Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2541)
З потоку життя (5645)
Душі криниця (3179)
Українці мої... (1409)
Резонанс (1409)
Урок української (980)
"Білі плями" історії (1609)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (234)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СПРАВИ МАЙДАНУ. РОЗСЛ╤ДУВАТИ НЕ МОЖНА ЗАКРИТИ
Розсл╕дування, що нараз╕ склада╓ться ╕з 5 тисяч том╕в, зависло у бермудському трикутнику реформи...


«НЮРНБЕРЗЬКИЙ ПРОЦЕС» НАД РОС╤ЙСЬКИМИ ОКУПАНТАМИ
Прокуратура Автономно╖ Республ╕ки Крим ╕н╕ц╕юватиме м╕жнародний трибунал проти окупац╕йно╖ влади...


АМЕРИКАНКА ПРЕЗЕНТУВАЛА В КИ╢В╤ КНИГУ ПРО ГОЛОДОМОР
Книга вийшла у жовтн╕ ╕ поки що лише англ╕йською мовою


ТРЕТ╤Й УН╤ВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНО╥ РАДИ: ПОМИЛКА Г╤РША ЗА ЗЛОЧИН
Р╕вно сто рок╕в тому Укра╖нська революц╕я мала можлив╕сть п╕ти ╕ншим шляхом, але...


ЯК ╤ ЧОМУ В 2017 РОЦ╤ РОС╤Я НЕ В╤ДЗНАЧИЛА СТОР╤ЧЧЯ РЕВОЛЮЦ╤╥
В хат╕ пов╕шеного не говорять про мотузку, а в нин╕шн╕й РФ мовчать про революц╕ю…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #42 за 25.11.2016 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#42 за 25.11.2016
…ТО ДУШ╤ МЕРТВИХ ПРОМОВЛЯЮТЬ

Коли гинуть м╕льйони – то вже не трагед╕я. Лише смерть конкретно╖ людини – наче док╕р нелюдськ╕й систем╕, що винищила м╕льйони п╕д час Великого Голоду. Нам, сучасникам, важливо зрозум╕ти, як укра╖нська катастрофа в╕добразилася на ментал╕тет╕ нац╕╖. ╤ дати в╕дпов╕дь на запитання: чи зламано ╖╖ хребет п╕д час Голодомору? Завдяки чому нац╕я вижила? ╤ як╕ уроки винесено п╕сля трагед╕╖? Нин╕ в╕дкриваються все нов╕ факти, як╕ п╕дтверджують, що нав╕ть за нелюдських час╕в не вс╕ мовчали. ╤з пов╕домлення ╕тал╕йського консула у Харков╕ Серджо Граден╕го 31 травня 1933 року: «Голод ╕ дал╕ шален╕╓ ╕ нищить людей. ╤ просто неможливо збагнути, як може св╕т залишатися байдужим до такого лиха. М╕жнародна преса, яка так охоче осуджу╓ Н╕меччину, може спок╕йно спостер╕гати за масовими вбивствами, як╕ орган╕зував радянський уряд. Шляхом варварських ╕нкв╕зиц╕й московський уряд створив не просто нестачу харч╕в – це було надто м’яко сказано, в╕н створив умови, за яких неможливо жити по вс╕й с╕льськ╕й м╕сцевост╕». Фактично, до весни 1933 року комун╕стичний режим удавав, що голоду не ╕сну╓. Восени-взимку д╕яла так звана харчова блокада кордон╕в з використанням в╕йськ м╕л╕ц╕╖ щодо неможливост╕ вивезення продовольства. В╕дпов╕даючи на численн╕ запити з-за кордону, нарком закордонних справ Литвинов зробив спец╕альну заяву: «В СРСР н╕якого голоду нема╓ – все це вигадки. СРСР продовжу╓ експортувати хл╕б за кордон». Св╕т розколовся навп╕л. З одного боку – голос селян, як╕ боролися з останн╕х сил за життя. З ╕ншого – св╕т, байдужий до чужих страждань. ╤ серед цього пекла на земл╕ лунали голоси праведник╕в св╕ту, серед яких ╕ британський журнал╕ст Гарет Джоунз. Коли ╕ноземцям в’╖зд до Радянського Союзу був заборонений, Гарет зд╕йсню╓ подорож нелегально. П╕зн╕ше Джоунза назвуть «голосом волаючого з пекла». Гарет Джоунз написав статт╕ у пров╕дних св╕тових виданнях, зокрема у «New York evening post» та «Manchester guardian», де правдиво висв╕тлив трагед╕ю Голодомору. Журнал╕ст наводив конкретн╕ приклади ╕ слова людей: «У нас нема╓ хл╕ба. Ми помира╓мо! Передайте в Англ╕ю, що ми пухнемо з голоду». Загадкова смерть журнал╕ста 12 серпня 1935 року залишила б╕льше запитань, н╕ж в╕дпов╕дей. Проте правду вже не можна було приховати. Справу Джоунза продовжив американець Джеймс Мейс, завдяки якому св╕т д╕знався про Великий Голод в Укра╖н╕. Так творилася хрон╕ка комун╕стично╖ ╕нкв╕зиц╕╖. Вже за час╕в Незалежност╕ тривалий час приховувана правда вирвалася на волю. Серед св╕дк╕в Голодомору - Мар╕я Яким╕вна Ог╕╓нко, яка 33-й р╕к запам’ятала на все життя. Вона пригадувала, як викликали до НКВС, чудово розум╕ючи, що н╕чого доброго так╕ зустр╕ч╕ не в╕щували, тим б╕льше, для вчител╕в, як╕ повн╕стю контролювалися владою. Перед Мар╕╓ю Яким╕вною поставили завдання: потр╕бно було взяти участь у «л╕кв╕дац╕╖ куркуля». Щоправда, Мар╕я Яким╕вна аж н╕як не вважала тих працьовитих селян «куркулями». Тод╕ почали обходити людськ╕ хати, де люди вмирали. В одн╕й з хат Мар╕я Ог╕╓нко побачила в домовин╕ ще живого чолов╕ка. Вчителька запитала в його дружини: «В╕н же ще живий, чому вже у домовин╕?» Та, як виявилося, люди вже знали, що на них чату╓. Дружина ще живого чолов╕ка пояснила: «Йому вже не вижити, а пот╕м не буде домовини». Та в╕дпов╕дь видалася Мар╕╖ Ог╕╓нко вбивчою. Поки енкаведист зазирав у п╕ч, намагаючись в╕дшукати залишки ╖ж╕, Мар╕я непом╕тно в╕дкликала дружину помираючого ╕ запитала, чому так сталося, що чолов╕к вже приречений. Виявилося, що той селянин потрапив п╕д кампан╕ю «л╕кв╕дац╕╖ куркульства як класу». До останнього селянин опирався влад╕ «червоноштанник╕в» - так називали в сел╕ комун╕стичну владу. Не бажав йти до колгоспу, ╕ вважав т╕ колгоспи «отарою овець», передр╕каючи, що т╕ в╕вц╕ повт╕кають, а порядку там не буде. Селянин запитував у голови колгоспу: «Який я куркуль? Оце мо╓ куркульство – мо╖ мозол╕». Та у влади «червоноштанник╕в» були в╕дпов╕д╕ на вс╕ запитання. П╕д «розкуркулення» потрапляли не лише заможн╕ господар╕, а й т╕, як╕ не погоджувалися йти в колгосп. ╥х називали «п╕дкуркульниками», ╕ розправлялися не менш жорстоко, як з «куркулями». Так «червона м╕тла» безжально розправлялася з тими селянами, як╕ опиралися колгоспному рабству. Тим самим влада демонструвала урок ╕ншим селянам: див╕ться, мовляв, що буде з вами, якщо будете непок╕рними. Енкаведист, який супроводжував вчительку, наказав ╖й конф╕скувати знайден╕ у глиняному горнятку залишки кукурудзи. ╢дине, про що думала тод╕ вчителька, аби непом╕тно залишити т╕ зернятка у хат╕. Тод╕ ще живий чолов╕к сам простягнув залишки кукурудзи. Мар╕я ╕нстинктивно в╕дхилилася, н╕би захищаючи себе в╕д участ╕ у злочин╕. Та дружина того нап╕вмертвого селянина рукою подала знак: бер╕ть, чолов╕ка все одно вже не врятувати, а вам ще треба вчителювати. Лише п╕зн╕ше Мар╕я Ог╕╓нко зрозум╕ла: той чолов╕к просто хот╕в врятувати ╖╖, як рятували сво╖х односельц╕в в╕дом╕ й нев╕дом╕ доброчинц╕. У нелюдськ╕ часи, коли, здавалося, неможливо залишитися людяним, т╕ доброчинц╕ рятували селян. Мар╕я Ог╕╓нко знала теж такого чолов╕ка, хоча в╕н нав╕ть не здогадувався, що колись його назвуть доброчинцем. Селянин погодився ╕ п╕шов працювати до колгоспу, тим самим приспавши пильн╕сть влади. Вважався грамотним чолов╕ком – працював ком╕рником у колгосп╕. На той час увесь хл╕б з колгоспно╖ комори вивезли, залишився т╕льки нас╕нн╓вий фонд. Для того, щоб годувати ще живих селян, ком╕рник молов зерно, а з борошна люди готували р╕дке вариво. «Бринда», «зат╕рка», «баланда» - по-р╕зному називали вариво, завдяки якому виживали. До реч╕, учн╕ Мар╕╖ Ог╕╓нко теж на тому варив╕ трималися. Для себе Мар╕я вир╕шила: буде боротися, як зможе, допомагатиме, чим зможе, людям. ╤ ще залишить вчителювання, аби б╕льше не бути сп╕вучасником злочину. А тут ще й енкаведист натякнув, що не варто зловживати добрим ставленням до себе. Мовляв, радянський вчитель ма╓ бути у перших рядах «борц╕в з куркулями». «Як я могла протестувати проти тих нелюд╕в? – запитувала чи то у мене, чи то у себе Мар╕я Ог╕╓нко. – П╕сля того випадку з нап╕вмертвим селянином вир╕шила п╕ти з╕ школи. Вчителювала на Ки╖вщин╕, а це одна з тих областей, що найб╕льше постраждала в╕д Великого Голоду. Боялася, що мене, вчительку, будуть весь час посилати в╕дбирати хл╕б у вмираючих, а я вже знала, що вдруге на те не п╕ду». Мар╕я Ог╕╓нко пригаду╓, що люди, як могли, боролися за життя. Т╕кали в м╕ста, влаштовувалися на заводи, щоб пот╕м передати якусь дещицю хл╕ба родичам. Пригадувала Мар╕я Яким╕вна, як до не╖ п╕д╕йшла знайома вчителька, яку теж змушувала «боротися з куркулями», ╕ з╕зналася, що ма╓ зошит, де записувала обурен╕ висловлювання селян. Мар╕я тод╕ ╖╖ попередила: «Найкращий зошит – то твоя пам’ять». У зошит╕ вчителька занотовувала св╕дчення селян. Мар╕я читала записи, дивуючись, як ╖╖ колега наважилася на еп╕столярний жанр. Дивуватися було справд╕ чому, бо переважна б╕льш╕сть вчител╕в паперу не дов╕ряли. У зошит╕ наводилися слова селянина Якова Сам╕йла: «Т╕ стал╕нськ╕ пси шукали пшеницю в димар╕ хати. Запитав, чого вони прийшли до нас. Я роблю зранку до ноч╕ на земл╕, н╕який не куркуль. Не хот╕в хл╕б в╕ддавати, так ц╕ голодранц╕ показали п╕стол╕. Я м╕шок з борошном запхав у колодязь. Найманець проколював землю шпицями. Зривали п╕длогу, обшукували горище. До колодязя не додумалися зазирнути. Лютували дуже, бо н╕чого не знайшли. Один голодранець все на мене вовком дивився, не дов╕ряв, що я н╕чого не приховав. Коня я в л╕с╕ заховав, гадав, що пот╕м в╕дв’яжу. Д╕знався пот╕м в╕д сус╕да, що коня мого в╕дв’язали, забили. Шкода було коня, а корову ми ще ран╕ше зар╕зали. От╕ найманц╕ так лютували, що н╕чого не знайшли. Забрали взувачку. А коли вони п╕шли, я той м╕шок з борошном випхав, ото на т╕й баланд╕ ╕ трималися. Якби був не заховав, то д╕ти загинули б». Вчителька просила Мар╕ю, аби та забрала з собою зошит. Мар╕я розум╕ла, що ц╕ записи – то св╕дчення епохи, ╕ ╖х потр╕бно зберегти. Про себе теж всього не могла розпов╕сти колез╕, бо мусила приховувати, що походила з роду ╤вана Ог╕╓нка, громадського ╕ церковного д╕яча, м╕н╕стра осв╕ти ╕ в╕роспов╕дань УНР, митрополита Укра╖нсько╖ автокефально╖ церкви. Лише згадка про «невтомного прац╕вника укра╖нського Ренесансу», як називали професора ╤вана Ог╕╓нка, могла стати для Мар╕╖ Яким╕вни фатальною. З села Мар╕я все-таки ви╖хала. Оск╕льки добре знала методику викладання ф╕зики ╕ математики, працювала ╕нспектором районного в╕дд╕лу осв╕ти. Особливо шанували Мар╕ю Яким╕вну вчител╕ старшого покол╕ння, бо хоча була молодим ╕нспектором, справу свою знала добре. Хоча Мар╕я Ог╕╓нко шкодувала, що залишила вчителювання. З╕знавалася, що сво╖м вчинком протестувала проти того, що змушена була брати участь у конф╕скац╕╖. Та залишатися в осв╕т╕ б╕льше не могла. Працюючи ╕нспектором районного в╕дд╕лу осв╕ти, пост╕йно в╕дчувала, що ╖й не дов╕ряють, перев╕ряють. Ц╕кавилися, чому ви╖хала з села, розпитували про родич╕в. Пост╕йний страх став супутником Мар╕╖ Ог╕╓нко. А ╖й було що приховувати, кр╕м свого «сумн╕вного» походження. Щоденник з╕ св╕дченнями про Голодомор потай переправила до далеко╖ родички, ╕ то була справжня спецоперац╕я. Ретельно захований щоденник, мотаний–перемотаний старими хустками, переклала фотограф╕ями. Просила родичку, стареньку ж╕нку, збер╕гати той пакунок на горищ╕. Мовляв, там з╕бран╕ важлив╕ для не╖ фотограф╕╖, тому просить ╖х зберегти. Вона ж, Мар╕я, не може тримати той згорток у сво╖й квартир╕, бо це небезпечно. Л╕карська робота видавалася Мар╕╖ Ог╕╓нко б╕льш над╕йною, бо медична допомога потр╕бна була вс╕м. Мар╕я Яким╕вна працювала у мальовнич╕й м╕сцевост╕ – санатор╕╖ у Пущ╕-Водиц╕. Частими гостями у ╖╖ помешканн╕ були письменники, як╕ л╕кувалися у санатор╕╖. Склалися дружн╕ стосунки з Олесем Гончарем, Максимом Рильським. Назавжди запам’ятався Мар╕╖ Ог╕╓нко такий випадок. Якось Рильський, прогулюючись парком, п╕д╕йшов до л╕каря ╕ н╕би мимох╕ть поц╕кавився: «Мар╕╓ Яким╕вно, з╕знайтеся, професор Ог╕╓нко – ваш родич? Не б╕йтеся, Стал╕н уже помер, тепер можете мен╕ сказати». Та Мар╕я Яким╕вна заперечила: «Максиме Тадейовичу, у нашому роду не було таких видатних людей». Рильський посм╕хнувся: «Тепер я вам в╕рю». Мар╕я Яким╕вна з╕знавалася, що завжди хот╕ла б╕льше д╕знатися про ╤вана Ог╕╓нка, якого називали «людиною прац╕ ╕ обов’язку», та життя п╕д пост╕йним наглядом, оч╕кування «чисток» робило це неможливим. Лише за час╕в Незалежност╕ Мар╕╖ в╕дкрилася уся правда про «буд╕вничого укра╖нсько╖ автокефально╖ церкви», як називали Ог╕╓нка. Будучи м╕н╕стром осв╕ти УНР, ╤ван Ог╕╓нко у с╕чн╕ 1919 року п╕дписав Закон про мову, яким передбачалося викладання в ус╕х типах шк╕л укра╖нською мовою. За розпорядженням 37-р╕чного м╕н╕стра школяр╕ Кам’янець-Под╕льского – тод╕шньо╖ столиц╕ Укра╖ни – безплатно в╕дв╕дували вистави ╕ виступи укра╖нських театральних ╕ хорових колектив╕в, а 10 березня в ус╕х державних школах було оголошено днем л╕тературних ранк╕в ╕ вечор╕в з обов’язковими лекц╕ями про Тараса Шевченка. Протягом 1919-21 рок╕в професор ╤ван Ог╕╓нко – м╕н╕стр осв╕ти ╕ в╕роспов╕дань УНР. У жовтн╕ 1920 року разом з урядом Директор╕╖ в╕н залиша╓ Укра╖ну, проте й в ем╕грац╕╖ трудився в ╕м’я Укра╖ни. У 1943 роц╕ Ог╕╓нко одержав титул митрополита. Ц╕ факти п╕дтримували Мар╕ю, додавали в╕ри у власн╕ сили. Хот╕ла, аби у збереження народно╖ пам’ят╕ додалася ╕ ╖╖ часточка. Згадуючи нелюдськ╕ часи, коли зберегти людян╕сть – то вже було вчинком, говорила, що ╖╖ часточка зовс╕м м╕зерна, проте тод╕ кожен вчинок був на вагу золота. Нав╕ть отой збережений зошит з правдивими св╕дченнями селян, що вмирали в╕д голоду, то теж був вчинок. Вже за Незалежност╕ Мар╕я Ог╕╓нко м╕ркувала над тим, як вдалося зберегти людську г╕дн╕сть, вистояти за нелюдських час╕в. ╥╖, св╕дка Голодомору, завжди обурювали докори, як╕ доводилося чути. Мовляв, як так сталося, що укра╖нц╕ – нащадки волелюбних козак╕в – дозволили таке вчиняти над собою? ╤ чому б╕льшовицьк╕ кати взяли гору? Та б╕льшовицька пропаганда була неперевершеним м╕стиф╕катором, породжуючи м╕фи, що подекуди не зруйнован╕ до сьогодення. ╤нформац╕йна блокада, створена навколо засекречення правди про Голодомор, так саме д╕яла, коли йшлося про приховування факт╕в про оп╕р селян геноциду. Б╕льшовицька влада розум╕ла: насамперед, необх╕дно було знищити працьовитих укра╖нських селян, яких охрестили куркулями. Саме укра╖нськ╕ селяни чинили оп╕р б╕льшовицьким погоничам, масово протестуючи проти московських окупант╕в. За даними ДПУ, в╕д 20 лютого до 2 кв╕тня 1930 року в Укра╖н╕ в╕дбулося 1716 масових виступ╕в, з яких 15 квал╕ф╕кувалися як «широк╕ збройн╕ повстання проти радянсько╖ влади». Повстання в╕дбувалися п╕д гаслами: «Хай живе самост╕йна Укра╖на!», «Геть СРСР!», «Геть комуну!» Усього у 1930 роц╕ ДПУ заф╕ксувало в Укра╖н╕ понад 4098 масових виступ╕в. На придушення селян та знищення повстанських вогнищ було кинуто найжорсток╕ш╕ чек╕стськ╕ сили. Фабрикуючи ф╕ктивн╕ справи, заарештовуючи та ув’язнюючи тих, кого в╕н вважав найзапекл╕шим ворогом, московський режим намагався попередити вс╕ можлив╕ селянськ╕ протести. Основне завдання – «зачистити» тили – було виконано. Та все ж, незважаючи на жорсток╕ репрес╕╖, оп╕р селянства продовжувався протягом 1932-33 рок╕в. У парт╕йних документах заф╕ксован╕ р╕зн╕ форми протесту селян: в╕д небажання збирати врожай у колгоспах до перешкоджанню його вивезенню. Протягом 1932-33 рок╕в режим жорстоко придушував масов╕ виступи селян, як╕, рятуючись в╕д голодно╖ смерт╕, в╕дстоювали сво╖ права. Голодуюч╕ селяни не дозволяли вивозити хл╕б, нападали на зерносховища, комори. Перед б╕льшовицькою владою поставали все нов╕ завдання. Кр╕м застосування репресивних заход╕в, на повну потужн╕сть запрацювала пропагандистська машина, щоб не допустити поширення правдиво╖ ╕нформац╕╖. Хоча б про те, що одн╕╓ю з форм протесту проти вбивства голодом було ско╓ння самогубств. Аби не брати участь у грабунках селян до самогубств вдавалися деяк╕ м╕сцев╕ кер╕вники та уповноважен╕. У травн╕ 1933 року, протестуючи проти нищення Укра╖ни, вчинив самогубство письменник Микола Хвильовий, який дав точне визначення нелюдськ╕й б╕льшовицьк╕й пол╕тиц╕: «Голод – явище св╕домо орган╕зоване. Голод ╕ розруха – хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною укра╖нською проблемою». Коли ж основна частина укра╖нського селянства була знищена, а механ╕зм масового вбивства св╕домого укра╖нства селян було запущено, у вимираючого села вже не було ф╕зичних сил на б╕льш активн╕ д╕╖, поширення набула усна народна творч╕сть. Кр╕зь кривав╕ сльози люди см╕ялися над сво╖ми катами, яким так ╕ не вдалося вбити душу народу. Колишня моя вчителька, св╕док Голодомору Катерина Марченко називала усну народну творч╕сть «в╕дстоюванням правди на життя». У ╖╖ родин╕ в╕д голоду померло 8 ос╕б. Походила Катерина Роман╕вна з с. Кищенц╕в Маньк╕вського району Черкасько╖ област╕. «То був справжн╕й геноцид проти селянства, ц╕леспрямоване знищення укра╖нства - згадувала Катерина Роман╕вна. – До революц╕╖ наше село було казенне. Не було пана, а земля належала людям. У родинах зр╕дка було менше, як п’ятеро д╕тей, а 1933 року п╕всела вимерло. Сус╕дського хлопчину Тихона живцем закидали землею, але в╕н вибрався з-п╕д завал╕в людських т╕л. Як в╕дстоювали право на життя? Люди сам╕ складали опов╕дки, приказки, сп╕ванки, частушки. А теми п╕дказувало саме життя. В кого було 400 трудодн╕в – тому давали по 100 грам╕в хл╕ба. От ╕ фольклор.
Крупська гра╓ на гармошц╕, Стал╕н скаче гопака,
дожилася Укра╖на: по 100 грам на ╖дока.
Стань, Тарасе, з домовини, глянь на Укра╖ну,
Люди з голоду конають, задурно пропадають.
Коли людей зганяли в колгоспи, вони опиралися, як могли. Про колгоспи казали так: «Та гуртове – то ж чортове, чортяча влада прийшла». Доведен╕ до в╕дчаю, коли нелюдська влада в╕д╕брала нав╕ть колоски, люди несли слово правди кр╕зь загати брехн╕ ╕ зла. А колоски, як нагадування про пережите, завжди були у квартир╕ Катерини Роман╕вни. «То душ╕ мертвих промовляють» - говорила колишня вчителька, перебираючи колоски. Чек╕сти були впевнен╕, що пам’ять про Голодомор вдалося стерти з╕ спогад╕в св╕дк╕в, та чимало створених м╕ф╕в за радянських час╕в почали розв╕нчуватися вже за Незалежност╕. ╤стор╕я вкотре навчила: нема╓ н╕чого такого пота╓много, що колись не стане явним. Т╕ св╕дки Голодомору, яким вдалося вижити, зберегли не лише спогади, а й нав╕ть щоденники. До реч╕, за збережен╕ щоденник╕в влада нещадно карала. Колишню вчительку Олександру Радченко заарештували через щоденник, який вона вела з 1926 року. «Мета мо╖х запис╕в, - пояснювала вона суд╕, - присвятити ╖х д╕тям. Я писала, що через 20 рок╕в д╕ти не пов╕рять, що такими жорстокими методами будували соц╕ал╕зм». ╤ ця усна народна творч╕сть, ╕ ц╕ щоденники – то теж були вчинки, коли людина збер╕гала г╕дн╕сть за найжорстк╕ших умов. Час невблаганний. Колишн╕ св╕дки Голодомору в╕дходять у В╕чн╕сть. Проте ╖хн╕ слова залишаються у наш╕й пам’ят╕, спонукають не бути байдужими ╕ не мовчати. Катерина Марченко говорила також про те, що нам, укра╖нцям, завжди треба розраховувати на власн╕ сили, бо н╕хто не побуду╓ нам щасливого життя у власн╕й хат╕, на сво╖й земл╕. Под╕╖ сьогодення лише п╕дтверджують правоту цих сл╕в.
Коли Укра╖на кривав╕ жнива
З╕бравши для ката, сама умирала
╤ з голоду нав╕ть згубила слова,
╢вропа мовчала.
Коли Укра╖на життя прокляла,
╕ ц╕ла могилою стала.
╤ сльози котились ╕ в демона зла.
╢вропа мовчала.

Натал╕я Осипчук,
письменниця, журнал╕ст

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #42 за 25.11.2016 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=17697

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков