Ці діти могли б стати високоосвіченими керівниками в різних галузях, досвідченими фахівцями, батьками щасливих родин, якби сьогодні держава зглянулася на їхні біди, яких нинішні вихованці Республіканської соціальної загальноосвітньої школи-інтернату м. Сімферополя для дітей із затримкою психічного розвитку (ЗПР) зазнали зовсім не зі своєї вини. З 240 учнів цього навчального закладу 54 - офіційні сироти, інші - сироти соціальні. Ще зовсім недавно ця школа-інтернат була відома українському загалу як така, що "окупувала" колишнє приміщення школи-інтернату з українською мовою навчання, а тому неодноразово звучало: "Поверніть! Віддайте україномовним гімназистам те, що для них зрештою й будувалося". Та ось прискореними темпами сьогодні споруджується приміщення для української школи-гімназії під патронатом самого Президента України. Воно буде незрівнянно більшим, зручнішим, пристосованішим, сучаснішим, ніж старенька школа, де квартирують діти-сироти і де зберігаються започатковані тут колись традиції, наша українська спадщина. Сьогодні в інтернаті вже кілька предметів викладаються державною мовою, є сподівання, що з нового навчального року їх буде більше. Директор інтернату Катерина Іванівна Герасименко каже прямо: "Державні діти мусять навчатися державною мовою". Вчителі, вихователі, всі дорослі, що їх оточують тут, навчають дітей любити і шанувати свою державу. Звичайно, було б краще, якби це робили батьки... Бо ж у держави на сиріт і грошей не завжди вистачає. Так, замість 10 гривень, які за нормами мають витрачатися щоденно на харчування однієї дитини-сироти, тут одержують лише близько 4-х, а їхнє лікування кримським бюджетом взагалі не передбачено. До речі, під час медичного обстеження вихованців виявилося, що на 270 малюків припадає 578 діагнозів, і у кожного є й такий, що вимагає застосування дуже дорогих нейролептиків та психотропних препаратів. Проте такий стан справ, як зазначила директор інтернату, не впливає на патріотичні почуття шкільної родини... На шкільне свято, приурочене 190-й річниці від дня народження Великого Кобзаря, привітати дітей і колектив працівників інтернату прибули поважні гості з Києва на чолі з директором НДІ українознавства Міністерства освіти і науки України, академіком, професором Петром Петровичем Кононенком, які щойно побували на місці будівництва приміщення для НВК "Українська школа-гімназія". Звичайно, було б значно природніше, якби свято відвідали і представники місцевої освітянської влади, незважаючи на свою завантаженість. Та дорога з Києва виявилася коротшою, бо - прямішою, від серця до серця. - Ми не могли у вас не побувати, - звернувся Петро Петрович до присутніх. - Не дарма ваш навчальний заклад носить ім'я Тараса Шевченка. Ви є високим взірцем для інших кримських школярів. І він розповів, що Великому Кобзареві споруджено по всьому світу 660 пам'ятників. - Нещодавно я побував в Парижі і довідався, що там готуються до святкування Шевченківських днів, - зауважив П. П. Кононенко. - Бо Україну, що стоїть на перехресті світових доріг, всюди славлять її діти, які стали громадянами інших держав. А це приблизно 20 мільйонів етнічних українців. І славлять своєю щиросердністю, толерантністю, працьовитістю. Лише в Америці їхніми руками було створено 14 тисяч закладів науки та культури. І тут Петру Петровичу варто було б додати ще й слово "добротою", бо є ще ось такий промовистий приклад з життя інтернату: ще до прибуття дорогих гостей директор передала голові Всекримського товариства "Просвіта" певну суму, яку школа зібрала як пожертву для будівництва Тарасової церкви біля підніжжя Чернечої гори. І не такі то вже й малі гроші, якщо врахувати, що в цілому школа фінансується на 28% від своїх потреб. Ставши учасником шкільного Шевченківського свята, київський гість зробив безцінний внесок в подорож-екскурсію шевченківськими місцями, яку здійснювали діти за допомогою карти та викладачки історії Валентини Іванівни Чекаліної. Щоправда, політ думки Петра Петровича вирвався за межі карти України: умовний потяг зупинився на станції "Шевченко і світ". З цікавістю слухали вихованці школи-інтернату розповідь академіка, голови Кримської філії Наукового товариства імені Т. Шевченка Петра Васильовича Вольвача про зв'язки Тараса Григоровича зі шляхетною родиною Симиренків. Це завдяки Симиренкам, що цим самим ризикували потрапити в немилість до влади, побачило світ видання Шевченкового "Кобзаря" у 1860 році. Отака подорож сторінками життя поета стала можливою завдяки Валентині Іванівні Чекаліній, фундаторці шкільного музею українства, де все якщо не зроблено власними руками, то відшукане нею, виготовлене з поваги до неї. На громадських засадах тут працювали шкільний вахтер, художник Віктор Дмитрієв, багато інших добровольців. І робилося це, звичайно ж, з благословення першої шкільної "леді" - Катерини Іванівни, яка, окрім того, що змушена постійно виступати в ролі "менеджера", аби звести кінці з кінцями, ще й веде курс української мови та літератури, говорить дітям (сама родом з Чернігівщини) про свою Батьківщину красиві і горді слова. А тим, хто відцурався рідної мови, каже: "Ви такі самі росіяни, як я англійська королева!" Мовне питання - це, в її розумінні, дуже важлива складова виховання молоді. І це не лише слова. Її власний син, що навчається в Танківській школі-ліцеї для особливо обдарованих дітей, вивчає, окрім російської та української, ще й англійську, турецьку та кримськотатарську мови. Звичайно, не кожному судилося бути особливо обдарованим, не у кожного такі розумні, енергійні, люблячі дієвою любов'ю батьки. А які перспективи в оцих сиріт із затримкою психічного розвитку? Про це буде наша подальша розмова з Катериною Іванівною. А те, що вона відповіла на це запитання у цю нашу зустріч, стало першою фразою даної статті. Більшості з нинішніх вихованців школи-інтернату просто потрібні дорогі ліки, належні умови життя, батьківська турбота. Прикладів багато. Особливо це стає наочним, коли для дітей знаходяться нові батьки за кордоном, де вони одразу ж опановують іноземну мову і починають навчатися в школах без будь-яких "ЗПР". Під час нашої розмови в кабінеті директора з'явилися маленькі гості - дві семирічні і дванадцятирічна сестрички Алілуєви із супроводжуючим. Дівчатка вже знають, що таке дитячі будинки. Та хоч і дивляться з-під лоба, у них світлі допитливі оченята. "Шевченкові діти", - чомусь подумалося мені. - "А сестри біднії мої..." Поет рано лишився сиротою і всім серцем спізнав гіркоту цього становища. Тож попри те, що на шкільному святі назвали його символом свободи, лицарем жінки-матері, для мене в цю мить він став ще й оборонцем багатьох кинутих напризволяще дітей-сиріт. Особливо обдарованих. Бо на усіх їх вистачить Тарасового таланту.