільки нації української, як нації кримськотатарської.
Можливо, лише в останні два роки українці розгледіли в Криму кримських татар, усвідомили, що байки, запрограмовані в їх головах ще зі сталінських часів, дуже далекі від дійсності, що історія наших стосунків не зводиться виключно до воєн, наскоків та протистояння, що в ній були і спілки, і славні спільні перемоги, і добросусідство, як в давнину, так і в роки вже Незалежної України. І цьому народу, який платить сьогодні чи не найбільшу ціну за своє відверто висловлене бажання залишатися громадянами України, за свою активну, консолідовану позицію у відстоюванні України в Криму, хтось наважиться сказати, що Україна не потребує Криму лише через те, що пан Шкляр, Андрухович чи ще там хто некомфортно почувався в ньому, що Україну не сприймають кримські московити?
На жаль, велика Україна нічого не зробила, аби унеможливити ганебну турчинівську зраду українських громадян Криму — кримських татар, росіян, українців, які в часі агресії робили все, що лише було в їх силах, аби не дати відірвати Крим від України. Брудна пляма та назавжди залишиться в новітній історії Краю. Її не змити і не приховати. За зраду ту платять нині Ахтем Чийгоз, Мустафа Дегерменджі, Алі Асанов, Олег Сєнцов, Олександр Кольченко, Олександр Костенко, Микола Семена, інші кримчани, з яких хтось мусив, проти своєї волі, залишити свої домівки, а то й сім’ї та перебратися на материк, а хтось, залишившись дома, піддається образам, погрозам, обшукам, затриманням, арештам, хтось зник безвісти, когось просто вбито...
Важливо, проте, не зраджувати далі. Це зовсім не означає, що завтра всі мають взяти в руки зброю і йти відбивати Крим, Донбас. Це значить, найперше, — навести лад в Україні. Лише економічно сильна держава з потужним сучасним військом може розраховувати на належну повагу сусідів — як ближніх, так і дальніх. Лише вільна, успішна, процвітаюча Україна може повернути прихильність зневірених своїх громадян. І лише повернувши ту прихильність і довіру, можна впритул ставити питання про відновлення територіальної цілісності держави Україна. Ці очевидні істини мають бути глибоко усвідомлені нашим суспільством — настільки глибоко, щоб кожен його представник у владі пам’ятав їх навіть уві сні.
Саме тому я відкидаю недолугу думку про те, що проблеми українського Криму чи Донбасу можна вирішити примітивним обгавкуванням злодія, що поцупив їх у нас, чи примусовою консолідацією навколо, хай і злодійкуватої, але до мозку кісток нашої влади. Наші найбільші проблеми в нас самих, панове. Вони всередині нас. Не вирішуючи їх сьогодні, ми ведемо в свій дім біду, порівняно з якою втрата Криму і Донбасу видасться, повірте, легкою неприємністю.

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 17.06.2016 > Тема "Резонанс"