Версiя для друку Обговорити в форумi

Перед нами добірка віршів одного з найталановитіших поетів сучасної України. Михайло Плосковітов народився у с. Шереметів Пулинського району Житомирської області. Після школи проходив строкову службу в армії у м. Києві. Закінчив Житомирський педагогічний університет ім. І. Я. Франка. Працює вчителем в Пулинській ЗОШ І–ІІІ ст. Друкувався у місцевій пресі, журналі «Дніпро», міжнародному альманасі «Склянка Часу», «Антології сучасної поезії та новелістики», є автором колективного збірника поезії «Мислити і жити Українно» та ін. Поет є автором вже двох книг: «Вона кохає» та «Зима твого літа». Авторську сторінку Михайла Плосковітова на сайті Клубу Поезії журналу «Дніпро» можна знайти за посиланням: http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=11834
Вірші Михайла Плосковітова, як і все справжнє в цьому світі, не потребують особливих представлень. Їх варто лише почати читати - і перед вами відкриється світ, який багато хто з нас розучився помічати серед сірості буднів, під тиском бід, що спали на наші голови за останній час. Вірші пана Михайла в цьому сенсі є порталом, який відкриває нам шлях у вимір, де ми раптом усвідомлюємо, що наші почуття мають крила, що ті крила легко підносять нас над нашими напастями, над лихоліттям наших випробувань. Злет тих крилатих почуттів, їх чистота, щирість, яскравість, відкриває перед нами неосяжні горизонти нашої часто занедбаної душі, повертає нас до себе істинних. Тож, шановні читачі, – розкривайте крила!

Михайло ПЛОСКОВІТОВ

Сину мій

Лампадка палає, мов крапля страшної війни.
В долонях у матері фото, осколком пробите.
Ох сину, мій сину, тепер ти приходиш у сни.
Скажи, мій герою, а як тепер матері жити…

Ще вчора ж малим був: ганяв на подвір’ї худий,
Тобі до синця прикладала холодний червінець.
Я так берегла тебе, рідний, від зла і біди,
Від грішного слова і навіть від збитих колінець.

Озвися до мене… озвися. Чому ж ти мовчиш?
Ти виріс, мій сину. Дитинство уже відбулося.
Давно порудів на подвір’ї зелений спориш,
і куля холодна твоє обпалила волосся.

Ти мав би ще жити: пишалися б донька й сини.
Від міни загинув за мене і за Україну.
А я так хотіла сховати тебе від війни,
Та не вберегла… не сховала. Пробач мені, сину.

Ховали Героя

Виносили сина – а яблуні гупали літом
На землю прогріту, на лаву, де спокій приліг.
Ховали Героя – хилилися голови й віти,
Прощально стогнав під ногами кленовий поріг.

Гуділа машина. Ішли побратими та люди.
Жінки голосили і плакав дідусь у літах,
А щось, наче камінь, давило на горло, на груди…
Скрипіла машина й дорога далеко-свята.

На цвинтарі тиша, на купці стужавіла глина,
Салют…і віночки… і літери – мов золоті.
І змучений батько, упавши на хворі коліна,
Від горя заплакав уперше в своєму житті…

Хата

Хато, ти залишилася пусткою?
Двері впали, в рамі скло, мов ніж.
Стріхою, мов вицвілою хусткою,
На планеті кинуто мовчиш.

Ще ж недавно тупотіли ніжки тут,
Бігли в сад, до лісу, до води…
Ще ж недавно над столами й ліжками
Усміхалися з ікон діди.

Нині ти плечем розбитим хилишся
В зарості дурману й лободи,
Й на причілках, на запалих вилицях,
Зо старих вишень зостався дим…

Хато, ти залишилася пусткою,
Час не оглядається назад.
Білою, загубленою хусткою
Гине у чіпких колючках сад.

Й на городі будячиння хрускає:
Діти – в місті, між фантазій, між…
Хато, що залишилася пусткою,
Чи комусь ти в пам’яті болиш?

Недаремно

Даремно ти про себе нагадала
У прохолодну спізнену весну.
Ну от, я не доріс до ідеалу …
Хоча сьогодні, певно, не засну

Й гортатиму сторінкою сторінку,
Й теплітиме щоразу між ребер,
А, бач – не зміг любити іншу жінку,
Бо… зовсім не нагадує тебе.

А й ти для себе пари не зустріла,
Красива, наче яблуня цвітеш.
Весна іде, летять Амура стріли,
А ми… У нас лиш іскри від пожеж…

Хоч ні… все ж недаремно нагадала
Про себе у заквітчаній весні.
Від спогадів так тепло-тепло стало
І пам’яті, і серцю, і мені.

Ти, осене…

Ти, осене, зітхаєш у кутку
Вікна мого, на теплім підвіконні.
Поворожи на мідному листку,
Чи – ось тобі мої важкі долоні.

Поворожи, а в очі не дивись,
Який там блиск… одна чужа самотність.
Хіба що залетить в кватирку лист –
Ото й усі мої незвані гості.

Розкинь для мене жовтими таро
Із тих берізок, що стоять, мов дами.
Вони ще вчора в ніжнім болеро
Кружляли із північними вітрами…

Розкинь на краплях – то магічна мить,
Або хоч ти приходь до мене в гості,
Можливо нам обом переболить...
Твій давній дощ й моя гірка самотність.

У небі

Літо і вечір у вікнах лишили сліди,
Чубчиком білим до скла притулилася гілка.
Небо ще тепле, по ньому ніхто не ходив,
Хрестиком вишиє місяць закоханим зірку.

Ніч темноока, жар-птиці нап’ються води.
Щастя як диво, і звідки воно узялося…
Вишнями пахне – вітрила напнули сади,
І на подушці ще пахне твоє так волосся.

Плечі солодкі, на груди твої табунцем
пальці вляглися мої від солодкої втоми.
Я на добраніч цілую смагляве лице,
знявши з обличчя волосся густе, мов солому.

Спи ще, віднині ділитимемо все на двох:
ковдру і капці, варення і… зорі, що висять.
Небо ще тепле, по ньому ступатиме Бог,
По візерунках, що хрестиком вишиє місяць.

Світло моє

А як було темно… А ти мені стала за світло,
Хоч битий вітрами я висох на тонкі гілки.
І серце моє стрепенулося, серце розквітло,
Коли ти торкнулась рукою моєї руки.

А як було важко, а ти – віднайшла мені віру.
Хоча й не питала, чи є хто, чи сплю нині з ким.
Бо ж очі у мене давно не блакитні, а… сірі,
Бо й очі зневірюються, як і чоловіки.

А як було гірко: і зливи, і віхола, й вітер –
Любистком стелила і медом мастила вуста.
Без тебе я міг гілочками безлистими тліти,
Бо що моє щастя до вчора – заскубаний птах.

Бо ж так було зимно, а ти в мені вишила квіти,
Які ані град, ані заздрість людська не поб’є…
Спасибі тобі, моє світло, за щастя горіти,
Спасибі тобі, що ти є. Що ти є. Що ти –
Є.

Вона
 
Вона особлива. І що в мені тільки знайшла?
Ні грошей в кишені, ні краплі дворянської крові,
Якби ще хоч крила, а так… лиш пір’їнка з крила,
Й тату на зап’ясті - «У світі так мало любові».

Вона незвичайна. Так руку кладе на плече,
Що й втома – не втома, і східці в будинок – не гори.
А там, де ще вчора пекло, – відтепер не пече,
І там, де ще вчора мовчало, рядками говорить.

Вона – неймовірна. Ті очі, і хвиля повік…
Принесла у зиму мою квітом пещене літо.
І хоч проти мене і людство, і статус… та й вік,
Я хочу із нею ще б раз в небеса полетіти.
 
Від весни

І що мені лишилось
від весни?
Вишневий квіт,
верби зелені дреди?
Бджолиний танець,
вимащений медом,
І вечори,
що згасли,
мов сірник.

А що мені лишилось
від весни?
Твоїх долонь зірки
тремтливі, ніжні?
Чи сповнені любов’ю
дні у тижнях,
Чи тихий-теплий голос твій
сумний?

Чи карі очі?
Але ще – дощі…
Кульбаби пух,
бузку щоденні втрати
І те,
як захотів поцілувати
Я
родимку
у тебе на плечі…

А..? Ні!

І що тепер, коли до нього звикла,
Коли про нього всі твої думки?
А він, бач, з тих, хто взяв і вимкнув світло,
І не подав у темряві руки.

Не зникнув біль. Обридли друзі, люди.
Геть остогидли всі чоловіки…
То все любов: когось – від сну розбудить,
Комусь у грудях витопче квітки.

Таке життя: то б’є тебе, то гладить,
А нам іти по ньому до кінця.
Де є любов, там тихо ходить зрада,
Шукаючи слабинку у серцях.

Такий цей світ. Хиткі у ньому сходи.
Ніхто не знає від розлук рецепт.
Ще Соломон казав: «Усе проходить…»
Мільйон людей переживають це.

Цінуй себе! Тобі це точно вдасться.
Думки про нього – мов зболілий нерв.
Люби життя – у ньому безліч щастя,
Яке тебе ніяк не обмине.

Вишнею

За літом коротким все глибше синішають далі,
Над маковим цвітом затихли сюїти джмелів.
Оздоблені в золото, перші свої медалі
На груди широкі ясен статечний одів.

І топчуться дні на обвітрених спекою мітлах,
В підкачаних аж до колінець дитячих штанцях,
Так дивно - за літо - удруге вишня розквітла,
І мов нареченій - світлість їй так до лиця.

То часто буває: тебе віднаходжу у віршах
Чужих, бо про тебе, здається, все рідше пишу,
У них ти для мене - чи неповторна, чи інша?
А я втратив шарм, позбувся свого куражу .

А правду говорять - любов не стає колишньою ?
А завше вливається в осінь листком золотим?..
Так хочеться часом стати чиєюсь вишнею,
Щоб хоч під зиму, під зиму ще раз… зацвісти.

Ненароком

Все ближче осінь
і до серця й тіла -
відбитками
по жовтих кленах.
Чубата вишня майже облетіла,
А як вона цвіла
цей рік
шалено…

Не прижилася,
підсихає мирта,
садок прогнув товсту
поважну спину.
Немов валізи,
дві сусідські скирти
Гарячий липень
за городом кинув.

Частіше в небі
хмара
бродить соком
В димки городні,
що бредуть із тилу
Чомусь ще з літа…
Може, ненароком?
У душу осінь листу
натрусила.

Інша осінь

Та
осінь
не лишилася в саду –
Димком гривастим
вибилась у зграю.
Влилась дощем
у бороду руду
Дороги,
що півнеба підпирає.

Проникла
в жовті кола парасоль
Старих дібров,
захоплених журбою.
Зіграла.
Ще.
На біс.
Останню роль,
І розвела нараз.
Мене з тобою…

Кохана осінь.
Душу відведу
У білих віршах,
зруйнувавши строфи…
Лиш зараз
інша осінь
у саду,
Несхожа на торішню…
Анітрохи….

Самотність

Схлипує вітер. Відлига ламає кості.
Ночі зимові, а дощ де-не-де пролітає.
Часто до мене в гості приходить самотність,
Сяде на кухні, навпроти, наллє собі чаю.

Мовчки говорить. У неї свої «лав сторі»:
Літо змалює, гарячі колінця у стебел,
Квіти строкаті та вікна осінні, хворі…
Десь аж за північ мені нагадає… про тебе.

Сну ані краплі, краплі хіба що в зіницях.
Хлипає вітер, а спогад у ніч витікає.
Я і не встигнув голосу твого напиться,
Може, хоча б у відлигу про мене згадаєш.

Дощ перестане іти о годині шостій,
Ранок почнеться дзвінками червоних трамваїв.
Я відтепер чекаю самотність у гості:
Кожного разу про тебе вона нагадає.

Про Вас

Лапатий сніг один танцює.
Вальс.
В грудневі дні, у міжморозній тиші.
Скупі рядки не схожі так на вірші,
але пишу, бо думаю.
Про Вас.

Недавно ж осінь бавилась
листком.
Горіли вишні, наче у пожежі,
І той годинник на високій вежі
відстукував,
мов Панна
каблучком.

За Вами йшов,
а в серці – мов струна.
Ніяковів. І не зумів спитати,
Про те, як незнайому Панну звати,
Й чому вона самотня і сумна…

Листок торкнувся
до мого чола,
Ті очі.
Мить,
і зникла незнайомка,
Дзвінка струна, що так бриніла, тонко
із осені у зиму перейшла.

І досі лину в той
осінній сад,
Де замість листу сніг летить
грудневий.
О кароока Незнайомко… Де Ви?...

Вальсує садом тихий снігопад.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 21.10.2016 > Тема "Душі криниця"