Версiя для друку Обговорити в форумi

«Крымские татары... не обязаны быть больше украинцами, чем сами украинцы. Я уж молчу о том, как сильно мы вместе со своим Крымом нужны властям и большинству жителей материковой Украины» (Е.А.)

Наведену вище цитату взято з коментаря подруги в мережі Фейсбук. Знаючи її, як людину поза всяким сумнівом патріотичну, все ж не можна не відчути в цих її словах докору та неприхованого розчарування. Хіба ні? Можна, звісно, заперечувати щодо того, чи й справді проблеми Криму байдужі для більшості мешканців України. Єдине, чого не заперечиш, то це те, що таких чимало. Найгірше навіть не в тому, що з того числа, з одіозними заявами про своє особисте несприйняття змосковленого Криму як частини України, раз по раз, немов ті омельки з конопель, вискакують особи, які — ні багато, ні мало — претендують на роль інтелектуальної еліти нації. Найгірше, що влада толерує те, не робить нічого, аби не дати поширюватись всередині нації непорозумінню, яке загрожує її розколом якщо не сьогодні, то завтра. Але, схоже, наших владців доля нації хвилює значно менше за перспективу бути притягнутим до відповідальності за невиконання приписів Конституції та законів, які привели до здачі Криму. Відтак, чекати визнання своїх помилок, чекати вибачень перед тими, кого полишили на ласку загарбника, не доводиться.
Не дивно, що за такого ставлення влади всередині певної частини суспільства і далі продовжує побутувати підживлювана красномовним її мовчанням думка про те, що недолугі, зкацаплені кримчани самі здали Крим. Не оминула та чаша й кримських татар. Навіть попри те, що вони були найзгуртованішою, найактивнішою, найпослідовнішою частиною кримчан, які від початку чітко висловили своє несприйняття агресії, до останнього намагалися завадити захопленню Криму Московією. Здавалося, що б можна було закинути тим, хто 26 лютого вийшов під стіни ВР АР Крим, аби не допустити державної зради, тим, хто першими прийшов на виручку обложеним українським гарнізонам, тим, хто у вже захопленому Криму відкрито протестував проти незаконного референдуму? Неймовірно, але вустами декого з нешановних політологів, яких останнім часом розвелося, мов бездомних цуциків, вустами декотрих екс-депутатів висловлювалось нерозуміння, чого ж це, мовляв, кримчаки не взялися до зброї, не подалися в ліси, в гори (???). Заради справедливості, слід визнати, що то були лише два-три окремі випадки і словоблуддя тих нездар не йшло далі туманних натяків та недомовок. А все ж, неспростоване, і воно сіяло певне нерозуміння в головах далеких від кримських реалій.
Не важко здогадатися, до чого те веде, а особливо ж коли влада й далі неналежно виконує свої функції — відверто гальмує реформи, сповідує політику подвійних стандартів, в тому числі і в зовнішній політиці.
“Схід — справа делікатна”, - казав Федір Іванович Сухов — герой Білого Сонця Пустелі. Золоті слова. Крим - то не зовсім Схід, тим не менше, шкода, що наші владці не розуміють того, що народ, який мав свою державність упродовж віків, який зберіг історичну пам'ять про неї, не може байдуже спостерігати за тим, як його доля стає заручницею з одного боку захланних сусідів, а з іншого — вітчизняних нездар з кастрованим відчуттям честі, гідності, порядності.  Кримські татари роблять висновки. І вони не на користь ні одних, ні інших. Але якщо з Московією все зрозуміло — завоювання, виселення з батьківщини, два століття перманентних намагань зачистити Крим навіть від топонімічних згадок про к'иримли і, як продовження тої політики, нова агресія, нові репресії — все те не з того, що вибачається, то Україна мала всі шанси на порозуміння, на міцну спілку з кримськотатарським народом. Як же владці незалежної України реалізувала їх? Якщо коротко — нездарно.
Потік к'иримли, які поверталися з майже півсторічного заслання, зустрічали, щоправда, ще совєцькі функціонери, Брутальність, з якою те робилося, вражала. Численні надумані перепони на шляху отримання кримської прописки, принизливі перевірки, інспірована серед слов'янського населення підозріливість, недоброзичливість до репатріантів були, за малим винятком, загальною тенденцією. Ось лише один приклад: сім'ю мого односельця, який цілком легально придбав будинок, відмовились прописувати. Більше того, загрожуючи зрівняти будиночок з землею, сім'ю двічі виселяли, вивозили назад, до Узбекистану, запроторювали до буцегарні, розділяючи батьків і малолітніх діток, одне з яких було грудним немовлям. Чи можна таке забути? А вибачити?
Влада щойнопосталої незалежної України, щоправда, не допускалась до такого, навпаки, чітко задекларувавши волю прийняти всіх репатріантів, чимало робила для того. І все ж недостатньо, аби гідно відповісти на той історичний виклик. Найбільшою помилкою було вперте небажання легалізації Меджлісу, небажання розглядати питання про створення кримськотатарської автономії навіть у часі, коли вже йшлося про утворення автономії промосковської. Окрім того, можна пригадати багаторічне затягування з виділенням ділянок під житлову забудову, що привело до самовільного зайняття земель на окраїнах кількох кримських міст, ганебне, більш подібне до провокації, невирішення питання з перенесенням одного бахчисарайського ринку, розташованого на місці мусульманського кладовища, чи силовий розгін підприємців на Ай-Петрі.
Щоправда (без жодних вибачень для Києва), те вже відбувалося за порядкування промосковської в більшості своїй влади Кримської автономії, яка мала своє бачення щодо вирішення кримськотатарського питання.
І все ж, попри труднощі, яких зазнали, повернувшись на землю батьків, в годину випробувань кримські татари не мали великих сумнівів: ставати їм на бік “фашисто-бандерівських окупантів” чи на бік “визволителів” від “русского мира”. Чи варто те розцінювати як безумовний вибір на користь України? Може, я розчарую когось із записних патріотів, але відстоювали кримські татари, насправді, не стільки Україну, як своє право жити вільними на своїй батьківщині. Україна за тих розкладів виглядала значно привабливішою за повсякчас тяжіючу до тоталітаризму Московію. В складі України існували цілком реальні можливості розвитку, завершення процесу репатріації, а в перспективі і відновлення власної незалежності. Не забуваймо, що ідея кримськотатарської автономії знаходила розуміння і безумовну підтримку, зокрема, в обох партіях, що виникли з Народного Руху України. Було там також чимало прибічників відновлення кримськотатарської держави.
Нинішня влада, без жодного спротиву здавши Крим загарбникові, зрадила не лише дислоковане на півострові українське військо, не лише сотні тисяч українських громадян, безвідносно їх етнічної приналежності, які щиро покладалися на українську державу, не лише ту переважну більшість кримської спільноти, яка хоч ніколи й не ходила на демонстрації, ніколи не афішувала своїх політичних вподобань, а все ж голосувала за незалежну Україну в 1991 році. Та найбільший її гріх в тому — і писав про те не раз — що вона зрадила корінний народ, який, не маючи ані свого війська, ні якихось силових структур, не мав іншої ради, як покладатися в справі захисту своєї батьківшини, своїх осель, своїх сімей виключно на українську державу. Як же гірко, що сподівання ті виявились хибними! Держава, підтята злодіями в законі, що пробрались на найвищі щаблі влади, виявилось неспроможною захистити їх...
Чи треба пояснювати, що єдиним логічним висновком після такого може бути лише думка про марність надій на байдужих до чужого горя несвоїх, думка про власну державу, власне військо, яке за подібних обставин, в усякому разі, не здасть свою землю без спротиву...
— Що ж, помилки властиві будь-кому, — скажуть мені. — Діючи в умовах форс-мажору та цейтноту, ніхто не може бути гарантований від них.
Безперечно. Але дія форс-мажорних обставин, ситуація цейтноту є дуже короткотривалими. Що ж поза ними? Чи зробила сьогоднішня українська влада упродовж скоро вже трьох років окупації все залежне від неї, аби відновити свій суверенітет над втраченими територіями, над півостровом Крим зокрема? Чи докладає для того належних, системних зусиль? Відповідаючи на ці питання щиро, матимемо, на жаль, відповідь негативну.
Попри те, що чимало зусиль докладається з боку Уповноваженого Президента України у справах кримськотатарського народу, депутата ВР України Мустафи Джемілєва, голови Меджлісу кримськотатарського народу, депутата ВР України Рефата Чубарова, попри їх виступи в ООН, їх участь в міжнародних конференціях, попри їх численні контакти з керівництвом Турецької республіки, з кримськотатарською діаспорою, попри окремі успіхи української дипломатії в цілому (такими як проголосована цього понеділка резолюція ООН, якою Крим офіційно визнано тимчасово окупованою територією, а Московію, відповідно, країною-окупантом), Україна, поза всяким сумнівом, могла б досягти значно більшого, якби справі деокупації була системно підпорядкована діяльність всього державного механізму, а не окремих, з усією до них пошаною, осіб чи окремих міністерств, інституцій.
На жаль, попри галасливі заяви, інтереси нації так і не стали не те що єдиним, а навіть основним пріоритетом української влади. Особиста нажива — ось що залишається її головним пріоритетом навіть сьогодні, в часі розв'язаної Московією війни, в часі, коли Україну доведено до рівня найбіднішої країни Європи. Безчестя сягає аж тої межі, що Президент плутається в пріоритетах між власним бізнесом, який примножує його капітали в країні-агресорі, та інтересами власної країни. А що вже говорити про й до сьогодні діючий закон України, яким анексований Московією Крим проголошено вільною економічною зоною! Лише обурення народу, найперше - кримських татар, призупинило запроваджену ним ганебну практику економічної підтримки загарбника. Неймовірно, але закон і досі не скасовано. Як не скасовано, до слова, сумнозвісну постанову Національного банку України, якою всіх кримчан, в тому числі й тих, які перебралися на материк, оголошено нерезидентами. Останнє є не лише образою, але й актом дискримінації, оскільки позбавляє цих українських громадян доступу до своїх банківських рахунків.
В цьому ж сумному тренді і доля тижневика «Кримська світлиця». Полишена в 2014 році напризволяще в окупованому Криму, редакція не припинила свою роботу. Єдина за всі роки Незалежності україномовна громадсько-політична та літературна газета Криму державницького спрямування продовжувала не лише виходити, але й поширювалась серед передплатників практично до кінця 2014 року. Гадаєте, Київ підтримав цей чудом вцілілий на анексованому півострові острівець українських мідіа? Не вгадали! Вже в лютому 2015 року рішенням Міністерства культури її друк було припинено, газету переведено в електронний формат. І то б нічого, якби не затримки з виплатою зарплати, борг по якій на момент його погашення (кінець листопада 2015 року) сягнув дев'яти місяців. Далі — більше. З приходом нового очільника Національного газетно-журнального видавництва, на якого покладалися великі надії, колективу редакції було наказано або перебиратися до Києва, або ж переходити на договір цивільно-правового характеру. Оскільки ані головний редактор, ні члени його команди не вважали за можливе відривати «Світлицю» від її коріння (владоможні співзасновники навіть не згадали про покинутий в Криму ледь не чвертьстолітній архів газети!), головного редактора і більшість колективу кримської редакції в травні 2016 року було звільнено... за прогули(!). Це при тому, що упродовж всіх років окупації щоп'ятниці на сайті газети з'являлося чергове її число, щоп'ятниці до Міністерства культури, до НГЖВ та друкарні надсилалися файли газети в PDF-форматі та принт-файли. Натомість в Києві почали друкувати свою “Кримську” світлицю”, яка окрім привласненого імені — добре відомого, до слова, не лише кримчанам — не має з оригіналом нічого спільного. Власне, хто б мав які заперечення щодо того, щоб Міністерство культури чи там підпорядковане йому НГЖВ видавало будь-яку оригінальну газету чи часопис? Але яку ж порядність треба мати, щоб рядитися у свиту, поцуплену у брата, що потрапив у біду!
На жаль, це ще один приклад, який вкотре ставить під сумніви щирість декларованих намірів нашої “революційної” влади. Здавалося б — хто інший, як не держава, мала б бути зацікавленою в збереженні української державницької газети на півострові, навіть у якості символу присутності українства в Криму? Але ж ні — патріотична київська влада запопадливо поспішає удавити навіть поперед московських спецслужб.
Загалом, можна констатувати, що держава звела чи не всі свої дії по деокупації лише до створення цілком імпотентного, наразі, Міністерства з окупованих територій та спорадичних заяв з приводу порушення прав людини. Але навіть тут громадські організації, що працюють на волонтерських засадах (той же Майдан Закордонних Справ, Кримська Правозахисна група), не маючи за собою потужного важеля державних повноважень, часто реагують оперативніше.
Поза всяким сумнівом, привернення уваги світової громадськості до порушення прав людини в окупованому Криму є надзвичайно важливим. Ті, хто організують, вчиняють сьогодні репресії на півострові — політично вмотивовані арешти, судилища, викрадення і вбивства — мають бути добре свідомими того, що все беззаконня, вчинене ними, не сховається від очей світу і рано чи пізно буде засудженим і покараним. І все ж порушення прав людини, якими б страхітливими вони не були, є лише наслідком порушення основ світопорядку — балансу сил і інтересів, встановленого після Другої світової війни. Саме на цьому варто було б, на думку автора, акцентувати увагу світової спільноти. Не відновивши справедливість, подарувавши агресорові його злочин, маємо добре усвідомлювати, що даруємо йому тим самим упевненість в безкарності, випускаємо зі скриньки Пандори сили, які здатні зруйнувати світ.  
Та чи можна сподіватися, що зухвальця зупинить один лише осуд світової спільноти унаслідок порушення прав людини, навіть якщо його буде виявлено у формі найжорсткіших санкцій? Напевно, що такі сподівання були б з нашого боку надто наївними. Наш власний досвід та трагедія Алеппо є надто переконливими свідченнями того. Ще більш наївними були б надії на те, що агресор, який поклав собі підкорити твою країну, який вже поніс заради того значні матеріальні, іміджеві, людські втрати, з кровожерного яструба раптом перетвориться на миролюбиву горлицю. Історія вчить, що найнадійнішим гарантом стримування агресивних зазіхань є міцна держава з потужною економікою, з добре навченим, оснащеним найсучаснішим озброєнням військом.
Чи робить моя влада сьогодні все залежне від неї, щоб відродити зруйновану економіку, зорієнтувати значну її частину на створення потужного, сучасного війська? Неймовірно, але — ні!
Втративши через недолугі дії найвищого керівництва держави флот, значну кількість військової техніки в Криму, заводи Укроборонпрому на Луганщині та Донеччині, держава мала б сьогодні докласти титанічних зусиль для відновлення бойової потуги війська. І якщо відновлення морського флоту, з огляду на захмарні ціни вартості побудови, оснащення і озброєння лише одного бойового корабля, може бути відстрочене, то відновлення потужного військово-повітряного флоту є вкрай необхідним, адже в разі розгортання повномасштабної війни з Московією нам протистоятиме другий за потужністю військово-повітряний флот світу. Те ж саме, ще більшою мірою, стосується і ракетних військ.
Виклики, як бачимо, непрості. Але не з тих, на які Україна не здатна відповісти. Маємо потужну базу ракетобудування — з заводами, з досвідченими конструкторами, кваліфікованими спеціалістами, фаховими робітниками, маємо потужні Харківський, Київський авіазаводи...
Інша річ, що наша неймовірна влада, схоже, не усвідомлює того простого факту, що все те не може бути належно урухомленим лише за рахунок кредитів МВФ. Чи не тому ходять чутки про простої (це в часі війни!) бронетанкового заводу імені Малишева, про закриття Львівського бронетанкового заводу? Чи не тому Петро Олексійович ветував закон, згідно з яким військову підготовку за програмою офіцерів запасу медичної служби в обов'язковому порядку повинні проходити придатні до військової служби українські громадяни, які навчаються у вищих медичних, фармацевтичних навчальних закладах України? Чи не тому Укроборонпром замість масових поставок війську нових озброєнь займається скупкою у м'ясників зношених танкових двигунів, демонстрацією окремих зразків зброї? Чи не тому нові зразки вітчизняної військової техніки гарцюють лише по бруківці Хрещатика, а в бойових умовах поранених з поля бою і сьогодні вивозять на розбитих “жигулях”? (http://u-news.com.ua/39502-gde-tehnika-volonter-obratilsya-k-prezidentu-i-ministru-oborony-.html)
На жаль, щойноухвалений державний бюджет, з огляду на вищезгадене, не викликає нічого, крім болісного розчарування, яке дедалі відчутніше трансформується в роздратування. І не дивно, адже пульс ледь дихаючої економіки і далі прив'язано до інтересів кількох олігархічних кланів, і далі штучно стримується розвиток малого і середнього бізнесу, підприємництва, і далі на вустах урядовців всіх рівнів популістські лозунги, мова не про те, чим ефективно наповнити державний бюджет, а про те, як його поділити. Знову мова про пільги, субсидії і обіцянки, обіцянки, обіцянки...
Наша влада так і не навчилася будувати речення в минулому чи, принаймні, в теперішньому часі. Форми: “зроблено”, “виконується”, здається, недосяжні для їх психіки. Але ж як набили оскому всі оті безкінечні “зробимо”, “виконаємо”, “створимо”!
Не дивно, що за такої політики число активних українців, які полишають Край, стає дедалі більшим і більшим. Для кого ж розчищається життєвий простір, який сьогодні ще зветься Україною? Тут, на півострові, де влада за допомогою політично вмотивованих переслідувань створює, м'яко кажучи, некомфортні умови патріотично налаштованим кримським татарам, українцям, витискаючи тим самим за його межі кожного, хто не сприймає її бачення Криму, все гранично ясно. В Україні ж, де влада навчилася гарно говорити українською, де вона, дефілюючи у вишиванках, ледь не на кожному кроці виголошує “Слава Україні!”, все не так очевидно... Наївний українець ще й досі довірливо ловиться на ту примітивну мімікрію. А проте ж, суть і, що важливіше, результат тих діянь, як в Криму, так і в Україні, не надто відрізняється. Та чи довго те може тривати? Згадуючи свою репліку на вірш колеги Олени Іськової, писану ще чотири роки тому, дуже хочеться спитати: “Чи не чесніше, взявши в руки дрюка, нам нашу владу привести до тями?” (http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384096) Адже рухаючись таким курсом, услід за Кримом, де кримські татари часто таки були (є) більшими українцями, аніж переважаюче число кримських хохлів, може настати черга і самої України.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 23.12.2016 > Тема "Резонанс"