Версiя для друку Обговорити в форумi

Оповідання

Жнива скінчились. Залишені cільськими механізаторами в полі недоспані ночі були немарними. Урожай зібрали на славу. Поруч з дорослими в ті напружені дні працювали і школярі. Старшокласники на вантажівках супроводжували зерно до колгоспного току та районного елеватора, Мишко з Васильком і такими ж, як і вони хлопчиками та дівчатками, працювали на току: підмітали майданчик, підгортали зерно. Коли на вагах появлявся черговий автомобіль зі встромленими у зерно фанерними лопатами, хлопчики бігли до нього, щоб привітатися зі старшими хлопцями. Ті по-дорослому потискували руки підліткам та наспіх перемовлялись кількома словами. Хлоп’ятам було цікаво все, що знали дорослі: і скільки центнерів зібрано з кожного гектара, і які черги автомобілів з зерном стоять біля елеватора, і чия бригада на цей раз вийшла в передові
- Будемо з хлібом цього року, – часто по-діловому повторювали і Михайлик, і Василько.
На збори, що присвячувались закінченню жнив, хлібороби вперше за кілька тижнів прийшли поголеними та підстриженими, у світлих святкових сорочках. Тут зібрались і дітлахи, котрі якимось чином були причетні до свята урожаю. Свій виступ сільський голова розпочав з привітання та слів подяки до всіх трудівників. Потім під жвавий гул залу розпочалось нагородження передовиків жнив цінними подарунками. На сцену один за одним виходили зніяковілі дядьки та молодиці, веселі парубки та дівчата, щоб отримати з рук керівника господарства подарунок: телевізор, радіоприймач, електробритву, набір посуду чи ще щось подібне. Та найбільшою несподіванкою для всіх присутніх було нагородження школярів, які працювали під час жнив на току, поїздкою до моря в Крим. В клубі здійнявся шквал оплесків та радісних голосів задоволених дітлахів.
Михайлик з Васильком не вірили своєму щастю. Те, про що вони тільки мріяли, через кілька днів здійсниться! Вони вперше в своєму житті поїдуть так далеко від дому та ще й побачать Чорне море з білими теплоходами, Кримські гори, про які знають тільки з уроків географії. Старшим в цій поїздці призначили Арсена Федоровича, учителя історії та географії. Кращого екскурсовода – не знайти. Це знали і учні, і їх батьки.
В день від’їзду село проснулося раніше, ніж зазвичай. Світанок ще й не починав жевріти, а до шкільного двору вже зійшлися школярі у супроводі своїх батьків, що несли валізи та рюкзаки з необхідними речами.
Напередодні від’їзду директор школи зв’язався по телефону зі своїми колегами із кримських шкіл, з якими уладнав питання з розміщенням дітей. Коли новенький колгоспний автобус рушив з місця, крізь його відчинені вікна повисовувались дитячі голови та десятки рук.
- До побачення!!! – котилося темними вулицями села.
Розчулені матері махали вслід своїм синам та донькам, даючи останнінастанови. Але в загальному шумі голосів вже ніхто нічого не чув.
Під вечір звичні краєвиди почали змінюватись. Степами покотились блискучі хвилі сивої ковили, серед яких яскравими вогнищами палахкотіли червоні маки. В небі ширяли яструби, соколи, ширококрилі орли. Степ дзвенів, дзижчав, курликав, виспівував на всі лади. Дерев ніде не було видно, але в цій пустельній місцевості з глибоко порепаними солонцями було щось дивовижне та чаруюче. Сонце величезним помаранчем сідало на голу землю.
- Погляньте, погляньте, чайки над степом літають! – в захваті закричав Михайлик, – звідки вони тут, Арсене Федоровичу?
- Молодець, Михайлику, ти дуже спостережливий. Незабаром почнеться Сиваш, звідти чайки і залітають у степи.
- Ми побачимо Сиваш, куди козаки за сіллю їздили?
- Авжеж. Ми обов’язково зупинимося біля озера. Його ще гнилим морем називають.
Попереду по обидва боки від дороги заблищала поверхня Сиваша. Чайки вже літали великими зграями і час від часу котрась із пташок стрімко падала у воду, вгледівши, певне, з висоти якусь рибину. Через кілька хвилин автобус зупинився на узбіччі і дітлахи дружно випурхнули з його відчинених дверей. Із води до берега, немов шеренги олов’яних солдатиків, прямували почорнілі від часу та води дерев’яні стовпчики.
- Це Сиваські солепромисли, – пояснив учитель.
- А що то на березі, немов іній, поблискує? Невже справжня сіль? – почали здогадуватися діти.
- Справжня, справжня, – підтвердив Арсен Федорович, – її з дна добувають солезбиральними машинами-комбайнами.
- То що, на Сиваші теж жнива вже скінчились? – запитав Василько.
Школярі дружно засміялися з дотепності хлопчика.
- Бо ж щось комбайнів ніде не видно, – додав Васько.
Пахло гнилістю, рибою, але вертатися до автобуса нікому не хотілося. Сонце сідало вже не на голу порепану землю а тихенько занурювалося в Сиваш. Здавалось: озеро ось-ось зашкварчить.
* * *
На подвір’ї школи, де зупинилися на ночівлю, мандрівників уже чекав сторож, старенький кримський татарин дідусь Ісмаїл,– так він відрекомендувався дітям.
- А ви можете називати мене Ісмаїлом Деляверовичем, якщо не важко, звичайно, – усміхаючись звернувся він до вчителя. – Ім’я для Київщини, я так розумію, не дуже звичне.
- Чи давно в Криму мешкаєте? – поцікавився Арсен Федорович. - Дуже гарно українською мовою володієте.
- Тут ще мої діди-прадіди жили. А щодо знання мови, то в моєму дитинстві всі місцеві дітлахи знали кілька мов: українську, російську, кримськотатарську, грецьку, – перераховував дідусь, загинаючи пальці на руці. – А деякі ще й вірменську, болгарську... Народів тут за всю історію он скільки зібралося. Це вже потім почали всі російською розмовляти. Бо начебто за правилами хорошого тону не подобає в громадських місцях іншою, ніж загально прийнятою спілкуватися. А мої ровесники, незалежно від національності, всі були, як-то кажуть, поліглотами.
- А кулі ковтали для чого? – на всяк випадок пошепки запитав Василько Михайлика.
- Ой, Васильку, не сміши мене… – засміявся хлопчик, – поліглоти – це люди, які володіють декількома мовами.
- Он воно що. А мені почулося «пулєглоти».
До гурту підійшов чорнявий хлопчина, мабуть онук діда Ісмаїла.
- Марленчику, ану покажи діткам, де можна умитися, – звернувся до нього дідусь. – Та й познайомся з хлопчиками, може потоваришуєте, будете листуватися. Не забудь персиками пригостити, там в кошику лежать.
Сторож показав рукою у бік шкільного ганку.
Наступного ранку Марлен з дідусем Ісмаїлом прощалися з новими друзями.
- На зворотному шляху обов’язково завітайте, я чекатиму, – попросив сторож Арсена Федоровича.
* * *
Степи вже скінчилися. Зір веселили персикові сади та нескінченні рівні ряди виноградників. Старі лози тяжіли рясними сонячними гронами. На обрії козацькою шапкою здіймалася велетенська гора.
- То Чатир-Даг – Палат-гора, Шатро-гора… Так звучить її назва в перекладі з тюркської мови. Наш маршрут проходить повз ту гору. Незабаром побачимо її ближче, – розповідав учитель.
Через кілька годин дорога пірнула в красиву долину між лісистими горами. Густа зелень садів, альтанки увиті виноградом, рясні квітники з якимись екзотичними рослинами, все було для Михайлика незвичним. Ще так мало бачили вони з Васильком у своєму житті. А скільки таких красивих місць є в нашій Україні! В одному дворі Михайлик угледів мальви з чорнобривцями. «Мабуть тут українська родина мешкає. Бо нічим квіти не відрізняються від тих, що в нашому квітнику ростуть» – відзначив про себе Михайлик
- А що це за ракети стоять обабіч дороги? – запитав хтось із школярів, помітивши стрімкі мінарети, які націлились у небо своїми гострими верхівками.
Учитель розпочав цікаву розповідь з історії релігій та культур багатонаціонального Криму. Мишко уважно слухав, не забуваючи стежити за обрисами гір, які з кожним кілометром шляху росли ввись. Уздовж дороги через всю долину текла вузька річка. Верхів’я її знаходилось десь високо в горах. Саме гірський потік підштовхував її так бадьоро бігти по рівнині.
- А ось і Чатир-Даг, – несподівано обірвав свою розповідь учитель.
Дорога почала підійматися вгору. Стрімкі скелі, що широким амфітеатром здіймалися праворуч, нічим не нагадували ту велетенську козацьку шапку. Назустріч хутенько бігли тролейбуси та різнокольорові автівки. Автобусний двигун востаннє глибоко вдихнув і машина вискочила на гірський перевал. Потім, відкривши друге дихання, розпочала затяжний спуск до моря.
* * *
За високою кованою огорожею, що стримувала від втечі за межі затишного двору довгі пліті темно-зеленого плюща, Михайлик побачив невеликий будиночок з просторою відкритою терасою. Садиба розташувалась впритул до вузького тротуару, що спускався від шкільного двору, де зупинилися на постій школярі, до набережної невеликого приморського містечка. Напередодні, повертаючись з моря, Михайлик і не помітив, як з поля його зору зникла струнка русява дівчинка, що йшла тротуаром за декілька кроків попереду гомінливої юрби Михайликових друзів. Ще мить тому її червоний в білі горошини ситцевий сарафан маячив перед очима, а потім несподівано кудись зник. Немов крізь асфальт провалилась. Після сніданку, спускаючись до моря, Михайлик зупинився на тому місці, де кудись ділася незнайомка, і вгледів хвіртку, оповиту, як і вся огорожа, густим плющем. Стежка від хвіртки спускалася вниз до обсадженої виноградними лозами тераси, тому будинок з вулиці був зовсім не помітний. Якби хлопчик не зупинився і уважно не придивився крізь листя плюща за огорожу, то так і залишилася б не розгаданою вчорашня загадка. На дівчинку він звернув увагу ще на пляжі. Вона відрізнялася від їх сільських дівчат не тільки короткою зачіскою та блакитним спортивним купальником. Її хода була легкою і впевненою. Було видно, що знайомий їй тут кожен камінь, що море для неї – звичне середовище. Вона впевнено стрибала з берегових скель та подовгу гойдалась, розкинувши руки, на зеленуватих хвилях.
Незважаючи на ранковий час, пляж не виглядав пустельним. Приїжджі відпочивальники намагалися як можна більше піймати південного сонячного проміння, запастися здоров’ям до наступного літа. Дівчинка вже теж була на березі. Вона сиділа на великому гладенькому валуні, тримаючи на колінах аркуш картону, і щось малювала олівцем. Михайлик обережно підійшов ззаду, щоб заглянути в аркуш, але не насмілився зупинитись, бо слідом вже біг Васько і піймавши Михайлика за руку потягнув його до води. Солоні бризки полетіли на всі боки. Навкруги дзвенів дитячий сміх та вереск. Такого задоволення Михайлик ще ніколи не отримував. Чудові гірські пейзажі притягували зір, безмежна морська широчінь кликала в далину.
Дівчинка на мить відволіклась від малювання і з цікавістю спостерігала за метушнею у воді. Михайлик піймав її погляд і ним оволоділо якесь невідоме йому тепле почуття. Вона посміхнулася і знову схилилася над аркушем.
- На кого це ти так задивився? – не змовчав Василько.
Він з першого дня приїзду помітив якісь зміни в поведінці товариш.
- Та так... – не знайшов що сказати Михайлик.
В цей час недалеко від берега пропливав невеликий рибальський баркас. На його кормі стояв засмаглий юнак, тримаючи в руці рупор гучномовця. Коли баркас порівнявся з легкою будівлею прибережного кафе, юнак гукнув в рупор, звертаючись до когось на березі:
- Оле-сю!!! Помахай мені хустинкою!
Зацікавлені відпочиваючі попіднімали голови та повернули їх в бік набережної. На терасу кафе вибігла дівчина в білому фартушку і радісно помахала юнакові білою серветкою.
- Я люблю тебе, Оле-сю!!! – понеслось із гучномовця.
Михайлик мимоволі подивився в бік каменя, на якому сиділа дівчинка в блакитному купальнику, і зустрівшись знову з нею поглядами, відчув, що ніяковіє. Він швиденько відвернувся і пірнув з головою в воду.
- Дорослий хлопець, а стримувати свої почуття не вміє, кричить на весь світ, – висловив свою думку Васько, шукаючи очима зниклого під водою Михайлика.
У розніжених під ранковим сонцем курортників, які стали свідками такого романтичного освідчення, піднявся настрій. Щасливу Олесю позаочі охрестили Асоль.
* * *
Дні бігли швидко, як ніколи. Михайлик піймав себе на думці, що дома йому відтепер не вистачатиме цих теплих ранкових бризів, химерних гірських скель, помірного стукотіння рибальських баркасів та незвично солонуватого присмаку на губах. Він звик до спілкування (нехай лише поглядами) з русявою дівчинкою і з задоволенням відмітив про себе, що і вона радіє їх щоденним зустрічам на березі моря. Іноді уявляв себе на місці юнака з рибальського баркаса, бо на відміну від Василька не вбачав в його поведінці нічого дивного, такого, що може викликати осуд оточуючих. Він назавжди запам’ятав назву вулиці і номер будинку, де мешкала та дівчинка, але ніяк не міг наважитись познайомитися з нею.
В останній день свого перебування в Криму Михайлик сидів на камені, де зазвичай дівчинка малювала свої пейзажі, вдивлявся в навколишні краєвиди і намагався уявити, які із них залишилися на її малюнках. В кишені штанів він намацав мідну монету, підкинув її на долоні і загадав бажання. Потім, примруживши око, запустив нею у хвилю. Хлопчик підвівся з нагрітого за день сонячними променями валуна і попрямував до приміщення школи. На тротуарі біля будинку, де мешкала дівчинка, замайорів знайомий сарафан. Схоже, вона на когось очікувала. Михайлика дівчинка угледіла, коли той був уже за кілька кроків від неї. Щоки її покрилися легеньким рум’янцем. Вона рвучко дістала з-за спини руку з аркушем картону.
- Це тобі... На згадку про море...
Малюнок, виконаний акварельними фарбами в пастельних тонах, відображав морський краєвид з легким вітрильником, який біг по хвилях наввипередки зі зграєю дельфінів. Михайлик відірвав погляд від малюнка, щоб подякувати дівчинці, але вона вже зникла за замаскованою плющем хвірткою. На зворотному боці малюнка красивим каліграфічним почерком було виведене дівоче ім’я.
2009-2012

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 03.03.2017 > Тема "Душі криниця"