"Кримська Свiтлиця" > #47 за 30.12.2016 > Тема "Душі криниця"
#47 за 30.12.2016
«Зависла в неб╕ ср╕бна пектораль»
Галина ЛИТОВЧЕНКО
Нещодавно у «Св╕тлиц╕» була опубл╕кована стаття-реценз╕я кримського письменника В╕ктора Стуса, присвячена виходу ново╖ книги поетеси з Бахчисарайського району, члена НСПУ Галини Литовченко. Пропону╓мо уваз╕ читач╕в доб╕рку в╕рш╕в з ц╕╓╖ книги та люб'язно надан╕ авторкою «Кримськ╕й св╕тлиц╕» поез╕╖, як╕ ще не публ╕кувалися.
Галина ЛИТОВЧЕНКО З книги «Зависла в неб╕ ср╕бна пектораль»
З╤ СТОДОЛИ На стодолу лелека прис╕в. (Нал╕тався у неб╕, та й – год╕). Ген – жовт╕ють боки гарбуз╕в, в╕дцв╕та╓ картопля в город╕. Цв╕р╕нчать на меж╕ цв╕ркуни, павучок ладить пастку ╕з пряж╕, чистить бабця п╕ском чавуни в╕д густо╖, як темрява, саж╕. Сонце смалить бляшан╕ дахи, наливаються сп╕л╕стю груш╕, кр╕зь в╕дчинен╕ ляди льохи гр╕ють схован╕ в зас╕ки душ╕. В кв╕тнику м╕ж пахучих левкой пнуться мальви цибат╕ угору. У колисц╕ дитя, гойда-гой… полуденну розхиту╓ пору. Стежка погляд у гай повела – зверху видно далеко-далеко. На стодол╕ в гн╕зд╕ з-п╕д крила розгляда╓ округу лелека.
П╤Д НАГЛЯДОМ РОЗЛОЖИСТО╥ ВИШН╤ Ховався сл╕д у споришев╕й поросл╕, а реп’яхи ч╕плялись до сп╕дниц╕, погойдувались в╕дра на коромисл╕ – аж хлюпала на мор╕жок водиця. В╕тався сонях усм╕шкою щирою ╕з ус╕ма сус╕дами в город╕, кришив щир╕й старенькою сокирою д╕дусь Лука в подв╕р’╖ на колод╕. Качки завзято дзьобали калачики, на св╕т дивився ╕з гн╕зда лелека, грайливе кошеня ганяло м’ячика, сушились на тину рум’ян╕ глеки… Допоки ряст топтати не стомилася, щораз вертаю на стежки колишн╕. У ц╕й садиб╕ спогади лишилися п╕д наглядом розложисто╖ вишн╕.
* * * Там, де гасало дитинство мо╓, вдосв╕та сонце вставало з-п╕д вишн╕, мальви з-за тину всм╕халися пишн╕ там, де гасало дитинство мо╓. У наймил╕шому кра╖ мо╖м д╕ток гойдали в вербових колисках. Яблука в серпн╕ сушилися в низках, сп╕вом зозуль озивались га╖. Згадую, як в полуденн╕й пор╕ з неба на церкву спускалось пром╕ння, грало в хрестах п╕д блакитним склеп╕нням, дзвоном котилось по Лис╕й гор╕. Там, де гасало дитинство мо╓, с╕ялись зор╕ курганам на плеч╕, н╕жились травами ноги лелеч╕… Так воно, знаю, ╕ нин╕ там ╓.
ЛЕТЯТЬ МО╥ ЛЕЛЕЧЕНЬКИ ЗА МОРЕ Агов, лелеки! Зв╕дки летите? Чи не з мого дитинства клек╕т лине? Ви знову – в вир╕й, в л╕то золоте. Кому ж на цей раз вв╕рили хатину? Там у двор╕ – лиш яблуня стара та за парканом лава почорн╕ла. А вам уже в Туреччину пора, що ╕з-за моря ген зазелен╕ла. Я за св╕й д╕м у споко╖ була, бо в╕н був завжди до ус╕х прив╕тним. Тож, як ╕ ви, л╕тала до села усе життя, мов птаха перел╕тна. Зберуся знов. Пров╕даю сестру, внесу з подв╕р’я яблука в комору ╤ – у св╕ти до весняного «Кру!»… Хай вам щастить, лелеченьки, за морем.
В МО╥М СЕЛ╤ РОЗК╤ШН╤ ВЕЧОРИ В мо╖м сел╕ розк╕шн╕ вечори. З двор╕в розносять запах мат╕оли, з╕рки садам п╕дморгують згори, наливом б╕лим стеляться додолу. Шепочуть листям в темних берегах д╕вчата-верби й хлопц╕-осокори, у запашних розн╕жених лугах джмелям щоноч╕ сняться медозбори. Щедротам м╕сяця нема╓ меж - городи ср╕блом полива╓ з глека. М╕ж тополиних заховавшись веж, в сво╖м гн╕зд╕ ц╕луються лелеки. В мо╖м сел╕ розк╕шн╕ вечори. В мо╖м сел╕ так╕ щаслив╕ ранки…
ТРИ СЕСТРИ НА С╤МЕЙНОМУ ФОТО Як сьогодн╕ було. Пам'ятаю: цв╕в пахуче на вулиц╕ лох, мама плаття з червоно╖ май╖ нам пошила у б╕лий горох. ╤ в горошок, ╕ синю картату купувала на тр╕йко персон. Шила платтячка, наче близнятам, лиш найменш╕й м╕няла фасон. На прич╕лку горошок духмяний на низеньк╕ штахетини л╕з. Капелюшки на свято весняне тато з Ки╓ва саме прив╕з. А прибулий фотограф з району мав престижний з триногою "ФЕД". У наш сад, мов до фотосалону, д╕ти зб╕глись, як мухи на мед. Посм╕халися сором'язливо в╕д ╖х погляд╕в тро╓ д╕вчат. ...Я в саду бачу маму щасливу ╕ малих на даху лелечат.
* * * Шле суво╖ життя у всесв╕тн╕й арх╕в, крутить звитки ╕ часу не га╓. Ген у синьому неб╕ незвичних птах╕в вже чимала з╕бралася зграя. Я вп╕знала в╕дразу, хто т╕ л╕туни по розмахов╕ крил ╖х строкатих: то щебече минуле мо╓ з вишини голосами щасливих пернатих. В’ються парами, водять гуртом володар, кличуть звабно до сонця злет╕ти. Хай на щось натякають ст╕нний календар, ср╕бн╕ скрон╕, онуки та д╕ти – я додам ще рядочок у список нетям ╕ втечу в╕д безжальних реал╕й! Загублюся м╕ж небом ╕ плинним буттям до цв╕т╕ння черемх ╕ конвал╕й. Бо весна надиха╓ до старт╕в ╕ мр╕й, до левад заклика╓ грайливих. Тихо крутять роки м╕й строкатий сув╕й для полички в арх╕в╕: «Щаслив╕».
ДИПТИХ ПРО Т╤ТКУ ТОМУ Й БУКВУ «Р» I. Вс╕м давно було в╕домо, знають люди ╕ тепер: Не злюбила т╕тка Тома ще в дитинств╕ букву Р. Умудрилася забути з нею геть ус╕ слова. Язику щоб не сп╕ткнутись, працювала голова. Не гаркавити щоб сильно, наша т╕тка Тома вмить слово каверзне посильним вм╕ла вправно зам╕нить. Бо навчилася ще в школ╕ без складних прожити сл╕в. Не почують ╖х н╕коли, хто б того не захот╕в. Якось Том╕ вранц╕ рано пов╕домили п╕вн╕: - Ком╕-р-ник к-р-упу г-р-ечану вида╓ на т-р-удодн╕!!! Хутко з торбою ╕з дому до складських п╕шла споруд, стала в чергу т╕тка Тома - не завадить гречки пуд. Захот╕в подратувати хитру т╕тку ком╕рник: - Що накажете подати? - кинув жваво жарт╕вник. Тома в боки склала руки, ╕скорки в очах горять: - А х╕ба мо╖ онуки каш╕ спробувать не хтять?!
II. У т╕тки Томи радост╕ - в╕зок! (Хоч не торкнула ╖╖ метаморфоза). Прив╕з матус╕ здалеку синок нев╕сточку з ╕м'ям красивим – Роза. В╕дразу ж всюдисущ╕ сус╕дки взялись проблему т╕тчину р╕шати: вигадують, тр╕щать на вс╕ боки, як же вона нев╕стку буде звати? Траплялись в Томи випадки крут╕, але на цей раз св╕тить ╖й загроза, бо зв╕сно, що н╕защо у житт╕ не скаже н╕ Троянда, ан╕ Роза. Та, як завжди, наперек╕р пл╕ткам поразки т╕тка Тома не зазнала. На заздр╕сть вс╕м сус╕дським нев╕сткам свою нев╕стку Кв╕точкою звала.
ОЦЕ ЗАНЕСЛО! От вже ж╕нка! Чого завелася? Прожили ж з нею разом весь в╕к. Та чи я у сво╖й ╕постас╕ не в╕дбувсь, як ╖╖ чолов╕к? П╕д ногами не вештаюсь зрання, не пиячу, як Льонька сус╕д, та й господар - в сел╕ не останн╕й, - так соб╕ розм╕ркову╓ д╕д. Це така вже ж╕ноча натура, а в мо╓╖ - ще й весь такий р╕д. Порад╕ла б, що маю статуру, пишн╕ вуса, та й серце - не л╕д. ... От, бува╓, якусь удовицю добрим словом п╕дтримати сл╕д. Хто сп╕шить на пор╕г молодиц╕? ну, звичайно ж, – не Льонька сус╕д. ╤нша, мабуть, вважала б за щастя мати в хат╕ такого, як я. А моя (╖╖ матер╕ трясця) все на мене сичить, мов зм╕я. Не п╕ймала ж н╕разу в копиц╕, - хоч, де треба й не треба, сну╓. ╤ в хустин╕ нов╕й на вдовиц╕ подарунок м╕й не вп╕зна╓.
А я м╕г би за те дор╕кнути, що мого не вловила смаку! Та промовчу вже, так тому й бути, маю вдачу терплячу таку. Тпру ти!.. Знов занесло у минуле... Це ж пройшло ст╕льки пам'ятних л╕т! ╤ дружина про все вже забула, ╕ вдова обжива╓ той св╕т. От настирна! Кричить без зупину. Не глухий ще, хоча й у л╕тах... Знову скаже тримати драбину, - буде вишн╕ стелити на дах.
СВ╤ТИТЬ ВЕЧ╤Р СИН╤М КАГАНЦЕМ Св╕тить веч╕р син╕м каганцем, день подався в далеч на ходулях. Впав у трави жайв╕р кам╕нцем, зата╖лась у гн╕зд╕ зозуля. В╕дкувала посп╕хом л╕та запашним конвал╕ям у га╖. Заховались маки у жита, в неб╕ зор╕ тем╕нь вишива╓. Розпустили крила кажани, сновигають, в╕д╕спавшись, сови. Прохолодним т╕лом гущини залягли п╕д зорями д╕брови. Хтось самотньо в темряв╕ з╕тха, десь в╕д щастя загубив п╕дкову. В берегах розлога лепеха досп╕вала р╕чц╕ колискову.
ЗИМА – НЕ ЗИМА Вже хочеться сн╕гу, а сн╕гу нема. А поратись ма╓ в цю пору зима. Хтось, певне, в дороз╕ ╖╖ перейняв, чи трапилася на шляху западня. Шугнула нещасна у пр╕рву на дно – ото ж ╕ не видно… Отож ╕ воно…
ПРИ СВ╤ЧЦ╤ В руд╕й порцелян╕ загралася св╕чка, - в горнят╕ сухо╖ лаванди пучок. Спливають годинами чорн╕ пот╕чки в одну ╕з холодних ╕ чорних р╕чок. За шибою пр╕рва бездонно╖ ноч╕, бо зор╕ чи в саж╕, чи в темн╕й чалм╕. А м╕сяць н╕як ятаган не наточить, напевне, щось ма╓ сво╓ на ум╕. Нараз╕ б мен╕ повний м╕сяць в к╕мнату, або ж сул╕ю св╕тлячк╕в на к╕нець. Та л╕зуть з кутк╕в на вогонь чортенята ╕ воском сплива╓ св╕ча нан╕вець.
СУМНО Н╕ шурхоту листя, н╕ запаху кв╕т╕в, бо – зимно. Тепла не чекати, минулося л╕то, – не дивно. А в╕тру б навзаводи в поле майнути, та н╕ з ким. Примерзла до шляху припа╓м* напнута ба… тр╕ска. ╤ бризка багнюка куди не попало з калюж╕. А сонцю до мене й до всього загалу байдуже. Щипа прохолода, втомили п╕дбори, чи – в хату? А може чека╓ш ╕ серце в м╕нор╕… Та знати б. (* тонким льодом)
ШАЛЕНИЙ В╤ТРИСЬКО Зрива╓ться хв╕ртка злет╕ти з вор╕т - псуються з подв╕р’ям в╕дносини. Свистить, мов скажений, на весь б╕лий св╕т, розхиту╓ нерви у осен╕ в╕трисько шалений – дов╕чний гультяй лама╓ цурпалки, як локшину, нещасн╕й пташин╕ да╓ наганяй, витрушу╓ душу спустошену. Жене листопадов╕ дн╕ до зими, до гульбищ з новою коханкою, розносить розмови сумн╕ м╕ж людьми ╕ стр╕хи трясе лихоманкою. Шуга╓ всесильний, гуде в димарях, накачу╓ мускули протягам, ганя╓ порожн╕ пляшки в пустирях ╕ швидк╕сть прискорю╓ потягам. Шибкам дошкуля╓, ст╕йк╕ л╕хтар╕ примусив додолу хилитися, вже й дзв╕н-калатало – бунтар з бунтар╕в не проти йому п╕дкоритися.
* * * Ти - б╕ля Бога, знаю, б╕ля Бога. Нараз ус╕ розв╕ялись гр╕хи. П╕д сяйво з╕р лягла твоя дорога, мен╕ земн╕ лишилися шляхи. Живу майбутн╕м, бережу минуле ╕ сьогодення в╕дчуваю смак. В оц╕м шален╕м всесв╕ту загул╕ хоч раз подай мен╕ ╕з неба знак. Х╕ба дарма тамую хвилювання, коли ступаю ввеч╕р на пор╕г? З тобою знала спок╕й ╕ кохання. Що не простила - м╕й найтяжчий гр╕х.
ТРАВНЕВ╤ РОЗВАГИ В ромашках луки. Променева злива. Земний кв╕тучий св╕тосяйний рай! Сама природа - чиста ╕ цнотлива. Ген у в╕ночку маков╕м вродлива гука╓ юнка: - Милий, доганяй! Майнула хутко, сполохнувши пташку, - залоскотала колосом трава. А сукня - з ситцю в лугов╕ ромашки (де - луг, де - сукня, визначити важко), лиш мак в в╕нку ╕з хлопцем заграва. У гущ╕ трав згубилася стежина, мов у покосах, вже кв╕тки лежать: ╕ мак, ╕ романець, ╕ конюшина. Сп╕ймав вт╕качку пром╕тний хлопчина. Потолочили гарно с╕ножать.
В Т╤Н╤ ВЕЛИКОГО КАВКАЗУ Сп╕вав грузин в╕домий «ч╕то-гр╕то», ╕ не здавалась я соб╕ святою. Було яскравим та пахучим л╕то, була пора напрочуд золотою. Старий Кавказ мою хандру розрадив, не г╕рш кру╖зу круг земно╖ кул╕. Я смакувала соком винограду та залюбки пила «К╕ндзмараул╕». Мене п╕д захист брали парасол╕ ╕ пальми – велетенськ╕ опахала. Десь у юрм╕ моя блукала доля ╕ я ╖╖ шукала ╕ шукала...
ПРО СВО╢ Л╕ньки ковдру поправила н╕жкою, пригорнула подушку з╕ сном. Н╕ч пухнастою чорною к╕шкою п╕д мо╖м примостилась в╕кном. Сипле небо з╕рками-монетами, наче хтось ╖х навмисне ку╓. Юнкер м╕сяць блищить еполетами - задр╕мати очам не да╓. Ноти шипру в сюжетах минулого, гардероб стилю «м╕л╕тар╕»... В пол╕ зору торшера сутулого етажерка, «Мадам Бовар╕».
П╤ВДЕННА ЗИМА Засн╕жило. Чи – пух ╕з подушки. Т╕шать п╕ною вина ╕грист╕. Щось затрималось б╕ле на лист╕: чи то сн╕г, чи кокосова стружка. Недоречно тепер опахала зелен╕ють у сквер╕ на пальмах. В╕д застуди зачмихали гальма, р╕вновага крильми помахала. Хтось замовив морози р╕здвян╕ – тепер ковзають вс╕ обережно. Рвуться в зиму п╕вденнобережну в ком╕рчини закинут╕ сани.
БАЛАКЛАВСЬКИЙ ЕТЮД Розкинув крила досв╕ток рожевий, розв╕в на п╕сню спритно солов'я. Дзвенить пот╕к г╕рського ручая, росою кв╕ти вкрилися травнев╕. П╕ймав грайливий пром╕нь мис Айя. Знялося ╕з фортец╕ вороння, ╕з плеч минуле скинули ру╖ни. У море вийшов Юра Парат╕но,* розкрився прост╕р мр╕ям ╕ п╕сням. З╕йшла на берег Афрод╕та з п╕ни. * герой пов╕ст╕ О.Купр╕на "Л╕стригони"
П╤ВДЕННОБЕРЕЖН╤ ХАЙКУ * * * Очам на диво в в╕холу сн╕жинок п╕дсипала пелюсток алича. * * * Доп╕ру м╕сяць був на кипарис╕, тепер розл╕гся паном на даху. * * * П╕д поглядом блакитного барв╕нку зн╕яков╕лим видався мигдаль. * * * Пом╕ж зелених пуп'янк╕в - ╓диний, себе нарцисом почував нарцис. * * * На пальму дивлячись, ц╕ п╕вники км╕тлив╕ складають опахалами списи. * * * М╕нливе море: то смарагдом ся╓, то схоже на пожмакану фольгу. * * * Усе живе весною стрепенулось, вже й на дубах вв╕ сн╕ бубнять бруньки.
ВОДОХРЕЩЕ ПО-КРИМСЬКИ На вулиц╕ зима, а не сн╕жить, ╕ щоки не пощипу╓ морозом. Уже весна черемухою снить ╕ н╕жними суцв╕ттями м╕мози. А хочеться, щоб посипав сн╕жок, ╕ кучугур таких, як у Карпатах. Та з-п╕д земл╕ вже прол╕ска вершок зазелен╕в ╕з остраху проспати. Та ще й шпак╕в ╕з сотня п╕д в╕кном такий гармидер вранц╕ влаштували! (Строкат╕, мов побризкан╕ вапном, чи ц╕лу н╕ч з╕рки ╖х ц╕лували). ╤ це б кому сказати – на Йордан бубняв╕ють бруньки бузку затято! …Наплутав щось "синоптик-бусурман", забув, що нин╕ християнське свято.
БЕРЕЗНЕВЕ Наоб╕цяв дощу похмурий ранок, сховався в смуток безнад╕йний день. Лиш цв╕т геран╕ й б╕лизна ф╕ранок застерегли настирливу м╕грень. Численне птаство обжива╓ стр╕хи, з зусиллям дятли розганяють сум. Хита╓ хв╕ртку протяг ради вт╕хи – виводить сад з докучливих задум. Муркоче к╕т в бабус╕ на кол╕нах – полю╓ в сн╕ на сонячне зайча; минулим зн╕мки д╕ляться на ст╕нах, проклюнулось п╕д квочкою курча. Зрад╕ла перв╕стков╕ зозуляста курка – клопочеться п╕д прип╕чком в кош╕. Схопився к╕т прожогом до п╕чурки, у господин╕ - рад╕сть на душ╕. ╤ сонце ген заворушилось в хмарах, вернуло день з сумного забуття. Хвостатий п╕вень в чорних шароварах закукур╕кав про нове життя.
* * * Минули с╕р╕ похмур╕ дн╕. Чи те було колись? – Брутально в╕тер щось бубон╕в ╕ хмари лаялись. Розлився запах в╕д алич╕ – аж через в╕нця. Св╕танок з сонечком на плеч╕, сипнув черв╕нц╕. Боролась рад╕сть з занудим сном – той в розпач кидався, бо погляд клена, що п╕д в╕кном, юначим видався. В широк╕й рам╕ мого в╕кна ще нец╕лована вдяга╓ вельон краса-весна. Не намальована.
З НЕОПУБЛ╤КОВАНОГО
ВРОДИЛА ГРУША Ростила сина, чекала внук╕в – нема. Тепер дов╕ку лишилась в хат╕ сама. Один-╓диний, ще й не стояв п╕д в╕нцем. Скосила куля. Змарн╕ла мати лицем.
А вечорами чита╓ сина листи, що появились на фронт╕ в нього брати. Тепер нав╕ки вони родина одна. Хай лиш ск╕нчиться оця проклята в╕йна.
Зрад╕ла думц╕: шукати буде син╕в! От т╕льки хлопц╕ – признають мат╕р, чи н╕? Просити буде, щоб при╖здили сюди. Вродила груша – он, як рясн╕ють плоди. 02.09.2016
* * * Цей зорепад в╕йна на серпень спише... На плес╕ р╕чки хлюпають лини, свердлять завзято п╕д з╕рками тишу, не сплять гуртом в покосах цв╕ркуни.
Сливки в саду посипалися градом, давно не чути з двору балачок. Проб╕г швиденько п╕дтюпцем до саду злод╕йкуватий с╕рий ╖жачок.
Шепоче листя молитви у гаю – цей милий рай за кроки од в╕йни. Кр╕зь спок╕й ноч╕ кулями шугають з п╕тьми в п╕тьму крилат╕ кажани. 2015
ПЛАТАН, ЩО П╤Д МО╥М В╤КНОМ Дочасно листопад з╕рвався серед серпня. Соромницьки платан* скида╓ кору й лист, стражда╓ без дощу п╕д променем нестерпним ще зовс╕м не старий приречений «нудист».
Мов мачуха, украй збайдуж╕ла природа: розчухав сухов╕й в клапоття стовбури. Лиш вран╕шня роса заживить вряди-годи та припорошить пил подряпини кори.
А спека все ж колись знущатись перестане, ╕ скине велет в дощ десятк╕в з два рок╕в. А поки – п╕д в╕кном п╕дстилкою з платана щоноч╕ шурхотять ватаги ╖жак╕в. * платан (чинар) в народ╕ називають безстидницею 06.09.2016
* * * Гра╓ в╕тер на арфах пром╕ння ╕ злив: завива╓, см╕╓ться, хлюпоче. До мойого в╕кна пелюстки притулив – певно, знову блукав серед ноч╕. П╕двор╕ття хизуються золотом ще – падолист розкладають в канапки. ╤ пора парасольок вчорашн╕м дощем не останню поставила крапку. В високост╕ шикуються хмари сумн╕, як до лав молод╕ новобранц╕. До приходу зими в золотому вбранн╕ ос╕нь тихо кружлятиме в танц╕. 27.10.2016
* * * Став зненацька в╕тер дибки, скинув з пл╕ч руду сорочку. Об╕брав садок, як липку, до останнього листочка. Впав дол╕лиць на купину у затон╕ золотист╕м. В╕д утоми в сон полинув, а там знову: листя, листя… 1.11.2016
СТО╥ТЬ В ПЕЧАЛ╤ М╤Й СТАРЕНЬКИЙ Д╤М Так холодно, ╕ плеч╕ б’╓ мандраж. Завис на хмар╕ м╕сяць бумерангом. Прон╕сся протяг за в╕кном мустангом – торкнув в польот╕ гривою в╕траж.
П╕д кахлем м╕цно спить глухий кам╕н. Була колись хороша в ньому тяга, та без уваги захолов трудяга. Накинув пилу с╕рий балдах╕н.
Сто╖ть в печал╕ м╕й старенький д╕м. Лиш хазяйну╓ мишка за диваном. В сервант╕ скло заволокло туманом, шпалери впали й скорчились на н╕м.
Так холодно… Блискучий сл╕д сльози Лишив дор╕жку в дзеркал╕ овальн╕м. Про плед згадала, що в дитяч╕й спальн╕. Завжди чека╓ в кр╕сл╕ ╕з лози… 5.11.2016
ОС╤НЬ, ЯКА ВОНА ╢ Граф╕к сезонних дощ╕в ледве витриму╓ ос╕нь: б╕сером сяють кущ╕ й галяви рудоволос╕. Надлишок крапель з г╕лля трусить на землю дятел. Поглядом сонце здаля нишпорить св╕том завзято. Пром╕нь майнув навпростець б╕к гарбузовий гр╕ти, налаштувався в╕трець, бавитись бабиним л╕том. Ос╕нь м╕ня╓ лице: то розвесела, то хмура, бо ж вона ж╕нка, а це – та ще грайлива натура. 08.11.2016 * * * В монастир, чи у вир╕й? ╥й-бо… Щодо вибору – час п╕дкаже. Геть не пишеться щось про любов, ╕ не гр╕ють морськ╕ пейзаж╕. Льв╕в, до реч╕, сховався в сн╕ги, хоч якась, та – р╕зноман╕тн╕сть. Б╕ля моря ж ча╖не «ки-ги» колисатиме аж до кв╕тня. ╤з туману стежина гука до дверей монастирських кел╕й. Вабить здалеку й хата г╕рська у засн╕жен╕м Буковел╕. 14.11.2016
*** Сн╕гов╕ями, переметами навкруги розкошу╓ зима. Застелила городи веретами, що наткала завчасно сама. Чудернацькими в╕зерунками розмальову╓ прутиком сн╕г, намотала сюрприз╕в пакунками, намела кучугур на пор╕г. Поп╕д в╕кнами, поп╕д стр╕хою завива╓ в╕трисько не в лад. Зачарований танцями в╕холи, в небуття в╕длет╕в листопад. 18.11.2016
М╤ЖСЕЗОННЯ Безлистий парк – мов натяк камасутри: там в╕тру прост╕р в безл╕ч╕ шпарин. А небо вбралось в екзотичн╕ хутра якихось дивних р╕дк╕сних тварин.
То сн╕г, то дощ. То раптом дощ ╕з сн╕гом. Картатий брук зм╕нився на муар, ляка╓ ожеледиця наб╕гом, ╕ дв╕рники пильнують тротуар. Дорога в лавку млява й неохоча. ╤ в сонця зранку настрою нема. ╤ на каштан╕ ворони пророчать, що в цьому ╜ерц╕ вигра╓ зима.
Лиш парк давно сво╖й скорився дол╕, закинув од╕ж в шафу до весни. ╫валту╓ в╕тер стовбурини гол╕, впадають крони в летарг╕чн╕ сни. 04.12.2016
С╤ЧУ КАПУСТУ У зав╕конн╕ - в╕тр╕в розпуста, а я сп╕ваю й с╕чу капусту. Ходжу по хат╕ в ллян╕й сорочц╕, тихенько гра╓ вишняк у бочц╕. А у комор╕ ╓ й журавлина – десь зо дв╕ жмен╕ у д╕жку вкину, щоб веселенька була капуста, щоб спокушала сус╕д╕в хрустом. Заскочить якось сус╕да в хату, ╕ буде в мене та╓мне свято. Сором’язлив╕сть вишняк здола╓, з сус╕дом разом майну до раю. Про те прозна╓ сус╕дка згодом ╕ кине грудку з свого городу. Приц╕льно кине, якраз у шибку, та так, що стане ф╕ранка дибки. Ворота зранку у дьогт╕ будуть, ╕ те побачать сторонн╕ люди. Скаж╕ть, нав╕що мен╕ той сором? Хай в╕тров╕╖ сп╕вають хором, але не тягнуть мене в розпусту. ╤ досить, мабуть, с╕кти капусту… 11.12.2016
* * * То╖ ноч╕ був м╕сяць вповн╕ – не з╕мкнула пов╕к до ранку. Ллялось сяйво на л╕жко ззовн╕, закривала дарма ф╕ранку. Врешт╕, п╕вень в╕дтяв ц╕лушку, п╕д крило заховав з п╕внеба. Пригорнула ╕ я подушку, та приснився не той, що треба. 15.12.2016
ВЖЕ НЕДАЛЕКО ЗОВС╤М ДО Р╤ЗДВА Зимовий день. З морозом, як годиться. В в╕др╕ на ╜анку кварта б’╓ться в л╕д. Пару╓ в небо з вулиц╕ криниця, в замет╕ стежку порпа╓ сус╕д.
Насупилася з-п╕д остр╕шку клуня, ступають кури з оглядом на сн╕г. Прикраса двору – сн╕гова бабуня, трима╓ м╕цно в╕ник-обер╕г.
Ялинка ловить лапами сн╕жинки, зубами пес ляка╓ б╕лих мух. Заждався д╕дух свята ще з обжинку, стр╕пнувся враз, аж захопило дух.
С╕льсько╖ церкви мак╕вку ╕ плеч╕ зима пухнастим хутром накрива. Колядки вже розсп╕ву╓ малеча, бо ж недалеко зовс╕м до Р╕здва. 23.12.2016
На фото: Галина Литовченко ╕ В╕ктор Стус у «Кримськ╕й св╕тлиц╕», С╕мферополь, листопад 2016 р.
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 30.12.2016 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=17887
|