Версiя для друку Обговорити в форумi

«Коли несправедливість стає законом, спротив їй стає обов'язком»
(Томас Джеферсон)

Тиждень, що минув, був насичений подіями. Іногурація (вступ на посаду) сорок п'ятого президента Сполучених Штатів минулої п'ятниці була чи не найвидовищнішою з усіх. Цій події приділили увагу найбільші мідіаагенції світу. Інтерес цілком зрозумілий, з огляду на вагомість ролі, яку відіграє перша особа найпотужнішої держави світу. Вперше Україна могла спостерігати за тією подією в усіх її подробицях. Видовище було повчальним з багатьох міркувань. Найперше, що впадало в очі, це те, що президент Сполучених Штатів складав присягу не перед купкою законодавців, як те практикується у нас, в Україні, а перед народом. Дрібниця? Ось іще одна, на яку автор вже звертав увагу в одній зі своїх попередніх статей (http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=16610), порівнюючи Преамбули Конституції Сполучених Штатів і України. В першій, нагадаю, мовиться, що Конституцію укладає народ, в нашій, українській, що її укладає Верховна Рада від імені народу. Здавалося б, невинна деталь — майже непомітна, на перший погляд, але диявол якраз і криється в дрібницях, в деталях. Насправді ж, і те й інше і багато ще чого є показниками різних принципів, різних пріоритетів, різного бачення стосунків народу і влади. Згадані нюанси, наприклад, засвідчують нам, що між прописаним в українській Конституції джерелом влади і реальною владою є майже непомітна, на перший погляд, прокладка з сірих кардиналів, які тою владою крутять, мов циган сонцем.
Але повернімось до Трампової іногурації. Чи не вперше за дуже довгий час на посаду вступав кандидат, який примудрився викликати досить різке несприйняття значної частини американських громадян ще до вступу на неї. Якщо хтось думає, що причиною того несприйняття стали висловлювання пана Трампа про його наміри на зближення з добряче вже забризканим кров'ю українців та сирійців путінським режимом, чи його толерування відверто агресивної політики Московії, то це не так. Насправді, американців вивів з рівноваги зовсім не “прагматичний” потяг пана Трампа до стосунків з Московією, не його негативне ставлення до накладених на агресора санкцій і вже точно не проблеми, які можуть виникнути через таку політику у далеких від них в усіх сенсах Сирії чи України. Справжньою причиною збурення стали далеко не джентльменські, а подекуди й відверто грубі висловлювання пана Трампа, які багато хто трактує як сексистські (https://www.youtube.com/watch?v=FuHPRYkMEwI) та расистські (http://www.huffingtonpost.com/entry/donald-trump-racist-examples_us_56d47177e4b03260bf777e83). І збурили вони не одних лише представниць прекрасної статі чи емігрантів. Вже в якості президента, пан Трамп встиг скасувати заборону, накладену попередником, на прокладання нафтопроводу Дакота через територію індіанської резервації Стендінг Рок, чим явно не додав собі популярності як серед спільноти корінних народів, так і серед тих, хто докладався до відстоювання їхніх прав.
Реакція принаймні однієї групи невдоволених була негайною і дієвою. Вже наступного після іногурації дня, себто, минулої суботи, найбільшими містами США прокотився Жіночий марш, в якому, за даними організаторів, взяли участь понад два з половиною мільйони громадян. В одному лише Вашингтоні на авеню Незалежності (місце збору між Третьою та Четвертою вулицями) зібралося більше півмільйона протестувальників. Про чотириста тисяч учасників повідомляли з офісу мера Нью-Йорка. Сотні тисяч вийшли на вулиці Чикаго, Лос-Анджелеса, Бостона та сотень інших міст країни. Таких масових виступів не було, певно, від часів антивоєнних протестів в'єтнамської війни. Панові Трампу таки вдалося розворушити Америку.
Тут варто зазначити ще, одну вельми показову, як на мене, деталь, а саме те, що на відміну від прибічників пана Трампа, серед яких, судячи з тону іногураційної промови нового президента, переважають любителі простих рішень непростих проблем, серед тих, хто ставиться до нього зі значною пересторогою, набагато більше інтелектуалів. Переконливим доказом того особисто для мене стала участь у Жіночому марші колеги-письменниці Джоанни Яннас Кендрік, з якою ми були знайомі ще з часів сайту Authonomy Harper&Collins, де відшліфовували свої книжки, взаємно підтримували їх просування до полиці редактора. Ось що вона каже про мотиви, які вивели її на марш:
“Чому я приєднуюсь до маршу:
Завтра я поїду до столиці нашої країни з групою дивовижних, нaтхненних жінок, аби взяти участь у марші 21-го січня.
Я їду не тому, що я вередлива невдаха. В минулому я була багато разів розчарована результатами виборів.
Я їду не тому, що я плаксиве дитя. Той, хто знає мене, розуміє це.
Конкретних, ідеологічних причин, через які я беру участь в марші, занадто багато, щоб пояснювати їх тут.
Основною ж причиною є моє переконання, що намір Дональда Трампа не управляти цією великою країною — його намір полягає в тому, щоб панувати в ній, і це має лякати кожного громадянина”.
Відверто і гордо, чи не так? А ще — дуже відповідально. В листопаді 2013-го саме таке ж відчуття відповідальності за свою націю, за свою країну привело й мене під Стелу на Майдані Незалежності. Та й хіба лише одного мене? 
В нашому випадку все було, щоправда, значно серйозніше за примітивний сексизм чи один лише намір панувати. Тут, в Україні, бандити вже роками сиділи на нашому карку. Ми вийшли, бо бачили, що нас, мов безмовне бидло, знову намагаються загнати до бридкого стійла. Це вже потім була кривава ніч, після якої ініціативу перехопили слизькі “революціонери”, але ті, хто вийшли першими — а то були далеко не одні лише студенти, як тепер чомусь вважається — ось вони справжній цвіт нації, її жива вібруюча душа. Глибока повага, замилування, гордість і вдячність — ось мої почуття до тих, хто стояв в ті дні поряд. Ці ж самі почуття замилування і глибокої поваги відчуваю і до Джоанни та її подруг, до всіх небайдужих, відповідальних американок. Жіночий марш є живим прикладом того, як здорові сили нації реагують на те, що вони сприймають як загрозу демократії. Принагідно, порівнюючи Жіночий марш і наш Майдан, хотілося б звернути увагу на те, наскільки важливіше осмикнути своїх “управителів” в найперший момент їх “заносу”. Ми ж вичікуємо до останнього, безмовно споглядаючи, як знахабнілі від вседозволеності швондери роблять все, що їм заманеться, щодалі, то більше переконуючись у своїй “обраності”, у своїй безкарності.
Ще одним уроком, який варто, нарешті, вивчити, є сконцентрованість, найперше, на собі, відстоювання в першу чергу своїх національних інтересів, ясне усвідомлення того, що не навівши ладу у власному домі власними руками, навряд чи варто сподіватися, що те зробить за нас якийсь заїжджий месія. Здоровий глузд, в усякому разі, підказує нам саме це, чи не так?
Чому ж тоді зачаровано кліпаємо очима, коли бачимо, як замість того, щоб засукавши рукава, реанімувати колапсуючу економіку, діти пріснопам'ятного лейтенанта Шмідта, що так міцно окопалися на Печерських пагорбах, сидячи на товстих матрацах, набитих так-сяк відмитими купюрами від попереднього траншу кредиту, і далі простягають тремтячу від надсилу стримуваної жаги руку до емвеефів, слізно жебраючи про наступний? Нас переконують, що то є вкрай необхідним задля того, щоб в Україну пішов зарубіжний інвестор. Але ж ми здогадуємося про те, що не створивши умов для того, щоб у вітчизняну економіку почав енергійно вкладати свій, вітчизняний інвестор, нам навряд чи знадити інвестора закордонного, хіба що здаючи свої власні інтереси, чи не так? Здогадуємось, певно ж, і про те, що вітчизняний інвестор нізащо не стане вкладати серйозні гроші в українську економіку доти, доки парламентські комітети будуть очолювати рейдери пашинські, шахраї вінники, доки “смотрящіє” грановські будуть допомагати кумові президента правильно генпрокурорити, доки фіскали будуть на замовлення паханів руйнувати бізнеси, нищити шустерів, а “справедливі” суди освячувати те дійство — загалом, доки замість націєорієнтованої держави владою в Україні і далі буде державна мафія.
Не відсторонивши від влади свого часу злодійкувате партноменклатурне кодло, для якого Україна була і залишається не більше, аніж об'єктом наживи, ми занапастили свою країну, бо те кодло в намаганні вивищитись над нами, обдираючи нас до нитки, зруйнувало її. Більше того, воно робило все, аби перетворити нашу аж надто велику терпимість на покору безмовного бидла. А що ж ми? Тихі та покірні, ми допомагали їм, як могли — своєю мовчанкою, своїм терпінням, смиренно спостерігаючи, як багатство, створене кров'ю і потом наших дідів і батьків, нашими власними трудами, і далі перетворюється на бізнеси та банки, на розкішні маєтки, блискучі позашляховики, золоті батони та приватні храми цих вчорашніх ідейних комсомольців, їхніх жінок, їхніх тещ, їхніх дітей, їхніх шльондр і байстрюків. І це в той час, як нас випихали за прохідні різаних на металобрухт заводів, в той час, як ми мусили подаватися в пошуках хоч якогось заробітку у світи, в той самий час, як наші власні діти недоїдали, мерзли в холодних квартирах, помирали через те, що ми не мали чим сплатити за їх лікування.
На жаль, тій ганебній практиці не покладено край навіть після всіх “революцій”. Приходячи до влади, чергові опозиціонери миттю припадали до корупційних потоків, з яких щойно смоктала критикована ними злодійська влада попередників. Не змінивши системи, яка перетворилась на мафіозну, чи можна було сподіватись, що сьогоднішня влада стане виключенням?
Гірко, але маючи всі докази тотальної корумпованості нашої влади, один перелік яких вийшов би далеко за межі цієї статті, ми й далі вичікуємо. Чого? Невже не бачимо, що сьогоднішня влада своїми незугарними діями — ганебною здачею Криму, підігруванням ворогу тим, що війну, розв'язану проти нас, вона вперто не визнає війною, своєю злочинною колаборацією з Московією — скомпрометувала себе не згірш, а може ще й більше за попередників, з огляду на свою, нібито, народність. Але ж вона й далі компрометує нас перед світовою спільнотою, чинячи відчайдушний спротив реформам, консервуючи корупційні схеми, перетворивши державу на конгломерат мафіозних кланів. При всьому тому, наша неймовірна влада намагається позиціонувати себе реформаторами, видаючи те, до чого її надсилу змусили за допомогою жорстких важелів МВФ — створення НАБУ, НАЗК, системи електронного декларування — за свої власні заслуги.
Ось і нещодавно, в Давосі, президент України повідомив про те, що в лютому місяці має намір відвідати новоспеченого президента США. Поза тим, що контакти з великою державою дійсно важливі, хотілося б знати, чи чекає сам американський президент свого українського колегу і з чим, власне, їде пан Порошенко до пана Трампа? З пустопорожніми вітаннями та запевненнями в своїй відданості західним цінностям? Але ж прагматик Трамп, який, схоже, через своїх радників непогано поінформований про “цінності”, сповідувані українською привладною верхівкою, може й не повірити. А може пан Порошенко збирається поскаржитись новому американському президенту на його попередника, який так і не дав Україні летальної зброї? Може проситиме надати її пана Трампа? Та чи розуміє пан Порошенко, що просити можна лише рівного, але в жодному разі не сильного. Від сильного можна взяти виключно те, що той сам пропонує.
Україна, яка сама здатна створювати сучасну зброю, яка й сьогодні замість власного війська поставляє найсучасніші зразки озброєння військам чужих країн, потребує дещо іншого. А саме - докладення всіх зусиль для реанімації економіки. А вже працююча економіка дасть і зброю, і до зброї, і можливість розпрощатися зі злиднями, і відчуття захищеності, і впевненість в завтрашнім дні, впевненість в перемозі. Ще одним надзвичайно важливим набутком потужно працюючої економіки для країни, яка перебуває в стані війни, була б довіра до влади, якої на сьогодні не існує. Не існує, бо влада через причини, згадані вище, лише імітує її санацію, насправді ж своєю бездіяльністю і далі нищить її.
Думаю, мій читач погодиться зі мною в тому, що ключ до відродження України знаходиться не на Заході, не на Сході — він в нас самих.  Найперше, він в нашому розумінні, що нема нікого в цілому світі, хто був би більш зацікавлений в нашому благополуччі, в нашому процвітанні, аніж ми самі. Відтак, маємо якнайшвидше позбуватися згубної звички терпіти сваволю знахабнілих мафіозі, які, загнавши в злигодні, фактично нищать нас. Невже хтось справді очікує, що станеться якесь чудо і вони враз прозріють? Насправді, довготерпіння покірних породжує ще більше нахабство, ще розгнузданішу сваволю. Лише наш активний спротив може змусити владу до адекватних дій. І Жіночий марш, приводом для якого стали всього лишень неадекватні висловлювання щойнообраного лідера нації, є гарним прикладом того, що в демократичній країні нація не терпить найменшої сваволі влади.  

Валентин БУТ
Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 27.01.2017 > Тема "Резонанс"