Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4442)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4115)
Українці мої... (1657)
Резонанс (2107)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1842)
Крим - наш дім (1022)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (305)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (201)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…


ДАР╤Я В╤КОНСЬКА: В╤Д «РАЙСЬКО╥ ЯБЛ╤НКИ» ДО ЗБ╤РКИ «ЗА СИЛУ Й ПЕРЕМОГУ»
Наче досв╕дчений х╕рург, вона препару╓ укра╖нське тло, аби укра╖нц╕ позбулися тих негативних рис...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #8 за 20.02.2004 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#8 за 20.02.2004
"МОЄ СВЯТО ЧОРНОБРИВЕ..."
Володимир Панченко.

Г. З.
Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася меніТакою гарно-молодою
[І] прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за...
І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
Літа мої молодії,
І передо мною
Ніби море заступають
Широкії села
З вишневими садочками
І люде веселі.
І ті люде, і село те,
Де колись, мов брата,
Привітали мене. Мати!
Старесенька мати!
Чи збираються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у старої,
Погуляти просто,
По-давньому, по-старому,
Од світу до світу?
А ви, мої молодії
Чорнявії діти,
Веселії дівчаточка,
І досі в старої Танцюєте? А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними - голубими,
І досі чаруєш
Людські душі?
Чи ще й досі
Дивуються всує
На стан гнучкий?
Свято моє!
Єдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,
Діточки-дівчата
Й защебечуть по своєму
Доброму звичаю,
Може, й мене нанароком
Діточки згадають.
Може, яка і про мене
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив...
Та й більше нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся Богу.
(Друга половина 1848, Косарал).

Восени 1848 року на острів Косарал прибула на зимівлю Аральська описова експедиція. На одній із шхун був і "рядовий Шевченко", поет-бунтар, висланий царем до Сибіру за "стихи возмутительного содержания". Позбавлений права писати й малювати, він відбував свою десятилітню солдатчину. "Сон" і "Кавказ" цар Микола простити не міг.
Втім, навесні 1848 року Тарасові Шевченку пощастило: в Орській фортеці він познайомився з капітан-лейтенантом Олексієм Івановичем Бутаковим, дослідником Аральського моря, начальником експедиції, - людиною благородною і незалежною. Експедиції був потрібен художник. За клопотанням Бутакова Шевченка включають до її складу...
На засланні поет тужив за волею, за рідною Україною. Нудьгу й безнадію він переборював силою духу, знаходячи відраду в слові, яке полегшувало біль, дарувало відчуття внутрішньої свободи. Не раз пригадувалися поету "колишнії случаї", являлися дорогі обличчя...
Там, на Косаралі, з поетової туги, з мук його перейнятого ніжністю серця вичакловується одна з найкоштовніших перлин україн-ської любовної лірики - вірш-моління, адресований тій, чиє ім'я сховано за двома літерами - "Г. З.".
Г. З. - Ганна Іванівна Закревська, "Ганна вродлива", як назвав її в одному з листів Шевченко. Маріетта Шагінян, яка дослідила загадку криптоніма, стверджує, що це було "справжнє, єдине кохання" Тараса Шевченка: "все раніш пережите є немовби прелюдією, а все пізніше - немовби логічним його наслідком".
Під час своєї першої подорожі по Україні (а було це в 1843 році) Тарас Шевченко разом з популярним тоді письменником Євгеном Гребінкою гостював у старої поміщиці Тетяни Густавівни Волховської, в її маєтку в селі Мойсівка, що на Полтавщині. 82-річна вдова дійсного статського радника, вона двічі на рік влаштовувала гучні бали, на яких грав домашній оркестр, співав хор. Була вже сліпа, але, як і раніше, любила веселе товариство і квіти, отож у розкішному своєму будинку в січні і в червні збирала до двохсот гостей, вигадувала для них вишукані розваги. Грошей на все те не жаліла, жила на широку ногу, зовсім не думаючи про старість і борги...
Тоді, у Мойсівці, в червні 1843-го, Шевченко і познайомився з Ганною Закревською. Якою постала вона перед поетом?
Можливо, такою, як у романі польського письменника Єжи Єнджеєвича "Українські ночі"? "Щира українка, смаглява і по-дівочому гнучка, вона охоче носила національний одяг і співала пісні свого народу.
І цього разу вона була одягнена по-українському. Рукава її тонкої, сніжно-білої сорочки були вишиті барвистим шовком, золотом і сріблом. Шия і груди - обвішані кількома разками коралів і намиста.
Всупереч звичаєві українських дівчат, які прикрашали голову стьожками і квітами, вона перев'язала чоло тільки однією малиновою стьожкою і вплела в косу тільки одну вогнисто-червону квітку. Шовковий пояс обвивав її тонкий стан і клітчасту запаску, а червоні сап'янові чобітки зі срібними підківками доповнювали стрій.
Волосся в неї було темне, брови чорні, вигнуті, а очі сині аж чорні".
У сімнадцятирічному віці Ганна стала дружиною удвічі старшого за неї Платона Закревського, поміщика-підприємця, власника великого цукрового заводу. Шевченко згодом напише його портрет. Бундючне, самовдоволене обличчя, холодні очі... Траплялося, Платон Закревський сам шмагав на конюшні селян...
Ганною Іванівною Шевченко був захоплений. Їй тоді йшов двадцять перший рік. Молода мати двох дітей, вона чарувала своєю вродою багатьох.
Чи могло бути щасливим те поетове кохання?
Пізніше, вже на Косаралі, воно подарує йому хвилини солодких спогадів, переповнюватиме ніжністю й елегійною зажурою. До коханої жінки поет звертається подумки з найчистішими словами. "Моя єдиная", "воленько моя", "рожевая зоре", "мій покою", "моє свято чорнобриве", "моє серце", "доленько"... Він викликає з-за Дніпра її образ, благає долю подарувати йому, вигнанцю, короткий спалах щастя, - і диво збувається! Він мовби розмовляє з коханою в мить найвищої сердечної довіри. Згадує-розпитує про "старесеньку матір" і її "веселих гостей" (як тут не впізнати господиню Мойсівки і її бали!). Милується своїм "святом чорнобривим"...
І тільки одного разу промайне у вірші ледь вловима прикра тінь. Легкий, наперед вибачливий докір за кокетство, змішані з печаллю ревнощі чуються у запитанні, що вихопилось із косаральської далечі: чи й "досі чаруєш людські душі" своїми чорно-голубими очима? І тут же - насторожений погляд у бік галантних кавалерів і пересудливих дам ("Чи ще й досі дивуються всує на стан гнучкий?"). "Всує" - значить, знічев'я, просто так - зі світської нудьги.
На портреті Ганни Закревської, написаному Тарасом Шевченком наприкінці все того ж 1843 року, притягують до себе передусім очі. Вони справді незвичайні. Можна погодитися з М. Шагінян: "на жодному іншому з портретів Т. Шевченка... немає таких очей, нема такого повного, трагічного життя, такого слізно-ніжного, промовистого погляду, як на портреті Ганни Іванівни Закревської".
Шевченко-художник допоміг Шевченку-поету зберегти у вірші цю дивовижну гру чорного й голубого кольорів.
"Г. З". - вірш біографічно конкретний. Але біографічний момент в істинно художньому творі завжди відступає на другий план. Поетичне слово обов'язково несе в собі узагальнення. У хвилину високого натхнення воно стає, як писав Пушкін, "божественным глаголом". А значить - дарує естетичну насолоду, веде до найсокровенніших таємниць буття.
Цікаво буде згадати, що онуку Ганни Іванівни, Марію Гнатівну Закревську, любив Максим Горький. Їй він присвятив свого "Клима Самгіна". А Ніна Берберова написала про справді-таки унікальну долю Марії Закревської-Бенкендорф-Будберг книгу, назва якої промовляє сама за себе, - "Залізна жінка".
Несповідимі долі людські!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #8 за 20.02.2004 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1760

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков