Версiя для друку Обговорити в форумi

«Ми – діти твої, Україно!»

БАБИНЕ ЛІТО

Бабуся припнула свою Ромашку до хвіртки та сіла біля неї на лавочку. Коза Ромашка – бабусин друг. Ніхто не може зрозуміти, чому наша бабуся так любить свою Ромашку. Бабуся і до конюшини, і до яблучка кізоньку припрошує, а та ляже біля лавочки і треться об ногу та якимись сумними очима дивиться на бабцю. «Ох, ти моя люба», - зітхає інколи бабуся.
Малий Максимко примоститься на лавочці. То пригорнеться до бабусі, то разом з нею погладить улюблену Ромашку.
- Бабусю, чого ви так любите свою Ромашку?
- Як це чого, Максимку? Вона ж моя люба кізонька.
- Але ж є іще Кудлай, Мурчик.
- Мурчик лінивий, він мишей не хоче ловити, а Кудлай нечемний, він за курчатами ганяється. Тільки Ромашка чемна. Вона трішки попасеться, а потім молока дає. Чи не ти пив молоко, коли хворів? Це все Ромашка про тебе дбає.
Максимко ще раз погладить любу кізоньку, дасть їй яблучко, а потім приголубиться до бабусі.
- Чого це ти не на футболі з хлопцями?- питає бабуся.
- Хлопці пішли носити гарбузи, а мене не взяли, бо я ще малий.
- Он як, - каже бабуся, - ти диви, як добре – потім допоможеш мені гарбузики носити.
- Гарбузики?
- Авжеж. Я буду носити гарбузи, а ти – носитимеш гарбузики.
- А що Маруся носитиме?
- А Маруся носитиме гарбузенята. Мені – великі, тобі – менші, а Марусі – ще менші. А коли трапиться гарбузище, доведеться кликати дідуся, чи нести всім трьом.
- Бабусю, а що, літо вирішило повернутися? Сьогодні така тепла погода.
- Е, ні. Це не справжнє літо, а бабине.
- Ваше літо?

- Так, Максимку, це моє літо, дарма, що не таке тепле, як справжнє і дуже коротке. От-от незабаром мине. Бачиш, білі пушинки – це моє літечко летить.
- Куди ж воно летить? – питає бабусю хлопчик.
- За журавлями, Максимку. Якби ж я могла його зупинити, - сумно зітхає бабуся, торкаючись свого сивого волосся.
- Бабусю, ще прийде твоє тепле літечко, не сумуй, - каже їй малий Максимко.
- Авжеж, Максимку, прийде, обов’язково прийде…
Бабуся пригортає до себе маленького онука та з тихим сумом вдивляється у синю далечінь – туди, куди разом з журавлями полетіло її тепле квітуче літечко.

ОЛЕСИНА КОЛЯДКА

Паде лапатий пухнастий сніг, вкриваючи поля, дороги та гаї. Темна нічка опустилася на землю, лише видніються яскраві вогники у вікнах по цілому селі. Заснули на змерзлій калині зграї червоногрудих снігурів, а браві горобці перебираються ближче до людських осель, та цікаво заглядаючи в шибки, ведуть свою сумну пісеньку. Десь здалеку чується гомінка колядка. Святвечір на Україні.
В хатині душно, нема де присісти. Аж до стелі підноситься запах узвару, куті та щойно звареної грибної юшки. По долівці розкидано сіно та солому, горішки та монетки. На покутті, на почесному місці, немов пан, стоїть розкішний дідух, споглядаючи на приготування до вечері. З-під вправних пальців з’являються маленькі вареники, шикуючись довгими рядами на дерев’яній стільничці. Це невтомно трудиться Олеся, а тим часом до хатини прилітають всі ангели, припрошені нею напередодні. Маленька Яринка ще з порога гукає матусі, що вже зійшла перша зіронька. Вся сім’я, помолившись Богу, сідає до столу, до вечері. Невимовна радість зриваэться з уст, коли ціла ложка куті прилипає до стелі.
- Чуєте?! - зраділа маленька Яринка, глянувши краєм ока у вікно.
- Колядують… - стиха промовила Олеся.
Господар разом з господинею тут же встали з-за столу. Яринка відчинила двері, і на порозі з’явилися колядники – червононосі, червонощокі хлопчаки. Усі дуже раділи, чуючи щирі, принесені з глибин душі віншування.
По вигляду хлопців можна було побачити, що вони трішки втомлені, але їхні дзвінкі голоси продовжували наповнювати радістю серця господарів, благо-словляючи і здоров’я сім’ї, і ведення худібки, і врожайний рік, і повні комори достатку. Господиня, по-сміхнувшись та подякувавши, взялася частувати малих колядників печивом та цукерками, горішками та пампушками з варенням, ще й вдосталь п’ятаків у кишені насипала.
- Загортайтеся в кожушки – надворі тріскотить мороз, - застерігав дітей господар.
- І будьте обережними, ходіть потихеньку, щоб ніхто чужий не побачив, - говорила господиня, - дивіться, колядуйте лише в сусідів та знайомих, бо потім сваритися будуть.
- Гаразд, тітонько, ми довго не ходитимемо, - обізвався один з колядників, - он які кишені набиті. А те, що сваритимуть – ми вже звикли.
- Ой, дітки, дітоньки, - зітхала господиня, зачиняючи за хлопцями двері.
Морозець, що пробрався в хатину, пройшовся Олесі по щоці. Вона швидко витягнула кожушину та взялася шукати чобітки.
- Куди це ти збираєшся? - запитала Олесю мала Яринка.
- Колядувати. Дожену хлопців та й піду з ними.
- Але ж сваритимуть!
- Сваритимуть, - замислилась Олеся, - то й що з того?! Хай сварять!
Вона швидко одягнулася та, підібравши волосся під хустину, трішки постояла біля печі і зникла, зачинивши за собою двері.
Мороз щипав немилосердно, вітер бив снігом в очі, і тільки поміж пелехатих хмаринок виднілася ясна зоря. Можливо, вона підказала шлях колядниці – Олеся знайшла своїх товаришів. Хлопці здивовано поглянули на неї і все зрозуміли.
Зоря освічувала неозорий білосніжний килим, снігурі клювали змерзлу калину, а щира, гомінка Олесина колядка, здається підносилася до самого неба.

ЯЛИНКА

На ринку була справжня метушня, всі кудись спішили. Петька з татом підшукували гарну ялинку на Різдво. Серед розкішних пишно-зелених красунь примостилася низенька скромниця із подекуди пожовтілими краями, яку, певно, скоро, мусіли б відправити на тирсу. Петька, знаючи це, запропонував татові:
- Давай візьмемо цю! Вона мені сподобалося.
- Але тут є кращі ялинки, - мовив тато.
- Ну будь-ласка! Я хочу цю!
Тато з подивом зиркну на Петьку і мовчки кивнув головою.
Незабаром ялинка стояла в кімнаті. Витягнувши старі прикраси та іграшки, хлопець миттю перетворив низеньку скромницю у чарівну красуню. Навколо неї стояли зайчики і білочки з картону, яких Петька виготовив сам.
- Молодець! Це ще одна добра справа напередодні Різдва, - сказав дивний чоловічок у білому вбранні, та головне – з крильми.
- Ти що, ангел? - здивувався хлопець.
Постать зникла у яскравому сяйві, так і нічого не відповівши.
…Ялинка була розкішною: вся вкрита святковим дощиком, ясними вогниками, цукерками та солодощами за давньою традицією. Вона була готовою до свята. Петька ж по-своєму готувався до Різдва: доучував репліки пастушка, чию роль він цього року отримав у вертепі. До нього прийшли друзі — тренувати вимову різдвяних віршиків. Усі були зайняті, на ялинку ніхто не звернув уваги, а та, ніби насупилась, показала хвойні колючки…
А ввечері вже всі ходили колядувати. Панував гарний настрій у всіх навколо… Петька з друзями обійшов весь під’їзд, у списку залишилися лише двері сусідки Катерини — самотньої старенької жінки, яка святкувала Різдво на самоті. Діти подзвонили в двері.
- Яка радість! А я на вас лише чекала! - зраділа старенька, - заходьте, заходьте!
Відколядувавши, діти побачили на кухні сусідки стіл, накритий для одного.
- Ходіть з нами, ми йдемо до мене додому, там тато з мамою уже чекають, такий стіл накрили! - мовив Петька, дивлячись на тітку Катерину, у якої на обличчі з’явилася щира посмішка. Такого вона не чекала…
Всі сиділи за столом, усміхалися, щось говорили. Діти лічили солодощі, отримані від сусідів, а в кутку на це дивилася та сама ялинка, яка уже не чекала, щоб з неї зробили тирсу, а палала отим незамінним святковим вогником, без якого дуже-дуже складно уявити собі Різдво. І здавалося, що зручно сівши біля неї, колядував собі тоненьким голосом той знайомий нам чоловічок у білому вбранні, і головне, що з крильми — Різдвяний ангел.

ЛІСНИК

Дядька Михайла знають усі в селі. Він – лісник. Отож всі гаї та лісочки навкруг знає до кожної стежинки, до кожного яру. А як піде на гриби зранку, то повернеться додому після обіду, але назбирає стільки, що в корзину не вміститься. Кожного разу несе то в кишенях, то в капелюсі. А одного разу була справжня чудасія: зловив у лісі зайця і приніс в село, тримаючи його за вуха. Всі так дивувалися, так реготали з того зайця. Але потім дядько Михайло відніс його назад до лісу. Казав, що в зайця також є родина. Після цього всі взялися ходити до лісу, шукати зайців.
Сьогодні зранку дядько Михайло привіз у двір свою вантажівку, вщент наповнену всілякими саджанцями. А на кузові лежало зо двадцять заступів та лопат. Це все він привіз з лісництва.
- Васильку! – гукнув він, легко постукавши в вікно.
Хлопець вибіг на вулицю в своїх гумових чоботах.
- Поглянь, скільки заступів, а нас лише двоє. Можливо, знайдеться ще хтось охочий посадити дерево, - усміхнувся тато, а Василько, не перестрибуючи калюж, побіг за ворота.
За кілька хвилин біля хвіртки стояла юрба хлопців та дівчат і кожен – із заступом у руках. Дядько Михайло взяв кількох до себе в кабіну, а решту – посадив на кузові, обклавши з усіх боків мішками із саджанцями та звелівши міцно триматися, щоб не випасти.
Приїхали вони аж на самий кінець села, де був великий пустир, та взялися саджати дерева. Дядько Михайло підходив до діток, дивився, щоб добре саджали, щоб підливали, та щоб рядки виходили рівненькі, бо на його думку, саджання дерев – це справжнє мистецтво. Сам він посадив два рядочки дубів та ще кілька дерев. Робота була в розпалі – хтось садив дерева, хтось у малих відерцях носив воду із струмка, що зовсім поруч, але ніхто не байдикував. А малий Василько ніяк не міг впоратися із заступом. Трохи викопав, а трохи взявся рити руками, втім викопав ямку і посадив власне деревце. А як він зрадів, коли побачив, що його дубок – найвищий серед усіх дерев на пустирі.
Зрадів і тато, бо щойно перед ним з’явився цілий рід дубів та яворів, з яких колись виросте справжній лісок. Це ж справжня радість для лісника!

ТИХЕ ПОЛЮВАННЯ

Мама знову знайшла грибочка. Біленький, тільки капелюшок присмалений. Обчистивши ніжку, вона кладе його в корзину. Олесик дивиться, роззявивши рота.
- Як це ви такого красеня знайшли? Я ходжу вслід за вами, а в мене в корзинці ще нічого немає.
- Отож-бо! Ходи сам і щось обов’язково знайдеш. Дивися, там, під яличкою… Що то таке?
- Гриб! Білий гриб! Ти диви, який боровик. Я такого здорованя ще ніколи не знаходив.
- Еге ж, не знаходив! – каже Катруся, - бо це мама тобі допомогла!
Олесик нічого не каже, тільки бере свого маленького ножа і повільно чистить свого боровичка.
- Катрусю, а то що таке? Он там, біля ожини, бачиш, - каже мама.
- Та бачу ж я, - говорить радісна Катруся, підходить і вириває величезного білого гриба, ще більшого, ніж в Олесика, чистить його і кладе собі до кошика.
Такі гриби мама кожного разу з лісу приносить. Інколи навіть в руках несе, так їх багато! А Катруся і Олесик оце вперше такі гриби в корзинки поклали, такі раді! Мама у них – справжня грибарка, вона цей ліс знає до останньої стежинки. Навіть вгадує інколи, за яким деревом може грибочок трапитись. Завжди сусіди приходять подивитися, що мама принесла з лісу. А одного разу такий боровик трапився, ще більший, ніж ціла корзина. І жодного хробачка, жодного слимачка. Того білого гриба ми засушили і вийшло аж три в’язанки на зиму. Тихе полювання – улюблене заняття мами. Вона дуже любить ліс – зелений храм природи з усіма його принадами.
- Ходімо! – гукнула мама і повела дітей до яру.
Трохи нижче вони пішли звивистою стежинкою та врешті зійшли до струмка.
Так добре біля того струмочка: зелені, жовті та червоні дерева стоять над глибоким яром і за легким подихом вітру ронять вниз десятки листочків. Ті листки падають у воду і мов маленькі кораблики пливуть вниз, оминаючи всілякі перешкоди. Вода в струмочку кришталево-чиста, а дно встелене кольоровими камінцями. Так цікаво дивитись, як по тих камінцях повзають маленькі рачки. Стікаючи вниз, вода дзюркотить, а ліс про щось таємничо шепоче. Справжня лісова пісня!
Мама сіла на сухий пеньочок і витягла з корзинки кілька найбільших грибів. Взялася чистити тих красенів, а з нею – і Олесик, і Катруся.
- Он з цього велетня зробимо юшку, - каже мама, показуючи дітям боровика, - а ці синючки засушимо.
- І я свої засушу, - каже Олесик.
- І я теж, - говорить Катруся, чистячи якогось підосичника.
- А от хто нашими грибами смакує, - сказала мама, пальцем показуючи на руду білочку, яка любить смакувати красенями-боровичками.
Діти, побачивши білочку, почали ганяти за нею, а та, прудко стрибаючи по гілках, заховалась десь у своєму дуплі високо на дереві…
Вересень ходить вузькими стежинками та озолочує дерева. Ці теплі кольори зливаються в одну гаму, створюючи неповторну акварель. Інколи пройде дощик, а з-під листочка одразу ж виросте грибочок, чекаючи, щоб його хтось знайшов і поклав у корзину. Тут завжди можна зустріти чи прудку білочку, чи грибаря, що з превеликою цікавістю бродить лісом у пошуках грибів. Йдучи звивистою стежкою поміж зачарованих дерев, можна побачити Осінь-красуню, яка тягне за собою хусточку-поволоку. Як хороше в лісі восени!

Роман БАБІЙ,
учень Підбузького НВК І-ІІІ ст.,
перше місце в номінації «Проза»
смт. Підбуж,
Дрогобицький р-н,
Львівська обл.

Члени журі Олександр Гаврош і Ольга Лещенко вручають нагороди Роману Бабію

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 24.06.2016 > Тема "Душі криниця"