Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3047)
З потоку життя (6251)
Душі криниця (3440)
Українці мої... (1453)
Резонанс (1480)
Урок української (987)
"Білі плями" історії (1660)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
НА МАЙДАН╤ ВШАНУВАЛИ ПАМ'ЯТЬ ГЕРО╥В НЕБЕСНО╥ СОТН╤
Ввечер╕ 20 лютого на Майдан╕ Незалежност╕ в Ки╓в╕ запалили промен╕ св╕тла, як╕ символ╕зують душ╕...


NEW YORK TIMES: Ф╤ЛЬМ ПРО ГОЛОДОМОР В УКРА╥Н╤ ПОСИЛА╢ СИГНАЛ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ╢ВРОП╤
Згасання спогад╕в про страх╕ття 20-го стол╕ття робить сусп╕льства в ╢вроп╕ менш ст╕йкими до...


В'ЯТРОВИЧ ЗАЯВИВ ПРО НЕОБХ╤ДН╤СТЬ ПРАВИЛЬНО╥ ╤НТЕРПРЕТАЦ╤╥ БОЮ П╤Д КРУТАМИ
За словами В’ятровича, пам’ять про Крути повернулася в Укра╖ну ╕з в╕дновленням ╖╖...


ГОЛОДОМОР-ГЕНОЦИД 1932-1933 РОК╤В У ЗАПИСКАХ ВЧИТЕЛЬКИ, СЕЛЯНИНА, ВИКЛАДАЧА ╤ ПАРТ╤ЙЦЯ
Укра╖нський ╕нститут нац╕онально╖ пам'ят╕ презентував книгу зб╕рник письмових спогад╕в про...


ПОГЛЯД ЧЕРЕЗ СТОЛ╤ТТЯ: МИНУЛЕ ╤ СУЧАСНЕ
Декада ╕стор╕╖, проведена у Червоноградському г╕рничо-економ╕чному коледж╕, насамперед була...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #9 за 27.02.2004 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#9 за 27.02.2004
В'ЯЗЕНЬ № 11367
Василь НЕСТЕРЧУК.

Лист в номер
"Шановна редакціє! У мене є до вас прохання..."
Шановна "Кримська світлице"! Недавно на першій сторінці газети я побачив світлину, де зображений лідер "Нашої України" Віктор Андрійович Ющенко, який відзначав празник Водохрещення в ополонці в крижаній воді!
І хто б міг подумати, не бачивши, що ця інтелігентна людина не побоялась хрещенського холоду і пішла купатись в ту холодну воду. Це неймовірно! Але факт є факт. Молодець, Віктор Андрійович!!!
І виникає впевненість в тім, що йому і земні справи (не тільки водяні, крижані) так само по плечу, і це він довів, коли був прем'єром. Згадаймо, як він боровся за сільське господарство, щоб воно було дієздатне, скільки він коштів вкладав в нього і як він прогнозував, завіряв, що ми в 2001 році зберемо врожаю 35 мільйонів тонн, і як йому не вірили, і як його надія збулась. А тоді зібрали врожаю більше як 35 мільйонів тонн. Або згадаймо ті пенсійні борги, кошти річної заборгованості або ту 59-гривневу пенсію. Коли Віктор Андрійович очолив Кабінет Міністрів, то заявив, що за рік розрахується з цими боргами, і свого слова додержав!
І я впевнений, що якби Віктор Андрійович і сьогодні був прем'єром, то цього безладдя, що відбувається із сільським господарством, не було б. Вся країна працювала б успішно, і добробут зростав би в наших оселях, і на обличчях наших людей були б усмішки, і щастя, і радість були б з ними.
Шановна редакціє! У мене є іще до вас прохання. У виступах недругів Віктора Андрійовича були викрики, що Ющенко - нацист, а його батько був в'язнем у якомусь німецькому концтаборі. Тож я хочу попросити Віктора Андрійовича, щоб він розповів про те все, що прийшлось пережити його батькові, на сторінках нашої газети "Кримська світлиця", якщо це можливо. Мій тато під час війни з німцями пройшов з боями майже пів-Європи і розповідав про це нам, дітям. З якою цікавістю ми його слухали! Тож, я думаю, що і Віктору Андрійовичу його тато розповідав про все, що з ним тоді відбувалося. Щиро дякую Віктору Андрійовичу наперед за його розповідь!
Ваш постійний читач і передплатник Петро ПОТУЖНИЙ.
с. Ботанічне Роздольненського району в Криму.

"Мені боляче так само, як і Вам..."

Шановний пане Петре! Дякую за Ваш лист і за теплі слова! Щороку на Водохреща я обов'язково пірнаю до ополонки, і для мене це не просто фізичне випробування, а, в першу чергу, духовне очищення. Щиро радію, що щороку все більше членів нашої фракції слідують цій давній християнській традиції.
Мені так само, як і Вам, боляче бачити занепад українського села. Через непрофесійну політику українського уряду село сьогодні поставлене на коліна. Для бездарної влади і високий врожай - горе, і неврожай - біда, якій не можуть дати раду. Спочатку аграрії раділи небувалому врожаю, а потім були принижені й розчаровані мізерним прибутком за свою важку працю. Діюча влада нинішню ситуацію подає як кризу аграрного сектора, хоча насправді маємо кризу аграрної політики.
Нинішній рік взагалі може стати вбивчим для сільського господарства. Підготовка до весняно-польових робіт відбувається в несприятливих умовах: потрібно вишукувати додаткові кошти для пересівання полів, позаяк через несприятливі погодні умови загинуло більше 30 відсотків озимих, 80 - озимого ячменю і ріпаку. Фінансування АПК на сьогодні складає 10 - 15 відсотків від необхідного. Техніку давно пора оновлювати, 80 відсотків тракторів застарілі.
Вже розпочав дію і драконівський закон, за яким податком обкладаються доходи громадян від продажу продукції, вирощеної в особистому господарстві, на присадибній, дачній і садовій ділянці. А понад 60% валової продукції АПК виробляються селянами саме в приватних господарствах. Такою жорсткою і бездумною фіскальною політикою держава нищить дрібні сільські господарства, на яких, до речі, працює понад 2,5 мільйона чоловік. Якщо негайно не бити на сполох, катастрофічні наслідки матимемо вже навесні, коли відбудеться різке скорочення виробництва і люди будуть виробляти продукцію виключно для власного споживання. Це неминуче призведе до росту цін на продовольчі товари, а значить, до погіршення соціально-економічного стану села.
Блок "Наша Україна" виступає за скасування цього недолугого і нищівного для селян закону. Вже зареєстровано законопроект, який має на меті скасувати податок на доходи, отримані селянами з власних городів.
Щодо компромату на Ющенка, то якби він існував, його давно б вже використали. Сьогодні у боротьбі зі мною та іншими опозиційними депутатами в хід ідуть дезінформація, "чорний піар", відверта брудна брехня. Проти мене і мого блоку йде справжня інформаційна війна. Позитивні сюжети на центральних каналах можна побачити лише про Кучму, Медведчука, Януковича, Симоненка. Але, за великим рахунком, така політика провладних ЗМІ сьогодні малоефективна, адже українці навчилися читати і бачити між рядків.
Дорогі читачі "Кримської світлиці"! Нинішній рік - визначальний для України. І лише від нас з вами залежить, чи стане країна демократичною, чи залишиться авторитарною. Бажаю всім нам мужності і чесної громадянської позиції.
Віктор Ющенко.

23 лютого Віктору Ющенку виповнилось 50 років. Бажаємо Вам ще літ до ста не боятися пірнати в ополонку, Вікторе Андрійовичу! І в політичну "ополонку" - також!

***

Документи з архівів Комітету держбезпеки, які лежать переді мною, цілком могли б стати сюжетом для захоплюючого бойовика чи драми. Бо в те, про що у них йде мова, було б складно повірити, якби кожне слово у них не було скрупульозно перевірене співробітниками НКВД-МГБ. Життя нерідко перевершує масштаби надзвичайно багатої уяви письменників і кіносценаристів. Ну хто, скажіть, повірить у те, що простий радянський солдат, ніякий не супермен, а звичайний сільський хлопець, який потрапив у полон до німців, здатен сім разів втікати з найжорстокіших фашистських в'язниць і концтаборів, а потім повернутися на батьківщину і все подальше життя скромно працювати сільським учителем?

ЗА ВІДСУТНІСТЬ ПРОПИСКИ - НА БІЛОМОРКАНАЛ

Отже, відкриємо "Фільтраційну справу номер 81376". Безсторонні папір і чорнило залишилися байдужими до численних політичних вітрів змін, що пронеслись над нашою країною за минулі шістдесят років. Вчитуєшся у вицвілі від часу рядки - і несамохіть налаштовуєшся до людини, чиє життя пройшло в тій жорстокій і безжалісній епосі.
Так хто ж він, наш герой? В особовому листку обліку кадрів, заповненому його рукою, значиться: "основна професія - учитель (орфографія збережена, - авт.). Колишнє сословіє батьків - бідняки. Основне заняття батьків до Жовтневої революції - хлібороби. Після Жовтневої революції - хлібороби". На такий цікавий пункт під номером 15: "Чи були вагання у проведенні лінії партії і чи брав участь в опозиціях (яких, коли)?" - відповів: "Вагання не було в проведенні лінії партії. В опозиціях участі не брав". У графі "Нагороди" - "нагороджений не був", "Стан здоров'я" - "маю поранення у 1941, м. Слонім. "До судової відповідальності притягався Бакінським 3-м НКВД за непрописку в паспортному столі, а потім було скасовано".
А от що він пише в автобіографії: "...народився в 1919 році... У 1934-му закінчив середню школу і поступив на річні курси підготовки в Інститут у м. Харкові. У 1935-му поступив у Харківський державний педінститут. У 1937-му змушений був через погані матеріальні умови шукати інше місце і кинути навчання...".
Відірвемося на мить, тому що за цими сухими рядками - дух тієї епохи. Розпал ре-пресій, недавній голодомор, пік розвитку сталінської смертоносної системи... Два Молохи безжалісно, десятками тисяч пожирають народ України - голод і сталінщина. Найчорніші часи для нашої країни. Але ж в автобіографії для співробітників НКВД цього не напишеш, якщо тобі не набридло життя. І тому так сухо і скромно: "через матеріальні труднощі".
Можна було втекти від голоду, але не можна - від сталінщини. Андрій виїхав виживати аж у Баку: "Поступив у м. Баку, при каспійському пароплавстві в порт як механік-слюсар". Але в тридцяті роки громадянин Країни Рад не мав права просто взяти та й виїхати навіть у межах рідної держави. Це вважалося злочином під назвою "порушення паспортного режиму". Андрія заарештували і засудили на трирічне перебування в таборі. Першим табором у його житті був радянський, причому один з найстрашніших - на будівництві Біломорканалу. Пізніше він якось зізнається своєму сину, що саме досвід виживання в сталінському таборі допоміг йому пройти крізь пекло гітлерівських таборів смерті...
У ті жорстокі роки потрапляння в табір можна вважати закономірністю, а от достроковий вихід - везінням. Андрію повезло - через півтора року за рішенням Президії Верховної Ради його звільнили зі зняттям судимості.
"У 1939-му я їду в м. Ростов, і поступаю на "Манігводбуд", де працюю до осені цього року, де і поступаю в лави Червоної Армії. Перша служба - це 11-та козача дивізія, кавалерійський 35-й полк, де і закінчив школу молодших командирів. У 1940-му нашу дивізію розформовують і я потрапляю в новосформовану мотодивізію, на посаду старшини. У 41-му присвоюють звання старшини, і з цим я йду на фронт". Бойові дії тривали для Андрія недовго. "28 червня нашу дивізію під Білостоком розбили, комдив і начштабу пішли в невідомому напрямку. 30 липня мене захопили в районі Мінська в полон".
Вийдемо знову за межі сухих документальних рядків і згадаємо, що стоїть за цими датами і географічними назвами в історії тієї війни. Події в районі Білостока і Барановичів увійшли в історію як один з найтрагічніших епізодів Великої Вітчизняної для Радянського Союзу. Дислоковані тут війська Червоної Армії опинилися в котлі - танковий корпус Гудеріана взяв їх у кільце і методично знищував. Нечисленні учасники цих подій з тих, хто вижив, називають цей "котел" пекельним, бо багато хто назавжди залишився лежати в білоруській землі. Андрій, напевно, вважав, що йому повезло, - поранило в ногу. Він ще не знав, що для нього починаються роки найстрашніших і найтяжчих іспитів, у порівнянні з якими дев'ять кіл Дантового пекла комусь можуть здатися милою і безневинною фантазією.

НА ФАБРИКАХ СМЕРТІ

"У таборі смерті усе було таким незвичним, нереальним, образливим і разючим, що ніякі плямуючі ганьбою визначення як-от: рабське існування, каторжне життя, неприродна смерть тощо, - ніяк не можуть бути ужиті стосовно такої неправдоподібної дійсності. Навіть час там не існував у тому розумінні, у якому він існує тут, на планеті Земля. Кожна незначна частка миті в цьому місці проходила в іншому вимірі часу. У жителів тієї планети не було імен, вони не мали батьків і не мали дітей. Вони не були одягнені так, як одягаються люди тут, вони дихали за іншими законами природи. Вони не жили за законами тутешнього світу і вмирали також не за його законами", - так визначив життя за колючим дротом в'язень одного з концтаборів. Андрію довелося пройти аж через сім.Першим табором став острів Мозовець у Польщі. Потім табори 304 і 4б у Німеччині. А в грудні його повезли в Майсен - працювати в кам'яному кар'єрі - виконувати одну з найважчих робіт, що взагалі існують на землі. У 1942-му перевезли в Лейпциг, на завод сільськогосподарських машин. Тут Андрій вирішив здійснити свою першу втечу. Але - невдало. Його план став відомий фашистам, і його знову повернули в табір 4б, а потім відвезли в штрафний табір біля міста Стольп.
Найжорстокіші умови і покарання не зломили Андрія. І влітку 1943-го йому таки вдалося втекти. Але довго подихати повітрям волі не довелось - та й на що він міг розраховувати в Німеччині? Його упіймали і повезли в центральний карцер і гестапо для військовополонених у м. Вольф. Знову катування і знущання - і нова втеча. Знову невдала. Його упіймали буквально за кілометр від табору.
У листопаді 1943-го його везуть у табір № 13 біля Нюрнберга, звідки він знову тікає. І цього разу більш успішно - його упіймали аж у Франції. Знову три місяці в штрафному таборі № 318, а потім Андрій потрапляє напевне в найстрашніше місце, що коли-небудь існувало на Землі, - табір Аушвіц, більше відомий під польською назвою Освєнцим.
Головним завданням Освєнцима було масове знищення євреїв у крематоріях. Оскільки приречені, як правило, були занадто виснажені та не в змозі виконувати важкі роботи, то для таких робіт у табір привозили спеціально відібраних за фізичними даними військовополонених з інших таборів. Серед них опинився й Андрій.
Усі фашистські концтабори були потворною сумішшю жорстокості, садизму і нелюдськості. Але навіть серед них Освєнцим був найстрашнішим. З багатьох причин, і насамперед тому, що знищення людей тут було поставлене на промислову основу. Ніде не знищували полонених, як це не страшно і цинічно звучить, настільки професійно і технологічно. Саме тут найбільш широко застосовувався газ Циклон Б, яким за п'ять хвилин умертвляли сотні людей. Потім так звані похоронні команди з в'язнів спалювали тіла в крематоріях. Але навіть попіл від спалених трупів просівали на випадок, якщо хтось з в'язнів проковтнув золоту коронку - ніщо не повинно було пройти повз скарбницю Третього рейху. Похоронні команди періодично змінювали - і тоді нові їхні робітники спалювали тіла своїх попередників...
По суті, Освєнцим був справжньою фабрикою смерті, втіленням сюрреалістичних фантазій маніяка-психопата. В'язні цього табору не вважалися не тільки людьми, але навіть живими істотами - фашисти бачили в них тільки матеріал для зміцнення економіки Третього рейху. Причому використання цього матеріалу було розраховано з суто німецькою педантичністю - якомога більш ефективно. Тому новоприбулих в'язнів ще на вокзалі поділяли на тих, хто здатний працювати і зовсім немічних. Останніх спалювали відразу. А перших використовували на роботах доти, поки у них остаточно не залишалося сил. Основною метою праці в концтаборі було виснаження сил ув'язненого і прискорення його смерті.
Періодично проводили так звану селекцію - відбирали найслабших і найнемічніших і вели їх у крематорій. Запланована дата чергової селекції трималася в таємниці, арештанти дізнавалися про майбутню селекцію за лічені хвилини до її початку - про це сповіщав удар гонга чи оголошення однієї з посадових осіб. Селекція була дамокловим мечем, постійно занесеним над головами ув'язнених, які знали, що її результати вирішують їхню долю і визначають, жити їм чи вмерти.
"Голод у концтаборах був обґрунтованою і умисною політикою німців. Метою її було послабити ув'язненого, придушити його морально і фізично - для того, щоб позбавити його навіть думки про можливий опір. Велика сила голоду: думки про їжу заволодівають помислами людини і витісняють усі інші бажання, крім одного - угамувати голод. Пошуки їжі ставали майже єдиною метою ув'язненого, визначаючи всі його дії протягом доби. Вкрай виснажена від голоду, схожа на кістяк, людина ставала апатичною і байдужою до усього навколишнього, у тому числі до самого себе, - таких ув'язнених в Освєнцимі називали мозельманами".
Їжа найнижчої якості видавалася ув'язненим у мізерних кількостях і містила близько 1/5 кількості калорій, необхідної дорослій людині, зайнятій на важкій фізичній роботі. З фізіологічної точки зору голод впливає на організм людини так: спочатку він різко втрачає у вазі, оскільки насамперед виснажуються запаси жирової тканини. Одночасно з цим відбувається певне пристосування організму до малих порцій їжі, які він одержує. Воно виражається в уповільненні обміну речовин у
клітинах організму, в результаті чого скорочується також і витрата ними енергії. Однак витрата енергії не зменшується більш ніж на 20% (максимально він може знизитися на 50%). З точки зору харчової цінності така їжа переставала поставляти організму життєво необхідні йому поживні елементи - білки, вітаміни, вуглеводи і жири. В результаті виснажувалася мускульна тканина, а також послаблявся кістяк, оскільки кістки втрачали кальцій. Коли в організмі більше не залишається білка, людина знаходиться на грані смерті ("Боротьба за виживання в концтаборах", Массуа, 1995)".

НА ВОЛЮ - НА БРОНІ ТАНКА

Ось у такому пеклі довелось провести Андрію цілий рік. У фашистів було ще одне, психологічне завдання, пов'язане з в'язнями: їм потрібно було довести, що всі неарійці - нижчі раси, недолюди. Саме тому в таборах використовувалась цілеспрямована програма знищення людини як особистості, перетворення її у тварину. Над цим завданням спеціально працювали психологи з СС. З цією метою ув'язнених з самого початку позбавляли усього, що пов'язувало їх з людським виглядом. У тому числі й імені, замість якого був табірний номер. Причому Освєнцим був єдиним концтабором, де номери ув'язненим наносили не на одяг, а прямо на тіло. Робилося це за допомогою щось на зразок набірної печатки, тільки складалася вона з дерев'яної основи і гострих цвяхів. Підбирався номер. Потім вістря мазали спеціальним індійським чорнилом, приставляли до тіла в'язня і вдаряли по дерев'яній основі. Цвяхи впивалися в тіло, на весь короткий залишок життя нагадуючи в'язню, що він уже не людина, а лише шматок матеріалу, на якому будується благополуччя Третього рейху.
Андрій, можливо, став єдиним в'язнем, на тілі якого номер вибивали тричі. Спочатку табірні есесівці помилилися і вибили не той номер, а потім зразу, немов людське тіло для них не відрізнялося від звичайного паперу, виправили свою помилку - буквально по живому. А третій йому нанесли... коли піймали після чергової втечі.
У моїх руках листок з коротким і сухим написом "Kriegsgefangenenlager Auschwitz" - особиста картка в'язня № 11367. У графі покарання і заохочення значиться: "був покараний два рази, загалом до 3 років і 6 місяців за політичну діяльність". Але цього терміну Андрію відсидіти не довелося. "Восени 1944 року за бандитизм у таборі (побої поліцаїв) нас 300 чоловік везуть у концтабір Флесембург. Дорогою ми втікаємо - 25 чоловік".
Цього разу Андрій потрапив у лапи фашистів у Празі. Назвався чужим прізвищем і його посадили у в'язницю в місті Егер. Але незабаром обман викрили і відвезли в концтабір Бухенвальд, звідки через тиждень таки привезли у Флесембург. Там Андрій довідався, що засуджений до страти через повішення. І... знову втеча.
На той час уже стало очевидним, що Гітлер програв війну. Це розуміли й есесівці, які охороняли табір. Але це розуміння по-різному позначалося на їхньому поводженні: одні вирішили менш жорстоко поводитися з військовополоненими в надії, що вдасться уникнути відповідальності, інші, навпаки, вважали, що потрібно знищити в'язнів усіх до єдиного - щоб не залишилося свідків. Але кількість ув'язнених і так безперервно зменшувалася: щоранку бранці виносили трупи своїх товаришів. Коли війська союзників підійшли зовсім близько, німці евакуювали табір. Але без Андрія. Напередодні він заліз під дощату підлогу барака, викопав там для себе невелику яму і попросив товаришів гарненько прикрити його дошками. У метушні німцям ніколи було шукати відсутнього в'язня.
Незабаром Андрій почув гул моторів. Це була танкова розвідка союзників. Танкісти озирнулися, переконалися, що фашистів поблизу немає, і... відмовилися брати з собою Андрія і ще декількох в'язнів, які врятувалися, звелівши їм чекати приходу регулярних військ. Розвернулися і поїхали. Андрій з останніх сил стрибнув на броню танка і завис, намертво вчепившись у якийсь гак. Так він добрався до зони союзників. Там він постав перед вибором: куди їхати далі? А вибір був великий: кораблі з колишніми військовополоненими відходили в Канаду, Австралію і США, можна було спробувати щастя і почати нове життя в Європі. Але Андрій ні секунди не вагався: тільки додо-му - в рідну Україну.
Чому людина, яка знала про усю жахливість сталінської репресивної машини, яка зазнала на собі, що таке голод і арештантська роба, вибрала повернення додому, де не було ні рідних, ні близьких? Незадовго до визволення один з його товаришів по нещастю у Флесембурзі, колишній полковник царської армії, який після жовтня 1917-го жив у Парижі, сказав йому дивні слова: "Знаєш, я багато чого зазнав у житті, був багатою людиною, побував у різних країнах. Але з тих пір, як залишив батьківщину, - щастя не знав". Ці слова міцно засіли у пам'яті Андрія. А ще йому часто снився один той самий сон - про те, як він приїжджає в рідне село і зустрічає однокласниць, а одна з них тримає в руках зірку. "От побачиш - це твоя майбутня дружина. Це глас долі", - сказав йому російський полковник. І Андрій вирушив назустріч долі.
У січні 1945-го Андрій знову опинився у таборі - радянському фільтраційному в Німеччині. Спочатку працював писарем при комендатурі Штейнау, потім на демонтажі німецьких заводів, які вивозили в СРСР.
І от нарешті він у потязі, а за вікнами - довгоочікувана, яка стільки разів снилася, рідна українська земля. Але потяг, на якому їхав Андрій, повинен був пройти Україну без зупинок - він йшов у Сибір, куди вивозили німецький завод. Туди відправляли й Андрія. Невідомо, як склалася б доля нашого героя, коли б він доїхав до кінцевого пункту призначення. Напевне, він знову став би ув'язненим у таборах НКВД - згадаємо сталінський вислів: полонених немає, є тільки зрадники.
Але вітер за вікном вагона так гостро пахнув батьківщиною - і Андрій зважився на останню у своєму житті втечу: за сорок кілометрів до рідної Хоружівки зістрибнув з поїзда і пішов у село. Першим, кого він зустрів, була його майбутня теща...

ЯК ВИЖИТИ В КОНЦТАБОРІ

Відповідно до документів, за увесь час існування Освєнцима там було всього 11 780 радянських військовополонених. З них вижили менше 100. І серед них - Андрій. Вживаючись в рядки його біографії, увесь час мимоволі замислюєшся над питанням: "Що ж допомогло простому сільському хлопцю пройти живим через те пекло, у якому не виживали і міцніші здоров'ям, і навіть з військовою спецпідготовкою люди?".
"У таборах він багато разів був на грані смерті, - розповідає його син Петро. - Але немовби сама доля зберігала його. Під час однієї з втеч його в полі наздогнали вівчарки, але не загризли на смерть. Другим разом за провину фашисти прив'язали його до стовпа і кожний - і есесівці, і ув'язнені повинні були підійти і вдарити його. Фашисти уважно стежили, щоб його товариші по нещастю не халтурили - той, хто слабко вдарив, міг сам виявитися на місці батька. Але він залишився живий. А в Освєнцимі був такий випадок. З досвіду сталінських таборів він засвоїв, що якщо десь стоїть черга, то треба туди швидше ставати - це відбирають людей на роботу. А тих, хто працював, краще годували. Коли їх привезли в Освєнцим, батько, побачивши чергу, поспішив стати в неї. На щастя, йому вчасно встигли повідомити, що це черга... у крематорій.
І зовсім на волосок від смерті він був після чергової втечі, коли фашисти вирішили довго не розбиратися з невгамовним військовополоненим, а спалити його - і справі кінець. Батька повели в крематорій. Але скільки не натискав охоронець кнопку дзвоника дверей, йому не відкрили. Мабуть, есесівець, що знаходився всередині, кудись відлучився чи не почув дзвоника з якої-небудь іншої причини...".
Психолог зі світовим ім'ям Віктор Франкл, що теж пройшов крізь пекло Освєнцима, аналізуючи причини, за яких одні ув'язнені виживали, а інші - ні, дійшов висновку: "Залишилися живими ті, у кого була мета, хто прагнув до чогось дорогого для себе в майбутньому. Це додавало смислу життю".
У Андрія була мета - повернутися на батьківщину. Але була і більш важлива. Якось, після чергових катувань і побоїв у таборі, він вирішив, що вмирає. "Про що ти шкодуєш більше всього?" - запитували його товариші. "Про те, що не народив сина", - відповідав Андрій. Чомусь саме це здавалося йому особливо важливим. І, зрештою, після війни його мрії збулися - дружина народила йому навіть не одного, а двох синів - Петра і Віктора. Навряд чи він міг тоді подумати, що через піввіку їхнє прізвище буде знати вся країна...
Для тих, хто ще не здогадався, назвемо його нарешті і ми - Ющенко. Так-так, той самий - мова йде про батька лідера "Нашої України" Віктора Андрійовича Ющенка. А не назвали ми його з самого початку лише з однієї причини: щоб правдива розповідь про трагічну долю людини не була сприйнята як один з чергових матеріалів політичного піару. Цинізм інформаційних воєн сьогодні досяг настільки гігантських масштабів, що брудом мажеться навіть найсвятіше. Але є вічні цінності, що важливіше будь-яких хвилинних політичних вигод. І насамперед - це стійкість людського духу, що заслуговує на вшанування. Це справжня, не на словах, а ділами доведена і вистраждана в жорстоких муках любов до Батьківщини.
І тому на цьому тлі особливо огидно виглядають спроби політичних опонентів В. Ющенка навісити йому ярлик фашиста. І тому акції психологічного тиску типу бігбордів з написом "Ющенко - нацист" не можуть викликати нічого, крім почуття огиди...
Повернувшись на батьківщину, Андрій Ющенко заочно закінчив факультет іноземних мов Харківського університету і все подальше життя присвятив навчанню дітей - спочатку як учитель, потім як директор школи. Те, що він здійснив, радянська влада не вважала подвигом. Навпаки, за словами його сина Петра, він до кінця своїх днів знаходився під негласною, але невсипущою опікою КДБ - раз був за кордоном, значить, під підозрою. Історія несправедлива: про героїзм генерала Карбишева в СРСР було відомо кожному школяреві, але хто знав про те, що в Освєнцимі генералу допомагав виживати, ділившись з ним останніми крихтами їжі, простий солдат Андрій Ющенко? Йому не вручали нагород, його не показували по телевізору, не писали про нього хвалебних статей у газетах. Доля Андрія Ющенка - це доля одного з тих багатьох "маленьких українців", яким їхній героїзм і стійкість духу не принесли масової популярності і пошани, але якими по праву може пишатися Україна.
м. Київ.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #9 за 27.02.2004 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1769

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков