Версiя для друку Обговорити в форумi

Тримаю в руках подарунок: нову книгу Віри Пальохи з Керчі, члена Національної спілки письменників України та Спілки письменників Республіки Крим, до якої півроку тому сама ж і писала переднє слово. Звичайно ж, всю її прочитала ще в рукописі, але переглядати та перечитувати твори вже в свіжому виданні сімферопольського видавництва «Доля» – то вже інше відчуття. Впевнена, що книга зацікавить шанувальників авторки насамперед через те, що це – прозове художньо-публіцистичне видання, а пані Віра більш відома, як поетеса. «Життєві горизонти» - це її дебют, перша спроба оприлюднити твори, які були написані в різні роки, деякі з них навіть тоді, коли Віра Пальоха ще була Вірою Прядкою. І спроба, на мій погляд, виявилася вдалою.
Літературні замальовки, есеї, новели, нариси, статті писалися і в рідній Морозівці, що в Міловському районі на Луганщині, і в обласному центрі Донбасу в студентський період, і в Керчі, де авторка мешкає з родиною нині і вчителює в ліцеї мистецтв. Вони, як ті кольорові скельця з дитячої іграшки в творі «Калейдоскоп», що відкриває перший цикл книги, дивують знайомством з цікавим персонажем, новим сюжетом та художньо-вдалим його викладенням. «Спекотне літо в ситцевому сарафані з сухими травами й скошеними полями змінювалося кольоровою осінню із соковитими червонобокими яблуками і жовтими грушами, а остання – зимою з чарівними візерунками морозу на шибках, а за нею надходила весна-красна, квітом і зелом закосичена», - це цитата з новели «Мрія про море». Читаєш і сприймаєш зміни, що відбуваються у природі, як різнобарвні візерунки в дитячому калейдоскопі. І плинність часу, радісні миті якого змінюються на сумні (а потім навпаки), в житті літературних і справжніх, не видуманих героїв творів, теж нагадують оберти дзеркал тієї дитячої іграшки.
Цікаві художні знахідки зустрічаються в миттєвих замальовках та етюдах з другого розділу «Мініатюри». «Червнева ніч спустилася на землю, сховала кущі верболозу та обняла стару скрипучу вербу. Торкнулася лона нескошеної шовкової трави і поцілувала голівки біло-рожевих півоній. А потім лягла спочивати до самого ранку в молодому вишняку», - так майстерно описує авторка перші хвилини літньої ночі в однойменному етюді. І дії та помисли дощу, немов живої істоти, що вимальовані художнім словом, неначе пензлем на полотні, виникають в уяві під час прочитання етюду «Дощ»: «Дрібним срібним гребінцем розчісував покоси. Стукав у віконце сонної річки…»
Ці коротенькі ліричні пейзажні замальовки найкраще характеризують ставлення пані Віри до природи, стверджують її небайдужість до навколишньої краси, а часом повертають і в далеке минуле, як приміром мініатюра «Садок вишневий коло хати…». Вишня біля батьківської оселі в період цвітіння сприймається авторкою як та Шевченківська, з травневими хрущами, що гудуть над її гіллям вечірньої пори.
Публіцистичний розділ вміщує в собі розповіді про односельчан Віри Пальохи – ветеранів Другої світової війни, колгоспних ветеранів-працівників та учителів-наставників. Віддані своїй професії, українському народові та своїй Батьківщині, вони заслуговують на те, щоб наступні покоління земляків пам’ятали їх. Доповнюють розділ світлини рідних авторки та героїв її творів.
Закінчує своє перше прозове видання пані Віра відданням шани пам’яті своєму літературному наставникові, відомому в Україні кримському поетові, уродженцю Черкащини Данилові Андрійовичу Кононенку та невмирущому Кобзареві, батькові численної творчої родини українського письменництва.
Маю надію, що цей почин, як письменника-прозаїка, додасть Вірі Пальосі нових задумів та цікавих ідей.

Галина ЛИТОВЧЕНКО, член НСПУ
Бахчисарайський район, с. Віліне

Віра ПАЛЬОХА
ОСІНЬ
(панорамна замальовка)

Осінь танцювала в багряному вальсі. Жовте й червоне листя кружляло парами. Кленовий лист відірвався від гурту, стрімко піднявся вгору, зробив кілька па й безшумно впав на землю. Розлога шовковиця зривалася також у танок, та вітер-друзяка тихо заколисував її: «Ще не час!». Стара акація непомітно посміхалася, хитаючи головою у такт танцю, розводила безпорадно руками. Неподалік сором’язливо червоніла калина від зачудованого погляду велета-дуба. Ця картина осіннього різнобарв’я, небаченої строкатості радо зігрівала серця і душу перехожих.
Господиня осінь вінчала сонцеграйною короною закоханих. Ткала із золота довгу, серпанкову, з вітіюватими візерунками фату нареченій. Стелила молодятам м’яку доріжку в щасливе майбутнє. Пригощала достиглими яблуками й грушами, сливами й виноградом… Несла багатство, затишок і добробут сімейного життя.
Вона дарувала диво народження. Немовля з’являлося в чарівну осінню пору красивим, сильним, щасливим. Зростало творчо обдарованою, тонкою поетичною натурою. Купалося в розкоші казкового довкілля.
Яка красива й мила осінь! Вона є віхою і радості, і розчарувань, і віри, і надії. І що з того, що плаче холодними дощами, лякає морозним вітром..?!
Осінь прекрасна і навіть у своєму смутку!
Керч, 2016
 
ДОЩ
(етюд)

Вечір. Тихо.
Сонце, втомившись за день, лягло спочивати за лісом. Сутінки поволі сунули на село, вишневі садки, сінокоси. Вітер заблукав у зеленому лозняку, що розрісся біля річки. Ніщо, здавалось, не порушить спокій. Як щось раптом зашуміло, впало, дзенькнуло, покотилося в густу траву і… зникло. То починався дощ.
Краплинками коштовної порцеляни спускався на листя дерев. Умивав зі сну ніжно-рожевий цвіт яблуні. Падав на колючі кущі аґрусу й розлітався у всі боки. Дрібним срібним гребінцем розчісував покоси. Стукав у віконце сонної річки. Пускав по ній малі та великі кола. Бився об берег і безшумно зникав.
Він розбудив горобців, що влаштувалися на ночівлю в очереті. Вони прокинулись, незадоволено цвірінькаючи, й полетіли шукати інше сухе та затишне місце.
А дощ ішов. І все виблискувало в місячному сяйві: дерева, кущі, трава…
с. Морозівка, 2003 рік
 
СТАРА КРАСУНЯ–ЯБЛУНЯ
(новела)
Моїй бабусі Надії Олександрівні

У бабусі на обійсті росте стара красуня-яблуня. Скільки їй років? Важко сказати. Та скільки я пам’ятаю себе, вона кожного року радує дітлахів смачними яблуками.
Ось уже й липень. Наливається прозорою кров’ю «білий налив», який аромат! Аж паморочиться в голові, коли вдихаєш терпкий, по-дитячому солодкий запах перших літніх яблук.
Перехожі проходять повз стару яблуню, стишуючи ходу. Мабуть, згадують, як із нетерпінням чекали в дитинстві, коли вже достигнуть яблука. Й усміхнена бабуся скаже: «Уже час!» Чимдуж дітлахи побіжать до старої красуні-яблуні, струшуючи ранкову кришталеву росу із споришу, проганяючи сонячних зайчиків із теплих калюж вчорашнього дощу.
Боже! Яке це щастя - рвати вже налитий соком «білий налив», класти холодні м’ячики-кульки за пазуху. А потім сидіти в колі однолітків, сміятись, гомоніти і ласувати першими яблуками.
Я теж зупиняюсь біля старої красуні-яблуні. Вдихаю п’янкий аромат «білого наливу». Мій погляд привертає чорнобровий хлопчик, який заздрісно дивиться на яблуню. Та ось він, крадькома озираючись, кинувся до неї, зірвав ще зовсім зелене яблуко і хутко зник у густих колючих кущах малини, – щоб бабуся не бачила. Хлопчик був такий зайнятий, що навіть не помітив, як його витівку все ж таки підгледіли. І я посміхнулась.
Як швидко плине час. І не помітимо, як літо добіжить до кінця. А до бабусі на обійстя раптом завітає золотокоса чарівниця осінь. Прибере дбайливо стару яблуню в жовто-червоні шати, красуня-яблуня погомонить шершавими сухими листочками. Помахає на прощання натрудженим гіллям. І засне.
А взимку старій яблуні присниться сон, що знов прийшла весна. Знов спалахнули біло-рожеві свічечки. Забуяла молодістю стара красуня-яблуня. І білим квітом-снігом посміхнулася уві сні перехожим. Грайливо обсипала їх ніжними маленькими пелюсточками сніжинок. На щастя! На радість! На довгі літа! З роси і води!
с. Морозівка, 2003 рік

ЯК НАРОДЖУЄТЬСЯ СВІТАНОК
(ескіз)
КОНОНЕНКУ Д. А., поету

Край неба починає світлішати. Перші промені несміливо торкаються сонної землі. Кущі й дерева струшують вітами з себе нічну прохолоду. І летять-кружляють у вранішньому танку ніжні блідо-рожеві пелюстки груші-дички. Вони встеляють землю м’якою запашною ковдрою. Узлісся вдихає на повні груди весняний аромат, напоєний ранковою свіжістю незайманої краси роздолля. Тінь ночі тане, безшумно сповзає із старезних велетів-дубів і ховається в густій соковитій зеленій траві, на якій виблискують коштовні краплини порцеляни, що спраглими вустами п’ють сонячні струмочки перших променів. Вітер поволі гойдає шовкову траву, перешіптується з кущами колючого терну й білими віночками красуні-калини, вклоняється тендітній, стрункій, із зеленими сережками березі, вітається з кучерявим парубком-кленом. І, стрімко піднявшись угору, тоне в безодні синього неба. Вранішнє небо міниться, грає веселковими барвами…
Народжується світанок.
м. Сімферополь, 2006 рік
 
ПРОВІДНА ЗОРЯ КРИМУ
(нарис)

Була весна. Сонце грало променями ніжний теплий ноктюрн. Чорне море кидало на берег білі буруни кучерявих хвиль. Вітер пестив дбайливою рукою тендітні яскраві квіти, зелені кущі й дерева:
Земле моя кримська,
Ласко материнська,
Сонячний південний краю мій!
Степові простори,
Зеленаві гори,
Моря нестихаючий прибій, –
читала в тиші поетичні рядки талановитого відомого українського поета-кримчанина, задушевного лірика – Данила Андрійовича Кононенка.
Данило Кононенко був для мене кимось далеким і недосяжним. Але ж так хотілося познайомитися з поетом!
І ось така нагода випала. Я в місті Сімферополь. Вирішила зайти в редакцію газети «Кримська світлиця». (У 2003 році Данило Андрійович працював шефом-редактором дитячої газети «Джерельце» у редакції газети «Кримська світлиця», де завідував відділом літератури). Швидко знайшла у місті базу-готель МДЦ «Артек». Стрімко піднялась по сходах. Нерішуче відчинила потрібні двері. Це була простора кімната, де стояло два чи три столи; на стіні – полиці з книгами. Тут панувала творча атмосфера.
Чоловік, який стояв посеред кабінету, уважно подивився на мене. Привітна посмішка приємно осяяла його обличчя. Ось так ми і познайомились. Коротко розказала про себе: родом з Луганщини, закінчила Східноукраїнський університет, Луганський педагогічний інститут ім. Т.Шевченка, філологічний факультет, працюю учителем української мови та літератури в ліцеї мистецтв м. Керчі, велика шанувальниця поетичного слова Данила Кононенка і навіть сама пробую писати вірші.
Після цієї зустрічі у нас зав’язалась творча дружба. Данило Андрійович став не лише для мене, але й для моїх учнів учителем і наставником. Ми листувалися з нашим поетом-земляком. На сторінках дитячої газети «Джерельце» почали регулярно з’являтися шкільні замітки членів клубу «Юний журналіст». Одна із старшокласниць, Ольга Шуракова, учениця 11-А класу, обрала тему дослідницької роботи «Поетичні барви слова - як оригінальна і художня досконалість Данила Кононенка». У 2006 році захистила роботу на засіданні Малої академії наук учнів навчальних закладів (МАН) у м. Сімферополь у секції «Літературознавство». Стала дійсним членом МАН.
Я вдячна долі, що особисто знала Данила Андрійовича Кононенка, митця високої Поезії. Саме він був редактором моєї першої збірочки «Музика долі», що вийшла в 2010 році у видавництві «Доля» в м. Сімферополь, до якої ще й написав післямову «Вчителька, яка не тільки вчить, а й пише вірші». Данило Андрійович також редагував і другу збірку поезій «Осені тиха хода», що вийшла в 2014 році у видавництві «Доля» в м. Сімферополь. З його легкої руки у вересні 2012 року стала членом Національної Спілки письменників України.
Данило Кононенко – талановитий український поет, який творив літературу високу, чесну, загальновизнану читачем. Його вірші ясні, прозорі, сповнені життєвої правдивості, простоти, щирості, переживань, роздумів про життя. У поетичних рядках розлито пахощі степових квітів, і сьогодні в них дзвенить пісня жайворонка, пломеніють маки…

м. Керч, 2012 рік

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 16.12.2016 > Тема "Душі криниця"