Версiя для друку Обговорити в форумi

До річниці передачі Кримської області РРФСР до складу Української РСР

19 лютого 1954 року ще довго буде приводом для дискусій та осмислення. З огляду на сьогоднішні реалії – анексії Криму, нашарування «кращих» міфів з обох сторін, відсутності зрозумілої програми повернення півострова під юрисдикцію України – залишається найбільш доречне: встановити міру історичної правди.  Як вплинула «передача Криму до складу УРСР» і все те, що її супроводжувало, на сценарій ще не закінченої драми, розпочатої в лютому-березні 2014 року?
Одразу зауважимо: в радянських часів джерелах перехід регіону із РРФСР до складу УРСР подавався як, хоч й знаменний, але цілком природній акт. Тобто, от вам приклад справжньої солідарності трудящих, для яких не має жодного значення російська то республіка чи українська, головне – побудова комунізму, де всім буде щастя. Якщо продивитися шпальти головних газет Москви, Києва та Сімферополя у ті дні, загальний настрій складно оцінити іншим словом як піднесення. Пізніше з'явилися байки про «подарунок» нетверезого Хрущова, але залишимо ці нісенітниці поза увагою. Зараз є популярними ще дві версії, обидві конспірологічні.

Версія перша: Знову ці євреї!
Як і завжди, у всьому винні євреї. Висмикується з контексту справжня історія - про ідею заснування єврейської національної автономії у Криму, першим етапом якої мало стати переселення єврейських трудящих до Криму та влаштування відповідних колгоспів. Таке переселення до північних районів Криму дійсно мало місце наприкінці 20-х - на початку 30-х, були навіть впроваджені спеціальні національні єврейські райони на території автономії (до речі, національні райони тоді були створені для низки інших народів Криму). Але правдою є і те, що це переселення не викликало достатнього ентузіазму серед наявного населення – кримських татар, росіян, німців, українців... Тобто, пролетарський інтернаціоналізм то ідея прекрасна, а от її реалізація…
Втім, головне рішення було за Сталіним – а він симпатіями до євреїв ніколи не відрізнявся. Специфічний гумор «батька народів» у підсумку втілився в Єврейську автономну область із центром в Біробіджані на Далекому Сході. І тут треба було б поставити крапку. Але сьогодні ця історія набула нового звучання: нібито єврейські банкіри під реалізацію проекту автономії в Криму надали СРСР великі кредити, а погашення треба було починати десь у 50-х роках. І от тому Хрущов швиденько придумав передати регіон з однієї республіки до іншої, що є членом ООН та до якої в цьому випадку неможливо пред'явити жодні претензії. Ну, тонко, чого тут сказати, але де підтверджуючі документи про кредити, де угоди СРСР із відповідними банками? Адже навіть якщо більшовики усе це знищили, то в іноземців мають бути свої екземпляри? Немає відповіді. Все зрозуміло із цією «версією».

Версія друга: Крим - як «якір» для України
Вона популярна в нинішньому Криму: мовляв, радянське керівництво навмисне передало Крим до складу УРСР, щоб створити такий собі «російський анклав» та тримати республіку завжди «на гачку». З огляду на сучасні приклади Придністров'я, Абхазії, Нагірного Карабаху із цим можна було б погодитися. Але в усіх перелічених конфліктів було своє, специфічне тло, наприклад, Придністров'я не мало суб'єктності у Молдавській РСР. Росія дійсно грала і грає роль третьої сторони у всіх цих конфліктах, це факт, більше того – вона досі зберігає свій вплив на ці «квазідержави». Але стверджувати, що це було запрограмовано із самого початку, що Сталін чи Хрущов щось там розмірковували про розпад Радянського Союзу – довести неможливо, знов-таки – де хоч один документ, підтверджуючий цю підступну ідею більшовицьких керманичів? Приклад Литви, що таки змогла відмовитися від Калінінградської області в радянські часи (і це дійсно факт) – він виглядає переконливо, але хто більше виграв би від ймовірної передачі, з огляду на сьогодення? Та й якщо Крим передавався саме за такою схемою, то чого ж більшовики не зробили це раніше, ще до війни, чому в 1954 році? Отже – і ця «версія» критики не витримує.

Третя версія, справжня: іншого виходу не було
Після депортації 1944 року становище регіону було катастрофічним. Людей, які поколіннями хазяйнували на кримській землі, вивезли, у їх спустілі домівки з середньої полоси Росії завезли тих, хто і своїй землі не міг дати раду, а тут – посушливий кримський степ. За лічені роки – Крим перетворився на пустелю. Схема ж управління регіоном, що територіально відірваний від центру в Москві – також була складною та неефективною. Передача Криму у відання УРСР – практично врятувала півострів.
Якщо ж аналізувати суто конкретну юридичну складову, то усі тексти радянських документів, виходячи із логіки радянського законодавства (це ми спеціально оговорюємо, хоча очевидно – іншого й не було), не мають жодного протиріччя. Більше того, все це було зафіксовано на вищому рівні – у Конституціях, та що не менш важливо – було визнано міжнародним співтовариством, адже Крим став на усіх географічних картах світу територією УРСР. Так що, якщо виходити із позиції юриспруденції та здорового глузду, то ніяких порушень 19 лютого 1954 року не сталося. І це дуже добре розуміють зараз у Москві. Тому у хід йдуть зовсім інші аргументи.

Дивна українізація
Власне, а що змінилося в житті Криму після передачі до складу УРСР? Не треба повторювати дещо романтизовані спогади про українських селян, виключно силами яких було відроджене сільське господарство на півострові. Це близький до правди факт, і кількість українців дійсно зросла в Криму практично вдвічі, але загалом люди різних національностей теж знайшли свій новий дім у Криму після низки переселень. Звернемо увагу на ту саму гуманітарну сферу, яку завжди починають приводити як приклад «насильницької українізації».
Автору доводилося чути спогади очевидців 1954 року, які говорили, що керівники у Києві та Сімферополі спочатку таки зрозуміли усе буквально – й на вулицях стали з'являтися вказівники та вивіски у магазинах та установах виключно українською мовою. Але більшість населення складали етнічні росіяни, які цього не сприйняли. Тому через декілька місяців усе повернулося на свої місця: вивіски знову стали лише російськими, тільки у школах було введене вивчення української мови та літератури (у Севастополі взагалі – тільки за бажанням батьків).
Оце й уся «українізація»….

«Образа» як сенс життя
Розпад СРСР не міг не підняти кримське питання. Оця схема – нібито у складі УРСР, але серцем у Москві -  спричинила сплеск сепаратизму та «мєшковщини» у першій половині 90-х. Були-були, й агенти КДБ-ФСБ, були й просто провокатори, були й відверті та натхненні прибічники Росії. Але не було і юридичного обґрунтування (його й зараз нема, що б там не говорили), але головне, не було готовності Росії набути статус агресора.  
Коли ж був перейдений Рубікон? Тут відповідь буде із декількох частин. Програш сепаратистів та їх маргіналізація після 1995 року був сприйнятий частиною кримчан як зрада саме з боку тодішнього керівництва РФ. Тоді ж почався відлік накопичення ірраціонального негативу щодо України: оце нас не спитали, давайте референдум! Хоча доречно спитати – чи спитали когось ще при розпаді СРСР та де юридичне обґрунтування цього «спитали»? Втім, головним чинником тих подій були все ж таки соціально-економічні негаразди: роздмухуванню «придністровського» сценарію заважало зубожіння населення, кримінальний фактор та процес повернення кримських татар. Тому процес інтеграції Криму до структури Української держави більш-менш спокійно завершився в 1998 році із прийняттям Конституції АРК.
А от далі… Проросійські сили на півострові були маргінальними, незважаючи на наявну електоральну базу з тих самих етнічних росіян. Поворотний пункт – Помаранчева революція, коли увесь контекст тих виборів був розіграний саме на антитезі: Росія-Європа. Ця зрозуміла, але ірраціональна альтернатива задіяла механізми, що в сплячому режимі «сиділи» у кримчанах. І перемога «чужого» кандидата стала тим самим спусковим гачком, що запустили радикальні та відверто українофобські течії проросійського спрямування. Не було жодного сенсу щось доводити про фальшування виборів чи корупційну сутність режиму Кучми та уряду Януковича. Головне – переміг і то якось «не так» (Майдан – це ж «наколоті апельсини» та «американські валянки»), не той, за кого ми голосували. Не треба ілюзій – початок несприйняття України як держави почався у повній мірі саме тоді: тому що кримчан (як і Донбас) знову нібито «не почули».
Втім, пожили якось при Ющенку, адже уся влада в Криму буда у руках тих самих чесно обраних «своїх», регіоналів, що нібито за Росію. А потім був Янукович – знову свій. От тільки той свій із хлопцями з Макіївки так нагнув кримський бізнес, запровадив через «смотрящих» такі «відкати», що кримчанам знову стало некомфортно. А винною стала Україна в цілому, бо поряд сумлінно працював російський телеящик, у якому не шкодували слів та барв для картини «сильної держави на чолі із сильним лідером».
Тому події весни 2014 року – це закінчення історії хвороби під назвою «образа кримчан на усіх». Вони у більшості (не 96%, звісно, але більше 60%) знайшли простий спосіб, як нібито вирішити усі свої проблеми та одразу обнулити усі вигадані «образи».
Як сказав колись давно один знайомий автора, що не симпатизував «помаранчевим», та потім став активним «ватником»: «люди нічого в 1991 році не зрозуміли, вони все ще живуть у Радянському Союзі». Хоч і гірко, але слід визнати, – слушна думка з огляду на все, що сталося. А також – засторога для тих, хто думає, що Крим повернеться просто так і сам собою.

Віктор Чопа
ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 24.02.2017 > Тема ""Білі плями" історії"