Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2530)
З потоку життя (5626)
Душі криниця (3175)
Українці мої... (1408)
Резонанс (1405)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1606)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
З ЮВ╤ЛЕ╢М, КОБЗАРЮ!
Цього тижня в╕дсвяткував 80-л╕тн╕й юв╕лей ялтинський кобзар Остап К╕ндрачук.


ЗГАДАЙТЕ У ВАШИХ МОЛИТВАХ ЯРОСЛАВА ГАЙВАНЮКА…
Його чиста душа заслугову╓ на те.


ПАМ’ЯТЬ, ЯКА ПРОДОВЖУ╢ ЖИТТЯ
Про творч╕ здобутки В╕ри Серг╕╖вни Ро╖к пам’ятають не лише напередодн╕ юв╕лейних дат.


ПОМ’ЯНУЛИ ГУБАР╤В…
наш обов’язок – вшановувати й передавати дал╕ в майбутн╓ пам’ять про цих...


ВЕЧ╤Р ПАМ’ЯТ╤ В╤РИ РО╥К
У Вадима Михайловича Ро╖ка сьогодн╕ - день народження!




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #40 за 11.11.2016 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#40 за 11.11.2016
«А ТАЛАНТ НЕПРИБОРКАНИЙ, ДИКИЙ…»

7 листопада минуло 80 рок╕в з дня народження видатного укра╖нського письменника-ш╕стдесятника, актора та к╕норежисера – Миколи Степановича В╕нграновського.
Книжковий ресурс «Друг читача» - http://vsiknygy.net.ua/ - напередодн╕ юв╕лею розпов╕в про найв╕дом╕ш╕ поетичн╕ зб╕рки й прозов╕ твори Миколи В╕нграновського, як╕ найкраще характеризують його творчу манеру.
1. «Атомн╕ прелюди», 1962 р. Це дебют В╕нграновського на л╕тературн╕й арен╕. Першою ж доб╕ркою в╕н вразив як звичайних читач╕в, так ╕ критик╕в. Ця книга ╓ з╕бранням во╓дино думок людини, яка здатна мислити глобально ╕ не розмежовувати сусп╕льство за якимись критер╕ями.
2. «Сто поез╕й», 1966 р. Друга книга В╕нграновського репрезенту╓ його як л╕ричного поета. У зб╕рку ув╕йшли твори на р╕зн╕ теми, але л╕тературознавц╕ вважають, що найсильн╕шою ╖╖ стороною ╓ ╕нтимна л╕рика. 3. «На ср╕бн╕м берез╕», 1971 р. Експерти називають цю зб╕рку дуже особистою для автора. Твори Миколи В╕нграновського тут ще б╕льше ускладнилися ф╕лософським наповненням. Поет не побоявся в╕дкрити себе повн╕стю ╕ постати перед читачами таким, яким в╕н був у той час.
4. «Губами теплими ╕ оком золотим», 1984 р. Найб╕льш багатогранна зб╕рка В╕нграновського. Тут в╕н переходить в╕д спогад╕в про дитинство до житт╓вих реал╕й, перепл╕та╓ пейзажну л╕рику з ╕нтимною, ╕ робить все це дуже вдало. У ц╕й книз╕ л╕тератор створив св╕т, в якому можна по-доброму сумувати, думати ╕ заглядати в пота╓мн╕ м╕сця людсько╖ душ╕.
5. «Цю ж╕нку я люблю», 1990 р. В╕зит╕вкою ц╕╓╖ зб╕рки ╓ ╕нтимна л╕рика. Поету завжди добре вдавалось передати почуття ╕ переживання закоханих людей, але на цей раз в╕н перевершив самого себе. Кр╕м того, автор додав у книгу неопубл╕кован╕ ран╕ше в╕рш╕, як╕, за словами експерт╕в, значно вир╕зняються з-пом╕ж ╕нших р╕внем драматизму.
Микола В╕нграновський залишив п╕сля себе великий творчий спадок не т╕льки в поез╕╖, а й у проз╕. Ось його найв╕дом╕ш╕ твори:
«Перв╕нка» (пов╕сть), 1971 р. Це ╕стор╕я про звичайну селянську с╕м’ю, яка пережива╓ дуже важк╕ часи у во╓нний пер╕од. В╕нграновський показав, як розум╕╓ суть родинних ц╕нностей. Пов╕сть навча╓ д╕тей любов╕, в╕рност╕ ╕ в╕дданост╕.
«С╕романець» (пов╕сть), 1977 р. Цю роботу письменника найчаст╕ше розбирають школяр╕ на уроках укра╖нсько╖ л╕тератури. Под╕╖ розгортаються навколо маленького хлопчика ╕ вовка, якого той стара╓ться доглядати. Дуже чутт╓ва пов╕сть, яка здатна викликати щир╕ переживання нав╕ть у доросло╖ аудитор╕╖ читач╕в. Д╕тей вона навча╓ сп╕вчуттю ╕ небайдужост╕.
«К╕нь на веч╕рн╕й зор╕» (пов╕сть), 1986 р. Одна з найб╕льш ф╕лософських прозових роб╕т В╕нграновського. Автор постарався в одному твор╕ по╓днати минуле ╕ майбутн╓.
«Северин Наливайко» (роман), 1996 р. Найв╕дом╕ша ╕ наймасштабн╕ша прозова робота В╕нграновського. Письменник узяв за основу ╕стор╕ю славетного козака (а п╕зн╕ше гетьмана), який не зм╕г встояти перед красою мило╖ укра╖нки. Це роман про любов до ж╕нки ╕ до Батьк╕вщини.
Будучи усп╕шним поетом ╕ проза╖ком, Микола В╕нграновський реал╕зув себе ╕ в к╕но. В╕н взяв участь у чотирьох ф╕льмах як актор ╕ був режисером 14 ф╕льм╕в.
***
У 2012 роц╕ сво╖ спогади про М. В╕нграновського опубл╕кував у «Кримськ╕й св╕тлиц╕» наш незабутн╕й Данило Андр╕йович Кононенко, котрий мав нагоду познайомитися з ним ще 1963 року. Поверта╓мо читач╕в до т╕╓╖ знаково╖ публ╕кац╕╖.

«ВИСОКИЙ, КРАСИВИЙ, А ТАЛАНТ НЕПРИБОРКАНИЙ, ДИКИЙ, ЯК СТЕПОВИЙ В╤ТЕР У БУДЯКАХ...»

Микола В╕нграновський... ╤м’я цього видатного поета, автора багатьох книжок поез╕й ╕ прози сто╖ть в одному ряду з такими св╕тлими ╕менами, як ╤ван Драч, Л╕на Костенко, ╤ван Дзюба, ╢вген Гуцало та ╕нш╕. Це ж вони на початку 60-х рок╕в минулого ХХ стол╕ття були засп╕вувачами нового напряму в наш╕й нац╕ональн╕й л╕тератур╕, котрий згодом було названо «рухом ш╕стдесятник╕в». А «зелене св╕тло» цьому нестримному ╕ невтримному оновлюючому руху талановито╖ л╕тературно╖ молод╕, чи╖ твори й понин╕ змушують трепетати наш╕ серця, дав великий роман╕ст, Майстер Слова Павло Загребельний на стор╕нках «Л╕тературно╖ Укра╖ни» (тод╕ «Л╕тературна газета»), який у 1961-1963 роках працював на посад╕ головного редактора ц╕╓╖ письменницько╖ газети.
Ось як Павло Архипович згадував про св╕й прих╕д на керування «Л╕тературною газетою» у книз╕ роздум╕в «Думки нарозхрист» (видавничий д╕м «КМ Academia», Ки╖в – 1998):
«Мене тод╕ (на початку 60-х рок╕в. — Д. К.) послав Гончар редакторствувати в «Л╕тературну газету» (так називалася ран╕ше нин╕шня «Л╕тературна Укра╖на»). (Олесь Гончар у 1959-1970 рр. був головою Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни – Д. К.). ╤нструкц╕й ╕ побажань жодних (Гончар не любив доктринерства), т╕льки одна фраза: «Набридли вже «оц╕ людц╕»! Р╕ч у т╕м, що тод╕шн╕й редактор газети, привезений з╕ Львова для «п╕дняття ╕дейного р╕вня» письменницько╖ газети, буквально не злазив з трибун вс╕ляких збор╕в ╕ нарад, ╕, знай, громив ╕деолог╕чних противник╕в, називаючи ╖х «оц╕ людц╕». Невдовз╕ вс╕ вже так його й звали «оц╕ людц╕», а газета, зв╕сно, не кращала, а ледве живот╕ла.
Гончар не м╕г мен╕ сказати в╕дкритим текстом – «борись не з ╕дейними противниками, а з нездарами», — але я зрозум╕в ╕ без пояснень. Бо с╕м рок╕в сид╕в у редакц╕╖ журналу «В╕тчизна», познайомився практично з ус╕ма живими укра╖нськими письменниками ╕ з жахом переконався, що дев’яносто в╕дсотк╕в з них, як казав Михайло Зощенко, «еле грамотны».
Протиставити ц╕й темн╕й ╕ неписьменн╕й мас╕ треба було т╕льки щось особливе, неймов╕рно талановите, розумне, блискуче, зухвале. Я надрукував на ц╕лу газетну стор╕нку поез╕╖ Миколи В╕нграновського з його портретом: високий, красивий, а талант неприборканий, дикий, як степовий в╕тер у будяках».
Я пам’ятаю ту доб╕рку в╕рш╕в Миколи В╕нграновського, котра вийшла з таким неспод╕ваним заголовком: «З книги першо╖, ще не видано╖». Тод╕, в тому номер╕ «Л╕тературно╖ газети» за 7 кв╕тня 1961 року, я вперше й побачив у прес╕ ╕м’я ще незнайомого мен╕ поета Миколи В╕нграновського ╕ ознайомився з його в╕ршами. До того я уже перечитав силу-силенну в╕рш╕в р╕зних поет╕в – в╕д дуже давн╕х класик╕в – Шевченка, Лес╕ Укра╖нки, Франка до сучасних – Тичини, Рильського, Бажана, Малишка ╕ аж до наймолодших автор╕в к╕нця 50-х рок╕в – Тамари Колом╕╓ць, авторки першо╖ ц╕каво╖ зб╕рки «Прол╕ски» (1956 р.), Олеся Луп╕я «В╕нки юност╕» (1957 р.), Миколи Сома «Йду на побачення» (1957 р.) та ╕нших, котр╕ т╕льки-но ставали на л╕тературне крило. Я уважно стежив за л╕тературним процесом, бо й сам уже пробував в╕ршувати. П╕сля зак╕нчення в 1958 роц╕ середньо╖ школи мене запросили на роботу л╕тературним прац╕вником Кам’янсько╖ районно╖ газети на Черкащин╕. Я друкував сво╖ в╕рш╕ на стор╕нках газети, в╕дв╕дував заняття м╕сцевого л╕тературного об’╓днання, яким керував випускник Ки╖вського держун╕верситету журнал╕ст Андр╕й Белень. В╕н радив нам, початк╕вцям, б╕льше читати, стежити за новинками художньо╖ л╕тератури, переглядати «Л╕тературну газету». Я часто в╕дв╕дував книгарню, купував поетичн╕ зб╕рки як в╕домих автор╕в, так ╕ молодих. Багато з тих твор╕в мало чим в╕др╕знялися в╕д уже усталених норм ╕ художн╕х прийом╕в тод╕шньо╖ л╕тератури. В╕рш╕ першокнижник╕в переважно були традиц╕йними, не залишали глибокого враження. А от ц╕, поез╕╖ Миколи В╕нграновського, як╕ я прочитав у «Л╕тературн╕й газет╕», прямо-таки збентежили мою душу до сам╕с╕нького краю! Тако╖ хвилюючо╖, тако╖ експресивно╖ ╕ талановито╖ поез╕╖ я дос╕ не читав.
Пам’ятаю в редакц╕╖ пом╕ж пишучо╖ брат╕╖ та серед член╕в л╕тоб’╓днання т╕льки й розмов було, що про ц╕лу стор╕нку (!) в «Л╕тгазет╕» незвичайних в╕рш╕в ╕ за зм╕стом, ╕ за формою, ╕ за силою звучання. Минуло б╕льше п╕вв╕ку в╕дтод╕, а я й понин╕ бережу, як найдорожчу рел╕кв╕ю, той, уже пожовклий в╕д часу прим╕рник «Л╕тературно╖ газети» з чудовими поез╕ями Миколи В╕нграновського.
Серед мо╖х арх╕вних матер╕ал╕в ╓ й папка з надписом «Л╕тературна Укра╖на» Павла Загребельного», в як╕й збер╕гаються прим╕рники «Л╕тературки» з в╕ршами Миколи В╕нграновського, ╤вана Драча, Л╕ни Костенко, В╕тал╕я Коротича, ╤рини Жиленко тих, уже далеких, 60-х рок╕в. Десь «зачиталися» прим╕рники з доб╕рками в╕рш╕в ╢вгена Гуцала, Миколи Синга╖вського... «Л╕тературн╕й Укра╖н╕» час╕в редакторства Павла Загребельного, як на мене, то й понин╕ нема╓ альтернативи... На жаль, в т╕ роки бурхливого розвою нашо╖ молодо╖ нетрадиц╕йно╖ л╕тератури я з грудня 1961 року до вересня 1964 року служив в арм╕йських лавах. ╤, звичайно, був дещо в╕д╕рваний в╕д л╕тературного життя. Але, в м╕ру ситуац╕йних можливостей, я все ж таки намагався бути в курс╕ под╕й.
А ще дуже завдячую дол╕, що в травн╕ 1963 року мен╕ пощастило на ц╕лий м╕сяць в╕д╕рватися в╕д арм╕йсько╖ служби ╕ побувати на сем╕нар╕ молодих л╕тератор╕в Укра╖ни в Одеському будинку творчост╕ письменник╕в. Кер╕вниками сем╕нару були Володимир П’янов, Борис Буряк, Григор╕й Донець, В╕ктор ╤ванисенко. Тут я познайомився з майбутн╕ми високими талантами нашо╖ л╕тератури — Василем Стусом, Василем Захарченком, Володимиром Явор╕вським, Борисом Нечердою та ╕ншими, а також випало знайомство ╕ з Миколою В╕нграновським – автором т╕╓╖ незабутньо╖ доб╕рки в╕рш╕в у «Л╕тературн╕й газет╕» 1961 року.
Ми, к╕лька тод╕шн╕х сем╕нарист╕в, ╤ван Низовий, Олександр Зайвий, Дмитро Шупта ╕ автор цих рядк╕в, якось, з╕бравшися з духом, зав╕тали в номер котеджу, де саме творчо працював ╕ в╕дпочивав п╕сля ус╕ляких ╕деолог╕чних нападок на його нетрадиц╕йну поез╕ю поет ╕ актор Микола В╕нграновський.
Вибачившись за св╕й спонтанний в╕зит, ми п╕сля знайомства з поетом читали йому сво╖ в╕рш╕, а пот╕м попросили ╕ Миколу Степановича прочитати щось сво╓. В╕н жваво в╕дгукнувся на наше прохання. Мов зачарован╕, ми слухали його поез╕╖, сповнен╕ пристраст╕ ╕ наснаги. Його, по-акторськи гарно поставлений баритон заворожував нас. Микола В╕нграновський був немов чар╕вний фен╕кс-птах, що в╕дродився з димучого вогнища того нещодавнього ╕деолог╕чного пленуму ЦК, на якому партноменклатура п╕ддала, як вони тод╕ казали, «р╕зк╕й критиц╕» нове, св╕же, високо поетичне ╕ глибоко нац╕ональне слово молодих поет╕в-ш╕стдесятник╕в.
Микола Степанович при╖хав до Одеського будинку творчост╕ письменник╕в, як в╕н сам нам розпов╕дав, аби усам╕тнитися в╕д того нахабного ╕деолог╕чного розгулу, котрий випало пережити йому, ╕ на якому довелося сказати й сво╓ вагоме слово на захист молодо╖ поез╕╖.
На наш╕ сем╕нарськ╕ творч╕ диспути в╕н не приходив, я, принаймн╕, такого випадку не пам’ятаю. Можливо, тод╕, коли я, користуючись нагодою, на тиждень ран╕ше по╖хав з Одеси, щоб пров╕дати сво╖х батьк╕в на Черкащин╕. Однак ми, сем╕наристи, невеличкими групами ходили до нього в к╕мнату, слухали його поез╕ю, вчилися в нього волод╕ти словом.
Бес╕ди з М. В╕нграновським про л╕тературу, зокрема, про поез╕ю, збагатили мене значно б╕льше, ан╕ж сем╕нарськ╕ палк╕ дискус╕╖. Там, на сем╕нарських заняттях, було гам╕рно, точилися гаряч╕ суперечки про поез╕ю, кожен хот╕в «вставити ╕ сво╖ п’ять коп╕йок» ╕ виходило – там хором, а тут в╕н, Микола В╕нграновський, говорив один, а ми, мов заворожен╕, слухали його рок╕тливий голос, що виривався з глибини його просто╖ ╕ широко╖ душ╕. А як в╕н читав сво╖ в╕рш╕! Такого читання я не чув б╕льше н╕де! Я слухав ╕ його нетрадиц╕йний «Прелюд земл╕», яким колись в╕дкривалася в «Л╕тгазет╕» та знаменита його доб╕рка поез╕й, де йшов перел╕к ус╕х комун╕стичних ╕ роб╕тничих парт╕й св╕ту, що з╕бралися на нараду, присвячену збереженню планети Земля в╕д «чорнолетучих зграй водневих бомб», ╕ в╕рш «Я с╕в не в той л╕так», «У синьому неб╕ я вис╕яв л╕с», ╕ ще багато ╕нших. Та найсильн╕ше мене, тод╕шнього солдата строково╖ служби, схвилював монолог солдата з поеми «Демон»:

А я – Солдат. У мене на чол╕
В╕нок наруги. Духа я не знаю:
Я ╓сть Солдат. ╤з черева мого
Стирчать сьогодн╕ африканськ╕ списи.
В мо╖й руц╕ народ╕в чорних список.
Мен╕ наказано не повертать кругом.
Я знищив сто народ╕в ╕ культур,
Я з╜валтував красу ╕ н╕жн╕сть людства.
Я з тюрем ввесь, концтабор╕в, тортур,
Ганьби людини, я вз╕рець безпутства.
Я весь в прокляттях, попел╕ й димах,
Одружений з╕ смертю, я пропах
Двадцятив╕чним ароматом смерт╕!..
Не сплять мо╖ пол╕тики сумн╕!
Баз╕ки многотрудн╕, величав╕!
Позв╕шували язики кривав╕...
╥м говорить – а д╕яти мен╕!..
Та я вдоволений: в баз╕канн╕ про згоду,
Про мир ╕ розкв╕таючий прогрес
Вони модерн╕зують в╕д народу
Мене та╓мно!.. Смерт╕ в╕чний пес,
Я ╖х слуга – я знищу все навколо
╤ знищу ╖х – дорога в смерть одна.
Двадцятий в╕к я ухопив за горло –
В мо╖м запас╕ атомна в╕йна.
У затишку, коли мо╖х мотор╕в
Не чуть б╕ля слов’янських берег╕в,
Я, ув╕мкнувши оч╕ ╕з-п╕д бр╕в,
Сп╕ваю басом в атомному хор╕.

Саме тод╕, п╕сля прослухання цього емоц╕йно-розб╕йного монологу Солдата, я зрозум╕в ╕ в╕дчув, що таке справжня поез╕я ╕ як нею можна говорити про велик╕ земн╕ проблеми й про, зокрема, таку знайому мен╕ солдатську службу... У мене ╓ к╕лька в╕рш╕в Миколи В╕нграновського, в╕ддрукованих на друкарськ╕й машинц╕: «Щуче», «Тринадцять руж п╕д в╕кнами цв╕ло», «Я думаю, як ╕ чиню», «Спалений, спечалений печаллю», «Солодка н╕ч, а досв╕ток – як мед». На окремих з них зроблено поправки його рукою. Мабуть, Микола Степанович готував ╖х для публ╕кац╕╖ в якомусь виданн╕. Не пам’ятаю, як вони потрапили до мене – чи автор сам подарував мен╕ ╖х на згадку, чи хтось ╕з наших сем╕нарист╕в дав... Але ось уже п╕вв╕ку я бережу т╕ в╕рш╕, як спогад про далеку одеську зустр╕ч з поетом ╕ актором Миколою В╕нграновським, який так чудово з╕грав роль солдата ╤вана Орлюка у ф╕льм╕ О. Довженка ╕ Юл╕╖ Солнцево╖ «Пов╕сть полум’яних л╕т».
На жаль, п╕сля Одеси наш╕ шляхи-дороги б╕льше не перетинались: у Миколи Степановича було сво╓ неспок╕йне л╕тературне життя в столиц╕, у мене – тихе, скромне в зрос╕йщеному Криму. Коли вдавалося – купував його зб╕рки в╕рш╕в, зачитувався високою поез╕╓ю ╕ згадував нашу зустр╕ч п╕д час м╕сячного сем╕нару в Одеському будинку творчост╕ письменник╕в у травн╕ 1963 року.
На жаль, першо╖ зб╕рки Миколи В╕нграновського «Атомн╕ прелюди», що побачила св╕т 1962 року, у мене нема, бо де б ╖╖ мен╕ було д╕стати в арм╕╖, але знаю, що до не╖ ув╕йшли й т╕ в╕рш╕, що ╖х публ╕кувала «Л╕тературна газета» у кв╕тн╕ 1961 року. Цю зб╕рку високо поц╕нував талановитий л╕тературний критик ╕ побратим Миколи В╕нграновського по «ш╕стдесятництву» ╤ван Михайлович Дзюба:
«Творч╕сть Миколи В╕нграновського вже давно визнана як одна з окрас нашо╖ л╕тератури, як один ╕з яскравих ╖╖ здобутк╕в. Першим актом його самоствердження стала поетична зб╕рка «Атомн╕ прелюди», що вийшла друком 1962 року, в часи деяко╖ л╕берал╕зац╕╖ радянського режиму. Книжка вражала сво╓ю незвичайн╕стю – масштабн╕стю поетично╖ думки й бентежною силою уяви; д╕апазоном голосу, що вм╕щав у соб╕ ╕ громадянську патетику, ╕ благородний сарказм, ╕ щемливу н╕жн╕сть; високим моральним тонусом ╕ самост╕йн╕стю громадянсько╖ позиц╕╖, т╕╓ю г╕дн╕стю ╕ суверенн╕стю, з якими говорилося про бол╕ народу, проблеми доби, суперечност╕ ╕стор╕╖. Космос, людство, земля, народ, доба, Укра╖на – ось на яких рег╕страх звучала поетична мова В╕нграновського, ось у яких вим╕рах жив його л╕ричний герой».
На початку 1996 року Микола В╕нграновський над╕слав на мо╓ ╕м’я (може, пам’ятав того юного солдата, якому читав колись монолог Солдата з╕ свого «Демона», може, хтось нараяв) до «Кримсько╖ св╕тлиц╕» св╕й рукопис коротких нарис╕в з ╕стор╕╖ Укра╖ни п╕д назвою «Чотирнадцять столиць Укра╖ни». В супров╕дному лист╕ автор писав:

«Дорогий Даниле Андр╕йовичу!
У мене до Вас просьба: коли можливо, дайте, будь ласка, до сво╓╖ газети цю мою нову роботу з ╕стор╕╖ Укра╖ни – нехай газета ╖╖ потроху друку╓.
Сердечно в╕таю Вас з Новим роком!
Ваш Микола В╕нграновський.
Ки╖в, 4 с╕чня – 96 р╕к».

Я, певна р╕ч, щиро зрад╕в, що й Микола В╕нграновський зна╓ про нашу «Кримську св╕тлицю», певно, читав ╖╖ ╕ тому люб’язно запропонував для публ╕кац╕╖ в н╕й св╕й ╕сторичний есей. В передньому слов╕ до нього Микола В╕нграновський зазначав: «Ця робота для мене дещо неспод╕вана ╕ незвична. За фахом я не ╕сторик. Написати ╕стор╕ю Укра╖ни, як це, скаж╕мо, зробили Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко чи Наталя Полонська-Василенко — справа надзвичайно важка, коп╕тка ╕, окр╕м всеохопних знань, вимага╓ всього життя й терплячост╕. Мо╖ ж «Коротк╕ нариси з ╕стор╕╖ Укра╖ни» почалися в╕д пропозиц╕╖ редакц╕╖ народного календаря, отого в╕дривного по листочку календаря, що висить на ст╕н╕ мало не в кожн╕й хат╕. Редакц╕я запропонувала мен╕ на м╕й виб╕р написати про когось або про щось з нашо╖ минувшини. Така думка, очевидно, прийшла в╕д ознайомлення з мо╖м романом «Северин Наливайко», що друкувався в журнал╕ «В╕тчизна» ╕ який ма╓ ось-ось вийти у видавництв╕ «Веселка» окремою книжкою. (Роман М. В╕нграновського «Северин Наливайко» побачив св╕т у ки╖вському видавництв╕ «Веселка» 1996 р. – Д. К.). На пропозиц╕ю редакц╕╖ календаря я з при╓мн╕стю згодився, та зам╕сть того, аби написати про когось чи про щось з нашо╖ ╕стор╕╖, я с╕в ╕ спробував простежити ╖╖ всю – в╕д часу, коли люди жили в кам’яних печерах, ╕ до наших дн╕в».
Тут, перш н╕ж продовжити розпов╕дь про коротк╕ ╕сторичн╕ нариси, скажу, що я з великою насолодою читав роман «Северин Наливайко». Це не просто роман, побудований на скупих ╕ сухих ╕сторичних фактах, це – по╓днання ╕стор╕╖, м╕фолог╕╖ ╕ авторсько╖ фантаз╕╖. ╤ хоч роман – це велике художн╓ прозове полотно, м╕сцями в╕н чита╓ться як в╕рш╕ в проз╕.

Та краще, н╕ж профес╕йний поц╕новувач роману ╤ван Дзюба, мабуть, не скажеш: «На м╕й погляд, роман «Северин Наливайко» Миколи В╕нграновського – принципово нове ╕ новаторське явище, дос╕ не знане не лише в укра╖нськ╕й, а й взагал╕ в сучасн╕й ╕сторичн╕й роман╕стиц╕: свого роду «химерна» ╕сторична проза, суттю яко╖ ╓ не в╕дпов╕дний матер╕ал, а невловний поетичний дух доби ╕ людей доби в парадоксальному осягненн╕ автора, суб’╓ктивно-метафоричне бачення реал╕й, збагачених примхливою ╕ прекрасною грою уяви ╕ огорнутих райдужним серпанком л╕ричних переживань та розк╕шного гумору. Такого наскр╕зь нац╕онального кожною сво╓ю барвою ╕ такого неймов╕рно густого тими барвами, а водночас звабливого й легкого до читання ╕сторичного роману – на гран╕ дитячо╖ на╖вност╕ ╕ чаклунсько╖ метафоричност╕, а водночас, знов-таки, дуже поважного сво╖м образом ╕сторично╖ дол╕ Укра╖ни, — такого роману ми ще не мали. ╤, звичайно ж, б╕льше не будемо мати, бо в╕н неповторний. Секрет написання таких речей, мабуть, ╕ сам╕ автори назавжди втрачають, поставивши останню крапку.
...Микола В╕нграновський опанував нове для себе мистецтво – мистецтво ╕сторично╖ панорами ╕ хрон╕ки, мистецтво оперування великою масою фактичного матер╕алу, мистецтво розумування ╕ ф╕лософствування навколо цього матер╕алу.
...П╕сля Юр╕я Яновського з його «Чотирма шаблями» та «Вершниками» в укра╖нськ╕й проз╕ фактично не було батал╕ст╕в, хоч ╕сторичних ╕ не╕сторичних битв описано безл╕ч. Микола В╕нграновський трохи, може, й неспод╕вано виявив себе в «Наливайков╕» чи не найб╕льшим батал╕стом у сучасному укра╖нському мистецтв╕, в усякому раз╕ – найориг╕нальн╕шим ╕ найазартн╕шим...»
А тепер щодо публ╕кац╕╖ «Чотирнадцяти столиць Укра╖ни». Як ╕ просив автор «нехай газета ╖╖ (роботу – Д. К.) потроху друку╓», в одинадцяти номерах «Кримсько╖ св╕тлиц╕» з 10 лютого до 8 червня 1996 року ми публ╕кували коротк╕ ╕сторичн╕ нариси про Укра╖ну уславленого поета Миколи В╕нграновського. Надходило чимало телефонних дзв╕нк╕в в╕д читач╕в – старшокласник╕в, студентсько╖ молод╕ ╕ перес╕чних громадян, як╕ дякували за такий ц╕кавий сконденсований матер╕ал, котрого не потр╕бно шукати в грубезних томах вчених-╕сторик╕в. Ус╕ прим╕рники газети, п╕сля завершення публ╕кац╕╖, я над╕слав Микол╕ Степановичу. А згодом п╕дготував ╕ опубл╕кував ще й велику доб╕рку його л╕рики за зб╕ркою «Цю ж╕нку я люблю», чим вельми порадував читач╕в «Кримсько╖ св╕тлиц╕».
Жалкую, що доля так мало вд╕лила побути разом з ц╕╓ю ц╕кавою, неперес╕чною Людиною – поетом, проза╖ком, к╕норежисером ╕ актором, сценаристом, лауреатом Нац╕онально╖ прем╕╖ Укра╖ни ╕мен╕ Тараса Шевченка, заслуженим д╕ячем мистецтв Укра╖ни. Багато його книг маю в сво╖й домашн╕й книгозб╕рн╕, часто перечитую, рад╕ю, що в наш╕й л╕тератур╕ був ╕ нав╕чно залишиться й по смерт╕, що настала 26 травня 2004 року, такий славетний Митець. Його прекрасн╕ твори я не раз публ╕кував у дитяч╕й газет╕ «Джерельце», шеф-редатором яко╖ був протягом десяти рок╕в.
Згадуючи теплим щирим словом видатного письменника нашого часу Миколу В╕нграновського, хочеться, аби читач╕ доторкнулися серцем саме до тих в╕рш╕в, котр╕ були опубл╕кован╕ в «Л╕тературн╕й газет╕» (нин╕ «Л╕тературна Укра╖на»), понад п’ятдесят рок╕в тому, редагован╕й видатним проза╖ком ╕ талановитим редактором Павлом Архиповичем Загребельним. Адже саме т╕ в╕рш╕ першо╖ публ╕кац╕╖ з першо╖ книги, ще не видано╖, принесли Микол╕ В╕нграновському читацьку любов ╕ широке визнання, як одного з найкращих ╕ найталановит╕ших поет╕в Укра╖ни.

Данило КОНОНЕНКО


Микола В╤НГРАНОВСЬКИЙ
«З КНИГИ ПЕРШО╥, ЩЕ НЕ ВИДАНО╥»

ЗОРЯНИЙ ПРЕЛЮД
В тих╕м св╕тл╕ н╕чних заграв
Диха море веч╕рн╕м с╕ном...
В╕тер хвил╕ на руки брав
╤ виносив на берег син╕й.

Ми стояли в корм╕ човна —
Серце в серце ╕ з╕р у зор╕.
Ми клялися в душ╕ до дна
Буть такими, як в мор╕ зор╕.

Ти стояв, наче спис зор╕, —
Чорношк╕рий, тугий, губатий...
За сто з╕р в╕д мо╓╖ хати
В свою Африку ти зор╕в...

В тих╕м св╕тл╕ н╕чних заграв
Диха травами небо в мор╕.
В╕тер хвил╕ на руки брав
╤ трусив з них на берег зор╕.

ТРИПТИХ

Тут все говорить ╕з прадавн╕х п╕р...
Тут в╕чн╕сть диха тихо серед г╕р...

Це не легенда лине давниною,
╤ не мара зл╕та╓ ╕з п╕тьми...
Човни стол╕ть пливуть перед╕ мною,
Вантажен╕ народами-д╕тьми.

╤ ти, Гуцульщино, смереко сиволиста,
Сво╖м човном пливеш в мо╖ св╕ти...
Тебе прошу я, земле моя чиста,
Кр╕зь мо╓ серце тихо пропливти...

II
Гуцульщино! Тв╕й в╕к, як чорний сонях,
В╕дцв╕в печаллю в днях тво╖х н╕мих...
╤ гори-мозол╕ не сплять в тво╖х долонях,
В них кров твоя ╕ п╕т людський у них.

Земля страждань, прокляття ╕ п╕тьми!
Кричали злидн╕ за душею в тебе.
Н╕! Не смереками — зеленими к╕стьми
П╕дводилась в сво╓ жебрацьке небо...

О земле згорблена, в тривоз╕ скам’ян╕л╕й,
В тво╖х очах журба цв╕ла колись.
П╕д в╕кнами америк ╕ браз╕л╕й
Сл╕пий народ тв╕й щастя не дом╕гсь!..

III
Я стою на земл╕ сьогоденн╕й Гуцульщини,
╤ вона поверта╓ сво╓ обличчя до мене...
Повит╕ хмарами ╕ л╕таками, стоять вечори...
Прол╕тають плоти Черемошем, як роки...
Я думаю про долю дорого╖ мен╕ земл╕...
Живицею пахне ╕ пахне медом...
В долин╕ село, наче хл╕б на стол╕...
╤ гори, вантажен╕ часом ╕ небом,
М╕ж хмарами йдуть по гуцульськ╕й земл╕...

╤ юний гуцул п╕д╕йма╓ться вгору
У гомон╕ звершень сво╖х ╕ над╕й...
╤ може, десь юна гуцулка в цю пору
Дитям зацв╕та на земл╕ молод╕й.

ПРЕЛЮД № 1
За в╕ком в╕к — до Курсько╖ дуги...
В╕д п╕рам╕д — до атомно╖ згуби...
Зав╕са! Все, товариш╕ боги!
Мен╕ не см╕шно.
 В мене змерзли губи.

Комед╕я зак╕нчена. Ам╕нь!
Небесний дзв╕н в╕дбовван╕в в прозорр╕,
╤ кинувши на зор╕ власну т╕нь,
Я встав з кол╕н ╕ небо взяв за зор╕.

Як видно все за обр╕╓м земним!
Якби не глибина вселюдного страждання,
Косм╕чну глибину косм╕чного с╕яння
Не можна було б вим╕рять н╕чим!..

Як видно все!.. Прив╕т вам, дн╕ нов╕!
З ствол╕в гармат — волоття кукурудзи...
Летять ╕з Африки на хату чорногузи —
Курли-курли — в них лапи у кров╕...

За в╕ком в╕к — до Курсько╖ дуги...
В╕д п╕рам╕д — до атомно╖ згуби...
Зав╕са! Все, товариш╕ боги!
Мен╕ не см╕шно.
В мене змерзли губи!
* * *
Ми п╕д╕йшли до скирти, ╕ вп╕знала
Мене в╕дразу скирта молода,
╤ вже на груди кинулася скирта,
Солом’яними стиглими руками
Мене всього зненацька обпекла,
Та зупинилась скирта: б╕ля мене
Стояла ж╕нка, св╕тла ╕ чужа,
З великими, як зненависть, очима,
В яких любов гойдалася моя...
За руки взявшись, пружно ╕ святково,
Ми вил╕зли на скирту золоту,
╤ головою впершися у небо,
Мен╕ сказала ж╕нка на в╕три,
Щоб скочив я ╕з скирти золото╖
На обережну листопадну н╕ч.
╤ я на край вже зсунувся повол╕,
Як раптом скирта почала рости,
Зд╕ймаючи мене понад степами,
Над селами, гаями уноч╕,
Вже хмари омивають мо╖ плеч╕,
Вже з головою в неб╕ я стою,
Уже по груди в неб╕, вже по пояс,
Вже Укра╖ну видно мен╕ всю,
╤ св╕т ╕ Всесв╕т, повний та╓мниц╕,
╤ все благословенне у житт╕
З в╕дкритими об╕ймами чека╓,
Щоб скочив я до нього унизу!..
╤ скочив я... ╕ ж╕нка засм╕ялась
Прозорою образою мен╕,
Що я для не╖ так-таки й не скочив,
╤з скирти золото╖ на стерню...

СОНЕТ
Зоря над м╕стом п╕дн╕ма╓ весла.
Зоря чека╓, доки тиша скресне,
Доки присплять д╕вчата сво╖ весни,
Доти зоря над м╕стом не шелесне...

Зоря над м╕стом з╕брана ╕ чемна,
Зоря над м╕стом точна ╕ знаменна,
Зоря над м╕стом хл╕бом пахне темним,
Найкраще в св╕т╕ пахне хл╕б печений...

Така зоря в пром╕нн╕ сво╖м чесна.
Така зоря ╕з б╕д людських воскресла.
Така зоря не пада╓, як мрець!

Вона з╕ходить раз в тисячол╕ття
Одна м╕ж з╕р, не зна╓ пустоцв╕ття,
Вона проходить м╕ж людських сердець.

ПРЕЛЮД КОХАННЯ
Ви чу╓те? Ви чу╓те, в╕н спить!
Я жду вас, товариство, як епоху!
Не дай вам Бог його в мен╕ збудить...
Не кваптеся, бер╕ть мене потроху.

Спочатку губи, руки ╕ чоло.
А пот╕м оч╕, ноги ╕ леген╕.
Зда╓ться, зайвого у мене не було.
Оце ╕ все, що в мене... будьте певн╕!

Нес╕ть мене! Пора прийшла якраз!
На досв╕тку ╖╖ л╕так прикрилить...
Скаж╕ть ╖й, що мене не буде довгий час,
╤ що мене над╕йн╕ руки вкрили.

Скаж╕ть ╖й так: вноч╕ знайшли мене.
Лежав на серц╕ вс╕ останн╕ ноч╕.
╤ще одне! малесеньке одне:
Сховайте для поет╕в мо╖ оч╕.
А руки мо╖ дайте л╕такам...
Леген╕ — небу... а чоло — розбити...
В╕ддайте губи коням ╕ волам,
А ноги кв╕там. Щоб ходили кв╕ти.

Оце ╕ все... Усл╕д мен╕ в╕зьм╕ть
Багряну орх╕дею у в╕дерц╕...
Ви чу╓те? Ви чу╓те, в╕н спить!
В╕н спить, м╕й зв╕р!
 Прекрасний зв╕р у серц╕...


╤НДУСТР╤АЛЬНИЙ СОНЕТ
Сто чорних димар╕в на Батьк╕вщин╕.
Сто св╕тлих г╕мн╕в р╕дно╖ земл╕!
Прощай, ганьба ╕ сором, ╕ жал╕!
Цив╕л╕зована держава моя нин╕.

Сто гордих колос╕в над зб╕глими в╕ками.
Сто точних дум на св╕тлому чол╕!
Це кв╕тне сталь, як перший цв╕т земл╕,
Це я навчився мислити руками.
Ти чу╓ш, Дн╕пре, р╕ко-хл╕боробо!
Ще перший розум наш Сковорода Григор╕й
До тебе йшов у думн╕м щаст╕-гор╕,

╤ я прийшов, душ╕ мо╓╖ вродо,
Прин╕с дари тоб╕ на синьому св╕танку:
Сто чорних димар╕в ╕ поле-колисанку.

СЛОВО ДИМАРЯ
Я належу земл╕, бо ╕м’я мо╓ — глина.
Я лежав в глибин╕ в╕д житт╓вого плину.

П╕д дубами ╕ хвилями, п╕д жимолоттю
Сво╖ жили багрян╕ я в землю заглибив.
Св╕й обов’язок в╕чний я зд╕йснював плоттю —
Я померлих приймав ╕ служив для загиблих.

А тепер я — димар.
 Я загвинчений в небо.
Тепла домна трима╓ мене б╕ля себе.
Я тепер роздивляюсь, куди б задим╕ти,
Щоб м╕й дим не згубився безсл╕дно у час╕,
Бо Земл╕ не одне ще стол╕ття прожити,
Щоб димами мо╖ми запахло на Марс╕,
Бо мене гартували ╕ плом╕нь, ╕ п╕т,
З мозолястих долонь я з’явився у св╕т.
Я п╕дв╕вся у св╕т в необх╕дн╕й потреб╕.
╤ не треба мен╕ возвеличень ╕ слави —
Я спроможний нести свою голову в неб╕,
Бо з земл╕ проросло мо╓ серце ╕ право.
Я належу земл╕ ╕ земним небокраям,
Бо кр╕зь мене земля майбуття спогляда╓.

Я вагання не знаю: чи впасти, чи жити,
Людська кров у мен╕, хоч ╕м’я мо╓ — глина.
Моя думка — вогонь, моя мр╕я — гор╕ти.
Я живу на земл╕, як димар ╕ мужчина.
* * *
Сив╕ могили в зеленому пол╕,
Котяться роси по сивих могилах,
Хлюпа╓ в╕тер пшеницю в подол╕,
М╕сяць рогатий ходить по схилах.
Скачуть на конях клени в село...
Де вас набралося, сив╕ могили?
Ви Укра╖ну мою хоронили,
Щоб вам н╕коли добра не було!

Будьте ви проклят╕, сит╕ могили!
Ск╕льки ви кров╕ поглинули й сили!
Чорн╕ колиски мо╓╖ земл╕!

Смерть колиса╓ вас в в╕чн╕й ╕мл╕.
Та доки ще мати дитину колише,
Серце народу — не кладовище.
* * *
Я повен мр╕й про велелюдну згоду,
Бо дням мо╖м не буде вороття.
Бо хочу я, щоб на чол╕ народу
Св╕тився знак ╕ в╕д мого життя.

Бо там, де я пройшов, —
 удруге не пройду.
В сл╕дах мо╖х земля
 дуби п╕дн╕ме й трави.
╤ виплеснуть вони
 знов силу молоду
П╕д крила вечор╕в
 ╕ п╕д св╕тань заграви.

Спинись, м╕й крок! —
 перед╕ мною зр╕л╕сть.
Пройди по н╕й на всю свою
 всесил╕сть,
Щоб св╕тлом била
 вона з погляд╕в мо╖х,

╤ кам╕нь оживав, мо╖ зачувши
 кроки,
╤ бджоли пили мед
 з тичинок ср╕бнооких,
╤ св╕т поновлений сл╕ди мо╖
 бер╕г.
* * *
Я, Катре, жив з тобою у сел╕,
З одних криниць
 терпку пили ми воду.
Нам д╕д сп╕вав
 про молод╕сть народу,
Про золот╕ п╕дкови у земл╕.

Сп╕вав про щастя
 ╕ сп╕вав про горе,
Мовчали ми з тобою в тишин╕...
Жита нам дозр╕вали запашн╕...
А д╕д сп╕вав-сп╕вав мен╕
 про море...
╤з-за Дн╕пра веч╕рньою годиною
Д╕д в╕в коня мен╕
 через блавати...
Д╕д мо╖ оч╕ зав’язав хустиною,
Щоб не вертався я уже до хати...
╤ я п╕шов ╕з юн╕стю у зор╕,
╤ стр╕в я море...
 ти його не знала...
Одна зоря стелила в тому мор╕,
Друга зоря у ньому п╕дн╕мала...

А ми зд╕ймали степ ширококрилий,
╤ мр╕╖ наш╕ берегли орли...
Ми вас, що не по╖хали,
 простили,
Ми вас на суд нащадкам в╕ддали.

В н╕му тайгу п╕шли ми
 сл╕дом зв╕ра,
╤ встали гребл╕ в дикий бурев╕й...
Це все — мо╓!
 Це плоть моя ╕ в╕ра!
Мо╓ народження!
 Мо╓ св╕чадо мр╕й!..
...Ялин зелена сивина
╤ чорн╕ груди паровоз╕в...
Тремтить в╕д гуркоту й мороз╕в
Ялин зелена сивина.
Земля здрига╓ться до дна
У молод╕й сво╖й знемоз╕...
Ялин зелена сивина
╤ чорн╕ груди паровоз╕в...
Це все — мо╓! Св╕доме ╕ величне!
Мо╓╖ людськост╕
 ╕ чест╕ дн╕ величн╕!
Якщо моя держава ╕сторична,
То й мозол╕ у мене ╕сторичн╕.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #40 за 11.11.2016 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=17615

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков