Версiя для друку Обговорити в форумi

«Щось, панове, не так,
Якщо влада цілунком Іуди
Віддає свій народ
На поталу імперській юрбі...»
(http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316368)

Одним з найважливіших елементів успішності нації є її усвідомлення себе окремим самодостатнім суб'єктом світової політики. В жорсткому, часом, драматично конкуруючому світі, де сильніші, успішніші часто намагаються вивищитись за рахунок слабших, таке усвідомлення є життєвою необхідністю. Можна скільки завгодно апелювати до несправедливості світопорядку, за якого виживають, мають шанс на успіх лише згуртовані, енергійні, а відтак, сильні нації, нації, які ясно усвідомлюють свою самість*, свій шлях і мету, та не можна ігнорувати того незаперечного факту, що саме цей світопорядок забезпечує прогрес людського суспільства, подібно, як боротьба за виживання видів в природі є запорукою їх еволюції. Усвідомлюючи це, хіба не мали б ми докладати всіх зусиль, аби об'єднатися, аби разом протистояти загрозам, разом творити свій успіх? Відповідь, здавалося б, є очевидною, на ділі ж - часто все відбувається з точністю до навпаки.
Тут, задля ілюстрації, можна було б пригадати чимало прикладів з нашої непростої історії, коли роз'єднаність, усобиці доводили до ганьби, до занепаду, до втрати державності, до віків підпорядкування інтересам чужих народів. Можна пригадати княжі усобиці, які призвели до занепаду і знищення Русі, усобиці похмельницьких часів, коли у змаганні заради особистих вигод Край було роздерто на частини, перетворено на справжню руїну, або те, як “славних пращурів великих правнуки погані” так запопадливо лизали імперські чоботи, що не зупинялися навіть перед тим, щоб завдати вільний колись народ у кріпацтво, а пізніше, віддати його на поталу комуняцькому “жовтому князеві”.
Фатальною помилкою нових часів, після набуття формальної незалежності в 1991 році, була відмова від люстрації, збереження комуністичної партії, залишення при владі партноменклатури. Вчорашні вірні ленінці у спілці з криміналітетом, користуючись бездумною байдужістю вчорашніх “гвинтиків” людожерної комуністичної машини, напрочуд швидко розтягнули все, до чого дотягнулись їх загребущі руки.
Не можна сказати, що українська нація не усвідомлює загроз, які нависають над нею. Принаймні, чотири потужних виступи — т. зв. Революція на граніті, Кучмугеть, Помаранчева революція та Революція гідності, попри те, що жоден з них не став справжньою революцією, що змінила б осоружну систему, тим не менш, засвідчують те, що всередині нації є здорові сили, які здатні за певних умов пробудити її від небезпечно тривалої летаргії.
Власне, події останнього Майдану, а ще більше, розв'язана Московією загарбницька війна, стали потужним поштовхом тому пробудженню. Сотні тисяч українців, відклавши свої невідкладні справи, важачи здоров'ям і самим життям, протистояли злочинному режимові Януковича. Сотні тисяч кращих синів і дочок нації пішли добровольцями на фронт, аби зупинити розповзання загребущого “русского мира”. Мільйони інших жертвували свої нужденні копійки, аби нагодувати, вдягнути й спорядити їх. Здавалося, ось-ось - і нація прийде до тями, струсне з себе начеплені на неї лахи покірного хохла, згуртується навколо державницької влади, адже в годину випробувань, особливо в часі війни, то єдиний спосіб вистояти й перемогти.
На жаль, того не відбувається. І слабкою ланкою виявила себе саме “революційна” влада. Попри гучні гасла, пробудження нації жодним чином не входило до їх планів. Більше того, така перспектива лякала їх. Не маючи й на думці міняти корумповану державну систему з усіма її налагодженими корупційними схемами — лише очолити її — “революціонери” сподівалися добитися свого через міжсобойчики. Ми були свідками тої підлоти під час Майдану, коли вони йшли на змову з тоді ще президентом Януковичем, тиснули його вже забризкану кров'ю руку. Бачимо ту ж тактику й нині, коли парламент перетворено на нікчемного статиста, коли ключові державні справи вирішує купка сірих кардиналів на Банковій.
Але ж відсутність націєцентричної влади, української не за назвою, а за суттю своєю, відсутність на її верхівці державців, єдиною метою яких були б безпека, добробут та процвітання української нації, натомість, ошивання біля державного керма того самого клану безбатченків з комуно-кримінальним підбоєм, який, розграбувавши її, довівши її економіку до руїни, тим самим спровокував агресію захланного сусіди, унеможливлює довіру нації до існуючої влади. Неможливо, погодьтеся, перебуваючи в здоровому глузді, гуртуватися довкола тих, хто в часі війни забороняє своєму війську чинити спротив агресорові, фактично віддає його на милість ворога, хто, здавши загарбникові величезні території разом з усіма їх мешканцями, негайно проголошує окуповану територію вільною економічною зоною, оперативно організовує її продовольче та матеріальне забезпечення під приводом турботи про щойно зраджених своїх співгромадян. А чого варті були заміна Донецька на Слов'янськ, Іловайське побоїще, де були віддані на заклання саме добровольчі батальйони, чого варта Дебальцівська зрада? Чого варте покривання на найвищому рівні системної корупції, збереження таких її бастіонів, як криміналізована прокуратура та продажні суди? Чого варте хижацьке розграбування, під прикриттям перших осіб держави, природних ресурсів Краю (ліс-кругляк, бурштин), наживання на безсоромній торгівлі з окупованою Донеччиною-Лугащиною, з самою Московією? Чого варте розкрадання вижебраних коштів МВФ? Чи можливо гуртуватися навколо влади, яка вважає свою націю за ніщо, компрометує, неславить її перед цілим світом, яка і далі нищить державу?
Де ж вихід? Впасти в обійми “безкомпромісних” борців за народне щастя і чекати на пришестя пільгового раю? Знову схилитись перед “папєредніками”, які так “вміло” ладнали з Московією? Дослухатись до думки цих мудрагелів, які напрочуд аргументовано доводять, що ми не більше, ніж свавільне бидло, нездатне ні на що, окрім слугування просвітленим, і повернутися в стійло “третього риму”? За їх логікою, те вирішило б всі проблеми. Мо' й справді? Адже в тому стійлі нема потреби перейматися внутрішньою політикою, не треба ходити на майдани, не треба заморочувати свою голову проблемами політики світової. За того розкладу, високі матерії - не наша справа. Тож хай хоч весь світ бубонить про свою глибоку стурбованість, а наше діло теляче — ремигати свою жуйку та радіти зі своєї щасливої долі під променями невсипної турботи мудрого Кремля.
Завидна перспектива, чи не так? Чи... не так? Чи все те таки не про нас? Якщо ні, то саме час починати варити своєю власною головою, час відривати занімілі д...и від диванів, а очі від екранів телевізорів, з яких ціла армія щуруватих політтехнологів під найпатріотичнішими приправами силується всучити нам чергового месію, видобутого все з тої ж засмальцьованої колоди краплених королів.
Найперше, маємо добре затямити собі, що лише обстоюючи свої власні національні інтереси, докладаючи всіх сил для просування своєї нації, можемо розраховувати на успіх. Лише навчившись поважати себе — а повага виникає виключно як результат гідної мети, гідних вчинків, гідної позиції, а ще невтомної і, що дуже важливо, результативної праці — можемо сподіватись на повагу з боку інших. На справжню повагу, а не на поблажливе поплескування по спині. А відтак — не на роль приниженого вічного прохача, який безсоромно прогулює виклянчені гроші, а на рівне партнерство.
Але ж для того, не поділяючись на південь і північ, на захід і схід, маємо відчувати себе єдиним цілим. Лише це дозволить нам стати суб'єктом світової політики з пріоритетом своїх суверенних інтересів, а не багатовекторною шльондрою, яка готова продаватися всякому, хто більше заплатить. Що ж потрібно для того об'єднання? Найперше, що приходить на думку — мова. І це, дійсно, найважливіший чинник.
Чи задумувався мій читач, чому нас і досі частенько плутають з московитами — саме з ними, а не з поляками чи, скажімо, з литовцями? Правильно, то все через неї, через мову. Власне, як ще можна сприймати, людей, які з власної волі і без жодного примусу користуються замість своєї мови мовою сусіди? Але ж мова — то не просто засіб спілкування, засіб донесення інформації, як, скажімо, есперанто. Жива мова будь-якого народу - то ще й потужні пласти його традицій, його культури, його історії. Відтак, користуючись мовою того чи іншого народу, ми мимоволі асоціюємо себе з ним: перебираємо на себе його культуру, його світобачення, його спосіб мислення. З огляду ж на те, що московська мова з'явилася в Україні не в результаті аматорського вивчення в гуртках, як-от есперанто, а шляхом цілеспрямованої політики московизації Краю, яка впроваджувалась упродовж кількох віків, можемо зробити висновок, що вона й до сьогодні залишається надзвичайно ефективним провідником відверто ворожої політики Московії щодо України. І хоч автор далекий від думки, що кожен, хто розмовляє в Україні московською мовою, є запеклим прибічником п'ятої колони, тим не менш, фактом залишається те, що кожен такий мовець, усвідомлює він те чи ні, є носієм неукраїнської культури, неукраїнського самосприйняття, неукраїнського світобачення. Ба, більше того: користуючись сьогодні в Україні московською мовою, ми з власної волі, через свою бездумність, поширюємо на своїй землі агресивний, кривавий “русский мир”.
Найбільш вражаючим тут є позиція неукраїнської нашої влади, яка за всі роки Незалежності зробила надто мало, аби ліквідувати мовний розкол українського суспільства, який тягнув за собою розкол світоглядний, розкол політичний. Незважаючи на розуміння того, що Московія, витрачаючи величезні кошти на просування своєї мови в Україні, продовжує справу манкуртизації української нації, використовує її, а ще більше - витворену за допомогою неї субкультуру безбатченків, як інструмент політичного тиску, як привід для просування своїх імперських зазіхань, вона не робила для протидії тому майже нічого. Натомість, штучно створений мовний розкол суспільства злочинно використовувався недолугими українськими політиканами задля примітивних ігрищ на електоральному полі. Більше того, навіть в часі роз'язаної проти Краю війни, навіть попри кров і смерть, які несе нам сьогодні “русский мир”, перші особи держави — пан Турчинов, пан Яценюк, пан Порошенко (екс-спікер ВР України, екс-прем'єр-міністр України та нині діючий президент України) — намагаються запопадливо закріпити спеціальний статус мови агресора в Конституції України. Що то — верх безумства, а чи відверта гра на боці ворога, адже застоювання на теренах України московської мови, як одного з найпотужніших інструментів нищення її незалежності, стосується зовсім не сфери філології, як про те розводяться, а сфери криміналу — державної зради.
Відтак, не можна обійти увагою ще один елемент, без якого нічого навіть мріяти про успішну націю, а саме - її еліту. Власне, що є еліта нації? Як на мене, це найкращі її представники — вершки того, що вона спродукувала упродовж віків свого існування. Це не обов'язково письменники, лікарі чи композитори. Елітою є і науковець, дослідженням якого нація завдячує своєю величчю і славою, і гарний робітник, який практично забезпечує її економічну потугу, і професійний вояк, який кладе своє життя на олтар служіння їй. Але, найголовніше, що їх об'єднує, то тверда моральність, щира любов до свого краю, до своєї нації і повсякчасне служіння їй. Що ж до політичної еліти, то це не просто моральні авторитети, які окрім загальних мудрих сентенцій мало до чого придатні, але ті, які окрім сповідування твердих моральних засад добре розуміють тактичну і стратегічну мету нації, ясно бачать шлях її досягнення, ладні, не думаючи про власні вигоди, вести націю тим шляхом до процвітання.
Чи є в цьому сенсі елітою те незугарне, злодійкувате, продажне, але навдивовиж чіпке кодло, яке останніми десятиліттями ошивається на вершечку української влади? Напевно, що ні. Але те, що воно так довго тримається при владі, є дуже тривожним симптомом того, що нація і досі перебуває під впливом лжепророків, які, обсипаючи довірливих мішурою нічого не вартих пільг та обіцянок скорого раю, обдерли їх до нитки, запроторили Край до глибокої боргової ями. Така ситуація стає вкрай небезпечною в часі війни: збайдужіла нація, злодійкувата влада, яка не гребує наживатися навіть на крові і смертях... Неважко передбачити, до чого те може привести, і то — дуже швидко.
Що ж діяти? Прокидатись, панове! Прокидатись, доки не пізно. Зі зрадниками на чолі виграти війну неможливо. З крадіями побудувати процвітаючу країну не вдасться за найпалкішого бажання. Прокидатися якнайшвидше і озиратися навсібіч у пошуку людей порядних, професійних, патріотичних. Не варто шукати їх в телевізорі, який контролює злодійкуватий олігархат. Шукайте їх поряд з собою — тих, кого добре знаєте, тих, які своїм життям засвідчують свою моральність, свою порядність, свою фаховість. Не шукайте багатих, бо велике багатство в бідній країні — то, як правило, свідоцтво нечистих рук і ще бруднішої совісті. Не шукайте велеречивих — обіцянки, що сипляться, мов з рогу достатку, зазвичай, є свідченням того, що краснобаї мають дуже туманне уявлення про те, як створюється той достаток.
Сьогодні Україна вкрай потребує заміни нечесних політиканів біля державного керма на представників істинної національної еліти. Наше завдання розгледіти їх та привести до влади, довіряючи, але й жорстко контролюючи при тому. Маємо вичистити для того авгієві стайні сьогоднішньої влади, змусивши її, перше, переобрати давно вже нелегітимну ЦВК та змінити виборче законодавство на таке, яке уможливить прихід у владу тих, хто відродить Україну, найперше — її економіку, тих, хто приведе до перемоги в нав'язаній нам війні. Завдання те непросте, з огляду на передбачуваний спротив сьогоднішніх швондерів від влади, але чи маємо вибір? На терезах доля України.

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 20.01.2017 > Тема "Резонанс"