Версiя для друку Обговорити в форумi

Письменник і час

Нотатки про нову збірку поезій Володимира Лущана «Озимина»

Нещодавно у полтавському видавництві «Дивосвіт» вийшла четверта збірка віршів Володимира Лущана «Озимина». Як і в попередніх поетичних книжках «Степ», «Ковила», «Небокрай», у ній кожен твір – не просто оригінальне полотно, майстерно змальоване, а своєрідна молитва. Таке враження, що його ліричний герой стоїть навколішки перед образами і самовіддано шепоче чи виголошує молитви, а тільки для ньогоікона – то природа, велична, життєдайна, чарівна, з вражаючими краєвидами, пахощами, мелодіями. І на тому дивному обширі - людина з її переживаннями, радощами і печалями.
Принагідно завважити, що збірка відзначається свіжістю і неповторністю образів – вони лише його, Володимира Лущана. Це та традиція, яку він започаткував у попередніх своїх книгах і зберіг та примножив у «Озимині». Вона й названа за однойменним віршем.
Щоб не бути голослівним, трішки затримаю увагу саме на цьому творі, аби зрозуміти, чому та як автор молиться, взявши, як мовиться, в руку перо:
Тулився сніг щокою до ріллі,
Колючий вечір хмуро супив брови,
Край неба люльку скупо запалив,
Примружив мудре око загадково.
З’явився блідий місяць на межі,
Сипнувши жменю зір по темнім небі.
Хисткий мороз під весну зубожів,
Та все ж хапав за пальці без потреби…
Отак і вимальовується на тлі зимового поля образ хлібороба, господаря степу, який вийшов глянути та пересвідчитися – як там його озимина. І, зрозуміло, про себе він молився, аби з нею все було гаразд - бо то надія та сподіванки на благополучне життя. Так завжди було у людей степу, трударів з діда-прадіда. Володимиру Лущану це близьке і зрозуміле. Адже він сам родом із степняків – народився і виріс у селі Барвінівці на Запоріжжі, серед безмежних ланів, що розкинулися побіля берегів річки Верхньої Терси. У вірші «Цнота» він так завершує опис свого рідного краю:
Краса… Незаймані простори –
Мов наречена до вінця.
Ні, це не море, ліс чи гори –
Це степ без краю і кінця.
У творах автора степ оживає, нуртує, зачаровує. Кожен поетичний образ – то диво, відкриття. Він малює величну картину буття, до того ж не статичну, а рухливу, що весь час змінюється. Точніше буде сказати – то така собі кінострічка, яка прокручується в уяві. І наповнює душу величчю, гордістю, любов’ю і радістю до світу та людей. Бо то образ Батьківщини, витканий дбайливо дібраними словами, мов різнобарвними нитками. Він проглядається у кожній деталі. Скажімо, у вірші «Березень» відчуваємо, як «уже посвистує синиця, і день росте, як той школяр». Або у вірші «Просто літо» - «стелився день, як вишитий рушник, в проміннях сонця посміхалось літо». І таких поетичних знахідок у Володимира Лущана безліч. А хіба не дивина у вірші з алегоричною назвою «Шибеник»:
Гойдавсь на клені вітерець.
За мить подріботів подвір’ям,
Побавився пташиним пір’ям,
Потім все кинув. Під кінець
Ліг біля двору на колоду,
Мов причаївся в холодку.
Бешкетник вдачу мав легку,
Та й став чекати на негоду.
Не можна без захоплення читати і його поезії «День», «Пані», «Стежка», «Таїна», «Вінниччя», «Хата» тощо. Проте автор не обмежується лише поетичним описом степу, на просторах якого виріс і формувався як поет. Він бачить прекрасне у всьому і скрізь. Не менш привабливим постає у його творах природа Полтавщини, на теренах якої він нині мешкає. Навіть сльота у його рядках зачаровує. У вірші «В межиріччі» автор ніби хоче переконати, що, як мовиться, у природи немає поганої погоди, а тому все, що робиться з ласки Божої, слід сприймати як належне, як дар чи благодать.
Як начебто овець отару
Зігнав вітрець хмаринки в хмару
І нею сонце затулив.
А згодом десь аж від Сули
Загуркотіло, й блискавиця
Метнулась небом, як жар-птиця…
…І негода,
Немов відчувши насолоду,
Вперіщила, як батогом,
Дрібним дощем над сивим Пслом.
Автор не обмежується описом усіх принад природи, а намагається філософськи осмислити дійсність, історичні події, які так чи інакше впливають і на сьогодення, на життя кожного українця. І це закономірно. Поет не може лише захоплюватися краєвидами, його тривожить і хвилює все, що відбувається навколо. Його покликання втручатися у хід подій, допомагати людям розібратися у їхніх хитросплетіннях. Така вже доля поета – бути і порадником, і наставником, і критиком, а нерідко й поводирем. І це пробивається у його вірші «Запорожці»: «Тільки ваше коріння в землю міцно вросло. Не одне покоління козаками було». Тим самим він нагадує землякам, що вони як нащадки запорожців мають берегти їхню славу і для майбутніх поколінь. У вірші «До витоків» Володимир Лущан підкреслює велич Богдана Хмельницького, який зумів згуртувати народ супроти поневолювачів, водночас зазначає:
В одному лиш твоя провина,
А, може, і великий гріх,
Що після себе свого сина,
Сказати, майже ще – дитину,
За гетьмана лишив на сміх.
Як наслідок, «і розбрат загубив державу, лишивши на поталу славу, яку так тяжко здобував». Цей твір – ніби нагадування для сучасних керманичів України, які ще продовжують ганебну практику призначати на державні посади своїх кумів, братів, дітей, друзів, скубуться за булаву, забуваючи про нагальні потреби українців. Адже головними критеріями владоможців мають стати патріотизм, професіоналізм, порядність. Про це чимало балачок, а на ділі - на посадах багато людей, які віддані не народу, а своїм начальникам…
В цілому збірка «Озимина» - ще один вагомий творчий здобуток Володимира Лущана, який свідчить про те, що в українську літературу прийшов непересічний поет. І є сподіванки – він ще не раз порадує читачів своїми витонченими поетичними образами та майстерним зображенням сьогодення у всьому його розмаїтті.

Віктор СТУС,
член НСПУ, заслужений журналіст України, заслужений журналіст АРК

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 30.09.2016 > Тема "Душі криниця"