Версiя для друку Обговорити в форумi

Гадаю, вже не вистачить життя, щоб навчитися мислити себе без «Кримської світлиці». Ось і тепер, спостерігаючи за подіями в Києві, пов'язаними із протестними акціями НГЖВ, чуючи постійні посилання на мою любу газету, з трудом усвідомлюю, що все це вже не має до мене жодного стосунку. Та й про газету йдеться зовсім іншу, де не лишилося і сліду від наших багаторічних традицій, де інша тематика, навіть на вигляд «Кримська світлиця» вже не та.
Коли два роки тому пішов із життя наш дорогий колега Данило Кононенко, я теж часто думала про смерть. І моїм єдиним бажанням на той час було, аби, прощаючись, мене вкрили жовто-блакитним державним прапором, як вкривали колись героїв Небесної Сотні, здавалося, я б відчувала його кожною клітиною свого вже бездиханного тіла і забрала б із собою цю останню втіху, останню насолоду, подаровану любов'ю до своєї Батьківщини.
Сьогодні я вже відійшла від такого патологічного фетишизму, але не розумію і ніколи не зрозумію, як можна було прибрати з газетної «шапки» державний герб – тризуб, який був там завжди, за умови, що ті, хто видає цю газету, шанують свою державу, бо, зрештою, саме герб свідчить про те, кому газета належить і чого від неї чекати. Оглядаючи архіви, де чимало різних листів із офіційних інстанцій, я бачу тризуб чи не на кожному з них, і з цим фактом мирилися найлютіші українофоби, що працювали в цих організаціях на поважних посадах, й жоден не змінив перо на орало, аби позбутися моральних страждань. То чому ж сьогодні керівництво «КС» намагається бути святішим за папу римського, чому демонстративно капітулює, догоджаючи смакам «російського» Криму, якщо випадково сюди потрапить газета? Тим більше, що тризуб – це навіть не портрет Бандери чи Шухевича, а всього лиш державний символ, що втратив будь-яке емоційне забарвлення.
Повністю вихолощуватиметься газета і за змістом. У всякому разі, її головред, як і керівник НГЖВ, запевняють, що за нинішніх обставин вона має переважно висвітлювати культуру та спорт і, посівши саме цю нішу, шукати свій шлях до читачів. Та чи знайде - отака прісна, далека від усього, що може хвилювати сьогодні людські серця? Втім, головна думка її видавців, схоже, не про це, а про те, чи не викличе вона, чого доброго, невдоволення у кримських росіян, хоча, навіть висвітлюючи безпечні, здавалося б, нейтральні теми, можна оконфузитися. Бо ні для кого не секрет, що і значна частина діячів російської, як і української культури, прямо чи опосередковано «обслуговує» політику. Чи не найяскравіший цьому приклад – Йосип Кобзон.
Що ж до спорту, то практично щодня російські ЗМІ доносять якісь відголоски допінгового скандалу, що певним чином позначається на іміджу країни. Ці питання порушувалися і під час великої щорічної прес-конференції із президентом, яка відбулася 23 грудня. Звичайно, ті, хто понад усе прагне продемонструвати свою лояльність, могли б пропустити мимо вух версію, висловлену з цього приводу главою РФ, тим більше, не аналізувати її, але я таки звернула не неї увагу і немало подивувалася почутому. Майже як про доведений факт президент говорив про заздалегідь сплановану підривну діяльність колишнього голови російської антидопінгової агенції Григорія Родченкова, який, працюючи чи то на Канаду, чи то на Америку, нібито власноруч постачав у Росію допінг і примушував спортсменів вживати його, аби потім, покинувши країну, глумитися над ними. Виникає запитання: а чому ж тоді спортсмени не протестували, чому мовчать і тепер, коли вже ніщо не стримує, аби відстояти свою честь і честь держави, і чому президент знає про те, про що не знають учасники скандальних подій?
Відчуваю, що, проживаючи в Криму, і сама починаю почуватися громадянкою Росії, бо вже не зловтішаюся, як бувало колись, з приводу бід її народу, а болію разом з ним. Дуже шкода мені, зокрема, російських параолімпійців, яких теж «притруїв» американський «шпигун» Родченков, - для таких людей я б не вводила жодних обмежень, нехай вживають хоч героїн, хоч амфітамін, аби лише ще більше не нашкодили своєму здоров'ю. Бо і самі змагання - це для них не стільки змагання, скільки допінг, що додає сил жити і бути людьми.
Та особливо болить остання рана, пов'язана з катастрофою літака ТУ-154, в якій загинуло 92 людини. Але це теж тема не для «оновленої» «КС». Бо прямував літак в Сирію, і хоч постійно наголошується, що причиною трагедії не може бути теракт, всі інші причини, котрі розглядаються, як ймовірні, мало ким сприймаються серйозно. Навіть Володимир Жириновський, який завжди на боці влади і її ініціатив, наполягає на тому, що йдеться про акцію помсти за воєнні дії в чужій країні. Саме це нещодавно стало і причиною привселюдного вбивства у Туреччині російського посла. Не забулося й те, як до останньої можливості відкидалася версія щодо теракту стосовно трагедії в небі над Єгиптом, під час якої загинули російські туристи, і навіть коли відповідальність за катастрофу взяло на себе певне терористичне угруповання, влада намагалася видати повідомлення за блеф.
Чому – зрозуміло, адже це і її гріх, бо йдеться про результати зовнішньої російської політики. Поливаючи кров'ю сирійську землю заради збереження посади президентом Башаром Асадом, влада наражає на небезпеку і власний народ, якому абсолютно байдужі і Сирія, і Асад, проти якого бунтує половина населення (трусися він у млин!), але не байдужа доля загиблої доктора Лізи, керівниці благодійного фонду «Справедлива допомога», з якою дехто пов'язував свою останню надію.
До речі, на борту загиблого літака був і відомий російський воєнний ансамбль ім. Александрова, вірніше, його частина у кількості 60 осіб, що мала дати новорічний концерт російському воєнному контингенту (це – щодо «безпечної» культурної тематики, прийнятної для «оновленої» «КС»).
То як же непросто доведеться цій газеті уникати неоднозначних тем, аби подобатися і ФСБ, і СБУ, та ще й щоб читачі не плювалися, а їх в Криму вже нудить від нещирої вихолощеної інформаційної жувачки!
Але, як свідчить Інтернет, іншим сьогодні стурбовані в Києві. Це я – про керівництво НГЖВ вкупі із профільними профспілками, що штурмують владу, вимагаючи зарплат, доведених до рівня тих, які одержують держслужбовці, коли навіть прибиральниця має оклад у 4,5 тисячі гривень (цей приклад навела заступник міністра культури Т. Мазур). Але навряд чи в НГЖВ переймаються долею прибиральниць – їм хоча б собі, дорогеньким, дати раду.
ДИВНИМ ЧИНОМ постанова уряду, що викликала стільки емоцій, СПІВПАЛА В ЧАСІ з розгромом кримського колективу «КС», звільненням «за прогул» її редактора та усуненням зі штату усіх, хто творив і навіть засновував цю газету.
А можливо, і не співпала, можливо, і спричинила цей розгром, бо, дозволяючи впродовж двох років окупації працювати нам за звичний мінімум, наші колишні високопоставлені побратими раптом схаменулися: навіщо цим нерезидентам платити в кілька разів більше? Краще ми самі поживемо на широку ногу! І хоч на словах турбувалися про безпеку колективу, котрої не можуть нам гарантувати, насправді мріяли про нові зарплати, на які держава має виділити додатково близько 4 млн. гривень.
Та, як кажуть, хотіти не шкідливо, і, переконавшись, що на наступний рік для потреб НГЖВ передбачено ті ж самі п'ять млн. гривень, замість затребуваних понад восьми, тихе і законослухняне керівництво цієї установи повело людей під стіни Кабінету Міністрів «вітати» урядовців з Новим роком. А замість привітання – повітряні кульки з написами «Журналісти – не раби», «Гройсман, Ніщук, не порушуйте закон!» тощо.
Відповідь щодо того, чи порушує його міністерство, дала заступник міністра культури Тамара Мазур, яка пояснила, що журналісти НГЖВ, дійсно, мають право на підвищені зарплати, але це не стосується інших його працівників, а також збільшення державної підтримки у 30% від потреб видавництва, яке вже йому надається. Тобто, керівництво НГЖВ вільне діяти в межах вже існуючого фінансового плану, заради підвищення зарплат скорочуючи інші витрати.
Та як же їх скоротити, аби вивільнити 4 мільйони із 5! Тут єдиний вихід – вимагати, аби уряд переглянув бюджет, вніс до нього поправки і «врятував» «Кримську світлицю»! А ми ж понад 20 років робили цю газету за копійки, робили й тоді, коли по півроку зовсім не одержували зарплати, старалися для своїх хоч і нечисленних, але відданих читачів та для держави, яка одного разу схаменеться і подбає про долю українського Криму. Але так і не дочекалися…
Поміж тим, новоспечені кияни кримського походження так розходилися, що готові поставити всю Україну на дибки: виступають в пресі, проводять публічні заходи, а тема одна, така неромантична – гроші. Неприємно усвідомлювати, що і нинішній головний редактор «оновленої» Віктор Мержвинський – людина заслужена, учасник АТО, та і гендиректор НГЖВ Андрій Щекун побував у російському полоні, про що полюбляє публічно згадувати. Здавалося б, ці люди мають бути патріотами з великої літери і вичавлювати з держави гроші, які, звичайно, усім потрібні, у якійсь більш коректній формі, на них же дивиться вся Україна! А ще мусили б віддати і нам зароблені за 5 місяців (до розправи) наші копійки, бо журналісти, як вони слушно зауважують, не раби, і з ними бажано діяти в рамках закону, до чого й закликають наші колишні працедавці Нищука і Гройсмана.
До речі, не зрозуміло, що відбувається і з нашими трудовими книжками, де в моїй останній запис – «7 лютого 1993 року». Незабаром від цієї дати виповниться 24 роки, а взагалі ж вперше «Кримська світлиця» побачила світ 31 грудня. І увесь цей час ми були разом, в горі і в радості. Тож була прикро здивована, ознайомившись зі статтею Петра Вольвача, беззмінного нашого співавтора і голови піклувальної ради, який, розповідаючи в «оновленій» про історію газети, не згадав тільки мене, назвавши імена навіть тих людей, що були для газети тимчасовими і випадковими. А ще рік чи півтора тому, відвідуючи наші заходи, Петро Васильович якось порівняв мене з Лесею Українкою, назвавши чи не єдиним справжнім чоловіком серед українців Криму, що тут лишилися. Ці слова мене тоді дуже надихнули і підтримали, бо таке запам'ятовується назавжди і не летить за вітром, як гроші. Від них я відштовхнулася у своєму черговому дописі.
А що ж змінилося сьогодні, чому голова піклувальної ради забув про моє існування? Невже лише тому, що я не виїхала на материк, і це вже дає підстави переглядати газетну історію? Важко в таке повірити, бо і сам Петро Васильович – історик за фахом, і, якщо не він, то хто розповість правду про те, що у нас в Криму відбувалося на його очах? А я ж хочу не слави (даруйте, вже наїлася!), а лише правди і справедливості – для себе і для людей.

Тамара СОЛОВЕЙ

На фото: у грудні 2012 року, на 20-річчя «Кримської світлиці», одна з перших «світличанок» Тамара Федорівна Соловей отримала Почесну грамоту від Представництва Президента України в Криму

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 30.12.2016 > Тема "Душі криниця"