Версiя для друку Обговорити в форумi

В сьогоднішньому числі «Світлички» - вірші поетеси з Полісся Ганни Верес-Демиденко. Чернігівщина. Чарівний куточок України, образно званий «Другою Швейцарією». Тут, за кілька кілометрів від Тростянецького дендропарку, створеного ще гетьманом Скоропадським, в маленькому степовому селі Верескуни, названому на честь його засновника, 25 січня 1951 року в сім'ї колгоспників Ходака Петра Григоровича та Феодосії Іванівни народилася наша поетеса. Ось що вона пише про себе:
“В сім'ї завжди панував культ книги. На все життя запам'яталося, як довгими осінніми та зимовими вечорами ми вчотирьох (мама, тато, брат і я) на теплій печі читали по черзі книги. Це були не тільки казки, а й «Робінзон Крузо» Д. Дефо, «Шхуна Колумб» М. Трублаїні та інші.
Після закінчення Верескунівської восьмирічки навчалася в Лохвицькому, а потім у Кременчуцькому педучилищі. Згодом було навчання у Полтавському педінституті на філологічному факультеті, робота в Андріївській, Писарівській, Малоперещепинській школах. Стиль сільського життя, сім’я, вимагали повної віддачі сил і здоров'я, іноді здавалося, що і доба занадто коротка, щоб виконати намічене. Як учитель російської мови та зарубіжної літератури вела свої творчі пошуки, ділилась досвідом з колегами району та області, тому й здобула вищу педагогічну категорію, звання «Учитель-методист».
Поезією захоплювалася з дванадцяти років, часто використовувала своє вміння у шкільних творах, іноді друкувалась, зокрема, в «Полтавському віснику», «Полтавській думці», «Червоному Прапорі», «Світлиці».
На сьогодні у творчому доробку маю 4 поетичні збірки: «Калинова сопілка», «Три сонця», «Герої не вмирають», «Вони умирали двічі».
Нам хотілося лише додати до цього, що сьогоднішня добірочка віршів для «КС» є свідченням непідробного, щирого патріотизму Ганни Верес, її непохитної віри в те, що Україна вистоїть в цьому лихолітті, переживе всі напасті, здобуде собі гідну гордої нації долю.

Ганна ВЕРЕС-ДЕМИДЕНКО

ЗРОБИ СВІЙ ВИБІР
У кожного із нас своя є Україна:
Для когось – мати, рідна і свята,
Де особлива пісня солов’їна,
Де роду слава власного зліта.
Де соняхом цвіло твоє дитинство,
І заповідні слалися стежки,
Де упивався запахом любистку,
І долю стерегли твою зірки.

А є й такі, для кого Україна –
Це територія, порожній в серці звук.
Заради вигоди такий усе покине,
Терпіти не захоче зайвих мук.
Про ці позиції почуй, громадянине,
У час війни, важких випробувань,
Чим є для тебе наша Україна,
Зроби свій вибір і не забувай!
      
ЩОБ СЛОВО СОЛДАТОМ СТАЛО
Крізь ситечко серця війну пропускаю,
Щоб вилити на папері
Дочірню любов до Вкраїнського краю
У звичній мені манері:
Щоб слово солдатом воюючим стало
За мир на землі праотчій,
У спротив до ворога щоб виростало,
Усім відкривало очі.

Удосталь ми горя уже напилися,
Ми нація вільна, горда,
Тож кожен собі у душі поклянися,
Єдиним щоб стать народом.
Щоб захід і схід врешті-решт обнялися
І з Кримом в єдине ціле,
Полеглих героїв щоб мрії збулися,
І люди цьому раділи.

ХІБА СХОВАТИСЬ МОЖНА ВІД ВІЙНИ?
Часто зустрічала людей, котрі старалися відгородитися від подій на Майдані, Донбасі, вимикаючи телевізор, щоб зайвий раз не хвилюватися. Не розумію таку громадянську позицію українців.
 
Хіба сховатись можна від війни,
Коли підступний ворог землю топче,
Коли дітей вбивають без вини,
Коли сльоза турбує серце й очі?
Хіба можливо спокій зберегти
Тоді, коли земля, умившись кров’ю,
Тебе питає: «А що робиш ти?
І чи ти знаєш почуття любові?»

А як спокійно спати уночі.
Коли сини вогонь грудьми стрічають,
Коли схрестились шпаги… і мечі
Твоє майбутнє гідно захищають?
Війна ж хвилює не лише Донбас –
Прицільно кожне серце вона ранить,
Й здається, ніби зупинився час…
Коли ж позбудемось російського тирана?..

НЕ СПИТЬ УКРАЇНА…
Не спить Україна. Три роки не спить.
Майдан, тепер Схід палає.
Кладуть свої голови вірні сини,
Від рашівських пут звільняють.

В тривозі застиг-почорнів листопад,
Смертями й дощем лякає.
Та дух вільний наш уже не закопать,
До волі він шлях плекає.

І капа з очей материнська сльоза,
Сирітку-внуча купає,
В могилу за сином і сила сповза…
Чом, доленько, ти скупа є?

Три роки, здається, короткий є час,
Та сліз і крові вже море.
Вкраїнськими будуть і Крим, і Донбас,
І владу бандитську зборем!

ВОНИ ПИСАЛИ КНИГУ ПРО ВІЙНУ
(Кіборгам присвячую)
Вони писали книгу про війну,
В двобої зло де стрілося з любов’ю.
Цього ніколи людям не збагнуть,
Котрі торгують гідністю і кров’ю.
Вони писали книгу про війну
Життями, долями і змученим каліцтвом,
Не пробачали ворогу вину
За смерть, руїни і дітей сирітства.

Вони писали книгу про війну –
З-під терміналів дивні літописці,
Землі стояла доля на кону,
Тож на брехню ніхто з них не купився.
Вони писали книгу про війну –
Їх перемога починалась звідси…
Вдягались передчасно в сивину
Й низали подвиги на історичне вістря.

Вони писали книгу, де в крові
І сторінки тонули, й буква кожна,
Над головою де снаряд ревів,
І де, здавалось, вижити не можна…
Всі двісті сорок дві вони доби
Стояли під вогнем війни гарячим,
На шлях святої вийшли боротьби,
І витримку з них кожен мав волячу.

І вистояли хлопці до кінця,
З-під веж сміялись в очі чорній смерті…
Прочитана чи ж буде книга ця
В історії шаленій круговерті?
Вони… писали книгу… про війну…

ЗАХИСНИКАМ АЕРОПОРТУ
Ми є захисники аеропорту,
І доля України в нас в руках,
«Укропи», «правосеки»-патріоти –
Навіть ця назва ворога ляка.
Ми не за гроші й не за нагороди –
За рідну хату вийшли воювать,
За волю українського народу,
Щоб на землі праотчій раювать.

Ми «кіборги», і з нас цього доволі,
Так «сепари» прозвали недарма,
По лезу наші рухалися долі,
Навколо ж – ворог, непроста зима.
Тут – хмари куль і міни, і снаряди
В повітря рикошетили й бетон.
По нас гатили гаубиці й «гради»,
Осколки стіни тяли, мов картон.

Бетон дивився, сірий і холодний,
Немов живий, від вибухів здригавсь,
А ми стояли в темряві, голодні,
Та кинути ніхто не намагавсь.
Ми «кіборги», а значить, особливі,
Не роботи – живі ми пацани,
Вмирали і були вже тим щасливі,
Що України вільної сини.

І ЗНОВ СТО ДВАДЦЯТІ Б'ЮТЬ
І знов сто двадцяті б'ють по наших,
Аж стогне все від вибухів, виття…
Плює на Мінське перемир'я раша,
І в вічність знов летить чиєсь життя.

Загрався світ з Росією… Чи ж варто
Вже третій рік порядності чекать,
І слухати, і руку подавати
Особі із радянського ЧК?

Немає й бути в ній ніяк не може
Того, чим володіє демократ.
Та правда й розум, вірю, переможуть,
І Перемоги буде в нас парад!

ЧОЛО У РАННІЙ СИВИНІ
Чоло її у ранній сивині,
Під очі – зморшки, мов печать недолі:
Синок її загинув у війні,
Прибув недавно мертвий він додому.
Єдиний був він у матусі син,
Може, тому й душі у нім не чула,
Любов ця добавляла їй краси.
Чому ж її молитви не почули
Ні вороги, ні Божі небеса?
Чому ж на вік, ще юний, не зважали?
І капає з очей її сльоза,
Адже його живого вона ждала.

Тікають дні, біжить життя удаль,
Та біль матусі й трохи не вщухає,
Душа її і молиться, й рида…
Криниця горя в ній не висихає.
Свій день вона з молитви почина:
«Нехай усі здорові будуть діти.
Ніде й ніколи не гримить війна
Й не плачуть матері за дітьми в світі…»

ГЕРОЙ – ЦЕ ТОЙ…
Весна ледь доторкнулася до віт,
Коли війна на Сході запалала,
В бентезі мати-Україна й світ,
Адже сини там голови поклали.
Усюди біль і стогін матерів,
Вдовине серце в траурі отерпло:
Живим коханий в танкові згорів,
Долаючи дорогу зла і смерті.

І землю нашу обняла печаль,
У кожний заглядаючи куточок,
Й палахкотіла, й плакала свіча,
Коли «двохсотим» повертавсь синочок.
Тікатимуть ще довго з хати сни,
Де занімів портрет у стрічці чорній,
Й чекатиме родина знов весни
Із болем, що війна принесла вчора.

Я теж її чекаю і молюсь,
Щоби війну спинив таки Всевишній,
Героям вкотре низько поклонюсь –
Ніколи не буває їх, колишніх.
Герой – це той, який карає зло,
Для багатьох він є незрозумілим:
Не терпить він улесливих розмов,
І смерті в очі дивиться він сміло.

ЧОРНЕ СОНЦЕ
То не ворон чорний кряче
І не вітер завива –
За синочком мати плаче,
Й молода кричить вдова…

Почорніло раптом сонце
Вже для неньки назавжди,
Не постука син в віконце,
Не звучатиме: «Зажди!»

Зажурилась Україна,
Розлилась кругом печаль,
Діти ж у Донбасі гинуть,
Мертвих важко їй стрічать.

Чорне сонце теж у ранах –
Дні чорніші від ночей.
В чорну стрічку прапор вбраний,
Серце, зранене, пече:

«Він же син є України,
Землю рідну захищав,
Очі, мов вогонь, горіли,
Й розривалася душа,

Коли бачив, як страждає
Люд від збоченців Кремля…»
Сонце чорне споглядає,
Сина як прийма земля…

ЗЕМЛЯ І МОВА
Земля і мова – два одвічні коди –
Це не високі пафосні слова:
Без них нема майбутнього в народу,
І нація без них не є жива!
Земля і мова – не слова красиві –
Це вільні є підвалини ідей:
Саме вони тебе таким зростили,
І стануть кодом для твоїх дітей!

НАРОДЕ МІЙ…
Народе мій, катований, та вільний,
Ти долі ткав уперто полотно,
Життя твоє – своє й чуже свавілля,
Та незалежність маєш все одно.
Народе мій, шляхи твої – то рани,
Століттями які ти заживляв,
І пережив не одного тирана,
Від рабства душі впевнено звільняв.
Народе мій, твої безсмертні цілі:
Жить на своїй, на праведній землі –
І Україну матимеш ти цілу,
І хліб святий, мов сонце, на столі!

***
Присвячую Олегу Сенцову, українському в’язню, несправедливо засудженому у Росії на 20 років, котрий написав листа до українського народу, в якому заявив, що й звідти буде боротися проти окупантів.

– Я цвяхом стану для труни тирана, –
Слова Сенцова сколихнули світ…
Таким новий є України цвіт:
Він і в неволі, мов на полі брані.

– Нас не зламать нікому і ніколи,
Адже свобода – то понад усе,
Війна гірку науку нам несе,
Котру не вивчиш в мирний час у школі.

Хай каторга у двадцять літ – то рана,
Та без утрат немає майбуття,
Хоча у мене лиш одне життя,
Я цвяхом стану для труни тирана!..
23.08.2016

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 16.12.2016 > Тема "Душі криниця"