Версiя для друку Обговорити в форумi

29 липня виповнилося б 70 років другому редактору «Кримської світлиці» — Володимиру Сильвестровичу Миткалику…
На жаль, за нинішніх обставин наша розчахнута між Кримом і Києвом кримська редакція не може зібратися, щоб пом’янути свого побратима, пороздумувати над тим, якою була б «Світлиця», якби Володимир Сильвестрович дожив до цих днів, як поступив би він у ситуації з переведенням-викорчовуванням газети з Криму, чи змирився б з тим, з чим не зміг змиритися нинішній звільнений редактор-«прогульник» і його кримські колеги, чи допустив би він, щоб хтось із колег свідчив тепер у суді проти свого колишнього керівника?

Ми сподіваємося, що ще зберемося в Криму і поговоримо й напишемо про це.
А поки що в пам’ять про В. С. Миткалика пропонуємо з архіву «КС» публікацію 10-річної давнини – до його 60-річчя. Підписалися під нею тоді усі «світличани» і найперше – Данило Андрійович Кононенко, котрий найдовше працював з В. Миткаликом. Вони тепер обидва, як і ще чимало «світличан»-побратимів, вічним сном спочивають у крем’янистій кримській землі, з якої намагаються викорчувати і «Світлицю», і взагалі все українське. Вони – українське коріння цієї землі! Задумайтеся над тим усі, хто й далі корчує…

ПАМ'ЯТАЄМО ТЕБЕ, ДРУЖЕ!

Час летить невблаганно. Аж не віриться, що вже шість років, як він пішов від нас за межу Вічності. Пішов ще відносно молодою, енергійною людиною з юнацьким блиском в чорних очах. Бо було ж йому на ту пору тільки 54 роки і три місяці на 55-й...
Він — це наш колишній головний редактор "Кримської світлиці" Володимир Сильвестрович Миткалик. А нині, 29 липня, йому виповнилося б 60 років.
Народився і виріс Володимир Миткалик на благословенній волинській землі — землі, овіяній поезією славної Лесі Українки. Ще в шкільні роки захопився журналістикою, художнім словом, одначе самостійний шлях розпочав робітником меблевої фабрики. Звідси його, як активного робітничого кореспондента, запросили на роботу до редакції районної газети.
А згодом було навчання на факультеті журналістики одного з найпрестижніших європейських вузів — Львівського державного університету імені Івана Франка. Диплом отримував разом з такими відомими в Україні майстрами художнього слова, як Федір Зубанич та Василь Стефак, членами Спілки письменників України. Опісля "відточував" перо у часописах Луцька, Києва.
До Криму приїхав 1974 року. Працював у редакціях газет, на кримському радіо, у видавництві "Таврія". З часу виходу в світ першого номера першої на півострові україномовної газети "Кримська світлиця" очолював відділ політики, економіки і соціології. А з квітня 1995 року — головний редактор цього видання.
Протягом більш як трьох десятків років творчої праці опублікував сотні і сотні різнопланових газетних матеріалів. Друкувався в "Літературній Україні", "Молоді України", "Вістях з України", "Часі" ("Тіме"), журналі "Україна", зарубіжній пресі. Створив ряд книжок — "Я працюю на транспорті", "Є ідея!..", "На гостині в Діоніса".
Співавтор документальної повісті "Межиріччя" та автор документальної повісті "Село моє — моя родино...". Рукописи обох книжок, що розповідають про складне й водночас героїчне минуле жителів Волині, пролежавши по кільканадцять років у видавництвах, так і не змогли побачити світ через протидію бюрократів і партійних функціонерів. Документально-художню повість "Село моє — моя родино...", уривки з якої публікувалися на сторінках "Кримської світлиці" свого часу, повернули до видавництва "Каменяр" з друкарні, де рукопис перебував уже в наборі. Функціонери з Волинського обкому партії запідозрили в рукописі загрозу своїй усталеній ідеології, а відтак — існуючому режимові. Життя і характери односельчан, зіткані з пристрастей і протиріч, автор спробував своєрідно передати художнім словом.
На жаль, в наш нинішній економічно складний час видати книжку не легко. Потрібно мати або свої власні гроші, або шукати спонсора. Але в Криму і зі спонсорами на українську книгу проблематично. Тому рукописи Володимира так і не побачили світ, і навряд чи скоро побачать. Але не в цьому суть. Суть в тому, що життя триває. Ростуть онуки — Яночка, котру дідусь Володя дуже любив, і Кирилко, на якого, на жаль, Володимир не дочекався буквально кілька тижнів, і якого, ми впевнені, так само любив би і тішився б ним...
Світла пам'ять про Володю живе в серцях його рідних і близьких йому людей — дружини Елли Олександрівни, доньок Тетяни та Ірини, сестри Дусі...
Пам'ять про нашого головного редактора "Світлички" В. С. Миткалика живе й у наших серцях — його друзів, колег-журналістів, тих, хто з ним працював у ті нелегкі дев'яності роки, коли відбувалося становлення нашого першого і поки що єдиного українськомовного видання в Криму.
У нашій пам'яті він залишився чесним, толерантним, принциповим, працьовитим і талановитим керівником, творчою особистістю. Ми й понині згадуємо, як він у найскрутніші часи для газети (а вони, ті часи, тривають і понині!) кожного (!) місяця їхав до Києва і з виснажливого "ходіння по муках" чиновницькими кабінетами привозив нам, колективу, кошти для зарплати, для розрахунків за поліграфію, папір та оренду... Він знав, що на його листи-прохання надійдуть (заміть грошей!) сухі, казенні листи-відповіді з обіцянками або відмовами, які не нагодують сім'ї працівників редакції. А тому кидав усе і їхав сам і вибивав кошти, такі необхідні для нормальної роботи газети, для виживання колективу газети.
Це завдяки ініціативі й наполегливості нашого тодішнього головного редактора В. С. Миткалика почали виходити ще й три додатки до "Світлиці" — дитячий "Джерельце", молодіжний "Будьмо!" та спортивний "Кримспорт". Він ініціював, експериментував, він ризикував, шукав і впроваджував нові форми і методи. З великого, не зовсім зручного формату газети А2 ми перейшли на формат А3 — привабливіший і маневровіший для подачі матеріалів. При В. С. Миткалику перейшли на комп'ютеризовану систему видання газети — набір, верстка тощо.
Єдине, чого він не встиг зробити, — це придбати своє, власне приміщення для редакції. Це було в його планах, яким, на жаль, не судилося за його життя здійснитися. Може, колись і збудуться...
Багато доброго і світлого зробив для "Світлиці" В. С. Миткалик, і про це не соромно було б сказати на його ювілейному вечорі, коли б він жив... Але так судилося долею, що до цього дня — свого 60-річчя — він не дожив. Серце, переповнене болями і надіями на світле майбутнє єдиного українськомовного видання в Криму, не витримало надмірного навантаження. І 27 жовтня 2000 року розірвалося... В прямому смислі цього слова.
І все ж ми, окрім цього чорного дня для усіх нас, працівників газети, пам'ятаємо, що 29 липня — його день народження, що нині йому, Володимиру Сильвестровичу Миткалику, виповнилося б шістдесят...
У цей день ми зберемось усі разом, пом'янемо його по-шевченківськи "незлим тихим словом" — нашого доброго і славного колишнього головного редактора "Кримської світлиці", уявно запевнимо, що газета йде незмінним курсом — продержавницьким, — тим, який він разом з колективом обрав у дні становлення нашого українськомовного видання в зросійщеному Криму. Про газету та її добрі справи знають не лише в автономії та Україні, а й у близькому та далекому зарубіжжі — Росії, Польщі, Канаді, Америці, Австралії... Проблеми рідної мови, національної культури, єдності рідного народу, неподільності країни, а також проблеми підростаючого покоління — усе це в центрі уваги редакційного колективу. І цей курс — незворотний, непохитний, незмінний.
Ми пам'ятаємо тебе, наш славний друже, наш вірний товаришу і невтомний колего! Твої кращі ідеї — то й наші ідеї, твоя віра в світле майбуття — то й наша віра. І вічна пам'ять про Тебе, допоки ми живі!

Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури "КС" —
І УСІ "СВІТЛИЧАНИ".

Спікеру Кримського парламенту ГРАЧЕВІ ЛЕОНІДУ ІВАНОВИЧУ
Леоніде Івановичу!

Маємо нещастя потрапити в інфарктне відділення 6-ї сімферопольської міської лікарні. Разом з нами тут лікується ще 47 кримчан, "во благо" яких ви кладете всі свої сили в численних виступах у місцевих ЗМІ.
Між тим у 6-й міськлікарні Сімферополя вже який день відсутня будь-яка вода. Приміщення й досі не опалюються, а сьогодні вже 26 жовтня. Це конкретні приклади отого вашого "блага", яке обіцяєте нам зусібіч? Чи ж можна після такого "піклування" вам вірити?
Переконані, що владі вашій скоро кінець, бо ж ніде і ніколи, а вам це добре відомо як історику, вона не трималася довго за рахунок обману людей (згадайте хоча б свого класика — Ульянова-Леніна). І тоді не дай, Бог, вам опинитися в нашому становищі — буде гидко і соромно за ту владу, яку ви сьогодні уособлюєте...

Костянтин КУДРЯВЦЕВ,
інвалід І групи.
Володимир МИТКАЛИК,
головний редактор всеукраїнської газети "Кримська світлиця".
Віктор ОЛЬШАНСЬКИЙ,
ветеран праці.
м. Сімферополь,
6-та міськлікарня.
("Кримська світлиця",
27 жовтня 2000 р.).

ЦЕ ОСТАННІЙ журналістський матеріал В. Миткалика — він передав його у "Світлицю" з лікарні напередодні своєї смерті... Він навіть там боровся проти несправедливості буття... Смерть на сцені — це тепер стосується й журналістики — тільки СПРАВЖНЬОЇ... Але скільки ще долі треба смертей таких СПРАВЖНІХ людей, щоб отій владі-зраді, яка й досі жирує в парламентах, нарешті, справді настав кінець? Відповідь на це вічне українське питання, напевне, десь на небесах...
«Кримська світлиця» №31 за 28 липня 2006 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 08.07.2016 > Тема "Українці мої..."