Версiя для друку Обговорити в форумi

Якось на світанку погожого дня втомленою ходою верстав звивистий курний шлях подорожній. Його засмагле обличчя, припорошене сріблом літ волосся на голові та допитливі бездонні очі, здавалося, шукали найважливішу відповідь у його, сповненому пригод, житті.
У сумній задумі присів на узбіччі, поклав біля себе торбину з нехитрими пожитками, оперся вузлуватими руками на палицю та поринув у свій, тільки йому відомий світ дум, що широким пасмом обперезали усе його єство.
А шукав мандрівник, здавалося, просту відповідь на запитання у цьому суперечливому світі, де, як видається, не так багато залишилося доброго і смиренного. На чолі його глибокими борозенками мережились Правда й Кривда, Радість і Печаль, Пам'ять та Надія.
Надія! Ти та - котра завжди поряд зі мною і мною ж належно не поцінована. Недобачена, недорозказана, недочута й недовідчута. Тоді хто я для Тебе і ким Ти є мені? Чи можеш Ти напоїти зелом Любові спраглу мою душу?.. Прошу Тебе, розмовляй зі мною, розмовляй!.. Уже вкотре рій думок журливих кружляв хмаринками у прагненні знайти непросту відповідь…
Зітхнув старий, підвівся, оглянув своє стерте камінням взуття і незчувся, як звернув у занесений і неходжений степ. - “Багато бачив ти на своєму віку старий сивий степе, - мовив подумки, - й нема тобі ні кінця ні краю. А там, де ти золотим безсмертником і синьою волошкою переходиш в імлисту далечінь, зливаєшся з безмежним небом”.
Стояв і дивився вгору, звідки йому була дарована Милість пізнати Таїну Надії. Надії, котра окрилює. Надії, з якою ідуть крізь терни. Надії, котра зцілює.

Микола СОЛОНЕНКО,
ветеран військової служби

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 19.08.2016 > Тема "Душі криниця"