Версiя для друку Обговорити в форумi

«На цій землі я жив, цю землю я любив, і в неї перейду, зіллюсь навіки з нею…» - все не дають мені спокою ці поетичні рядки Данила Кононенка, один з яких став назвою книги спогадів про нашого побратима. Так могла би сказати чи не кожна людина, котрій довелося прийти у цей світ, але сказав саме він. Сказав, бо любив і дедалі гостріше усвідомлював усім своїм єством: ми – не вічні. Хоча в розмовах цієї теми не торкався, а в скрутні моменти лише промовляв, як, напевне, це колись робили і його батьки: «Господи, твоя воля…»
Тому ні на що і не нарікав, хоча й помітно комплексував з приводу свого ще квітучого як для письменника чи мислителя віку. Іноді це мене навіть дратувало – ота підкреслена дистанція між собою і людьми, молодшими на 15–20 років. Бо чому ми не хочемо гідно і навіть з гордістю нести свій вік – свої роки, своє «багатство» - і навіть радіємо, що тепер вже не обов'язково одягати нову куртку, а вільну копійчину можна без сумнівів витратити не на свої нагальні потреби, а на подарунки внукам.
Чому не хочемо? Бо не можемо. Бо скільки б ми не закривали на це очі, але в нашому суспільстві літні люди таки піддаються дискримінації. Колись чула по телевізору фразу, яку ніяк не можу забути: «Сильных уважают, а слабые провоцируют, чтобы их грабили и били».
Тож виходить, що в певному віці, стаючи вразливими щодо фізичних можливостей і зовнішніх даних, ми вже самі підсвідомо провокуємо на неповагу до себе, набуваючи статусу «бабуль» і «дідуль», і після такого зменшувально-зневажливого звернення вже годі чекати, що з тобою говоритимуть як з повноцінною людиною! Мало що змінюється, коли в офіційних контекстах ці «лагідні» простонародні слівця замінюються словом «пенсіонер», оскільки й там лише зрідка згадують, що і у літніх людей бувають імена.
Тож маю зауважити, що на презентацію книги «Цю землю я любив…» завітали переважно оті самі «дідулі» і «бабулі» - представники першого повоєнного і передвоєнного поколінь, які з'їхалися з усього Криму. Скажімо, письменник Василь Латанський кілька годин провів у дорозі, добираючись із Совєтського району, аби навести цілу низку синонімів до слова «великий», що були адресовані його другу ще з «досвітличних» часів Данилові Кононенку. Це саме Кононенко готував до друку дописи пана Василя, він давав йому рекомендацію і для вступу до Спілки письменників. Та хіба ж тільки йому? Як зауважила дружина Данила Андрійовича Ніна Миколаївна, чи не всі українці, члени Кримського відділення Національної спілки письменників України, увійшли до неї з благословення її голови і за його рекомендацією.
Окрім бажання підтримати творчу людину, тут, як мені відомо, мав місце й інший нюанс: чисельну спілку легше було зберегти від будь-яких трансформацій, кінцева мета яких – фактичне входження українських письменників до так званого «руського мира» з його неписаними, але досить чіткими, як ми тепер переконалися, законами. А ось кримські татари і гадки не мали когось там поглинати – аби лише не зазіхали на їхню власну свободу самовираження, тому добре уживалися з українцями в одній спілці.
Більш за те, завдяки Данилу Кононенку і таким провідним письменникам, як Нузет Умеров, Аблязіз Велієв та нині покійний Юнус Кандим, поміж представниками двох народів стала налагоджуватися творча співпраця: почали з'являтися книги-переклади з кримськотатарської українською і навпаки, а також двомовні і тримовні видання. Про Данила Андрійовича як неперевершеного перекладача і колегу по творчому цеху говорили у своїх виступах Аблязіз Велієв та Нузет Умеров. Нузет-ага розповів ще й свою коронну історію про те, як колись, обіймаючи посаду головного редактора газети «Яни дюнья», дав на видання і оплату поліграфічних послуг «Кримській світлиці» папір, та не тонну, як скромно просив її керівник Олександр Кулик, що прибув на цю відповідальну аудієнцію разом з Данилом Кононенком, а цілих 10 тонн.
Історію цю я чула вже не вперше, і завжди вона викликала теплі почуття, але лише тепер, непроханою, прийшла й інша думка: папір наші брати таки не «дали», а позичили, а так багато – тому, що мали його надлишок і були переконані: в оглядному майбутньому він не знадобиться. А ось для молодої патріотичної україномовної газети у держави не було нічого, і так – майже завжди. Всю історію «КС» можна вважати постійною боротьбою за виживання, а ще – боротьбою за Україну, таку, про яку мріяло багато поколінь наших земляків.
І Данило Кононенко в цій боротьбі завжди був на передньому плані, підтримуючи дух кримських українців, навертаючи їх до рідної мови (а вона ж і сьогодні в Криму формально є третьою державною). Тим не менше, на зібранні фігура Д. Кононенка розглядалася майже виключно в контексті Криму.
Так, він любив Крим, любив цю землю, як люблю її і я, незалежно від того, під чиєю півострів перебуває юрисдикцією. Вона тримає нас, грішних і праведних, годує і напуває, у ній сплять вічним сном наші рідні і друзі. Але гріх було б не сказати, що Данило Андрійович бачив її українською, переїхавши до Криму одразу ж після армії, він упродовж всього життя послуговувався рідною мовою, в любові до неї виховав і дітей, росіян за материнською лінією.
Дивна і схожа на світлий гімн коханню і самопожертві історія цієї родини. Данило Андрійович був для своїх рідних і добувачем, і господарем, а якщо треба, - то і кухарем та нянькою. Пам'ятаю, як ще за радянських часів він щодня під час обідньої перерви ходив додому, аби зустріти зі школи і нагодувати свого сина Олександра. Десь глибоко в душі я навіть засуджувала його дружину, і лише тепер переконалася, що і вона так само була віддана своєму чоловікові, і брав він на себе «жіночі» турботи не під тиском обставин, а під тиском любові, яка все життя нуртувала в його душі і шукала виходу у будь-якій формі.
Відбиток цієї любові не стерся і сьогодні – він надає Ніні Миколаївні сил, аби триматися, звикати до сирітства у власному домі, а для нас залишається часточкою товариша, що продовжує своє земне життя у коханій людині. Тож і стала для нас Ніна Миколаївна – замість Данила Андрійовича, і ми полюбили її, бо любив її він.
На презентації, звичайно ж, була присутньою і вона разом з обома дітьми: педагогом-філологом Іриною та підприємцем Олександром. Коли жінку запросили до слова, схвильована, вона не змогла говорити, а Ірина подякувала усім, причетним до видання книги. Звичайно, якби проведенням заходу опікувалися досвідченіші люди, родина Данила Кононенка сиділа б не десь на задньому ряду, а за столом поперед залою, бо все, що відбувалося, - це для них, а не для когось випадкового, хто скористався нагодою, аби прочитати свого щойно «спеченного» віршика.
Та це ні в якому разі не камінець у город Аркадія Вакуленка, який ознайомив присутніх з давньою пародією, створеною на вірш Д. Кононенка про Джанкой, що була відзначена першим місцем на одному з всеукраїнських конкурсів. Завдяки цьому твору, написаному не «спеціально до події», повіяло чимось минулим і добрим, пригадалися редакційні зустрічі, які, здавалося, завжди були і завжди будуть.
Звичайно, на заході мені суттєво бракувало якоїсь офіційної особи, адже у Данила Андрійовича було багато звань і регалій (про них чомусь ніхто не згадав), він підтримував стосунки з багатьма видними людьми, всі і всюди його знали, шанували, а видані за радянських часів його книги (основний доробок) не виходили за рамки соціалістичного реалізму, бо писати про рідну землю, її природу, про село та його працьовитих людей ще ніколи і нікому не заборонялося. Та і сьогодні, розглядаючи навіть під мікроскопом творчість цього непересічного поета і газетяра, навряд чи вдасться знайти в ній ознаки так званого екстремізму.
Хоча, можливо, й дійсно не варто було сумувати за офіціозом, бо те, що для мене є очевидним і логічним, накладаючись на сучасність, може перетворюватися на якісь дикі гримаси. А для нинішньої кримської еліти (частенько – із грязі в князі) ім'я Кононенка – це порожній звук, вона ж здебільшого не компетентна навіть у тій сфері, яку представляє, що вже казати про літературу.
Та нехай би вже перейменували українського поета на східно-слов'янського, як це зробили з відомою вишивальницею Вірою Роїк, але подбали про вшанування його пам'яті на рівні, не доступному рідним і друзям. Ви ж, панове скороспілі чиновники, активно декларуєте свою любов до Криму, який любив і поет та ще й навчав цьому інших, утверджуючи найсвітліші гуманістичні ідеали, і сумніваюся, що тут залишилися у нього гідні послідовники…

Тамара СОЛОВЕЙ

На фото – автори книги спогадів про Д. Кононенка та шанувальники його творчості під час зустрічі в Кримській науковій бібліотеці ім. І. Франка

***

Більше фото з цього заходу та відеозаписи виступів – на сторінці «Кримської світлиці» у Фейсбуці:
https://www.facebook.com/газета-Кримська-світлиця-192473467490932/

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 17.02.2017 > Тема "Українці мої..."