Версiя для друку Обговорити в форумi

І голка випала з руки…
Чи буде в ній іще потреба?
Та закричали не круки –
То солов'ї лоскочуть небо.

Такими рядками я розпочала свій вірш шість років тому – щойно дізналася, що не стало Віри Сергіївни Роїк. Так само, як не викласти у віршах наукове дослідження, повноцінно не висловити прозою сильні емоції, для яких більше пасують не слова, а крик, плач чи щось подібне.
Але у даному випадку я цитую не себе любу – нагадав мені колись написане і забуте Олександр Польченко, що відштовхнувся у своєму виступі на вечорі пам'яті знаменитої вишивальниці від другого рядка – чи буде і після неї потреба у голці, що випала з рук, чи є кому її підхопити?
Про це – мої роздуми у зв'язку з бієнале, заключний етап якого стартував 14 жовтня, на Покрову, у Кримському етнографічному музеї. Він має назву «Візерунки на полотні», а в іншому варіанті – «Східно-слов'янські візерунки».
І тут вже не виникало сумнівів: є кому продовжувати улюблену справу Віри Сергіївни! Це і її учениці, і шанувальниці, і ті, хто йшов іншою стежиною, але теж мимо калини і соняхів, що є яскравими прикметами нашої Батьківщини. А в тому, що на догоду сучасній політиці «українське» перетворилося на «східно-слов'янське», можливо, є і свій резон – формально це розширило географію учасників бієнале, хоча його душею, звичайно ж, залишилося українське декоративно-прикладне мистецтво. Залишилося, тому що більше за інших люблять вишивати саме українки, це у них – від матері і бабусі, від квітучої, розшитої оксамитовими килимами землі.
Участь у бієнале, що носить ім'я Віри Роїк, взяли 33 вишивальниці з 10 міст і районів Криму, вони надали на виставку-конкурс понад 100 робіт. І навряд чи тому, що, аніж томитись від безділля, краще зайнятись рукоділлям, як радить вишитими буквами авторка однієї з робіт, а тому, що хотіли поділитися своєю любов'ю до прекрасного, прагненням самовираження, самоствердження на цій землі.
Ознайомитися з працями і віддати свій голос за ту, що найбільше сподобалася, аби її авторка могла розраховувати на приз глядацьких симпатій, можна до 11 листопада, коли бієнале завершуватиметься і підбиватимуться підсумки. Приємно було дізнатися, що відзначених учасників буде переважна більшість, оскільки змагання проводитиметься у 7 номінаціях, де ще й визначатиметься по 3 переможці.
А під час урочистого відкриття майже всі промовці згадували Віру Сергіївну: і ті, хто її добре знав, і ті, для кого вона – просто легенда. Не згадали її хіба що представник білоруського товариства та депутат «держради» пан Жилін, у якого була своя звична «мелодія на полотні» - він наголосив на спільному слов'янському корінні та синтезі культур, хоча люди, реально близькі до культури, знають: цінність не стільки у спільнослов'янському, скільки в окремішньому, національному. Бо хіба скаже хлопець своїй нареченій: ти мені дорога тим, що у тебе багато спільного з іншими дівчатами: бюст, довге волосся, високий тембр голосу… Ні, він назве її єдиною, незрівнянною, неповторною, якої немає більше у світі. А розмови про пресловуте спільне коріння – це та ж сама тема «русского мира» - ми ж усі єдині, однакові, тому і країна має бути одна – Росія…
А для музейних працівників важливе не спільне – в ім'я розмивання національного, а наслідування і збереження традицій, що були взяті за основу творчості і мають особливості навіть на регіональному рівні. Так, фахівцю не сплутати стиль львівський, полтавський, гуцульський, тернопільський тощо і не зрозуміти, чому з них треба варити спільну кашу, як, скажімо, з пшона, рису і гречки в одному казані.
Запитую про враження від бієнале у Вадима Михайловича, сина Віри Роїк. Воно - позитивне, але хотілося б мати можливість більше дізнатися про авторів робіт, бо на табличках немає навіть повного імені.
Далі розмова перекинулася на минуле, оскільки ми вже знайомі років 15, а про Віру Сергіївну вперше я писала ще у 1994 році.
- Вадиме Михайловичу, всі захоплюються Вашим ставленням до матері. Це і урок для інших, і величезний внесок у збереження культури українського Криму, і, я б сказала, пропагандистський подвиг, бо, якби не Ваші ініціативи, хіба б відбулося нинішнє бієнале? Хто Вас цьому навчив? Мати?
- Не сказав би. Просто переді мною був приклад батька, його сповнене любові, поваги і толерантності ставлення до матері. Він завжди рахувався з її думкою, коли вона наполягала, поступався, ніколи не доходило до сварок. Можливо, тому, що після контузії мати була слабою, а можливо, це був його життєвий принцип, оскільки так само шанобливо він поводився і з тещею, моєю бабусею, Лідією Еразмівною. Тож я і сам по-особливому ставлюся до жінок – як до особистостей більш тонкої душевної організації, котрих дуже ранять образи, що завдають їм чоловіки, і це позначається на благополуччі усієї сім'ї. А навчала мене мама передовсім любові до книги, що теж певним чином вплинула на моє виховання, та любові до музики – до контузії вона добре грала на піаніно, а потім продовжувала грати однією лівою рукою, в голодні воєнні роки навіть викладала дітям музику.
- Коли на Вашій пам'яті в домі вперше заговорили про вишивку?
- Мені було років 5, коли чув, як мама дорікала бабусі через те, що та обміняла її вишивки на харчі, а бабуся її заспокоювала, говорила: вишиєш іще. І дійсно, мама вишила не сотню і навіть не тисячу – більше - рушників, серветок, килимків та інших найрізноманітніших виробів. А коли після контузії відібрало праву руку, почала вишивати лівою, хоч на перенавчання було витрачено навіть не місяці, а роки. Так потім і вишивала все життя і тоді, коли функції правої руки практично відновилися.
Вадим Роїк – відома в Криму людина. Свого часу він очолював найбільше тут будівництво – реконструкцію аеропорту «Центральний», пізніше очолив групу, що вирушила з аналогічною метою на Кубу, був керівником Кримської територіальної агенції повітряних сполучень, обирався її президентом. Тож важко було не поцікавитися, яку роль відіграла матуся у виборі ним професії, його становленні як фахівця і керівника, що очолював тисячні колективи.
- Сама творча людина, мама хотіла, щоб я був музикантом, але я мав інші нахили, і вона змирилася. Я і тут стиль поведінки запозичив у батька, який нікому нічого не нав'язував, міг поступитися у другорядному, але відстоював те, що вважав принциповим. Це у нього я навчився будувати стосунки з людьми, що завжди виручало мене в роботі.
- Для Вас і для нас є дуже важливим увічнення пам'яті Віри Сергіївни, яким в ідеалі Ви бачите результат спрямованих на це зусиль?
- Моя мрія – бачити її пам'ятник на вулиці Гоголя у Сімферополі з вишиванням в руках, а також бюст, встановлений біля Етнографічного музею, хоча розумію, що сьогодні це нереально. Але не можу не подякувати усім, завдяки кому стали можливими і ті заходи, що відбуваються. Це – керівництво бібліотек ім. О. Пушкіна та І. Франка, де щороку відзначаються день народження і день пам'яті мами, а також директори Етнографічного музею, музею «Таврида» та музею міста Сімферополя, котрі завжди були на нашому боці. Те ж саме можу сказати і про міністра культури Арину Новосельську, в щирій зацікавленості якої не маю жодних сумнівів. А ще мрію про видання альбому вишивок і візерунків, створених мамою. Вже маємо і його макет. Дуже б хотілося, аби держава допомогла здійснити цю досить реальну мрію.
Потім разом з Вадимом Михайловичем ми переглянули макет альбому, і я в черговий раз подивувалася необмеженим можливостям людини, її рук, а ще – тій великій силі і владі, які має справжнє мистецтво – воно відчиняє двері і серця, двері навіть тих кабінетів, до яких, здавалося б, не підступитися, і серця, що мали б бути одягненими в броню по відношенню до рідної землі Віри Сергіївни, тож і до неї самої.
- Але ж щоб не згасло вже започатковане, треба, як то кажуть, постійно тримати руку на пульсі, - зауважую між іншим.
- Доки я живий, буду робити все, що в моїх силах, - запевняє мій співрозмовник.
А я тим часом думаю про внучку Віри Сергіївни Марину та правнучку Аліну, яких теж долучила майстриня до своєї улюбленої справи, і чомусь ніскільки не сумніваюся, що хтось із них неодмінно візьме на себе роль берегині вже закладених традицій і в майбутньому.

Тамара СОЛОВЕЙ
м. Сімферополь

На фото: Вадим Михайлович Роїк (у центрі) з учасницями бієнале ім. Віри Роїк
***
(Фоторепортаж В. Качули з відкриття бієнале – на Фейсбук-сторінці «Кримської світлиці»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 21.10.2016 > Тема "Душі криниця"